Еволюція політичних відносин Україна-Європейський Союз

 

 

 

МІНІСТЕРСТВО  МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ СЛАВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЧЕРНІГІВСЬКА ФІЛІЯ

 

                                                                                  Допустити до захисту в ДАК

                                                                                         «____»_____________2012р.

                                      Завідувач кафедрою: ______________ Коваленко М.О.              

         к.іс.н., доцент      (підпис)

Дипломна     робота

на тему:

«Еволюція політичних відносин Україна-                      Європейський Союз»

                            Автор дипломної роботи: ____________Анікеєнко А.С.

                                                                                (підпис)

                                                   Спеціальність «Міжнародні відносини»

                                Науковий керівник: ________________Костирєв А.Г.

                                    к.політ.н., доцент             (підпис)

 

 

                                      Чернігів 2012

                                              Зміст

 

Вступ...............................................................................................................................3

 

Розділ1.  Початок співробітництва України з Євросоюзом (з початку 90-х років до рубежу ХХ - ХХІ століть)…………………………………………………………………………………7

Розділ2.Стагнація відносин Україна-ЄС (з рубежу ХХ - ХХІ століть до 2003-2005 років)…………………………………………………………………………………..12

Розділ.3.Євроінтеграційні процеси за часів президентства В.А.Ющенка(з кінця 2004 року до 2008-2009 років)…………………………………………………………………………………..18

Розділ 4.Українська євроінтеграція: шлях в нікуди чи реальний зовнішньополітичний вектор? (2008-2009 роки – теперішній час) ………............32

 

Висновки........................................................................................................................58

Список використаних джерел......................................................................................62

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність теми дипломної роботи обумовлюється необхідністю вивчення та врахування Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу .

Після здобуття незалежності Україна відразу  стала помітним державним утворенням у європейському розкладі сил. В  Європі вона посідає друге місце за площею, поступаючись лише Росії, та шосте місце за населенням, знаходячись в самому центрі європейського континенту на перехресті торговельних, фінансових, енергетичних шляхів та інформаційних потоків.

Відомий політолог З.Бжезинський у „Великій шахівниці” визначив їй роль стратегічного геополітичного фактора на сучасному європейському просторі[1], а американський дипломат С.Телбот справедливо охарактеризував незалежну Україну як ключовий момент в новій Європі після холодної війни, зважуючи на її геополітичне становище[2]. У зв’язку з цим „зовнішня політика України, її європейський вибір, повинна будуватися як на реаліях сьогодення, так і на історичних традиціях”.

    Характер взаємозв’язків України зі світом, який глобалізується, є одним із самих складних і важливих питань сучасного розвитку. За двадцять років незалежності суспільство так і не отримало чіткої та однозначної відповіді на запитання: яке місце буде займати Україна у світі, що стрімко змінюється?

З іншої  сторони, лише за останні десять років радикально змінились і сама система міжнародних відносин, і традиційні уявлення про базові принципи її організації. Країна, яка не бажає або не здатна вписатися в магістральні світові тенденції, опиняється в ізоляції – її ініціативи ігноруються, повз неї проходять фінансові джерела. Навіть, конкурентноздатні галузі економіки поступово деградують, й така країна перестає приймати участь у глобальному поділі праці, їй загрожують бідність і відсутність реальної перспективи.

Сучасні тенденції світового розвитку ставлять перед Україною нові проблеми та потребують від неї активної участі в їх рішенні. Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об’єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив.

На європейському  континенті таким інтеграційним  угрупованням є Європейський Союз, розширення якого призвело до того, що Україна отримала з Євросоюзом спільний кордон. Це відкрило нові можливості для поглиблення співпраці, та водночас і мусить відповідати на нові виклики. В даній роботі викладені етапи еволюційних процесів, розвитку відносин України з ЄС, найголовніші міркування й аргументи щодо переваг та недоліків європейської інтеграції України та пропозиції щодо наступних першочергових ініціатив з боку нашої країни.

Об'єктом дипломного дослідження є країни-члени Європейського Союзу, Україна, а також Росія, які є стратегічними регіональними партнерами в зовнішньополітичній діяльності.

Предметом дослідження є політичні відносини між Європейським Союзом та Україною.

Мета роботи – зробити поетапний аналіз розвитку відносин між Україною та Європейським Союзом, а також проаналізувати можливі результати цього складного процесу. Керуючись цим, виникають наступні завдання:

а) визначити та проаналізувати політичні відносини які зумовили початок та посилення розвитку стратегічного партнерства між Україною та Європейським Союзом;

б) проаналізувати проблеми які постають перед Україною на її шляху до "Розширеної Європи";

в)  дати характеристику  сучасного стану зносин.

 Методи дослідження. Методологію нашого дослідження становить широкий спектр сучасних філософських, загальнонаукових та спеціальних методів пізнання державно-правових процесів та явищ. Використовуючи системний метод здійснено огляд літератури за темою нашого дослідження, логіко-семантичний метод сприяв поглибленню понятійного апарату.

Хронологічні  рамки дослідження охоплюють період від дати започаткування відносин між Україною та Європейським Союзом, 1994 рік, коли  сторони підписують Угоду про партнерство і співпрацю, яка вступає в силу в 1998 році до 19 грудня 2011 року, коли в Києві відбулися переговори щодо угоди про асоціацію між Євросоюзом та Україною.

  Бібліографія: основою роботи послужили публікації друковані, періодичні видання. Під час написання даної роботи опрацьовано значну кількість наукової літератури та інформаційних джерел, і передусім інтернет-ресурсів.

 Дослідженням відносин євроінтеграційних процесів України займаються такі автори Шаповалова А., Бутейко А., Маштабей В., Черний Н., Шагала К., Тарасюк Б., Чалий В., Логінов Я., Капітоненко М., Саприкін В., Астахов Д. і т.д.

Шаповалова  Олександра,  кандидат політичних наук, викладач кафедри зовнішньої політики та дипломатії, Дипломатичної академії України при МЗС України, у своїх статтях «Європейський союз-Україна: межі нормативної сили» та «Європейські трансформації-українські дилеми» поділилася своїми міркуваннями щодо всіх «за» та «проти» інтеграції України в ЄС, роз’яснила щодо ефективності нормативної сили ЄС щодо України, умови впровадження європейських стандартів в Україні та навела реальні факти та приклади, не годувала марними надіями.

    Також висвітлюють аспекти взаємин України-ЄС такі джерела, як офіційне інтернет-представництвво Президента України - http://www.president.gov.ua/, офіційний веб-сайт Міністерства закордонних справ - http://www.mfa.gov.ua/, офіційний сайт Київської обласної державної адміністрації - http://www.kyiv-obl.gov.ua/, сайт центру політичних досліджень - http://postua.info/, сайт Американського інституту в України - http://www.aminuk.org/ і т. д.

Структурно дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг роботи - 68 сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

            Початок співробітництва України з Євросоюзом

   (з початку 90-х років до рубежу ХХ - ХХІ століть)

Цей період проходить  під знаком однополярності світового  устрою, в якому після розпаду  СРСР роль абсолютного гегемона захопили США. Європу ж захоплює ейфорія єдності, символом якого стає падіння берлінської стіни. На паризькому саміті НБСЄ приймається Хартія для нової Європи. В той час як на на євразійському просторі стрімко розгортаються процеси дезінтеграції - парад суверенітетів 1990-го переходить в парад незалежностей 1991-го. На руїнах «союзу непорушного республік вільних» постає аморфне СНД. У Західній Європі навпаки поглиблюються інтеграційні процеси. У 1992 році Маастрихтський договір проголосив про швидке народження Європейського Союзу. Нове міжнародне товариство офіційно народилося на світ у листопаді 1993 року. У 1995 році його членами стають нейтральні країни Австрія, Швеція і Фінляндія. У 1994 році Україна та Євросоюз підписують Угоду про партнерство і співпрацю, яка вступає в силу в 1998 році. У 1999 році, відразу після вступу в силу Амстердамського договору, в червні ЄС приймає колективну стратегію по відношенню до Росії, а в грудні - аналогічну стратегію щодо України. На саміті ЄС в Ніцці в 2001 році перед 12 державами відкривається перспектива членства в Євросоюзі. Гасло цього періоду: «Залізна завіса впала - всі до Євросоюзу!»[3].

Стан відносин України та Європейського  Союзу слід розглянути у формальному  та фактичному форматах.

З формальної сторони, двосторонні стосунки Україна – Європейський Союз були започатковані після здобуття Україною незалежності. В грудні 1991 року Європейські Співтовариства, відзначивши демократичність всеукраїнського референдуму, визнали незалежність та суверенітет України[4]. Тоді вперше пролунав заклик Євросоюзу до України підтримувати з державами-членами Європейських Співтовариств відкритий і конструктивний діалог.

Позиція України щодо Європейського Союзу  вперше на законодавчому рівні була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України, що були схвалені Верховною Радою України 2 липня 1993 р.

Цей багатовимірний процесс вибору української моделі, зорієнтованих на Європу”, економічних перетворень, розпочався в часи перебудови, а набрав обертів, із проголошенням незалежності. Стратегія євроінтеграції була чітко окреслена президентом України Л.Кучмою ще у 1994 р. у його програмі “Шляхом радикальних економічних реформ”.

Україна стала  першою серед країн СНД, що уклала угоду про партнерство і співробітництво  з Європейським Союзом, де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. Вона була підписана 14 червня 1994 р. у Люксембурзі та 10 листопада 1994 р. ратифікована Верховною Радою України. Угода набрала чинності з 01 березня 1998 р., після ратифікації УПС всіма державами-членами ЄС. Документ став базовим для розширення політичного діалогу та економічного співробітництва України та Європейського Союзу, відкриваючи нові можливості для поступового наближення України для вступу до ЄС.

 У 1995 році відбулося перше засідання Спільного комітету Україна-ЄС, створення представництва України при Європейських Співтовариствах.     

  1996р. ознаменувавя тим, що Європейський Союз визнав за Україною статус країни з перехідною економікою. Також Рада Міністрів ЄС прийняла план дій щодо України.

   У 1997р. пройшов перший Саміт Україна-ЄС (Київ), та було підписано угоду між Європейським Співтовариством по вугіллю та сталі та урядом України про торгівлю сталеливарними виробами

Яккщо говорити про Угоду про партнерство і співробітництво, то в ній прямо не йшлося про перспективи приєднання України до ЄС. Не було визначено перспективи набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі і в Спільній стратегії ЄС щодо України, ухваленій на Гельсінському самміті Євросоюзу 11 грудня 1999 р. Разом з тим у цьому документі Європейський Союз вперше визнав „європейські прагнення України” та привітав її “проєвропейський вибір” [6].

У тому ж 1998 р. було створено Комітет Україна - ЄС. Перше засідання Комітету, що відбулося 5 листопада 1998 р. у Брюсселі, відкрило новий етап відносин, які повинні були перейти у стадію практичної імплементації положень Угоди про партнерство та співробітництво, стало черговим кроком у процесі зміцнення основи дійсного партнерства з ЄС, реалізації наміру України щодо набуття асоційованого, а згодом й повного членства в ЄС.

Ще  однією важливою віхою 1998 р. у розвитку двосторонніх стосунків України  з ЄС стало ухвалення Указом Президента України „Стратегії інтеграції України  до Європейського Союзу”. Набуття  Україною повноправного членства в Європейському Союзі було проголошено стратегічною метою, а отримання статусу асоційованого члена-головним зовнішньополітичним пріоритетом України[7].

Наблизити Україну до ЄС повинно було ухвалення  нових документів. Так, у грудні 1999 р. було схвалено Спільну стратегію ЄС щодо України.

Також у 1999р. проходить третій саміт Україна — ЄС (Київ), на котрому ЄС підтвердив намір сприяти вступу України до СОТ, відбувається початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

У вересні 2000 р. Указом Президента України схвалено Програму інтеграції України до Європейського  Союзу[8]. Орієнтацію на євроінтеграційний курс було включено в усі наступні урядові програми та щорічні послання Президента до Верховної Ради України.

Ухвалюючи Спільну стратегію щодо України, розраховану на чотирирічний термін, Європейська Рада визнала, що успішна  та стабільна Україна якнайліпше відповідає інтересам Європейського Союзу, було, зокрема, підкреслено, що повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво є передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні утвердити свою європейську ідентичність.

Таким чином, незважаючи на те, що Спільна стратегія засвідчила політичну неготовність Європейського Союзу до розгляду на цьому етапі питання про майбутні перспективи України щодо членства в ЄС, вона запропонувала нові сфери і можливості для поглиблення співпраці, які, за умови їх відповідного використання, відкриють Україні двері до ЄС.

Тоді ж  Україна звернулась до Європейського Союзу з проханням надати їй статус асоційованого члена, на що Україні запропонували статус «сусіда ЄС».

Основні принципи нової політики Сусідства були викладені  у зверненні Єврокомісії та Ради Європейського союзу до Європарламенту «Розширена Європа – сусідство: новий вимір наших відносин із східними та південними сусідами». Мета нової політики сусідства – забезпечити рамки для розвитку нових відносин із країнами-сусідами ЄС, які б у середньостроковій перспективі не включали перспективи членства або участі в інститутах Союзу. Політика сусідства передбачає наявність Плану дій, заснованого на аналізі досягнень та невдач у відносинах між сторонами.

Заключною подією першого етапу інтеграції України в європейський економічний простір стало підписання в Женеві 19 червня 2000 р. Декларації Україна - ЄАВТ, де визначені основні напрями й інституційні засади співробітництва сторін, а також отримання Україною статусу країни з ринковою економікою у антидемпінгових справах (постанова Ради ЄС від 9 жовтня 2000 р.).

Тож можна зробити висноваок, що укладені в середині 90-х років Угоди про партнерство і співробітництво, хоча й містили положення відносно адаптації законодавства до норм acquis communautaire (правовий доробок Європейської Спільноти) та перспективи запровадження зони вільної торгівлі у майбутньому, але не визначали, за яких конкретних умов це може відбутися.

Суцільний перелік дат, де проблематика???

Де  джерела!!!

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Стагнація відносин Україна-ЄС

(З рубежу ХХ - ХХІ століть до 2003-2005 роки)

Другий період багатий  на такі події , як вступ до НАТО Угорщини, Польщі і Чехословаччини, несанкціонована ООН операція Альянсу,також в Югославії знову загострюються відносини між західними союзниками та Росією. Перед Росією стоїть загроза подальшої фрагментації, яка вибухнула війнами в Чечні. Виникає нове напруження в Європі по лінії Захід - Схід відбилося на результатах саміту ОБСЄ, який відбувся в листопаді 1999 року в Стамбулі. Президент України Леонід Кучма піддається на саміті явній обструкції з боку керівників держав євроатлантичного блоку.

   31 травня 2002 р. тодішній президент України Л.Д.Кучма в своєму щорічному зверненні до парламенту «Про внутрішній та зовнішній стан України» під назвою «Європейський вибір» виставив наступні цілі:

- в 2003-2004 рр. підписати угоду з ЄС про асоційоване членство та провести переговори про зону вільної торгівлі;

- в 2004-2007 рр. Україна повинна була виконати усі необхідні процедури для набрання чинності угоди про асоційоване членство та стати ним;

- в 2005-2007 рр. Україна повинна була створити Митний союз з ЄС;

- в 2007-2011 рр. – слід виконати умови, необхідні  для вступу в ЄС.

Згідно  ухваленої Спільної стратегії ЄС щодо України, Європейський Союз визнає європейські прагнення України  та вітає її європейський вибір. План дій, що був ухвалений в 2005 році, підтримував мету України інтегруватися до європейських економічних та соціальних структур, що першочергово передбачав:

• наближення законодавства України, норм і стандартів до законодавства ЄС;
• підтримка вступу України до Світової організації торгівлі(Україна набула повноправного членства в СОТ 16 травня 2008 року);
• створення вільної торгівлі ЄС – Україна.

Дана  стратегія мала три основні цілі:

1. підтримувати процес переходу до демократії та ринкової економіки в Україні;
2. вирішувати спільні проблеми (захист довкілля, безпека тощо);
3. зміцнювати співпрацю між ЄС та Україною в сферах юстиції та внутрішніх справ.

Що ж до ситуації в світі, то вже 11 вересня 2001, лунає асиметричний виклик, кинутий єдиній наддержаві у вигляді терактів, які змушують США оголосити війну міжнародному тероризму, вперше в історії задіявши 5 статтю Вашингтонського договору НАТО, і кинути гасло - «хто не з нами - той проти нас». ЄС, Росія і Україну підтримують США. Однак американо-британська агресія в Іраку в 2003 році розколює табір європейських партнерів. Різке засудження Німеччиною і Францією операції «Шок і трепет» віддаляє ці держави-лідери Євросоюзу від Америки і зближує з Росією. Київ же, прагнучи уникнути найвищого гніву дядечка Сема, відправляє в Ірак свій військовий контингент. У Європейському Союзі процеси інтеграції розгортаються як углиб, так і вшир. Знаковими подіями стають введення євро в безготівковий обіг з січня 1999, а в готівковий - з січня 2002 року, а також прийом у члени ЄС 10 нових членів, більшість з яких - країни Центрально-Східної Європи та Балтії. Кордони ЄС впритул підходять до кордонів України. Однак, на «великій шахівниці» їй за задумом Вашингтона відводиться роль фактора стримування Росії в Європі. І щоб зміцнити цей буфер США проектують на Україні розпочату в Сербії низку кольорових революцій. У нормативному плані з початку 2000 до кінця 2003 року політичні дії щодо України - ЄС відзначені низкою загалом безликих самітів і засідань Комітету з питань співробітництва Україна - ЄС. На цьому етапі Київ шле сигнал: «Україна - не Росія!", А Брюссель: «Україна - не Європа!»

Як же виглядає фактична сторона  відносин України та ЄС?

Нормативно-правова  та інституційна база для зближення  України та ЄС була достатньою. Однак  певні закони в Україні ухвалювалися формально, в політичній практиці не реалізувалися. За цього часто проголошувалося, що в державі є інші пріоритети, т.зв. „власний національний шлях” [9], якого не замінити з надто прагматичними партнерами.

Очевидно, що сучасні слабкі євроінтеграційні позиції України та її невідповідність політичним і економічним критеріям для вступу до ЄС є закономірним результатом непослідовності і зволікання у здійсненні реформ - роки тупцювання на місці залишили Україну позаду тих країн Центральної і Східної Європи, які наполегливо здійснювали складні ринкові перетворення. Домінування „декларативної” і брак „імплементаційної” культури в органах виконавчої влади, слабка інституційна і функціональна закріпленість пріоритетності політики європейської інтеграції у повсякденній діяльності Уряду, неефективні механізми міжвідомчої координації і моніторингу виконання ухвалених рішень, низький рівень фахової підготовки і знань державних службовців навіть вищої ланки того, що стосується європейської інтеграції, негативно впливають на реалізацію Угоди про партнерство і співробітництво та Стратегії інтеграції до ЄС[10].

Успіхи  української дипломатії і заслужене  визнання позитивної ролі України в  підтриманні регіональної безпеки  виявилися недостатніми, аби компенсувати брак структурних реформ всередині країни. Не можна вважати серйозним аргументом пояснення розриву між намірами та деклараціями, з одного боку, та їх імплементацією, з другого, передусім у сфері європеїзації українського законодавства, лише тяганиною парламентських процедур чи, тим паче, „неконструктивною опозиційністю” Верховної Ради[11].

Корпоративна  закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвиненість громадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що викликали критику Ради Європи, відсутність стабільного національного консенсусу з ключових питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики утворюють вкрай негативне тло для відносин України з ЄС і загрожують перетворити Україну на країну-аутсайдера[12].

Київ  виконував певну програму-мінімум, що влаштовувала Брюссель, а українська влада зберігала респектабельний  імідж європейської та мала змогу  говорити про інтеграцію. Будь-які  прояви уваги держави, зацікавленість у співпраці використовувалися для легітимізації політики влади, підвищення її вкрай низької популярності. Такий стан справ склався вже кілька років тому і, загалом, він не є секретом для західних партнерів. Доки в Україні не було серйозної демократичної опозиції, потенціал зближення з Європою вичерпувався тактичними інтересами чинного режиму. Яким би суперечливим не був підхід Києва до співпраці з ЄС, сподіватися на краще не було підстав[13].

Протягом 2002 р. остаточно сформувалася нова якісна ситуація: готовність і здатність влади реалізувати „європейський вибір” вже не відповідали можливостям країни і очікуванням суспільства. На цьому фоні ставали помітнішими невідповідності між деклараціями чинної влади та її практичними діями. Одночасно активізувалися по-європейськи орієнтовані політичні сили. Влада була змушена реагувати на появу політичних конкурентів, які були більш органічними представниками демократичних цінностей і користувалися дедалі більшою популярністю у суспільстві.

Водночас  динамічні процеси у європейських і євроатлантичних структурах теж підштовхували до рішучих дій. Швидкий розвиток і поглиблення інтеграційних процесів, їх інституалізація й обростання нормами призвели до жорсткої структуризації міждержавних відносин. Виникла нова реальність - Європа, що визначається не географічно, а за рівнем суспільного у широкому розумінні розвитку. Відповідно з’явилася і шкала оцінки держав континенту з рівнем відповідності високим неформальним стандартам[14].

Членство  у Європейському Союзі, набуття  статусу кандидата чи отримання відмови позначили болючу диференціацію значної частини країн, передусім посткомуністичних. Виявилося, що не можна бути повноцінною європейською країною, не вступивши до Євросоюзу. Більше того, для держави бути в Європі, але не в ЄС, означає отримати офіційну оцінку як недемократичної країни, як недостатньо цивілізованого партнера[15].

Україні відмовили у вступі і, навіть, у  асоційованому членстві у ЄС. Їй порекомендували не відволікатися  дискусіями про форму взаємин  з ЄС, а натомість працювати над втіленням проголошених планів євроінтеграції. Передусім - це взаємодія у форматі загальноєвропейської зовнішньої політики, окреслена у спільній стратегії ЄС щодо України. Не вичерпаною є програма адаптації національного законодавства до законодавства ЄС[16].

Жак Делор, колишній голова Єврокомісії та архітектор нинішньої  фази інтеграції, висловив серйозне занепокоєння за майбутнє ЄС. На його думку, Брюссель поквапився з розширенням, прийнявши  країни, які не зміцнюють, а послаблюють  союз. Іншими словами, не „виробників”, а „споживачів” „стабільності та процвітання” . Ж.Делор побоюється, що через 15 років ЄС, як інтеграційний механізм просто припинить існування, перетворившись у велику зону вільної торгівлі.

Як вже зазначалось, для України, як і для інших держав Східної Європи, відносини з ЄС виступають в першу чергу засобом утвердження власної європейської ідентичності, тому їй притаманне переважно геополітичне сприйняття євроінтеграційних процесів, а самостійна цінність інтеграції поза статусними і політичними міркуваннями українському політикуму не надто властива. Для політичної еліти України, як і інших країн Східної Європи, «європейський вибір» означає скоріше згоду на приєднання до західної спільноти, ніж зобов’язання впорядкувати власну систему управління. Тому український підхід до євроінтеграції можна охарактеризувати як здебільшого інструментальний та політично вмотивований, що дається взнаки у процесі впровадження норм і стандартів ЄС.

Де  джерела!!!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3

Євроінтеграційні процеси за часів президентства В.А.Ющенка

(з кінця 2004 року до 2008-2009 років)

Значний позитивний політичний вплив на розвиток відносин між Україною та ЄС мало розширення ЄС у 2004 р., завдяки якому до складу Євросоюзу увійшли безпосередні сусіди та традиційні партнери України, інтересам яких відповідає подальше наближення України до ЄС[17].

Також влітку 2004 р. Європейський Союз започаткував реалізацію зовнішньополітичної ініціативи – "Європейська політика сусідства", що охопила східне та південне коло сусідніх з ЄС країн[18]. Усвідомлення неадекватності ЄПС та жорстка позиція України щодо її неприйнятності (передусім через її позиціонування як альтернативи політиці розширення) сприяли тому, що всередині ЄС почалися пошуки шляхів визначення для України нового статусу в стосунках з ЄС, про що свідчить ініційована навесні 2008 р. Польщею та Швецією зовнішньополітична ініціатива „Східне партнерство”[19].

А вже наприкінці 2004 р. весь світ став свідком масового протестного руху в Україні, який отримав назву "помаранчева революція"[20]. Тоді (22 листопада – 8 грудня) сотні тисяч громадян України з усіх регіонів держави вийшли на вулиці, вимагаючи відставки діючої влади. Дана подія мала вплив не лише на політичну ситуацію в нашій державі, але вплинула на політичну ситуацію всієї Східної Європи. Хоча наслідки "помаранчевої революції" стануть повністю очевидними лише через деякий час.

"Помаранчева революція" виявилася на той момент єдиним способом, за допомогою якого вдалося зупинити непереможну ходу адміністративного ресурсу. І курс нової української влади на євроінтеграцію, а також неодноразові висловлювання В.Ющенка про те, що чинна влада не буде застосовувати адміністративний ресурс, дали нам підстави сподіватися, що з таким негативним явищем сучасного політичного життя України як адміністративний ресурс в нашій державі було покінчено раз і назавжди.

У проведеній зовнішній  політиці В. А. Ющенко віддавав перевагу зближенню з ЄС і США, а також  європейській та північноатлантичній  інтеграції[21]. У питаннях розміщення ПРО в Східній Європі підтримав США. У той же час, на думку російського президента Медведєва, за роки президентства Ющенка відбувся відхід від принципів дружби і партнерства України і Росії, була взята лінія на розрив існуючих до цього зв'язків у всіх сферах, включаючи духовну та історичну, і на проведення керівництвом України антиросійської політики, яка полягала у тому числі і в штучних провокаціях, створюваних підконтрольними Ющенку службами.