Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Антропонім у творчості Марка Твена

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ I. ОБРИС ЛІТЕРАТУРНого АНТРОПОНІМУ У СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ

1.1. Проблема «значення» власного імені та специфіки літературного антропоніма 6

1.2. Рівні функціонування літературного антропоніма 11

РОЗДІЛ II. АНТРОПОНІМИ У ТВОРЧОСТІ МАРКА ТВЕНА НА ПРИКЛАДІ РОМАНІВ «ПРИГОДИ ГЕКЛЬБЕРРІ ФІННА» ТА «ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА»

2.1. Архетипіка у романах «Пригоди Гекльберрі Фінна» і «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена через ім’я персонажа 14

2.2. Власне ім’я у романі «Пригоди Гекльберрі Фінна» 18

2.3. Власне ім`я у романі «Пригоди Тома Сойєра» 20

ВИСНОВКИ 22

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 25

ВСТУП

Літературна ономастика – розділ лексикології, що вивчає власні назви в структурі художнього твору. Вивчення антропоніміки художнього твору дає змогу вченим виробити адекватні методи і прийоми, визначити нові поняття. Тому поява численних розвідок у галузі літературної ономастики дає змогу виявити специфічні особливості онімного простору, нові шляхи дослідження ролі власних назв у моделюванні художньої картини світу.

Актуальність виконаного дослідження. Одним із важливих аспектів вивчення індивідуально-авторського стилю є всебічний аналіз словотвірних, функціональних і семантичних особливостей. Ім’я – невід’ємний елемент форми художнього твору, складова стилю письменника, один із засобів художнього образу. Вони можуть нести в собі яскраво виражене семантичне навантаження, мати незвичайне звукове оформлення, прихований асоціативний зміст, у якому концентровано виражений авторський задум. Крім того, система імен певного твору – це завжди носій конотацій історичного, соціального, локального та національного плану.

Водночас слід констатувати, що вивчення художнього твору під кутом зору літературних антропонімів є напрямом відносно новим у світовій науковій практиці. Тривалий час такі дослідження не виокремлювалися з кола суто лінгвістичної проблематики власного імені. Cтрімкий розвиток ономастики спостерігається з 50-х років ХХ століття. У цьому контексті варто особливо відзначити праці В. Виноградової [5] , О. Суперанської [23]. Заслуговує на окрему увагу суттєвий доробок американських науковців, об’єднаних у Міжнародну раду ономастичних досліджень (ICOS) та Американське Ономастичне товариство (ANS). Поступово з’являються і нові підходи, в рамках яких розглядаються вже не власні імена в умовах реального мовлення, а літературні антропоніми в системі художнього твору.

Вітчизняна ономастика також активно розвивається у руслі світових традицій, потужними темпами формується національна ономастична школа. Останнім часом в українському літературознавсті спостерігається тенденція перетворення літературної ономастики з «вторинної» дисципліни на самодостатній науковий напрям. Про це свідчить суттєве зростання ролі літературознавчих аспектів антропоніміки як у тематиці ономастичних конференцій, так і у більш широкому науковому дискурсі Проблема художніх антропонімів розглядалась Т. Крупеньовою [13], М. Мельником [15], О. Усовою [30], О. П. Горенко [33] та іншими дослідниками. Літературний антропонім відкриває величезні можливості для нової інтерпретації тексту.

Об’єкт дослідження – романістика Марка Твена.

Предмет аналізу – антропоніми у творчості Марка Твена.

Мета дослідження полягає у виявленні та характеристиці особливостей вживання антропонімів у романах Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна» та «Пригоди Тома Сойєра».

У роботі здійснюється класифікація ономастичних одиниць і виявляється структурно-стилістична своєрідність власних імен в текстах письменника, аналізуються антропонімічні моделі іменування персонажів, визначається роль власного імені в створенні художнього образу персонажа. При цьому особлива увага приділяється семантичній інтерпретації власних імен персонажів, здійснюється зіставлення антропонімів з іменами їх прототипів.

Системне вивчення функціонування власних імен в контексті художнього твору дає можливість не лише повноцінно усвідомити «складну єдність» авторського тексту, але і виявити текстові механізми, які здійснюють реалізацію мови.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення конкретних завдань, а саме:

з’ясувати відношення між антропонімами з реальним та вигаданим денотатом;
виявити особливості вживання антропонімів на позначення вигаданих персонажів, критерії їх відбору;
з’ясувати та описати антропонім у системі художнього тексту;
вивчити функції реальних аниопонімних одиниць, їх роль у структурі художнього твору.

Матеріалом дослідження послугували романи Марка Твена «Пригоди Гекльберрі Фінна» та «Пригоди Тома Сойєра». Репрезентовані антропоніми були вилучені шляхом суцільної вибірки з романів Марка Твена.

Теоретичне значення роботи. Результати дослідження сприяють подальшому вивченню й глибшому розумінню специфіки художньо-естетичних властивостей сучасного поетичного слова, розширюють наукові знання про особливості антропоніму як однієї з основних категорій стилістики художньої літератури.

Структура виконаного дослідження обумовлена його метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ I. ЛІТЕРАТУРНИЙ ОБРИС АНТРОПОНІМУ У СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ

1.1. Проблема «значення» власного імені та специфіки літературного антропоніма

Як відомо, основною функцією власного імені є найменування. Ця функція у сучасному суспільстві реалізується у двох аспектах: дистинктивному ( що виділяє індивіда із середовища колективу) та інтеграційному ( що об’єднує носіїв одного власного імені у загальний клас). Таким чином, на відміну від загальних імен, власне ім’я, яке означає індивідуальну особу, належить до не поняттєвих категорій лексики і є позбавленим конотації – «здатності привносити певні ознаки» [33, c. 78].

Власні імена людей займають особливе місце в соціумі. Вони там створюються і набувають значення. Хоча імена літературних персонажів створюються у соціумі, але призначені вони для функціонування у просторі художнього тексту. Одночасно ці імена можуть функціонувати і у реальному соціумі, але вже як певний культурний досвід, сформована історико-культурна інформація [33, с. 81].

Необхідно відзначити, що антропоніми як одиниці мови, пов’язані з характеристикою людини, її діяльністю, детально вивчаються з точки зору різних аспектів (історія окремих розрядів онімів, їх функціонування і т.д.). Одним з провідних напрямків в сучасній ономастиці є дослідження власного імені в художньому тексті. На важливість даної проблематики неодноразово вказували багато вчених [5; 7 та ін.].

Під антропонімами розуміються ім’я, по батькові, прізвище, прізвисько, псевдонім людини. Вибір письменником імені для свого персонажа, як правило, не буває випадковим. Називаючи свого героя тим чи іншим ім’ям, автор вкладає в нього певну оцінку, характеристику. Тим самим він має змогу використати власні імена як додатковий художній засіб для вираженні ідейно-естетичного задуму.

Літературний антропонім, наданий автором з урахуванням усього комплексу факторів, залучених у текстову реальність, відбиватиме поняття. Він матиме сигніфікативний зміст, оскільки співвідноситься з певним героєм, персонажем, образом. Він вже заздалегідь нестиме в собі певне метафоричне, іронічне, символічне, алегоричне, міфічне, ігрове навантаження, тобто значення, яке проявляється у художньому просторі поступово, як адекватний логічний розвиток сюжету в рамках загального плану, що враховує авторську стильову та ідейно-художню стратегії [33, с. 81].

Адресант при виборі власних імен звертає особливу увагу на їх фонеміку, морфеміку та експресивний потенціал. Підбираючи імена казкарі орієнтуються на реальний іменник, загальноприйняту формулу, за допомогою якої можна передати інформацію про соціальний, національний, віковий статус названого персонажа. Селекція антропонімів залежить від соціальної та естетичної позиції автора художнього тексту, його загального рівня культури і від середовища, в якому живе персонаж [1, с. 143-144].

Засоби номінації та образи, які покладені в основу імені, є етнічно обумовленими, в образності імен наявними є типовість та антропологічні універсалії. Імена та прізвиська пов’язані з реаліями, традиціями, релігією [22, с. 15-22]. Екстралінгвальні фактори суттєво впливають на якісний склад імен та їх національно-культурний статус [7, с. 148-149]. Власні імена як номінації слугують ідентифікації, характеризації певної реалії, сприяють акумуляції знань [14, с. 430-431]. Зазначені одиниці виконують називну функцію і функцію репрезентації фрагментів світу, його концептуалізації. Когнітивне наповнення власних імен в англомовному літературному дискурсі проявляється в інформації, яку вони репрезентують, в структурі та семантичному бутті, що дозволяє читачеві пізнавати світ у процесі декодування власних імен [3, с. 15-16].

Онімна лексика, наділена власне номінативною функцією, постає у тексті різного роду інформацією (історичної, етнографічної, географічної, конотативної та іншу), бере участь у моделюванні «хронотопа – локально темпоральної єдності, що є характерною для будь-якого художнього твору». Крім цього вона відіграє конструктивну та структурно-семіотичну роль у формуванні художньої картини світу.

Образно – смисловий потенціал, закладений у власній назві, зазнає перевтілення в текстових структурах і є важливим чинником розгортання стилістичних фігур і тропів. Як відомо, у лексичній системі художнього твору власні назви несуть певне стилістичне навантаження. Поза текстом їхня основна функція – номінація особи. Будучи стилістично нейтральними у мові, у художньому дискурсі власні імена є інформаційно насиченими засобами. Звернувшись до етимології власних назв, можна встановити тісні зв’язки між персонажами та їхніми вчинками. Динаміку образного функціонування імені в текстовій структурі тексту визначає авторське бачення персонажа у стосунках з іншими героями, з огляду на характер вчинків героя за тих чи інших обставин [18, с. 136-137].

Літературні антропоніми, що існують у художньому дискурсі, багаточисельні і різноманітні. Чисельною є група прізвищ і прізвиськ. Уособлюються імена головних дієвих осіб, героїв, значимих для оповідання, що мають декілька варіацій.

Вступаючи в різноманітні синтагматичні та парадигматичні контакти, імена забезпечують актуальність тексту, відтворюють складну ієрархію відношень об’єктів дійсності, орієнтують читача в просторі й часі. Образність, створена шляхом залучення стилістичних можливостей онімії, використовується для привернення уваги до носія імені, події, факту, для формування належного художнього рівня тексту, його виразності, соціальної загостреності, милозвучності, а також висловлення ставлення до референта, його оцінки. Актуалізація соціального компонента значення оніма, оцінка носія імені здійснюється, зокрема, шляхом етимологізації, паронімічної (омонімічної) атракції, реалізації звукового потенціалу імен. Ці засоби слугують основою для творення різних стилістичних прийомів, тропів та синтаксичних фігур. Асиметрія, багатоплановість семантики імені виявляється у його тропеїчному вживанні.

Будь-який троп, у якому задіяно власну назву, пов’язаний з явищем деонімізації – втратою ознак оніма і зближенням його із загальною назвою, або трансонімізацією – перенесенням імені з одного денотата на інший. Деонімізація може бути метафорична, метонімічна, паронімічна, символічна та умовна. Її спосіб визначається характером відношень між мотивувальним іменем та похідним утворенням [11, с. 19-20].

Промовляючі імена персонажів грають вельми важливу роль, є сюжетоутворюючим чинником. Тип номінації детермінується типом персонажа-носія. У номінаціях головних персонажів поряд з іншими використовуються фонетичні стилістичні засоби, що сприяє не лише осмисленню образу, але також виділенню і запам’ятовуванню його імені [17, с. 17-18].

Номінації персонажів, зокрема власні імена головних дійових осіб, переважно мають характеризуюче значення, що набувається на фонетичному, морфологічному і лексичному рівнях. Номінації, котрі набувають це значення на морфологічному рівні, зазвичай акцентують національність персонажа та його зовнішні / внутрішні якості, що також релевантно для складних образів головних персонажів [8, c. 114].

На тлі зростання загального інтересу до феномену власного імені та поліфонії його виявів у сфері літературно-художньої творчості відчутно актуалізується необхідність поглибленого вивчення літературного антропоніма, явища унікального і парадоксального за своєю епістемологічною природою. З одного боку, літературний антропонім є окремим випадком імені людини, його відлунням у царині художнього тексту, своєрідною літературною акциденцією, а з другого – у творах талановитих митців він може сягати такого масштабу узагальнення, в якому іманентно втілюється величезний досвід, накопичений людством у процесі осмислення сутності номінації. Більше того, він здатний перетворюватися на системотворчий елемент колективної пам’яті, на ідейний фокус, де поєднуються культурна традиція, історія та самосвідомість людини.

Отже, літературний антропонім як об’єкт дослідження концентрує в собі цілий комплекс проблем міждисциплінарного характеру (онтологічні та епістемологічні аспекти імені; принципи його функціонування у тексті; семантична, психологічна та структуротворча специфіка такого функціонування; прецедентність та дискурс мовної гри) та вимагає включення методології ономастичного аналізу та інструментарію літературної ономастики у рамки цілісної літературознавчої програми, посиленої за рахунок пізнавального потенціалу філософії, психології, культурології, семіотики, герменевтики.

1.2. Рівні функціонування літературного антропоніма

У художньому світі ономастична лексика виступає у кожного письменника як особливо помітне, стилістично і семантично маркований експресивний засіб, як яскрава ознака ідіостилю.

У свідомості людей, об’єднаних мовою та історією, існує певний набір текстів, культурних кліше, уявлень та стандартних символів, за якими закріплений певний зміст.

Ці «одиниці» спілкування і складають національно-культурну пам’ять носіїв певної мови/культури, саме вони й формують інваріантні образи світу, без наявності яких неможливе існування жодної комунікативної системи.

Інваріантні образи світу є соціально виробленими і не співвідносяться з індивідуально-смисловими утвореннями як такими. Російська дослідниця
Г. В. Денисова вводить поняття «інтертекстуальної енциклопедії» і визначає її як область культурної пам’яті, яка представлена певним набором текстів і складає основу презумпції інтертекстуальності [1, c. 12]. Презумпція інтертекстуальності задана в лінгвоментальному просторі мовної особистості і входить як складовий елемент до передмовленнєвої готовності носія мови, утворюючи його текстовий потенціал.

Антропонім може функціонувати принаймні двома способами: по-перше, вказуючи на об’єкт, який названий цим ім’ям, і, по-друге, показуючи, якими ознаками, властивими якомусь відомому носієві імені, наділений хтось ще, схожий на нього, але названий іншим ім'ям. У першому випадку мова йде про те, що антропонім займає позицію актанта предиката в реченні. Таке використання референтне. У другому випадку антропонім займає позицію предиката, і таке власне ім’я нереферентнe.

Художньо навантажені власні назви – поетоніми (топоніми та антропоніми) – представляють собою саме «сильні» тексти, оскільки, існуючи в певному часі, у певному суспільстві, вони складають його ономастичний простір. Ономастика має довгу історію. Імена розглядалися в роботах учених-філологів у найрізноманітніших аспектах, і результати виконаної роботи у вигляді монографій, статей, наукових доповідей представляють значний внесок у розвиток філологічної науки в цілому. Об’єктами розгляду були теорія власного імені, питання походження та історії топонімів і антропонімів, особливості їхнього функціонування в різних суспільних сферах.

Власне ім’я, знакове за своєю природою, включає в себе як план змісту, так і план вираження. В результаті, всі літературні антропоніми можна розділити на групи в залежності від того, в яку із цих груп автор вніс своє, нове. Класифікація антропонімів з точки зору їх походження проводиться у відповідності з класифікацією А.А. Фоміна [16, c. 84], в якій всі власні імена розбиваються на групи в залежності від того, що нового (план змісту, план вираження або і те, і інше) вносить автор.

1 група. Антропоніми, повністю запозичені автором із вже існуючих в культурі ономастики. Реально існуючі люди.

До цієї категорії відносяться імена людей, і зміст, і вираження яких взяті автором з уже існуючих в культурі ономастики без будь-якої зміни, тобто вони не створюються автором, а запозичені ним з загального культурно-мовного арсеналу. Достовірність і реальність цих імен встановлюється у випадку знаходження їх в інших джерелах. Це, наприклад, імена літературних героїв: Робін Гуд, Дон Кіхот.

2 група. Звуко-графічна оболонка запозичена (створюється у відповідності з нормами сучасної мови), план змісту створюється автором. Це антропоніми, план вираження яких (тобто звуко-графічна оболонка) не була видумана автором, а взята в незмінному вигляді з існуючого в культурі набору власних імен, а план змісту є авторським, відповідає створеним письменником образам.

3 група. Антропоніми, і план змісту, і план вираження яких повністю створені автором. До цієї групи відносяться антропоніми, які повність створені автором, тобто і план змісту – образ, і план вираження – новий звуко-графічний комплекс або власне ім’я, утворене від загального, є оригінальним, власне авторським.

Кожен варіант найменування одного і того ж героя вважається окремим антропонімом.

4 група. Змішані випадки. Це антропоніми обох трилогій, різні за походженням. Всі вони складаються із більше ніж одного компонента.

Також антропонім може функціонувати на кількох рівнях [33] :

Ім’я як знак
Ім’я як метафора та метонімія
Ім’я як алегорія та символ
Ім’я як міф
Ім’я як текст

Отже, антропоніми можуть бути виражені на різних рівнях і в багатьох варіантах, окремо або поєднуючись, тим самим виражаючи задум автора. Також антропоніми можуть бути представити у вигляді певної системи, що володіє рядом закономірностей. Зазвичай це трьохкомпонентна система: ім’я, прізвище, по-батькові. Ці компоненти можуть виступати окремо, а також поєднуватися між собою. Але для американського суспільства характерна двохкомпонентна система: ім’я та прізвище.

Таким чином, у першому розділі дослідження було визначено проблему власного імені та специфіки літературного антропоніма, а також охарактеризовано рівні функціонування літературного антропоніма.

РОЗДІЛ II. АНТРОПОНІМИ У ТВОРЧОСТІ МАРКА ТВЕНА НА ПРИКЛАДІ РОМАНІВ «ПРИГОДИ ГЕКЛЬБЕРРІ ФІННА» ТА «ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА»

2.1. Архетипіка у романах « Пригоди Гекльберрі Фінна» та «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена через ім’я персонажа

Ім’я Марка Твена займає в американській літературі унікальне місце. Він є одним із найбільш популярних і широко відомих різному колу читачів письменником-реалістом, гумористом XIX століття. Саме явище гумору як особливої категорії тексту має принципове значення при розкритті основної домінанти художньому світу письменника.

Доба американського романтизму виявилася надзвичайно плідним періодом з точки зору використання літературних онімів. Відомий американський філолог Ф. Маттіссен назвав 40-50-ті роки 19 століття «Американським Ренесансом». І це повною мірою відповідало дійсності, оскільки саме в цей час спостерігався потужний спалах літературно-філософської думки, спрямованої на осягнення незбагненних протиріч людської натури і буття, індивідуального та соціального, особистісного та загально цивілізаційного [33, с. 141].

Американські романтики прагнули знайти такі слова, які б найбільш багатозначно відбивали сутність явищ. Найбільш яскраво прагнення – «змінити внутрішні якості слова і зв'язок між словами у відповідності із новим ідеалом виразності» - реалізується в їхніх експериментах з власним іменем [33, с. 141-142].

В творчості Марка Твена особливе місце займають «архетипові змісти» творів і часто вони пов’язані із іменем персонажа, яке немовби «натякає» на походження характеру героя.

К. Юнг наголошував на принципово важливій сув`язі архетипу дитини з першостихією води, з якої все виходить і в яку все повертається. Недарма образ дитини-бога на воді (водяних істотах) вельми поширений у різнонаціональних міфологіях та літературах, адже архетипові це означує початок початків, «дивне народження», подолання всіляких перешкод, незборимість, кінець і початок тощо [32, с. 84].

Не менш звабно охудожнюється у Твена і така іпостась архетипу дитини, як «менший за найменшого, але більший на найбільшого». Цей парадокс, за Юнгом, є сутністю героя-малюка, бо той здійснює найвеличніші подвиги, проте гине за випадкових, незначних обставин; він уособлює дитячу свідомість, що менша за свідомість дорослого, але й символізує вище Боже начало, Космос; його геройство – перемога над чудовиськом Темряви, тріумф світла дня над мороком несвідомого [32, с. 85-86].

Самі імена Твенівських героїв зроджують різновекторну перспективу. Прізвище Сойєр (Sawyer) буквально означає «пильщик», «пиляк», що укупі з іменем Том створює типове, простецьке найменування хлопчини. «Котяча» семантика (tomcat – кіт), «пташина» (tomtit – маленька пташка), та «дурисвітська» (tomfool – нерозумна людина) лише посилюють доземну простакуватість імені Том. Однак далі в гру вступає архетипологія. Сойєр (sawyer) – «пильщик» - символізує того, хто проникає в глибини чогось малодоступного, а оскільки «пиляють» дерево, що здавна символізує поєднання Неба та Землі, тобто Космос, то й проникнення відбувається у найсакральніші глибини Буття. Відтак «Сойєр» з «меншого за найменшого» вмить перетворюється на «більшого за найбільшого». Ім`я Том – повністю Томас – спричинює (особливо у християн!) невідворотню асоціацію з іменем засновника томізму – Фоми ( Томи) Аквінського. Втім, для архетипології не менш важливим є такий обертон: Tom (Thomas) Sawyer (Том (Томас) Сойєр) можна прочитати, як Tom (Thomas) Saw Yer! (Том (Томас) Уздрів Вас!), що надає малюкові якості напівбога-дитини і потверджується архетиповим аналізом «Пригод Тома Сойєра».

Ім`я Гекльберрі Фінна поєднує в собі, здавалося б, непоєднувані поняття – ягоду чорниць (huckleberry) та фіна ( finn). Проте, читач відразу здогадується, що друге «n» у слові finn автор-гуморист додав задля «екзотики», насправді ж там повнокровно красується «fin» - «риб`ячий плавник». Безперечно, такий симбіоз – чорниць та риб`ячого плавника – якнайкраще уособлює в собі вільне, «лісове» та «річкове» побутування Гекльберрі Фінна, його, так би мовити, «суцільний кінізм». Однак, К. Юнг наголошував: «Чим архаїчнішим і «глибшим», тобто психологічнішим, є символ, тим він колективній, універсальні ший і «матеріальніший». Інакше кажучи, чорниці в нашому випадку символізують першостихію землі, а риб`ячий плавник – архаїку води. Тож, ім’я Huckleberry Finn (Гекльберрі Фінн) вкорінює героя в первозданні основи Всесвіту, яскравим представником яких Гекі постає в романі Твена. Додамо сюди ще й релігійну конотацію: риба, як знано, є символом Ісуса Христа, тоді Гек набуває статусу бога-дитини на воді. Ще глибша семантика символу риби – образ Чуринги, яка нагадувала собою форму риби, або жіночого тіла і уявлялася в часи мезоліта – протонеоліта ( Х – VI тис. рр. до н. е.) як центр народження всього сущого та місце повернення всього після смерті. Відтак, Чуринга символізувала світ, світову душу, що народжувала, але й вбирала в себе все тлінне. Звісно, Твен міг і близько всього цього не знати, але зайнявши юнгіанську позицію («пам'ять поколінь»), можна сказати, що Чуринга – за формою і за змістом – трансформувалася у колективне несвідоме, архетип, який і зреалізувався свого часу в образі класичного героя Марка Твена [32, с. 87-88].

У художньому дискурсі ім’я персонажа виконує роль маркера його психологічної, ідеологічної відокремленості, окремої життєвої позиції, певного місця в соціальній обстановці. Якщо той чи інший літературний персонаж відображено у письменника влучно, то в уявленні читача образ героя та його риси будуть пов’язані з іменем героя. Автор обирає ім’я героя, виходячи із задуму твору, враховуючи потенціал і статус персонажа [13, c. 15].

Номінації персонажів, зокрема власні імена головних дійових осіб, переважно мають характеризуюче значення, що набувається на фонетичному, морфологічному і лексичному рівнях. Номінації, котрі набувають це значення на морфологічному рівні, зазвичай акцентують національність персонажа та його зовнішні/внутрішні якості, що також релевантно для складних образів головних персонажів.

2.2. Власне ім’я у романі «Пригоди Гекльберрі Фінна»

В художньому дискурсі традиційним є використання «характеристичних» імен. Проблеми ономастики вивчаються на багатому фактичному матеріалі. У художньому тексті слова співвіднесені з реальною і зображуваною дійсністю, із сучасною літературною мовою і мовою художнього твору. Таким чином, читач відтворює асоціативні зв’язки слова, що сприяє функціонально-семантичному розумінню переосмислення імені. Все це допомагає зрозуміти авторський задум твору. З огляду на це власні імена є релевантним компонентом у парадигмі засобів художньої виразності у художньому просторі.

Адресант при виборі власних імен звертає особливу увагу на їх фонеміку, морфеміку та експресивний потенціал. Селекція антропонімів залежить від соціальної та естетичної позиції автора художнього тексту, його загального рівня культури і від середовища, в якому живе персонаж.

Американські романтики починали майже з нуля у площині нового історичного, культурного і соціального досвіду. Вони не мали за своїми плечима потужної літературної традиції, яка б, з одного боку, сприяла подальшому розвитку письменницького таланту, але з другого – обмежувала б його якимись сталими канонами, нормами, моделями і шаблонами. Мабуть, саме тому вони зробили безпрецедентний внесок у розвиток літературного оніма. Причому деякі митці сягнули дивовижних глибин у розумінні цього феномену. У їхній творчості літературні антропоніми почали відігравати важливу інтертекстуальну роль, не лише створювати семантичне підґрунтя літературних персонажів, а й через явище прецедентності сприяли інтертекстуальній референції до біблійних чи міфологічних образів попередньої літератури [33, с. 143-144].

Класифікація антропонімів в романі:

Імена найвидатніших діячів політики: Карл Великий, Карл II, Генріх VIII, Людовик XV, Людовик XVI, Людовик XVII, Марія Антуанетта, Іаков II, Едуард II, Річард III, Вільгельм IV, Марія Стюарт.
Поряд з ними функціонують біблейські герої: Моісей, Адам, Соломон.
Імена літературних героїв: Дон Кіхот, Ромео, Джульєтта, Офелія.
Прізвиська: Ангел Смерті.
Письменники: Вальтер Скотт, Шекспір.
Вигадані власні імена: Гекльберрі Фін, Том Сойєр, Беккі Тетчер, Сід, Джордж Пітерс, Сара Мері Уільямс, Джордж Александр Пітерс, Білл Уіппл, Джейк Паккард, міс Гукер, Джон, міс Шарлотта, Гобсон, Джоанна, Леві Белл та інші.
Із 104 антропонімічних одиниць роману «Пригоди Гекльберрі Фінна» більшість власних імен називають вигаданого денотата. Система персонажів будується таким чином: герої першого плану – вигадані, проте ці антропоніми співіснують разом з літературними, біблейськими героями, іменами політиків та письменників. Найтиповіша антропонімна формула – ім’я + прізвище.

Антропонім у творчості Марка Твена 📙 Курсовая → 🆔 27968