Аналіз впливу боргової кризи на країни ЄС

1. Теоретичні  аспекти проблеми боргової кризи

1. Сутність  та причини виникнення кризи зовнішньої заборгованості

       Зовнішнє  запозичення виникає при перевищенні  імпорту товарів та послуг над  експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, обумовлений несприятливим  торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого притоку капіталу. Чистий притік капіталу виникає внаслідок  міжнародних позик (від іноземних  урядів та комерційних банків, від  міжнародних валютно-фінансових організацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам, прямих іноземних інвестицій у дану країну, нарешті, використання валютних резервів держави.

         Прямі іноземні інвестиції передбачають  ввезення до країни капіталу (в  грошовій або товарній формі)  і є фінансовим потоком, який  не створює боргових зобов'язань.  Відповідно, коли держава витрачає  частину власних резервів іноземної  валюти, це супроводжується скороченням  обсягу чистих іноземних активів,  але не створює боргових зобов'язань.  Зовнішні позики дозволяють країні  інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка.  Можливість позичати зовнішні  ресурси означає, що економічні  агенти (фірми, уряди) країн, де  існує дефіцит капіталу, можуть  залучати заощадження тих країн,  де є надлишок капіталу і  ринкова процентна ставка нижча.

         Коли країна залучає зовнішні  позики, вона повинна сплачувати  проценти по боргу. Зростання  боргу супроводжується зростанням  процентних платежів, які необхідні  для обслуговування боргу. Тому  зовнішні позики мають покривати  не лише різницю між внутрішніми  заощадженнями й інвестиціями  та державними доходами і видатками,  але й проценти по боргу.

         Обсяг залучення зовнішніх позик  визначається, по-перше, тим, скільки  іноземного капіталу країна може  ефективно поглинути, так щоб  прибуток від інвестицій перевищував  вартість залучення капіталу; по-друге,  тим, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення проблем із зовнішніми платежами.

       Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється в неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати  з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Неплатоспроможність країн-боржників  спричиняє падіння платоспроможності  фінансових інститутів країн-кредиторів.

       Зовнішньою  заборгованістю прийнято вважати суму фінансових зобов'язань країни перед  іноземними кредиторами, що підлягають погашенню у встановлені терміни.

       До  зовнішньої заборгованості належать переважно  борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах  і послугах, які впливають на платіжний  баланс. Зовнішня заборгованість виникає  головним чином унаслідок залучення  зовнішніх позик, а також у  випадках націоналізації іноземної  власності із зобов'язанням виплатити  компенсацію попереднім власникам.

       Рівень  зовнішньої заборгованості держави  є одним з вирішальних факторів динаміки її подальшого економічного розвитку. Тягар зовнішнього боргу  країни здатний справити депресивний  вплив на розвиток економіки через  неплатоспроможність країни-боржника, втрату довіри кредиторів та обмеження  доступу до зовнішніх джерел фінансування.

       На  сучасному етапі для майже  всіх країн світу характерне прискорення  темпів зростання державного боргу. У країнах, що розвиваються, борг збільшується внаслідок зростання зовнішніх  зобов'язань, у розвинутих країнах  — за рахунок як внутрішніх, так  і зовнішніх позик, з явним  переважанням перших. У всіх випадках частка боргу у ВВП збільшується.

       Згідно  з загальноприйнятою методологією розрахунку макро-економічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:

• довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнародних фінансових організацій та приватні борги;
• короткостроковий борг;
• заборгованість перед МВФ.

       Сьогодні  фактично усі країни залучають позичкові  ресурси і мають зовнішні непогашенні борги; більшість із них є нетто боржниками, у тому числі і серед розвинутих країн. Хронічний дефіцит поточного платіжного балансу мають Швеція, Іспанія, Австралія, Нова Зеландія та ін.

       Аналізуючи  сучасні тенденції зовнішньої заборгованості у рамках національних господарств, доцільно врахувати низку нових обставин глобального масштабу:

       По-перше, ще до недавнього часу можна було чітко розмежувати два полюси світової боргової системи: велика група країн боржників (переважно серед країн, що розвиваються) і невелика група країн – кредиторів (до середини 70-х роках США очолювали кредитне донорство у світі) з участю міжнародних кредитних установ. У сучасній світовій борговій системі дуже важко провести чітке розмежування між потенційним боржником і кредитором. Сьогодні доцільно говорити про встановлення між країнами відносин нетто боржників і нетто кредиторів, що породжують проблеми не лише фінансово-економічної, але й політичної залежності.

       Суб’єктами  боргів світової економіки є і  самі (в особі урядів) промислово розвинуті країни, які одночасно виступають один відносно одного в якості боржника і кредитора. Таким же чином вони діють відносно міжнародних кредитно-фінансових організацій, будучи одночасно і їх донорами, і боржниками. З позицій більш конкретного підходу, боржниками у сучасній системі світової зовнішньої заборгованості є: промислові та інші приватні компанії, уряди, місцеві органи державної влади, підприємства державного сектору, банківські установи, центральні банки; а кредиторами виступають: банки та інші фінансово-кредитні установи, міжнародні фінансові організації, уряди, індивідуальні підприємці, що купують облігації іноземних позичальників.

       По-друге, подальша лібералізація фінансової сфери та наростаюча фінансова глобалізація посилюють і зміцнюють залежність національних господарств (які зберігають на сьогодні ще часткову ізольованість) від зовнішнього фінансування. Пояснення таких прогнозів базується на сучасних тенденціях розвитку світового ринку капіталів та визначаються наростаючою мобільністю і масштабністю світових потоків капіталів, що стимулюються:

• дефіцитністю державних бюджетів;
• нерівномірністю економічного розвитку;
• нерівновагою поточних платіжних балансів;
• гострою нестачею у більшості країн власних ресурсів для здійснення внутрішніх інвестицій та соціально-економічних перетворень;
• потребою коштів для виконання боргових зобов’язань щодо внутрішніх та зовнішніх позик.

       По-третє, глобалізація фінансових потоків в цілому, а також політика необмеженої відкритості внутрішніх ринків капітальних активів десятків країн для зарубіжних інвестицій (перш за все так званих короткотермінових портфельних), які у більшості випадків мігрують під впливом чисто спекулятивних факторів, необмежений доступ до ринку позичкових фінансових ресурсів зумовили свого роду відмову країн-учасниць від суверенітету у сфері фінансів, втрати контролю за формуванням зовнішнього боргу, забезпеченого капітальними активами національної економіки та поступового усунення “кордонів” між внутрішньою  і зовнішньою заборгованістю, формування так званих зовнішніх “квазі боргів”.

       По-четверте, прослідковується наростаючий взаємозв’язок державних зобов’язань і зобов’язань самостійних господарюючих структур, що мають системоутворююче значення для національної економіки. Зазвичай, держава не несе відповідальності за зобов’язаннями приватних фінансових та господарських структур. Однак банкрутство значної кількості великих структуроутворюючих господарську систему установ може провокувати катастрофічні наслідки для всієї фінансової системи країни.

       По-п’яте, в сучасних умовах активізуються позичкові операції на державному рівні, і особливо серед постсоціалістичних країн. Міжнародний державний кредит дуже широко використовується урядами та центральними банками окремих країн. В умовах дефіцитності державних бюджетів в останні роки спостерігається регулярний вихід багатьох урядів на міжнародний ринок позичкових капіталів. Це пояснюється або недостатньою розвиненістю національних ринків, або більш сприятливими умовами на міжнародному ринку. Окрім цього фінансування бюджетних дефіцитів за допомогою інструментів національного ринку позичкових капіталів у деяких випадках може впливати на міжнародний ринок, на характер руху міждержавних потоків капіталів.

       По-шосте, дефіцитно-боргова практика останніх років у світі свідчить про те, що значні бюджетні дефіцити і породжені ними державні борги, хоча і “несмертельні” для економіки, однак можуть створювати низку серйозних проблем. Тому уряди більшості Західних країн перейшли сьогодні від політики дефіцитного фінансування (фінансового накачування економіки за рахунок бюджетного дефіциту) до бюджетної політики, що базується на неокласичній теорії. Виходячи з того, що держава використовує національний дохід менш ефективно, а ніж приватний сектор, масштаби його перерозподілу через бюджет повинні зменшуватися. Значно скорочуються темпи зростання як доходів, так і видатків бюджетів.

       По-сьоме, прослідковується чітка диференціація  країн за структурою заборгованості, яка за світовими параметрами формується як комплексний агрегат, що може включати такі потенційні елементи:

1. заборгованість, що виникає внаслідок міжнародного державного кредиту на фінансування дефіциту державного бюджету (так звана державна заборгованість);
2. заборгованість, що виникає у результаті дефіциту поточного платіжного балансу шляхом притоку позичкового капіталу;
3. заборгованість, що формується через залучення окремими господарюючими суб’єктами кредитів під гарантії уряду;
4. заборгованість, що виникає в наслідок отримання кредитів від міжнародних фінансово-кредитних організацій;
5. заборгованість, що виникає у результаті отримання кредитів від приватних кредитно-фінансових інститутів;
6. заборгованість, що є результатом придбання зарубіжних активів приватним сектором (так звана “втеча” приватного капіталу за кордон);
7. заборгованість, що виникає внаслідок трансформації внутрішнього боргу у зовнішній, шляхом продажу державних і приватних цінних паперів або на світовому ринку позичкових капіталів, або всередині даної країни з доступом (часто безконтрольним) для іноземних інвесторів.

       Хоча  мова йде про світову заборгованість, по суті це заборгованість, яка виникає і зростає між національними економіками окремих країн і їх фінансово-кредитними системами, а також заборгованість національних економік міжнародним кредитним інститутам. У цьому розумінні структура світової заборгованості формується в основному як сукупність заборгованостей окремих національних економік, тобто як сумарна величина зовнішніх заборгованостей держав.

       По-восьме, кожна національна економіка  має свою структуру заборгованості. Так, розвинуті країни Заходу відрізняються гомогенною структурою боргу, переважаюча частина якого припадає на державні облігації, якими уряди покривають бюджетний дефіцит. Більше того, значну частину державної заборгованості у цих країнах формує внутрішній борг, а зовнішній формується переважно взаємообміном боргових зобов’язань, які теоретично можуть бути взаємно погашені.

       Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною економікою мають полігенну структуру боргу як за борговими інструментами (іноземні облігації, єврооблігації, фідуціарні позики), так і за кредиторами з явною перевагою зовнішнього боргу західним офіційним кредиторам (на дво- та багатосторонній основі, що оформляється певними угодами) та частково приватним кредиторам.

       Таблиця 1.1

       Мінімальна  стандартна модель Світового  банку для оцінки зовнішньоборгової залежності держави

       Аналітики вважають, що верхньою межею оптимальності  зовнішнього боргу є співвідношення EDT/XGS на рівні не більш ніж 200—250 % . 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Механізми скорочення зовнішньої заборгованості в  умовах боргової кризи

       Враховуючи те, що проблема надмірного зовнішнього боргу стала досить відомим і поширеним явищем другої половини ХХ ст., світова практика нагромадила значний досвід щодо управління борговим тягарем вирішення проблеми заборгованості: від найгіршого – абсолютний дефолт (повна відмова від своїх зобов’язань), до дещо кращого, при якому частково списуються борги (однак боржник втрачає частково політичну самостійність та тимчасовий доступ до міжнародного ринку капіталів), та до найкращого із варіантів – реструктуризації, що передбачає переоформлення боргу в тій чи іншій формі.

       Під реструктуризацією боргу розуміють  прийняття за згодою боржників і  кредиторів заходів, спрямованих на підтримку платоспроможності боржників у середньо- та довгостроковій перспективі.

       В залежності від типів кредиторів і боржників розрізняють декілька варіантів реструктуризації зовнішнього боргу. Один із цих варіантів – реструктуризація міжурядових позик і позик, гарантованих урядом у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. 

       Реструктуризація  у рамках Паризького клубу базується на так званому меню, що передбачає вибір між зменшенням боргу (чи скороченням його обслуговування за рахунок зниження ставок поточних платежів. Важливою умовою реалізації цих схем є узгодження з МВФ країною-боржником програми економічного розвитку і наявність достатньо переконливого платіжного балансу, який би підтверджував, що у майбутньому реструктуризація заборгованості проводитися більше не буде.

       Другий  варіант – реструктуризація комерційного боргу у рамках Лондонського клубу приватних кредиторів. 

       Лондонський клуб – міжнародне об’єднання приватних комерційних банків. Сформований у кінці 70-х рр. ХХ ст. для вирішення проблем, які виникають через нездатність низки країн (в першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню заборгованість. На відміну від Паризького, Лондонський клуб займається питаннями заборгованості перед приватними комерційними банками, кредити яких не гарантуються державою.

       Серед основних схем реструктуризації зовнішнього  боргу найбільшого поширення набули такі:

1. Перенесення термінів платежів (пролонгація);
2. Нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів;
3. Списання боргу;
4. Викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку;
5. Обмін боргу на акції національних підприємств;
6. Обмін боргу на національну валюту;
7. Сек’юритизація (обмін боргу на облігації боржника).

       Політика  реструктуризації боргу шляхом пролонгації  має першочергове значення при вирішенні проблеми заборгованості. Перенесення термінів платежів дозволяє перетворити короткотермінові та середньотермінові борги у довготермінові, відклавши час оплати основної частини боргу. Але при цьому треба мати на увазі, що така реструктуризація боргів здійснюється під досить високі відсотки, і можливість заощадити фінансові ресурси сьогодні у подальшому призведе до підриву кредитоспроможності зі всіма можливими негативними наслідками.

       Наступний варіант – списання боргів. Практика списання боргів досить відоме явище у практиці фінансово-кредитних відносин. Однак, найчастіше подібні механізми застосовуються відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов’язання навіть у віддаленій перспективі. При цьому, за певних умов, часткове списання боргу економічно вигідне і кредиторам. Так, при незначних обсягах запозичень очікуваний обсяг виплат за боргом співпадає з обсягом зобов’язань, тобто очікується, що борг буде погашено повністю. Але з деякого часу величина боргу починає перевищувати обсяг очікуваних виплат за ним. Наростаюча ймовірність дефолту призводить до падіння вартості боргу. Із подальшим ростом обсягів запозичень разом із ринковою ціною падає і сумарна вартість боргу. Дестимулюючий вплив, який чинить надмірний борговий тягар на економіку країни і її фінансову систему, стає надзвичайно сильним. У цьому випадку, очевидно, необхідне списання частини боргу.

       З середини 80-х років ХХ ст. отримали поширення ринкові методи регулювання заборгованості, серед яких провідне місце займає конверсія боргів. Під конверсією розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу іншими видами зобов’язань, менш обтяжливими для боржника (наприклад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення товарними поставками, зворотній викуп боргу самим позичальником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зобов’язання третіх країн, взаємозалік та інше). Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40% усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% усіх операцій).

       Деякі країни-боржники мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів чи можуть достатньо швидко їх нагромадити за рахунок стимулювання експортних галузей. У той самий час, борги цих держав на ринку продаються із значним дисконтом, що свідчить про насторогу інвесторів щодо платоспроможності позичальника. У такій ситуації можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власні борги на відкритому ринку. Це дозволило б на ринкових умовах скоротити загальний обсяг державного боргу без прийняття кредиторами яких-небудь узгоджених рішень. Через наявність дисконту по боргах подібна стратегія у чомусь аналогічна частковому списанню боргу.

       Однією  із найбільш відомих ринкових схем реструктуризації державного боргу є надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку у результаті можна придбати акції національних компаній. Частіше використовується безпосередній обмін (своп) боргів на акції компанії, що знаходяться у державній власності.

       Вважаємо, що такий своп дозволяє одночасно вирішити дві проблеми – зменшити державний борг і забезпечити притік капіталу у реальний сектор економіки. З одного боку, така схема передбачає зміну графіку виплат і зменшує короткотерміновий тиск на бюджет. А з іншого, якщо до свопу потік виплат за боргом був жорстко заданий у номінальному виразі, то після нього – потік доходів від компанії стає залежним від економічного стану країни, рівня внутрішньої і зовнішньої інфляції та інших факторів. Таким чином, виплати за боргом прив’язуються до економічного становища країни-позичальниці, що розширює можливості досягнення компромісу.

       Конверсія боргу в національну валюту (борг для розвитку). В останні роки поступово зростає (хоча і продовжує залишатися помірним) інтерес кредиторів до конверсії боргів у розвиток національних економік боржників. Ця операція фактично відображає безкоштовну допомогу. Держави-кредитори розробили програми конверсії боргів у національні валюти з метою довгострокового фінансування проектів розвитку.

       Механізм  операції полягає у тому, що міжнародна неурядова організація купує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Пізніше борг обмінюється на національну валюту, найчастіше, щоб уникнути інфляційних коливань національної валюти на отриману суму боргу випускаються спеціальні облігації у національній валюті, які згодом використовуються для фінансування програм розвитку.

       Сек’юритизація. Основна ідея сек’юритизації полягає у тому, що країна-боржник емітує нові боргові зобов’язання у вигляді облігацій, які або безпосередньо обмінюються на старий борг, або продаються. У випадку продажу отримані кошти використовуються на викуп старих зобов’язань. Якщо нові цінні папери продаються на ринку з меншим дисконтом, така операція призведе до скорочення загального обсягу заборгованості. Подібна схема реструктуризації реалізується на добровільній основі лише у випадку, якщо нові зобов’язання визнаються пріоритетними відносно старих боргів. В інакшому випадку очікувані платежі за старим боргом еквівалентні платежам за новим, який буде продаватися з тим же дисконтом, що й існуючий. Зменшення боргового тягаря не відбувається. На практиці досягнути такої пріоритетності досить важко. Просте декларування переваги одних зобов’язань над іншими автоматично призводить до порушення міжнародних норм права. І тим не менше, у багатьох випадках це можливо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Аналіз  впливу боргової кризи  на країни ЄС

1. Фінансово-економічний  стан “слабких” країн-членів Європейського Союзу (на прикладі країн PIIGS)

       Істотною перешкодою подальшого економічного зростання Євросоюзу залишається боргова криза. Державний борг Євросоюзу та Єврозони у 2008 р. зріс на 6 та 8 %, відповідно. У 2009 р. фінансова ситуація ще більше загострилася. Державний борг  країн ЄС  збільшився на 993,3 млрд  євро  або на 13 %, державний  борг  країн  Єврозони  хоча  і зростав  меншими  темпами,  приріст становив 10 %, але вже перевищив 7000 млрд євро. Крім того, спостерігається стрімке зростання частки державного боргу у ВВП: у Євросоюзі у 2008 р. вона становила 61,6, у 2009 р. зросла більш як на 10 % до 73,6. Протягом 2006-2009 рр. частка держаного боргу відносно ВВП країн Єврозони перевищувала цей показник по Євросоюзу загалом. У 2008 р. вона становила майже 70 %, у 2009 – ще  зросла  на 9,3 %  і становила 78,7 %.  Водночас,  дефіцит  бюджету Євросоюзу  та Єврозони перевищив усі допустимі межі (не більш  як 3 % від ВВП відповідно до Маастрихтської угоди). У 2009 р. він становив у Євросоюзі 6,8 % проти 2,3 % у 2008 р., а у Єврозоні – 6,3 % проти 2 % у 2008 р. [14].

       Ситуація щодо державного боргу у Єврозоні є більш напруженою, ніж  загалом у Євросоюзі. Це обумовлено тим, що до Єврозони входять країни, фінансову  ситуацію  яких  можна  охарактеризувати  як  катастрофічну,  серед  них Португалія,  Ірландія,  Іспанія,  Італія, Греція. У суспільстві  за  таку необережність щодо  формування  бюджетів  цих  країн  та  занадто  високі  витрати,  які призвели до глибокої фінансової кризи й прямо вплинули на економіку Євросоюзу, їх назвали терміном "PIIGS", що перекладається як "свині".

       Боргову кризу країн PIIGS у значній мірі зумовили суттєві зовнішні борги, причому їх накопичення та зростання почалося набагато раніше фінансово-економічної кризи.

       Загальний обсяг державних боргів країн PIIGS становить 3 трлн. євро.

Рис. 2.1 Показники державного боргу та дефіциту бюджету до ВВП для країн «PIІGS» за 2007-2010 рр., %

       Складено  за даними Eurostat

       За  розрахунками сукупний ВВП країн PIIGS становить майже 3900 млрд. $, що складає 24% ВВП Євросоюзу. Витрати їх бюджетів перевищують доходи на 305 млрд. $, це майже 8% від їх ВВП, в той час  коли за Маастрихтською угодою, він  не має перевищувати 3%.  Найбільший серед країн PIIGS  дефіцит бюджету, 115,9  млрд. $, має Іспанія, рівень якого  складає 8,5% ВВП. Значним за розміром, майже 108 млрд. $, є дефіцит бюджету  Італії, але він складає 6,1% від  ВВП. В той же час дефіцит бюджету  Ірландії майже у 4 рази менш дефіциту Іспанії, проте його рівень відносно ВВП цієї країни становить майже 17%, більш 10% рівень дефіциту бюджету  у Греції при загальному його розмірі 36,5 млрд. $. Отже, однією з проблем  боргової кризи країн PIIGS є суттєвий дефіцит бюджету та високий його рівень відносно ВВП.

       Найбільш  суттєве зростання зовнішнього  боргу у період 2004-2009 роках відбулося  у Греції. Зовнішній борг у 2009 році сягнув 550 млрд. дол. і зріс у 8 разів  порівняно з 2004 роком. Стрімке зростання  зовнішнього боргу у Греції відбулося  у 2006 році, він збільшився у 4 рази порівняно  з 2005 роком, але у 2007 році вдалося  рівень зовнішнього боргу повернути  майже до рівня 2005 року й стабілізувати  ситуацію. Проте, з початком кризи  зовнішній борг Греції знов мав стрімкі  темпи зростання і з 86,7 млрд. дол. піднявся до 504,6 млрд. дол., тобто майже  у 6 разів. У 2009 році приріст зовнішнього  боргу Греції становив майже на 10 % і перебільшив 550 млрд. дол. В  квітні 2010  р. грецький  уряд,  не  дивлячись  на  знов  випущені  ним  довгострокові  облігації під високі процентні ставки, оголосив про неможливість сплати за поточними зовнішніми і внутрішніми зобов’язаннями і  попросив  допомоги  в  Європейського центрального банку і МВФ з метою погасити борги.    Наслідком  цих  подій  стало  ухвалення  Європейською  Комісією  за сприяння МВФ  Програми стабільності і зростання, згідно з якою Греція була вимушена піти на жорсткі фіскальні  заходи - привести дефіцит бюджету до рівня 3% від ВВП. Міністерство фінансів Греції намітило цільові показники поступового  зниження  дефіциту  бюджету –   до 8,7%  у 2010  р.,   до 5,6%  у 2011 р.,  до 2,8% у 2012 р. та до 2% у 2013 р.. До кінця вересня 2011 року зовнішній борг Греції зріс до 360 млрд. євро що становить 165 % ВВП країни. З цієї суми 220 млрд. євро буде погашено протягом наступних шести років. А вже до вересня 2012 року країна має виплатити 52 млрд. євро.