Правова охорона екологічних прав громадян

правова охорона  екологічних прав громадян

АНОтація

Бакалаврську роботу присвячено комплексному і всебічному дослідженню вдосконалення адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян. У роботі досліджуються питання  стосовно поняття, сутності та правового змісту адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян. З’ясовуються особливості адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян. Визначається поняття організаційно-правового забезпечення адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян. Формулюється поняття адміністративної відповідальності за посягання на екологічні права громадян. Характеризуються основні проблеми адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян. Формулюються основні шляхи удосконалення ефективності управлінських відносин. Надаються пропозиції та рекомендації щодо удосконалення нормативно-правового забезпечення екологічних прав громадян.

annotation

The works is devoted to the complex and comprehensive research to improve administrative and legal protection of citizens' environmental rights. This research investigates issues concerning the concept, nature and content of the legal administrative and legal protection of citizens' environmental rights. Features of the administrative and legal protection of citizens' environmental rights are analyzed.

The concepts of organizational and legal providing of administrative and legal protection of citizens' environmental rights are defined. The concept is formulated of administrative responsibility for violation of environmental rights. The main problems of administrative and legal protection of citizens' environmental rights are characterized. The main ways of improving the efficiency of administrative relations are formulated. The proposals and recommendations to improve the regulatory framework of environmental rights are given.

ЗМІСТ

Вступ

Утвердження України  як демократичної та правової держави  зумовлює необхідність створення ефективної системи охорони та захисту прав, свобод та інтересів громадян, зокрема  в екологічній сфері. Конституція України гарантує кожному громадянину право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Водночас сучасний етап науково-технічного прогресу, якому притаманна розробка новітніх наукових технологій, призвів до істотного погіршення стану навколишнього природного середовища та, у свою чергу, до порушення екологічних прав громадян. На сьогодні перед Україною постає необхідність створення ефективної системи правових гарантій охорони екологічних прав громадян. При цьому важлива роль відводиться саме адміністративно-правовій охороні екологічних прав громадян, так як саме адміністративно-правова охорона головним чином спрямована на попередження порушень екологічних прав громадян, має на меті їх зберегти та відтворити.

Важливість наукової розробки питання щодо адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян обумовлена низкою підстав, таких, як  відсутність комплексних досліджень адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян, необхідність дослідження та аналізу ефективності нормативно-правового забезпечення екологічних прав громадян, визначення недоліків та шляхів його вдосконалення; потреба підвищення ефективності державного управління, як передумови дієвої адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян.

Слід підкреслити, що у юридичній літературі існує чимало праць, у яких розглядаються окремі аспекти адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки. Значний науковий внесок у вивчення даних питань зробили такі правознавці, як Л.І. Абалкін, В.Б. Авер’янов, В.І. Андрейцев, В.В. Афанасьєв, С.Б. Байсалов, С.О. Боголюбов, М.М. Брінчук, О.С. Колбасов, М.І. Козир, В.В. Костицький, С.М. Кравченко, Н.М. Красилич, М.І Краснов, Ю.С. Шемшученко, Є.В. Яковлєв та ін. Проте, незважаючи на численні наукові дослідження вказаних авторів, все ж таки комплексних робіт, присвячених адміністративно-правовій охороні екологічних прав громадян, немає. Тому певні важливі питання, що виникають при розгляді адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян, на сьогоднішній день залишаються дискусійними.

Таким чином, виходячи із значущості розробки даної проблеми, постає необхідність проведення комплексного наукового  дослідження адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян, яка повинна бути не лише задекларована, а й гарантована та реально забезпечена державою в цілому й окремими органами державної влади зокрема. Все зазначене вище і зумовлює актуальність та своєчасність проведення даного бакалаврської роботи.

Мета бакалаврської роботи полягає в тому, щоб на підставі аналізу чинного законодавства України та практики його реалізації визначити сутність та особливості адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян, на цій основі виробити пропозиції та рекомендації щодо її вдосконалення.

Для досягнення поставленої мети в  бакалаврській роботі необхідно вирішити такі основні задачі:

- охарактеризувати основні екологічні  права громадян як об’єкта  правової охорони;

- з’ясувати сутність та особливості  адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян;

- визначити систему та специфіку  адміністративно-правового регулювання  охорони екологічних прав громадян;

- уточнити механізм адміністративно-правової  охорони екологічних прав громадян;

- дослідити систему державного  управління у сфері охорони екологічних прав громадян;

- сформулювати пропозиції щодо  удосконалення нормативно-правового  забезпечення екологічних прав  громадян;

- виробити на підставі проведеного  аналізу пропозиції щодо удосконалення  управлінських відносин у сфері адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері правової охорони екологічних прав громадян.

Предметом дослідження  є адміністративно-правова охорона екологічних прав громадян.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в роботі використана сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування дає можливість здійснити системний аналіз адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання. За допомогою логіко-семантичного методу, який було використано під час дослідження точок зору окремих вчених, здійснено дослідження аналітичних матеріалів, визначення понятійного апарату. Історико-правовий метод використовувався під час дослідження генезису екологічних прав громадян, а також нормативно-правової бази щодо їх охорони. За допомогою системно-структурного та порівняльно-правового методів поглиблено аналіз нормативних актів, що складають зміст адміністративно-правового регулювання охорони екологічних прав громадян, досліджено проблемні питання розмежовування компетенції різних суб’єктів, задіяних у правовій охороні екологічних прав громадян. Формально-юридичний метод дозволив дослідити зміст правових норм, які передбачають адміністративну відповідальність за порушення законодавства у даній сфері.

Емпіричною  базою дослідження є статистичні матеріали, які характеризують діяльність суб’єктів адміністративно-правової охорони екологічних прав громадян, довідкові видання, політико-правова публіцистика.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ  ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

1.1. Напрямки розвитку нормативно-правового забезпечення екологічних прав громадян

Охорона екологічних прав громадян встановлює найважливіший напрям законодавчої та правотворчої діяльності практично всіх країн світу. Аналіз теоретичного обґрунтування і практичного вирішення питань правового регулювання проблем, пов’язаних із забезпеченням екологічних прав громадян, свідчить про те, що ефективність виконання діючих екологічних законів не дуже висока. Безумовно, що разом із зміною соціально-економічного розвитку вдосконалюються і закони. До того ж, як стверджують фахівці, відношення до природи настільки точно характеризує стан суспільства, що за розвитком екологічного законодавства можна робити певні висновки про те, наскільки правовою та цивілізованою є держава. В той же час, відношення до природоохоронних законів є не тільки індикатором загальної культури, але й критерієм оцінки професіоналізму та компетентності державно-управлінських структур, які формулюють та реалізують екологічну політику держави [10, с. 112].

Необхідно відзначити, що для поліпшення процесу прийняття  та підготовки законів, які б не містили суттєвих прогалин та положень, що суперечать одне одному, необхідно розробити нові орієнтири реалізації законотворчої діяльності. На ефективність законотворчого процесу впливає те, що він продовжує розглядатися у відриві від суспільної практики, нагальних інтересів і запитів більшості громадян. Про це свідчить стан українського законодавства, яке ще й досі є невпорядковане, має неузгоджену внутрішню систему [157, с. 184]. Саме тому об’єктивно виникла ситуація, коли зростання кількості законодавчих актів в екологічній сфері проводилося без урахування і в умовах відсутності науково обґрунтованої національної екологічної політики, а проведена відповідно до оновленого законодавства реорганізація управління і контролю в екологічній сфері в Україні здебільшого виявила недостатньо ефективний характер [158, с. 4].

Таким чином, постає необхідність посилення розробок перспектив розвитку законодавства у сфері охорони  екологічних прав людини та всього українського народу. Однак перш ніж  визначити сучасний стан та перспективи розвитку екологічного законодавства, треба провести аналіз розвитку правотворчості в екологічній сфері, що буде сприяти виваженості подальших висновків.

Зазначимо, що вперше необхідність екологізації законодавства обґрунтував  В.В. Петров, який вважав цей процес закономірним, що випливає з пріоритетів законів розвитку природи, котрих ми повинні дотримуватися у ході господарської та іншої практичної діяльності, яка впливає на стан навколишнього природного середовища. При цьому основний акцент повинен бути зроблений не просто на видання законодавчих актів, які б включали екологічні вимоги, а й на розробку правових актів та нормативних документів, які мають технічні, техніко-економічні та інші норми та правила [159, c. 164-168].

Загалом історичний розвиток законодавства у досліджуваній сфері можна поділити на певні етапи.

Перший етап охоплює  період з 1886 року (початок розвитку екологічних норм) до 1918 року ( проголошення радянської влади в Україні). Для  цього періоду характерна спрямованість законодавства на охорону здоров'я людини та збереження природних ресурсів. Так, згідно «Лікарського статуту» 1905 року заборонялося будівництво фабрик і заводів, які спричиняють шкоду повітрю в містах і вище міст, за течією річок і протоків, а також передбачалось спорудження заводів, мануфактурних, фабричних закладів за особливими правилами, що викладались у статутах про промисловість і будівництво [160, c. 19-20].

Другий етап розвитку екологічного законодавства, який розпочався у 1918 році та тривав до 90-х років ХХ століття, характеризується встановленням виключної державної власності на природні ресурси та режиму диктатури пролетаріату в суспільних відносинах. Треба зазначити, що, незважаючи на створення найбільш розгалуженої системи екологічного законодавства, ефективність його була не найкращою внаслідок ігнорування загальновизнаних прав і свобод людини, включаючи й екологічні. Тільки після прийняття Закону України «Про охорону природи Української РСР» в 1960 році почався процес кодифікації природоресурсного законодавства, що тривав до початку вісімдесятих років. За цей період були прийняті фундаментальні законодавчі акти, зокрема Земельний кодекс 1970 року, Водний кодекс 1972 року, Закони про охорону атмосферного повітря 1981 року та про охорону та використання тваринного світу 1981 року, а також інші законодавчі та нормативно-правові акти, які містили в собі вимоги екологічного законодавства.

Третій етап розвитку екологічного законодавства розпочався прийняттям нових природоохоронних законів : Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» у 1991 року, був оновлений Земельний кодекс України (прийнятий Верховною Радою в 2001 році); Водний кодекс України від 6 червня 1994 року, Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 року, Закон «Про охорону атмосферного повітря» та ряд інших законодавчих і нормативних актів. Важливе значення мало прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», що врегулював майже всі аспекти охорони природи. У преамбулі Закону проголошено, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України [18]. На сьогоднішній день Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає напрям розвитку всієї системи законодавства у галузі охорони та захисту екологічних прав громадян.

Важливою подією в  екологічній політиці став вступ  України 1995 року до складу Ради Європи. Саме цей рік було оголошено Радою Європи «Європейським роком охорони природи». Це сприяло продовженню нормотворчої діяльності. Були прийняті Закони «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995), «Про поводження з радіоактивними відходами» (1995), «Про екологічну експертизу» (1995), «Про пестициди та агрохімікати» (1995).

Гарантом встановлення статусу особи в процесі охорони  навколишнього природного середовища стало прийняття Конституції  у 1996 році, яка проголосила, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Ст. 16 Основного Закону закріплено положення про те, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу є обов’язком держави. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена (ст.50) [2].

Після прийняття Конституції  процес законотворчості в Україні  триває. Затверджено низку законів, серед яких Закони «Про рослинний світ» (1999), «Про відходи» (1998), «Про захист рослин» (1998), «Про курорти» (2000), «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (2001), «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (2003), «Про екологічну мережу України» (2004). Україною було ратифіковано багато міжнародних конвенцій, зокрема Конвенція про біологічне різноманіття» (1994), Конвенція про захист Чорного моря від забруднень (1994), Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовища життя водоплавних птахів (1996) та інші. Але, як свідчить практика, очікуваних позитивних результатів не було досягнуто, тобто проведення законотворчості в екологічному законодавстві не сприяло покращенню кризового стану в екологічній сфері. Розходження, які виникають між цілями екологічної політики та дійсними результатами є наслідком прогалин у екологічному законодавстві. Так, надмірні навантаження, які покладаються на виконавчі органи державного управління є результатом неврахування законодавцем реальних можливостей виконавчих органів, не визначення чітких цілей їх діяльності, фрагментарність підходу до реагування на екологічні проблеми. Все це призводить до непорозумінь та ігнорування головних екологічних цілей країни. Тому вельми нагальною стала потреба розробки науково обґрунтованої концепції формування системи екологічного законодавства на сучасному етапі і прогнозу перспектив його розвитку в майбутньому. При розробці таких концепцій і прогнозів слід виходити насамперед з наявності існуючих теорій та інститутів екологічного законодавства і права, а також діючих законів та інших нормативно-правових актів у цій галузі. Особливе значення має проведення такого аналізу для забезпечення екологічної безпеки населення і безпечності навколишнього середовища [158, с. 6].

Важливе значення для  розвитку законодавства у певній сфері належить урахуванню відповідних  здобутків науки, наукових концепцій  розвитку суспільних відносин. Наукова  концепція являє собою систему  поглядів, ідей положень щодо суті, змісту, форм законодавчих актів, їх систем, структури, функцій, а також основних напрямів розвитку і вдосконалення екологічного законодавства. Так, головним завданням загальноекологічної законотворчої концепції має бути: по-перше, визначення і формування основних напрямів розвитку українського екологічного законодавства, в тому числі і основних його поресурсових галузей і підгалузей, які мають формуватися або вдосконалюватися; по-друге, визначення і формування системи основних принципів екологічного законодавства на найближчу і віддалену перспективу; по-третє, визначення основних факторів, які впливають і можуть впливати на розвиток екологічного законодавства; по-четверте, виявлення основ законодавства і формування системи наукового, інформаційного, організаційного, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення законотворчості в екологічній сфері; по-п’яте, визначення видів та форм законодавчих актів екологічного характеру та їх співвідношення з іншими нормативно-правовими актами в цій сфері; по-шосте, встановлення особливостей здійснення державними органами відповідно до розмежування їх повноважень законотворчості і правотворення, застосування відповідної правотворчої техніки; по-сьоме, прогнозування тенденцій і перспектив розвитку загальноукраїнського екологічного законодавства і права на майбутнє [161, с 34]. Як зазначає В.Н. Лозанський, успіх екологічного законодавства залежить від таких факторів: наскільки чітко екологічне законодавство віддзеркалює природоохоронні пріоритети; наскільки сумісне екологічне законодавство з іншим існуючим законодавством і взагалі з правовою системою; наскільки сумісним воно є з історичною адміністративною та інституційною основою - наскільки реальним є його застосування та впровадження за допомогою примусових засобів [147, с. 34].

Відзначимо, що Концепція  Державної програми охорони навколишнього  природного середовища на період 2011-2015 років затверджена 22 грудня 2010 року на засіданні Кабінету Міністрів України покликана розв’язати основні екологічні проблеми АР Крим, а саме зменшити об’єми скидання забруднених та недостатньо очищених стічних вод на 45 відсотків; викидів забруднюючих речовин в атмосферу- на 10 відсотків; збільшити утилізацію відходів на 15 відсотків; забезпечити повне знешкодження непридатних пестицидів; повністю завершити винесення меж об’єктів природно-заповідного фонду в натурі; збільшити лісистість територій на 15 відсотків [162]. Прийняття даної Концепції підтверджує ті важливі кроки, які вже зроблені на шляху до сталої охорони та захисту екологічних прав громадян.

Подальший розвиток екологічного законодавства повинен проводитися  з урахуванням екологічних вимог, які знайдуть своє відображення у  всіх нормативно-правових актах екологічного характеру. Важливим є розгляд принципів, які покладені в основу побудови та формування екологічного законодавства. Аналіз вітчизняного законодавства підтверджує висновок про те, що основні принципи діяльності суспільства, які спрямовані на ефективне природокористування, охорону навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, що закладені в Конституції України, є найбільш збалансованими з екологічної точки зору порівняно з іншими країнами [163, c. 13]. До таких принципів слід віднести демократизм, конституційність, соціальну справедливість, науковість, стабільність, системність, гласність, інформаційну забезпеченість законотворчості. Головними вимогами, які повинні бути виконанні при удосконаленні нормативно-правової бази охорони екологічних прав громадян є пріоритет норм про права людини і громадянина в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Зараз, в умовах необхідності докорінного перегляду чинного  екологічного законодавства України, прийняття якісно нових законодавчих актів та інших нормативно-правових актів, проведення їх систематизаці, доцільним є прийняття Комплексної концепції екологічного законодавства України, яка б передбачала розробку таких основних питань, як основні фактори і напрями та принципи розвитку екологічного законодавства, види і форми законодавчих актів, їх співвідношення з іншими нормативно-правовими актами у цій галузі, система забезпечення законотворчості (наукове, інформаційне, організаційне, фінансове тощо), шляхи підвищення законодавчої техніки, програма вдосконалення, прогноз розвитку і механізми реалізації екологічного законодавства. В концепції мають бути відображені і втілені також інші питання розвитку законодавчої й іншої нормативно-правової бази в галузі екологічних правовідносин, правотворчості, правосприйняття і правозастосування [161, c. 44].

Правовою основою формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку нормативно-правового забезпечення екологічних прав громадян є Конституція  України, яка закріпила головні  права і свободи людини і громадянина  в екологічній сфері, системи і повноваження державних органів та громадських організацій, вимоги екологічної безпеки. Нині важливим законодавчим актом, який діє поряд з Конституцією, є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який став рішучим фактором у законотворчості, але вже сьогодні ми можемо бачити, що покладені на нього завдання не були досконало визначені та виконані через закладені помилкові принципи, які не в повній мірі відповідали рівню теоретичних розробок.

Закон України «Про охорону  навколишнього природного середовища» є головним нормативно-правовим актом серед правоохоронних та інших законодавчих актів інших галузей права. Тобто всі положення відносно охорони навколишнього природного середовища, які містяться в інших нормативно-правових актах повинні відповідати цьому Закону, оскільки він містить норми – принципи, дія яких поширюється на все законодавство України. Закон України «Про охорону навколишнього середовища» концентрує увагу саме на охороні природи та окремих її компонентів. Водночас, слід відмітити, що, на нашу думку, закріплений у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» перелік екологічних прав громадян не є повним. Вважаємо, що перелік екологічних прав громадян повинен включати: а) право на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; б) право на отримання від державних органів необхідної інформації про стан навколишнього природного середовища (стан ґрунтів і надр, води і повітря, рослинного і тваринного світу, стан захворюваності населення); в) право на участь у проведенні відповідної екологічної експертизи; г) право на прийняття заходів по запобіганню погіршення природних та побутових умов життя; д) право на компенсацію збитків, завданих навколишньому природному середовищу та здоров'ю людей; е) право на проведення референдумів, стосовно прийняття важливих екологічних рішень; ж) право на отримання достовірної інформації про розмір впливу на екологічне середовище при проектуванні будівництва та експлуатації екологічно небезпечних об’єктів; з) право на протест проти екологічно шкідливої діяльності; право на проведення мітингів та зборів, стосовно скасування екологічно небезпечних рішень органів влади; і) право на забезпечення екологічно чистими продуктами харчування та товарами споживання.

Безумовно, дослідження потребує також співвідношення Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» з законодавством інших галузей права. Так, законодавець виходив з тієї позиції, що кожен закон повинен існувати сам по собі, але ж дане міркування призводить до погіршення екологічного стану країни. Прикладом може слугувати те, що законодавство України про охорону навколишнього природного середовища відокремлює курортні та рекреаційні території, як території особливо охоронні, в той же час містобудівне законодавство не зазначає порядку їх правової охорони при здійсненні архітектурної та містобудівної діяльності. Ситуацію погіршує також відсутність законодавчого ліцензування на виконання спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві на території курортів суб’єктами підприємницької діяльності, що ускладнює можливості Державної служби туризму і курортів по притягненню винних до адміністративної відповідальності.

Систематизація вітчизняного законодавства у сфері забезпечення екологічних прав громадян залежить від рівня організації роботи законодавчих органів держави, їх відповідних, послідовних дій і характеризується виконанням ними таких функцій, як планування робіт по систематизації законодавства у сфері забезпечення екологічних прав громадян та наукового забезпечення його систематизації [163, c. 13]. З цього приводу доречною є думка Н.А. Орлова, який пропонує консолідувати деякі правові акти залежно від об’єкта правового регулювання в консолідований правових акт у вигляді, наприклад, Положення. Так, відношення у сфері охорони та захисту рослин регулюються Законами України «Про захист рослин», «Про пестициди та агрохімікати», «Про карантин рослин» та іншими нормативно-правовими актами, котрі регулюють правовідносини, пов’язані з захистом рослин сільськогосподарського та іншого призначення, дерев, рослин закритих ґрунтів, продукції рослинного походження від захворювань, бур’янів ; визначають права та обов’язки підприємств, закладів, організацій всіх форм власності та громадян, повноваження органів виконавчої влади та посадових осіб у даній сфері. Об’єднання підзаконних нормативно-правових актів у новий правовий акт у вигляді Положення створює можливості зробити його настільною книгою для всіх практикуючих працівників, які мають відношення до рослинно-правових норм, та підвищити тим самим ефективність їх використання у правозастосовчій діяльності [164, с. 131-133]. Треба погодитись із зазначеною авторською думкою, що зараз екологічне законодавство охоплює великий правовий масив, що не виключає протиріччя та логічну непослідовність викладу їх змісту, дублювання. Тому, з нашої точки зору, доречною є також розробка консолідованого правового акту, однак не у вигляді Положення, а у вигляді «Основ охорони та захисту навколишнього природного середовища», що є у певній мірі виходом із нині існуючої непростої ситуації, оскільки дані Основи допоможуть запобігти існуванню техніко-правових помилок. Загалом консолідацію необхідно проводити у наступних напрямах: забезпечення екологічних прав людини і громадянина; раціональне використання природних ресурсів; боротьба із забрудненнями навколишнього природного середовища. Проведена консолідація надасть змогу систематизувати деякі підзаконні нормативно-правові акти та виключити усі можливі протиріччя та дублювання їх змісту.

Слід також підкреслити, що аналіз структури законодавства свідчить про стійку тенденцію до зменшення прийнятих законів у ній та збільшення чисельності інших нормативно-правових актів [165, c. 11]. За допомогою підзаконних нормативно-правових актів вирішуються деякі важливі питання процедурного порядку, тому потрібно, щоб з часом частина їх була закріплена у кодексах, а інша частина їх була об’єднана у консолідований акт у напрямах, які зазначені нами вище. Аналіз законодавства про охорону навколишнього природного середовища дозволяє зробити висновок про можливість його систематизування як шляхом інкорпорації, так і шляхом кодифікації та консолідації. Гармонізація екологічного законодавства з усією правовою системою України передбачає формування правового мислення у суспільстві про необхідність екологізації у цілому законодавства країни. Тільки у цьому випадку можна говорити про екологічне право, його підгалузі та інститути як нормативно цілісні регулятори суспільних відносин у сфері екології [166, c. 49-51].