Проблема морального виховання в історії української національної педагогіки: засоби, зміст, методика



1

 

 

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

 

 

Кафедра педагогіки

 

 

 

 

ІНДЗ    на тему:

«Проблема морального виховання в історії української національної педагогіки: засоби, зміст, методика.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

студентка групи УФ – 32

Міщук Валерія

 

 

Тернопіль – 2011

 

Зміст:

 

     Вступ…………………………………………………………………………..2

1. Внесок Г. Сковороди у розвиток морального виховання……………….....3

2. Погляди К. Ушинського на формування моральних цінностей в учнів…..5

3. Ідеї Г. Ващенка щодо морального виховання………………………………8

4. Роль Антона Макаренка у становленні морального виховання…………..11

5. В. Сухомлинський про моральне виховання……………………………….15

   Висновки…………………………………………………………………..….17

      Список літератури……………………………………………………………18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кожна історична доба формує певні світоглядні орієнтири та уявлення про природу і світ, місце, роль і сутність людини в ньому, її ставлення до самої себе та навколишніх. Починаючи з епохи Відродження, коли людину було проголошено цінністю, освіту розглядають як спосіб сприйняття нею культурних норм та включення їх у дальший її розвиток.

Але навіть далеко не повний розгляд ідей, вичленених під час аналізу проблем морального виховання, дає змогу зробити висновок про те, що справжнє виховання є результатом поєднання спеціальних виховних зусиль як з боку вихователя, так і з боку виховуваного, з повним урахуванням впливу соціального середовища. До цього висновку етична думка йшла через переборення точок зору, які абсолютизували або суб'єктивні, або об'єктивні моменти виховання.

Найголовніше,― це  щоб ми ніколи не забували про те, що зовнішній розвиток людства повинен супроводжуватися духовним розвитком, свого роду, моральним відродженням, яке стає підґрунтям для розвитку людства.

Григорій Сковорода говорив: “Що може бути шкідливіше за людину, котра володіє знаннями найскладніших наук, але не має доброго серця?..”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одним із педагогів-мислителів, хто звернувся до проблеми морального виховання, був Григорій Сковорода. Головним критерієм який він відзначав при вихованні дитини в моральному дусі,була праця. Григорій Савич вважав,що тільки через працю реалізується мо­ральне самовдосконалення людини. Він говорив, що успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й та­кими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзич­ливість, вдячність, скромність, бадьорість духу ("кураж"), а та­кож гуманізм та милосердя.

Моральне виховання має спиратися на відзначенні подяки. "У подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідаю. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, як вдовольняється власним своїм, котра посилається їй від Бога? З невдячності смуток, неувага і жадоба, з жадоби - заздрість, а з заздрості - лестощі, роз­крадання, кровопролиття і всяка прірва беззаконів"[2,36]

Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, ма­ють бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він ре­комендував у зв'язку з цим такі методи виховання:  бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналі­зувати свої вчинки.

Великого значення у розвитку мотивації моральної поведінки особистості Сковорода надавав почуттям. Останні найяскравіше виявились у його вченні про "серце" людини. Серце, за Сковоро­дою, - це єдність думок, почуттів і прагнень людини. Ця єд­ність, очевидно, полягає в тому, що думки, зумовлюючи почуття особистості, в той же час самі стають глибоко інтимними, заду­шевними. Вони, виходячи із глибини душі особистості, зігріті її почуттями, стають переконаннями, визначаючи тим самим її дії.

Визначальним у моральному вихованні, за його переконан­ням, є формування звичок високоморальної поведінки молоді.  Результатом морального виховання є особистість, котра прагне стати кращою. Виходячи з цих положень, Сковорода звертає також особливу увагу на виняткове значення поваги і любові до дітей, гуманного ставлення до них з боку батьків, вчителів.

Загалом, виховання, за Г. Сковородою, повинно здійснювати­ся, насамперед, через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як "начало" і "вінець" щастя, як сенс життя людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вагомий внесок у розвиток морального виховання вніс К. Д. Ушинський. Він завжди підкреслював, що педагогічна діяльність вимагає чіткого визначення мети: «якщо ми хочемо досягнути будь-якої мети вихованням, то повинні перш за все усвідомити цю мету»[10,46]

Важливу роль у підготовці людини до життя К. Ушинський відводив її моральній вихованості. Моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично.″ Воно має бути спрямоване на формування у дітей кращих моральних рис і почуттів: патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності й правдивості, почуття обов'язку і відповідальності, власної гідності та громадського обов'язку, скромності, твердості волі й характеру″ та ін.

Головними методами і засобами морального виховання дітей та молоді є: переконання, заохочення і покарання (але в жодному разі не тілесні), власний приклад вчителя, а також батьків і старших, правильний режим навчання тощо. Особливе місце у моральному вихованні вчений відводив фізичній праці, вважаючи за потрібне правильно поєднувати її з працею розумовою. У статті «Праця в її психічному і виховному значенні» він наголошує на великому значенні фізичної праці у вихованні дітей та молоді, у розвитку суспільства загалом. Пропонує залучати дітей до різних видів праці, виходячи з практичних потреб школи і сім'ї: самообслуговування вдома і в школі, допомога батькам по господарству, праця в саду й на городі, допомога вчителям у виготовленні наочного приладдя та ін. Організовувати дитячу працю слід таким чином, щоб діти отримували від неї насолоду, не перевтомлювалися.

У педагогічній системі Ушинського важливе місце займають питання виховання, у яких він спирався на ідею гармонійного розвитку особистості. Гармонійно розвинутою вважав людину, у якої поєднані розумова зрілість, моральна досконалість, фізична і естетична розвиненість. Усі сторони виховання розглядав як єдиний процес, де вони, як і в дійсності, переплітаються між собою і обумовлюють одна одну.

Головним вважав моральне виховання: "Ми сміливо висловлюємо переконання, що вплив моральний складає головне завдання виховання, більш важливе, ніж розвиток розуму і наповнення голови знаннями."[14] У своїх працях Ушинський багато уваги присвятив обґрунтуванню засобів та методів морального виховання дітей.

 

Засоби морального впливу охоплюють сім’ю, школу і середовище, в якому перебуває дитина після класних занять. Основи морального виховання закладаються у сім’ї, де велике значення має устрій сімейного життя, стосунки між батьками тощо. Продовжується моральне виховання у школі, де все, на думку Ушинського, повинно бути моральним, а саме:

– зміст навчального матеріалу, що передбачає підбір відповідних творів для читання, речень для розбору, використання прислів’їв, приказок, казок тощо;

– особистий приклад учителя як у школі, так і в житті;

– розумно влаштована навчальна діяльність дітей: "У школі повинна панувати серйозність, яка допускає жарт, але не перетворює в жарт всієї справи, ласкавість без притворства, порядок без педантизму, а головне – постійна розумова діяльність". [14].

Першоджерелом формування моральної сторони дитини, рівно як і всіх інших її сторін, у житті і у вихованні виступають засоби природи. За твердженням Ушинського, ці засоби є найдоступніші для дитячого сприймання. Головне завдання педагога – навчити дітей помічати і спостерігати красу природи. Для цього він радив проводити екскурсії в природу, уроки на лоні природи, де діти пізнають красу і велич рідної землі.

Велике значення на формування моральності дитини справляє гра: "Гра є вільна діяльність дитини. У ній формуються всі сторони душі людської, її розум, її серце, її воля..." У грі діти випробовують свої сили і вчаться самостійності. Через колективну гру здійснюється пізнання і входження у систему суспільних відносин.

Основним фактором і засобом виховання Ушинський називає працю. На його думку, вона є джерелом не лише фізичного, розумового і морального удосконалення, але й існування людини взагалі.

Перед вихованням ставить завдання формувати у дітей серйозне ставлення до праці, прищеплювати вихованцям не лише повагу і любов до неї, але і звичку працювати: "Виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до життя." [14].

У вихованні відводить важливу роль не лише фізичній, але й розумовій праці. Вказує, що розумова праця – один із найважчих видів людської праці: "Мріяти легко, приємно, але думати важко."

Ушинський пропонує такі методи морального виховання дітей:

– особистий приклад вихователів;

– наслідування, яке повинно випливати із почуттів, прагнень і дій, що доступні дитині. Тоді воно стане внутрішнім і відрізнятиметься від зовнішнього мавпування;

– вправи для вироблення моральних звичок: "Гарна звичка – це моральний капітал, процентами з якого людина користується все життя";

– переконання. Виступав проти моралізаторства: "Привчаючи слухати слова моральності, ви готуєте лицемірів, які використовують їх як ширми для своїх власних вад. Все у школі і у викладанні повинно бути моральним, так щоб саме говорило за себе і не мало потреби в сентенціях";

– покарання і заохочення. Рекомендує обережно ставитись і по можливості уникати їх: "Заохочення і покарання не нешкідливі гігієнічні засоби, які попереджують хворобу або виліковують її, а ліки, які витісняють хвороби з організму іншою хворобою."

Хоча й у питаннях морального виховання дітей, зокрема в процесі їх фізичної праці, Ушинський допускав і помилки, особливо в перший період своєї педагогічної діяльності: деякі питання моралі й етики розглядав з точки зору релігійності та ідеалізації патріархальних відносин; вірив у можливість перевиховання і морального вдосконалення людей в процесі їх трудової діяльності, не змінюючи при цьому суспільного ладу, все одно, його вчення високо цінують у всьому світі.

 

 

 

 

 

Одним із творців української освітньо-виховної системи був уродженець славної Полтавщини, професор і доктор наук Григорій Ващенко. Його погляди на формування морального виховання в історії української педагогіки також заслуговують нашого визнання.

   Професор Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони, що витримали іспит історії, найбільш відповідають психології народу та його призначенню, увійшли у психіку народних мас, відбиті в народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу [1,48]. У цьому проявляється соціокультурний консерватизм його системи виховання: визнання необхідності збереження стабільності суспільства, людської культури, спрямування волі людини на вічні істини. Саме хиби волі, небажання використання своїх здібностей для блага Батьківщини Г. Ващенко вважав головною причиною "нашої неволі і недолі" [1, 50].

   Традиційний європейський виховний ідеал Г. Ващенко будує на засадах гармонійного розвитку людини. Гармонійність він розуміє "...не як розвиток всіх властивостей людини до однакового рівня, а як певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі те чи інше місце в зв'язку з роллю її в нашому житті й діяльності. Людину можна визнати за гармонійно розвинену лише при тій умові, коли якась властивість її посідає центральне місце в її психічному житті і відіграє роль стрижня, навколо якого органічно об'єднуються особисті властивості людини [1, 51]". Педагог обґрунтовує необхідність виховання молоді "...так, щоб для неї на першому місці стояли обов'язки, а потім уже права; щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, так і з того, що вона чесно виконала свої обов'язки. Таку свідомість слід виховувати в молоді ще з дитинства [1,52]".

   Формування особистісного досвіду людини Г. Ващенко пов'язує з передачею від покоління до покоління національних та європейських традицій, культурної спадщини. Проте педагог застерігає, що не досить озброїти учнів знаннями, не досить виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Головне, щоб учні брали активну участь у навчально-виховному процесі під керівництвом педагогів

   Розвиток розумових сил і волі в системі виховання Г. Ващенка є засобом, шляхом морального виховання, щоб допомоги людині стати морально кращою, духовно вищою. Його педагогічна концепція визнає абсолютний (вічний і незмінний) характер моральних цінностей - "Служба Богові й Батьківщині". Благополуччя, щастя українського народу розглядаються як наближення до цих цінностей шляхом вдосконалення обов'язку перед ними. Поведінка вважається такою, що відповідає цінностям, якщо вона є результатом виконання обов'язку і не відповідає, якщо її причиною є негативні психічні властивості нашого народу, людські пристрасті, що не сумісні з ним. Вибір між обов'язком і негативними психічними властивостями є вольовим актом. Конфлікт між обов'язком і пристрастями розв'язується внутрішніми переконаннями людини. Переконання є автономними утвореннями і ніхто не може нав'язати людині будь-якої поведінки, якщо вона не усвідомила, що сама прийняла на себе певний обов'язок. Саме почуття обов'язку обумовлює поведінку. Звідси головним завданням системи виховання Г. Ващенка є ″ виховання внутрішніх переконань людини шляхом розвитку розумових сил і волі″ [ 1].

   Представлена в виховній системі Г. Ващенка абсолютизація виховних ідеалів, її побудова на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини свідчать про присутність у цій системі елементів виховної концепції релігійного консерватизму (неотомізму). В аспекті психофізіологічної підготовки особистості, яка визначає динамізм протікання психічних процесів, Г. Ващенко у виховному ідеалі наголошує на необхідності стриманості, умінні володіти собою, не піддаватися випадковим емоціям, формування високої працездатності в інтересах суспільства [1]. Визнаючи зневіру і песимізм однією з головних причин трагізму історії народу України, важливим завданням школи він вважає виховання бадьорості та життєрадісності. Індивідуалізацію, як особистісну спрямованість системи виховання, Г. Ващенко обґрунтовує історичним прагненням українців до волі, незалежності в особистому, родинному й господарському житті. Історично склалася така народна психологія, що "...українець, оженившись, відділюється від батьків, щоб жити окремою родиною. Він типовий власник і не любить чужої роботи, для нього власна вбога хата краща за чужий пишний палац. Індивідуалізм не заважає в спільній праці. Про це свідчить "толока" - спільна хліборобська робота, чумацькі валки, артіль, кооперативи всіх типів на Україні. Але така співпраця мусить бути добровільною [1]". Тому можна говорити про відповідність системи виховання Г. Ващенка концепції особистісного виховання (Е. Вебер, Г. Гаудіг, Ф. Гансберг, Е. Лінде, С Френе, Г. Шаррельман), що передбачає об'єднання вихованців за інтересами, які співпрацюючи на рівних з вихователями ставлять перед собою конкретні цілі та шукають шляхи їх самостійного творчого досягнення [1,49-53]. Усе це вказує на актуальність вивчення, розвитку та використання педологічних праць Г. Ващенка з діагностування динаміки протікання педагогічних явищ і процесів.

   Проведений аналіз мети системи виховання, виховного ідеалу Г. Ващенка в аспекті становлення структурних компонентів особистості, визначення концептуальних основ обґрунтування мети виховання особистості засвідчують застосування педагогом декількох історично-педагогічних підходів (концепцій) виховання особистості: соціокультурна концепція виховання - у формуванні спрямованості та досвіду особистості; концепція релігійного консерватизму - у формуванні психологічних властивостей особистості; концепція особистісного виховання - у формуванні психофізіологічних якостей, що визначають динаміку протікання психічних процесів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антон Семенович Макаренко як видатний український педагог, класик української та світової педагогіки робив усе можливе, щоб виховати справжнього громадянина своєї Вітчизни - людину морально стійку, працьовиту, творчу, колективістську, всебічно розвинену. Його погляди на мету й основні завдання виховання співзвучні з вимогами сучасного Закону України “Про освіту”, Державної національної програми “Освіта”, Концепції національного виховання, в яких наголошується, що метою виховання в сучасній українській школі є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору. Певна річ, на перше місце у всіх державних документах, присвячених проблемам освіти, навчання й виховання в загальноосвітній і вищій школі ставиться виховання громадянина незалежної Української держави, формування у нього самоусвідомлення в необхідності оволодіння українською мовою як найкращим виразником духовної культури народу [1,2].

   Нині одне з важливих завдань виховної діяльності нашої держави полягає в тому, щоб сформувати у кожного пересічного громадянина України розуміння, що “мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле ... Коли зникає народна мова – народу немає більше! Поки живе мова народна в устах народу, до того часу живий і народ ... Відберіть у народу все, і він усе може повернути; але відберіть мову, і він більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ” [6, 112].

   Питання виховання волі й характеру були центральними у всій його теоретичній і практичній діяльності. Великий педагог, як ніхто інший, категорично поставив питання про моральне обличчя особистості як рушійної сили її поведінки та вчинків. Він констатував, що лише висока ідейність, гуманістичні принципи моральності, громадянська цілеспрямованість здатні викликати в людини до життя нові, громадянські риси волі й характеру.

   Воля й характер, підкреслює А.С. Макаренко, не спадкові якості, не біологічно зумовлені, а виховуються в конкретних суспільно-історичних умовах. Воля – це готовність діяти, спрямована усвідомленістю почуття обов’язку перед колективом, перед Батьківщиною. Риси характеру розвиваються під впливом суспільних особливостей життя, на основі переконань і моральних якостей людини, під виховним впливом педагога. Тільки правильно організована діяльність вихованця дає можливість виховати в нього найкращі якості волі й характеру. Думка А.С. Макаренка про роль дії у вихованні волі аналогічна думкам К.Д. Ушинського, який вказував, що воля, як і мускули, стає сильнішою в процесі поступово ускладнюваної діяльності. Він розумів, що в діяльності людина навчається долати можливі труднощі як зовнішні, так і внутрішні. До речі, як відомо, питанням виховання волі й характеру дуже багато уваги приділяли і видатні українські педагоги Г.Г. Ващенко і В.О. Сухомлинський.

   Визначаючи мету виховання, Антон Семенович Макаренко запитував: звідки випливає мета виховання, виховної роботи? Й відповідав: мета виховання випливає з наших соціальних потреб, з нашого суспільного життя. “Я під метою виховання розумію програму людської особистості, програму людського характеру, при цьому в поняття “характер” я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів і внутрішньої переконливості, і політичне виховання, і знання – абсолютно всю картину людської особистості; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особистості, до якої повинні прагнути” [7,56].

   Особливу увагу звертав Антон Семенович на питання мети виховання в сім’ї.   Кожен батько, кожна мати повинні добре знати, що вони хочуть виховати в своїй дитині. Й при цьому слід завжди пам’ятати: ви народили і виховуєте сина чи дочку не тільки для вашої батьківської радості

   Оскільки складовими мети виховання є насамперед та сукупність якостей особистості, необхідність яких визначається потребами суспільства, до таких якостей А.С. Макаренко відносив почуття приналежності до колективу, в якому даний індивід перебуває (навчається, працює), поваги до встановлених у цьому колективі норм життєдіяльності, поведінки; здатність дотримуватись правил і норм колективістського життя; відчуття рівності між членами колективу, ввічливість і взаємодовіра між його членами; прагнення бути корисним членом колективу; прагнення бути господарником, тобто вміти організувати свою роботу, роботу інших членів колективу, а також керувати цією роботою, вміти оцінювати її результати, бути охайним, життєрадісним і постійно дбати про свій фізичний, фізіологічний і нервовий стан, дбати про оволодіння достатньою сумою знань і навичок з мови, графіки, математики, природознавства й історії. При цьому видатний педагог наголошував, що рівень досягнутості виховання в кожному із вище перерахованих станів може бути як завгодно високим у залежності від індивідуальних талантів і нахилів виховання [5,43].

   Отже, як бачимо, серцевиною системи виховання особистості в педагогічній діяльності А.С. Макаренка було його вчення про колектив й історична заслуга й полягає, зокрема, в тому, що він теоретично і практично визначив шляхи побудови такого виховуючого колективу, який створює найбільш сприятливі умови для всебічного розвитку особистості, підготовки її до життя, здійснення комплексного підходу до виховання. Виховуючий колектив, як його розумів Антон Семенович, ніби об’єднує силу різних впливів природи, суспільства, продуктивної праці на особистість, коли виховання досягається не словесними повчаннями, а тільки через життя, роботу, прагнення самого колективу.

   До основних принципів виховання А.С. Макаренко відносив повагу і вимогливість, щиросердечність і відкритість, принциповість, турботливість і уважність, знання, вправи, загартування, працю, колектив, сім’ю, перше дитинство, кількість любові та міру суворості, дитячі радощі, гру, покарання й винагороду.

   Науково-теоретична спадщина А.С. Макаренка, як і вся його педагогічна діяльність, пронизані глибокою вірою у великі можливості вихованців. Він завжди виходив з того, що педагогіка повинна орієнтуватися не на негативні, а на позитивні риси особистості. Великий педагог вважав, що людина не може бути вихованою тільки шляхом безпосереднього впливу на неї іншої людини, якими б властивостями ця людина не володіла. Виховання – це соціальний процес у самому широкому розумінні цього слова.

Уваги заслуговує й статеве виховання за Макаренком, яке він розглядав у контексті морального виховання: ″ Статеве виховання ― це, насамперед, виховання культури соціальної людини.″[6,72].

Мета статевого виховання, на думку Макаренка, ― виховати наших дітей так, щоб вони ставилися до коханця як до серйозного і глибокого почуття, щоб свою насолоду, своє кохання і щастя реалізували в сім΄ї. Й з приводу цього дає ряд настанов і порад у своїх працях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одним із педагогів, що зверталися до проблеми формування моральних переконань і вчинків був Василь Сухомлинський. Він стверджував, що ″моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним″[8,25]. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.

Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре"[10].

Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних розповідей вихователя про гарні вчинки людей, без пояснення правил моралі. Він складає хрестоматію маленьких повчальних розповідей, вишукує такі розповіді і історії в книгах, газетах, журналах. Проте найбільше боявся Сухомлинський, що розмови залишаться лише розмовами, перетворяться у пустослів’я. Якщо дітей схвилювало слово педагога, це хвилювання повинно обов’язково вилитися у справу, у роботу, у допомогу людям, школі, колгоспу. При такому поєднанні (слово учителя – схвильованість – спільна праця вихованців і вчителя) в дітей виникає почуття задоволеності.

У Павлиші милосердя, сердечність, благородство виховуються у дітей через свята Матері, Троянди, закладення саду вдячності (сад для старих людей). "Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина здобуває дорогоцінне багатство душі, вона відчуває серцем, коли і де товаришеві, другові, любимій людині, яка живе поряд, треба допомогти"[13,122].

В контексті морального виховання Педагог розглядав проблему самовиховання особистості. На думку Сухомлинського, найбільш яскравим результатом виховання є те, що людина почала думати сама про себе, задумалась над питанням: що є у мене доброго і що є ще погане? "Виховання, що спонукає до самовиховання – це і є, за моїм глибоким переконанням, справжнє виховання"[13,25] – пише він у статті "Виховання і самовиховання". У книзі "Сто порад учителеві" розробив систему правил, яких необхідно дотримуватись при самовихованні у моральній сфері, фізичній культурі, навчанні та праці.

Щоб спонукати дитину до самовиховання, необхідно, перш за все, вчити її пізнавати себе й виховувати себе. Девіз самовиховання добре виражений у словах Ф.М.Достоєвського: "Знайди себе в собі, підкори себе собі, оволодій собою". Виховання почуттів, дисциплінування думки й волі, вироблення й урівноважування характеру – все це, стверджував Сухомлинський, людина повинна робити сама, пізнаючи себе й оволодіваючи собою. Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж учора.

Сухомлинський вважав, що для організації самовиховання важливо, щоб не було нервозності у колективі, жорстких покарань, грубих окриків: "Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання". Адже покарання звільняє вихованця від докорів совісті, а совість – головний рушій самовиховання.

Проблема морального виховання в історії української національної педагогіки: засоби, зміст, методика