Аналітичне дослідження проблемної ситуації міжнародних відносин «Набуття Туреччиною членства в Європейському Союзі»

ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА «КРОК»

Факультет міжнародних відносин

Кафедра  міжнародних відносин та інформації

Курсова робота

з дисципліни «Міжнародна інформація»

на  тему 
Аналітичне дослідження проблемної ситуації міжнародних відносин «Набуття Туреччиною членства в Європейському Союзі»

Київ  — 2013

Зміст

Вступ 3

РОЗДІЛ 1. Характеристика проблеми вступу Туреччини до ЄС 5

1.1. Причини виникнення та розвиток проблеми вступу Туреччини до Європейського союзу. 5

1.2. Суб’єкти проблемної ситуації набуття Туреччиною членства в Європейському Союзі 18

РОЗДІЛ 2. Системний аналіз проблеми набуття Туреччиною членства у Європейському Союзі 21

2.1. Підходи учасників проблеми набуття Туреччиною членства у Європейському Союзі до її вирішення 21

2.2. Моделювання проблеми надання Туреччині членства в Європейському союзі 26

Висновки 28

Список використаних джерел 31

Вступ

Актуальність  дослідження. Дослідження інтеграції Туреччини в Європейський Союз є дуже актуальним для більшого розуміння позиції України у міжнародних відносинах, адже Туреччина – важливий сусід та партнер України у міжнародних відносинах, а її положення та позиція впливають на економіку та зовнішню політику України. Крім того, стосунки між Туреччиною та Європейським Союзом є важливим показником відношення ЄС до країн, що намагаються інтегруватися в об’єднання, однією з яких ж Україна. Тим більшу важливість визначає схожість економік Туреччини і України, а отже на прикладі Туреччини ми можемо побачити сильні і слабкі сторони інтеграції в ЄС, а також перейняти позитивні та корисні рішення проблем та визначити, яких помилок не можна припускатися ні в якому разі.

Туреччина одразу ж після Другої Світової війни  обрала шлях інтеграції в ЄС та на Захід  і спромоглася досягти на цьому шляху істотних успіхів, таких як Митний союз із ЄС та близька співпраця з США. 3 мільйони турків, найчисленніша нацменшість у Європі, говорять самі за себе. Але при всіх цих зближеннях мають місце і проблеми. У двадцятому столітті такими проблемами були військові перевороти у країні, проблема нацменшинств та порушення прав людини, у наш час – проблема з Кіпром, деякими статтями карного кодексу, та недостатнім рівнем економічного розвитку та модернізації промисловості порівняно з середнім рівнем по у Європейському Союзі. Отож є актуальним дослідити цю проблему детальніше для розуміння позицій сторін, факторів, що на них впливають, можливостей для розвитку проблеми та її розв’язання, а також для розуміння прикладів, які б Україна могла б взяти з довготривалого процесу інтеграції Туреччини спочатку в ЄЕС, а потім в ЄС.

Ступінь наукової розробки. Загалом, проблема достатньо досліджена, існує багато робіт з цієї теми, але проблема постійно розвивається, і тому важливо висвітлювати нові подробиці.

Метою дослідження є визначити можливі варіанти вирішення проблеми вступу Туреччини до ЄС.

Завданнями  дослідження є по-перше, характеристика проблеми, а саме причин виникнення та розвитку проблеми, і по-друге, системний аналіз проблеми, тобто підходи учасників проблеми до її вирішення та моделювання проблеми.

Об’єктом  дослідження є проблеми взаємовідносин між Туреччиною та ЄС.

Предметом дослідження є взаємовідносини Туреччини з ЄС.

Методами  дослідження є SWOT-анліз, історичний аналіз.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джере 

РОЗДІЛ 1

ХАРАКТЕРИСТИКА  ПРОБЛЕМИ ВСТУПУ ТУРЕЧЧИНИ ДО ЄС

1.1. Причини виникнення  та розвиток проблеми вступу  Туреччини до Європейського союзу.

Історичний  контекст. Проблема взаємовідносин Туреччини і Європейського союзу є у наш час однією з найгостріших та найактуальніших для всього європейського регіону. Більше 50ти років Туреччина намагається приєднатися до ЄС і показує стратегічний напрям своєї зовнішньої політики на європеїзацію. Європейський Союз також має свій інтерес у приєднанні Туреччини. У першу чергу це стосується геополітичного та географічного положення. Туреччина є стратегічним партнером Заходу ще з 1945 року, стримуючи агресивні арабські країни на Близькому Сході а також у Центральній Азії. Крім цього, у ЄС є інші вагомі аргументи до розвитку співробітництва з Туреччиною, наприклад можливість поширення через Туреччину впливу на Середньоазіатський регіон та можливість виходу таким чином на нові джерела енергоресурсів. Крім того, приєднання Туреччини до ЄС та її подальша інтеграція призведе в результаті до переходу Туреччиною у міжнародних розрахунках з американського долара на євро, що значно підсилить відносно молоду європейську валюту, зважаючи на давні торгівельні зв’язки Туреччини з країнами СНГ та Середньоазіатського регіону.

Але, не дивлячись на всі ці аргументи, ЄС все ж таки не поспішає надавати Туреччині повне членство, а лише заключив з Туреччиною ряд договорів про співробітництво та висловлює обіцянки про можливе прийняття Туреччини у майбутньому. А відносно строків прийняття, то через ряд невирішених проблем у країні, в першу чергу політичні та економічні, ці строки відкладаються на невизначений час.

З приходом до влади Партії Справедливості та Розвитку на чолі з Реджеп Таїп Ердоганом, яка позиціонувала себе як ісламістську, всередині ЄС почалися обговорення щодо політики, яку буде проводити нова влада. Але ПСР одразу ж взяла курс на подальший розвиток відносин з ЄС та заявила, що вона дотримується демократичних принципів та не буде нікому нав’язувати ісламські норми життя. Крім того, Ердоган заявив, що буде сприяти більш ефективній роботі владних інститутів і прискоренню інтеграції Туреччини в ЄС. Таким чином, партія з ісламістським корінням продемонструвала прагнення Туреччини до вступу до ЄС, та готовність Туреччини стати «правовою державою» та розширити базовий набір прав та свобод до загальноприйнятого міжнародного рівня.

Але все це політичні аспекти взаємовідносин між Туреччиною та Європейським союзом, що зазвичай виставляються на передній план. Та при всій їх важливості, поряд  з економічними аспектами вони все  ж відходять на другий план. Таким  чином, можливо саме економічні і соціальні проблеми є головними перепонами на шляху Туреччини до ЄС. І мається на увазі не рівень економічного розвитку, за яким Туреччина впевнено наздоганяє ЄС, а рівень технологічної та науково-технічної бази виробництва. Таким чином, розглянемо детальніше економічні аспекти взаємовідносин між Туреччиною та ЄС.

Історично інтеграція Туреччини в ЄС проходила у декілька стадій. Вперше Туреччина подала заявку на вступ до Європейського Економічного Співробітництва за правління Мендереса, 31 липня 1959 року, через рік після заснування ЄЕС. Ця заявка була забута через військовий переворот 1960го року. Але після приходу до влади уряду Іненю у 1961 та 1962му роках заявка була подана знову та за результатами переговорів, що за нею послідували, 12 вересня 1963 року був підписаний Анкарський договір про асоціацію, який вступив у силу з 1 грудня 1964 року. Цей договір став основоположним у подальших відносинах між Туреччиною та ЄЕС та започаткував структурований рух Туреччини до членства у найпотужнішому економічному об’єднанні у Європі.

У договорі декларувалося, що  економічна ціль асоціації Туреччини з ЄЕС  – «створення відносин між народом  Туреччини та народами, об’єднаними у ЄЕС , які будуть постійно укріплюватися» та «ліквідація розриву, існуючого між турецькою економікою та економікою країн-членів Співтовариства». Важливим пунктом цього договору, що часто згадують у Туреччині, є 28й, де був передбачений вступ Туреччини до ЄЕС, тобто отримання статусу повноправного члену, протягом дії договору. Цей договір відображував довготривалі стратегічні плани обох сторін на зближення та співпрацю. Для Туреччини було важливим отримання митних пільг, а також отримання фінансової підтримки, яку надавав договір про асоціацію. Якщо говорити про ЄЕС, то для нього була важливою інтеграція основних держав Середземноморського регіону – Греції та Туреччини для забезпечення стабільності, використання Туреччини як заслону від СРСР та взаємодія через Туреччину з Близьким Сходом.

Дія договору розділялася на 3 етапи.

Перший  етап був направлений на підтримку  і розвиток турецької економіки, на розширення і модернізацію інфраструктури. В рамках цього етапу ЄЕС поступово  відміняло мита та вводило преференції на основну експорт-орієнтовану продукцію турецької економіки – необроблений тютюн, ізюм, інжир та іншу продукцію сільського господарства. Крім того, Туреччині надавався кредит у розмірі 175 мільйонів ЄКЮ під 3% річних на розвиток економіки та інфраструктури. Єдиною умовою, яка була висунена Туреччині, було прагнення Туреччини до режиму повного сприяння з усіма країнами, що входили до ЄЕС.

Другий  етап повинен був зблизити економічну та митно-фінансову політику Туреччини та ЄЕС. Тепер вже Туреччина повинна була знизити свої мита відносно європейських товарів, відміна кількісних обмежень на імпорт товарів, а також прийняття Єдиного зовнішнього тарифу ЄЕС, при цьому зміни, що стосувалися ЄЕС, повинні були бути незворотними.

Третій  етап передбачав «створення митного  союзу та координацію економічної  політики». Туреччина повинна була повністю лібералізувати імпорт промислових  товарів з ЄЕС, а також виробити та прийняти регламент міграції турецької  робочої сили та капіталу.

Через те, що Туреччина не будучи членом ЄЕС, не могла бути представлена у його органах, у Анкарському договорі передбачалося створення двосторонніх органів асоціації, що відповідали статусу Туреччини у ті роки, таких як Рада асоціації, що була законодавчою основою для прийняття рішень у рамках договору, до якої входили представники ЄЕС і Туреччини в рівній кількості. Головуючі обирались почергово з членів одної з сторін. Крім того, Рада була повинна регулювати розбіжності, що виникали у рамках договору. Був також створений змішаний парламентський комітет, який складався з 36 членів, по 18 від Європарламенту та турецького парламенту, він міг давати рекомендації до Європарламенту та турецького парламенту. Він мав дорадчі функції.

Перший  етап асоціації був введений задля  того, щоб підтягнути турецьку економіку  до рівня ЄЕС, адже розрив між рівнями  економік був надто великий, і  це заважало зближенню. У 1964 та 1967 роках щодо Туреччини ЄЕС ввело тарифні контингенти низького рівню загалом на 19 видів традиційних експортних товарів. Крім того, були введені низькі тарифи щодо деяких інших видів сільськогосподарських товарів, а також риболовства та текстилю. Завдяки всім цим змінам, експорт Туреччини в ЄЕС, який дорівнював у 1964 році 30% загального експорту з тенденцією до зниження, у 1972 році, після першого етапу реалізації договору, став дорівнювати 40% від загального експорту. Але все ж таки проблеми залишалися, наприклад зовнішньоторговельне сальдо між Туреччиною та ЄЕС залишилося від’ємним, незважаючи на всі преференції, що були їй надані.

16 травня 1967 року Туреччина подала  заявку на переведення своїх  відносин с ЄЕС на наступний  етап.   Це було зумовлено різними причинами, але основною причиною було бажання Туреччини отримати більше закордонних інвестицій, а також отримати приток закордонного капіталу через грошові перекази турецьких працівників у Європі. Крім того, Туреччина хотіла заволодіти новими ринками для продукції своєї легкої промисловості, а головне – випередити у цьому Грецію. Також у 60-ті роки європейські економіки переживали підйом через низьку інфляцію та дешеву сировину на світових ринках, що було вигідно Туреччині, адже у таких умовах ЄЕС потребувало більше робітників, яких йому постачала в основному Туреччина. 

З 6 лютого 1969 по 19 листопада 1970 року тривали  переговори щодо розробки моделей для  реалізації цілей, зазначених у Договорі про асоціацію та врешті був вироблений Додатковий протокол, підписаний у  Брюсселі 23 листопада 1970 року. Він був  підписаний для уточнення строків  і умов реалізації другого етапу  Анкарського Договору і вступав у силу 1 січня 1973 року. Згідно досягнутим домовленостям, у ньому стверджувався другий етап зближення між ЄЕС та Туреччиною як період підготовки економік сторін до вільного переміщення товарів, робочої сили, капіталу та послуг, до зближення сільськогосподарської політики на основі взаємних обов’язків та підготовки до утворення митного союзу.

Зниження  та відміну мит і обмежень на імпорт з ЄЕС планувалося реалізувати  у два етапи. Перший етап передбачав відміну мит на товари, які не вироблялися у Туреччині, на це повинно  було відійти 12 років. А для тих  товарів, що вироблялися у країні, було відведено 22 роки на повне зняття мит і обмежень. На прийняття Єдиного зовнішнього тарифу було відведено також 22 роки. В свою чергу ЄЕС повинно було зняти тарифи на всі турецькі промислові товари, окрім деяких видів (килимів машинної виробки, бавовняної пряжі і текстилю, а також нафтової продукції), для яких тарифи повинні були зняти поступово на протязі 12 років. В сільськогосподарській галузі за 22 роки ЄЕС повинно було встановити преференційні тарифи для більш ніж 90% турецького експорту. Також Співробітництво зобов’язувалось знизити митні збори для турецьких товарів з 4,5% до 2% за перший рік після початку дії Додаткового протоколу, і ще на 1% через 2 роки після першого зниження. Повна відмова від митних зборів повинна була відбутися через 4 роки після вступу в силу Додаткового протоколу. Вільне переміщення робочої сили планувалося реалізувати з 1976 по 1986 роки.

Але на відміну від першого етапу  реалізації Анкарського договору, другий етап зіткнувся зі значними політичними та економічними проблемами. Етап почався з формуванням в Туреччині урядової коаліції, яку очолював Еджевіт, що була достатньо ворожо налаштована щодо положень Додаткового протоколу і взагалі євроінтеграції. Така ситуація виникла внаслідок радикальних націоналістичних поглядів Еджевіта та його партії, які блокували можливості, наданні Додатковим протоколом, вважаючи ЄЕС християнським клубом та культурним антиподом ісламу, що намагався диктувати свою політику Туреччині.

Другою  серйознішою проблемою для виконання  Додаткового протоколу стала  турецька інтервенція на Кіпр влітку 1974 року та криза грецької привладної військової хунти того ж року, яка повела за собою широкомасштабні зміни у взаємовідносинах між Туреччиною та ЄЕС. 3 липня 1974 року турецькі війська вторглися на територію Кіпру під приводом захисту турків-кіпріотів від намагань греків-кіпріотів об’єднатися з Грецією. За цими діями послідували резолюції ООН та ЄЕС щодо кіпрського питання, невиконання яких Туреччиною ще більше погіршило відносини між ЄЕС та Туреччиною.

Крім  цих проблем, у 1970-х роках у  світовій економіці зростала нестабільність, що вилилось у обвали національних валют та інфляцію. Також дуже серйозно вплинула на відносини ЄЕС з Туреччиною нафтова криза 1973 року. Через підвищення рівню безробіття країни ЄЕС обмежили імпорт турецьких товарів та ввели  обмеження на в’їзд іноземних працівників, що призвело до зменшення валютних переводів до країни, і Туреччина зіткнулася зі зростом зовнішнього боргу та дефіцитом торгового балансу.

Через зазначені проблеми Туреччина почала проводити політику імпортозаміщення, намагаючись стати самодостатньою у всіх галузях, що суперечило принципам ЄЕС,  яке декларувало створення між країнами-членами вільного торгівельного простору і вільного руху капіталу та робочої сили. Турецька влада та голови найбільших турецьких підприємств намагалися призупинити процес інтеграції, вважаючи, що конкуренція є передчасною для промисловості країни. Також великі підприємства закликали внести зміни у Додатковий протокол для того, щоб виключити з нього створення митного союзу. Виникла ситуація, коли Туреччина отримувала пільги, фінансовані ЄЕС, а Туреччина призупиняла виконання своїх обов’язків за Договором та не дотримувалась режиму зниження митних зборів. Але все ж таки 1 січня 1976 року турецька сторона знизила збори та гармонізувала список товарів, які ними не обкладалися, згідно своїх обов’язків за Додатковим протоколом. У той же час відбулися переговори між ЄЕС та Туреччиною з приводу розрядки напруження над Егейським морем та врегулювання проблемної ситуації на Кіпрі. В цих питаннях були досягнуті деякі зрушення, наприклад відміна безпольотної зони над Егейським морем та початок переговорів між турецьким та грецьким урядами щодо делімітації континентального шельфу.

Загалом положення Додаткового протоколу виконувалися до тих пір, доки у економіках Туреччини та ЄЕС не настав економічний спад. У зв’язку з цим Туреччина, а потім і ЄЕС у 1976 та 1978 роках заморозили свої зобов’язання по виконанню Додаткового протоколу на 5 років, що призвело до стрімкого спаду частки ЄЕС у загальному об’ємі турецького експорту та входу турецької економіки в кризу внаслідок зростання зовнішнього боргу та від’ємного торгового сальдо. Туреччина була змушена постійно брати короткострокові кредити на Європейському ринку під великі відсотки, вводячи себе у замкнуте коло. Таким чином зовнішній борг Туреччини зріс від 3,3 млрд. дол. США у 1973 році до 14 млрд. у 1978 році.

Прихід  до влади Деміреля у 1979 році ознаменувався  пожвавленням відносин між ЕЄС та Туреччиною, прийшовши до влади, Демірель одразу ж заявив про наміри відновити  та розширити співпрацю зі ЄЕС. Основними  причинами таких кроків було те, що Туреччина не хотіла втрачати позиції  у ЄЕС відносно інших кандидатів на вступ, наприклад Греції, Іспанії, Португалії. Це зумовлювалось тим, що при інтеграції цих країн у ЄЕС, Співтовариство зіткнеться з великою кількістю ресурсоємних проблем, які будуть заважати процесам інтеграції Туреччини в ЄЕС.

24 січня 1980 року була оголошена  програма стабілізації турецької  економіки, спрямована на ліквідацію  дефіциту платіжного балансу  та подолання інфляції у ближньому  майбутньому, та на лібералізацію  та реструктуризацію економіки,  направлену на приведення її  до стандартів ЄЕС для подальшої  інтеграції в Співтовариство. Активувалася  робота Ради з асоціації, були  прийнятий ряд  важливих рішень  по співпраці в соціально-економічних,  фінансових, технічних, сільськогосподарських  галузях, а також був врегульований  рух робочої сили та соціальний  захист іноземних працівників.

Але військовий переворот 1980 року знову  призупинив процес інтеграції, в першу  чергу ЄЕС турбувало дотримання прав людини під час перевороту та відношення нової влади військових до інтеграції в ЄЕС. Та зважаючи на відсутність тривожних вісток від  посольств країн-членів ЄЕС у  Туреччині, Рада з асоціації 19 вересня 1980 року призвала до розширення участі Співтовариства у реформуванні інфраструктури Туреччини, а також до залучення  підприємств обох сторін для діалогу, для поширення та поглиблення  зв’язків. Крім того, Радою був невдовзі прийнятий Четвертий фінансовий протокол, що передбачав збільшення фінансової допомоги Туреччині до 647 млн. ЕКЮ, спрямованих на розвиток аграрного сектору промисловості.

У 1981 році почалася нова криза відносин між ЄЕС та Туреччиною, що була зумовлена  багатьма причинами. В першу чергу  вона була пов’язана з воєнним режимом у Туреччині, який через спрощення багатьох демократичних принципів у Конституції піддавався жорсткій критиці з боку європейської спільноти. ЄЕС вимагало повернення у країні демократичної влади, обраної на виборах. Крім внутрішніх проблем важливу роль відігравало прийняття у 1981 році Греції до ЄЕС, котра використовуючи своє право вето блокувала будь-які намагання до інтеграції Туреччини у ЄЕС, вимагаючи виведення турецьких військ з Кіпру, демократизації турецької влади, та відмови Туреччиною від агресивних дій щодо сусідніх країн.

Таке  охолодження відносин між ЄЕС  та Туреччиною тривало до 1986 року, коли вперше за 6 років відбулося засідання  Ради з асоціації, що відображало  відновлення співпраці. Крім того, 5 європейських країн відізвали свої обвинувачення у порушенні прав людини щодо Туреччини з Європейського  суду прав людини. Але ЄЕС, побоюючись притоку робочої сили з Туреччини, гальмували вирішення проблем вільного переміщення турецьких робітників у країнах ЄЕС. У свою чергу, Туреччина  не дотримувалась запланованих темпів зниження мит та митних зборів щодо Співтовариства, але до 1989 року все  ж максимально наблизилась у  лібералізацію торговельної системи  до плану, який закладався у Додатковому  протоколі. Завдяки цим зрушенням  у відносинах зовнішньоторговельний  оборот між Туреччиною та ЄЕС збільшився з 3,5 млрд. дол. У 1980 році до 11 млрд. дол. у 1989 році.

Щодо  політичної складової взаємовідносин Туреччини з ЄЕС, то повернення до демократичної системи виборів  влади у 1987 році, введення у Конституцію  країни фундаментальних міжнародних  прав людини та дозвіл Туреччиною своїм  громадянам подавати апеляції до Комісії  по правам людини при Раді Європи –  все це позитивно вплинуло на відносини  між турецькою стороною та ЄЕС  і надало Туреччині певну довіру серед європейських країн.

14 квітня 1987 року Туреччина подала  заявку на вступ до ЄЕС, а  точніше три заявки: до Європейського  об’єднання вугілля та сталі, до Євроатома, та до Європейського Економічного Співробітництва. Такі дії були продиктовані реформами промисловості Туреччини та економічними реформами уряду Озалу. Через те, що ЄЕС не очікувало таких дій зі сторони Туреччини, на розгляд заявки пішло 30 місяців. 20 грудня 1989 року Комісія ЄЕС представила схвалену Європейською радою «Думку про заявку Туреччини на вступ до Співтовариства», в якому зауважувалося, що у зв’язку з направленням всіх зусиль на підписання Єдиного Європейського Акту, є небажаним вступ будь-якої країни до ЄЕС до 1993 року. Крім того, у звіті було зазначено, що  не дивлячись на позитивні зрушення, зроблені турецькою економікою на шляху до інтеграції з ЄЕС, цих зрушень все ж таки недостатньо для подолання важкого процесу приєднання країни до Співтовариства. Але при цьому 5 лютого 1990 року Європейська рада доручила Єврокомісії розробити план інтенсифікації інтеграції Туреччини до ЄС, а також нарешті вступив у силу Четвертий фінансовий протокол, підписаний у 1981 році. Базуючись на даному рішенні Єврокомісія розробила перелік необхідних заходів щодо співпраці з Туреччиною, задля підписання у 1995 році митного союзу. Але цей перелік не був реалізований через опір Греції.

Після розвалу СРСР функція Туреччини  для Європи як стратегічного щита відпала і на перший план вийшли питання про запровадження демократичних  принципів та їх удосконалення. У  відносинах Туреччини з новоствореним  Європейським Союзом головними проблемами були: розрив у соціально-економічному розвитку, політична нестабільність всередині країни, міжнародні проблеми, до яких була причетна Туреччина і  конкуренція з боку інших країн, що прагнули приєднатися до ЄС. Аргументами  Туреччини було членство країни в  НАТО, давні відносини з ЄЕС, значні зрушення в модернізації економіки  та лібералізації економічної системи  щодо ЄС. На саміті Європейської ради у  Лісабоні була підкреслена важливість Туреччини у формуванні ситуації в Європі. У листопаді 1992 року на засіданні Ради з асоціації було досягнуто угоди про завершення у кінці 1995 року формування митного  союзу між Туреччиною та ЄС. 6 березня 1995 року Туреччина та ЄС підписали  договір про митний союз на торгівлю промисловими товарами.

Та  незважаючи на таке серйозне досягнення Туреччини, як підписання Митного союзу  з ЄС, у оприлюдненому у 1997 році плані ЄС про приєднання до нього  нових країн, Туреччина в списку цих країн не опинилася. Це викликало  обурення серед турків. Такий вчинок ЄС свідчив про те, що всередині  Союзу не було вироблено конкретної стратегії щодо відносин з Туреччиною. Це викликало охолодження відносин між Туреччиною та ЄС у 1997-1999х роках.

У 1999 році на саміті ЄС у Хельсінкі Туреччина була офіційно включена до переліку країн-кандидатів на членство у ЄС. Крім того ЄС закликала Туреччину вирішувати проблеми з нацменшостями, а також закликала до діалогу за Грецією щодо вирішення кіпрського питання. А у 2000 році на саміті в Ніцці було проголошено, що переговори про вступ Туреччини до ЄС не почнуться доки не буде відмінена смертна кара, не будуть врегульовані грецько-турецькі конфлікти, кіпрське питання і не буде нівельований вплив військових на політику.

На  протязі нульових років двадцять першого століття турецька влада  проводить широкомасштабну підтримку  інтеграції в ЄС та вкладає великі кошти і сили у реалізацію Копенгагенських  критеріїв. На протязі 2000-2009 років були прийняті численні поправки до Конституції  країни, які врегульовували свободу  слова, статеве рівноправ’я, можливість використання мов нацменшостей для викладання, тиражування, використання на радіо та телебаченні. Крім того, роль Ради Національної Безпеки була зменшена до лише можливості надання нею рекомендацій уряду. Була також відмінена смертна кара.

У зв’язку з цими покращеннями, у 2005 році на саміті ЄС у Люксембурзі було прийнято рішення про початок переговорів з Туреччиною про вступ до ЄС.

Але через опір деяких країн-членів ЄС на чолі з Францією переговори по вступу були заморожені на декілька років. Наступний  раунд переговорів був запланований на 26 червня 2013 року.

А на початку літа 2013 року у Стамбулі вибухли протести проти уряду Ердогана, які почалися з протесту проти викорчовування парку, і швидко вилилися у широкомасштабні протиурядові виступи у чотирьох містах Туреччини. У зв’язку з цими подіями, раунд переговорів щодо вступу Туреччини до ЄС був відкладений на 4 місяці.

Отже, систематизуємо хронологію розвитку проблеми у таблиці:

Таблиця 1.1

Хронологія  відносин Туреччини і ЄС (ЄЕС)