Аудіовізуальні документи та їх різновиди

 

 

 

 

Зміст

стор.

Вступ…………………………………………………………………..….……….3

Розділ 1 Загальні відомості про іконічні документи

1.1. Поняття документ…………………………………………………………….6

1.2. Класифікація іконічних документів…………………………………………7

Розділ 2 Ізографічні документи та їх різновиди

2.1. Загальна характеристика ізографічних  документів…………………..……8

2.2. Ізографічне видання:основні  поняття………………………………...……10

2.3. Основні види ізографічних  видань………………………………...……....14     

Розділ 3 Аудіовізуальні документи та їх різновиди     

3.1. Загальна характеристика та класифікація                   

 аудіовізуальних документів…………………………………………………….15

3.2. Кінодокументи. Загальна характеристика та види кінодокументів………………………………………………………….………..18

3.3. Фотодокументи. Загальна характеристика та види фотодокументів…………………………………………………………….…….23

3.4. Фонодокументи. Загальна характеристика  та види фотодокументів…………………………………………………………….…….28

Висновки………………………………………………………...……………….34

Список використаної літератури…………………………………….………….36

 

 

 

 

 

 

 

Втуп

 

Офрмлення тексту в різноманітні форми призводить до появи документів, а сам процесс ми називаємо документалізацією. Виділяють як мінімум п’ять основних об’єктів інформаційного простору, це – образ, знак, концепт, текст і документ.

Документ, зображення на якому схоже із тим предметом чи явищем, що передає, називають іконічним чи іконографічним. Ці документи поділяються на ізографічні та аудіовізуальні.

Актуальність теми – документ в сучасному вигляді є результатом багатовікового розвитку. Вперше з’явившись, документ пройшов з людиною весь довгий шлях від прагнення зберегти інформацію, до матеріального втілення збереження інформації на певному носії, з метою її передачі у часі і просторі.

Людство шукало і знаходило матеріали і способи, найбільш зручні для фіксації інформації. Кожен новий носій і спосіб - це цілий етап життя. Глиняні таблички, пергамент, береста, скоропис і машинопис є ніби верстовими стовпами розвитку людства і одночасно етапами в розвитку документування. З кожним новим етапом носій і зафіксована на ньому інформація ставали все більш двоєдиним цілим - документом.

З появою іконічних документів, що стали результатом технічного прогресу, наукових відкриттів та технічних винаходів, життя людини змінилося. Цей вид документів зараз грає величезну роль в житті суспільства. Іконічні документи сприймаються простіше, ніж інші види документа, відрізняються барвистістю і різноманітністю, а також вони значно знижують вірогідність втрати інформації.

Мета дослідження - в даній курсовій роботі досліджуються іконічні документи, як вид документа, розглядаються його різновиди та їх особливості.

Об’єкт дослідження – іконічні документи, їх специфіка та типи.

Предмет дослідження  - ізографічні та аудіовізуальні документи, їх типи та види.

Методи дослідження – аналіз документознавчої, наукової, методичної та законодавчої літератури та публікацій, що містять відомості про іконічні документи.

Завдання дослідження:

1- дослідити іконічні документи та їх різновиди;

2- розглянути ізографічні документи та їх різновиди;

3- вивчити ізографічні видання та їх основні види;

4- розглянути аудіовізуальні документи та їх різновиди;

5-проаналізувати основні види аудіовізуальних документів.

Структура курсової роботи – дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У вступі висвітлена актуальність теми, представлена мета дослідження, об’єкт та предмет дослідження, розглянуті методи дослідження та його завдання.

У першому розділі «Загальні відомості про іконічні документи» висвітлюється поняття документ та класифікація іконічних документів.

Другий розділ «Ізографічні документи та їх різновиди» розглядає загальну характеристику ізографічних документів, ізографічні видання, їх класифікацію та основні види.

В третьому розділі « Аудіовізуальні документи та їх різновиди» характеризуються основні види аудіовізуальних документів та їх види.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1 Загальні відомості про іконічні документи.

 

1.1 Поняття документ.

 

Поняття «документ» в наш час є найбільш розповсюдженим в науках, що вивчають різноманітні способи зберігання і передачі в суспільстві знань та інформації. Існує багато визначень документа, які зафіксували уяву про нього.

Документ — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини. У статті 1 Закону України «Про інформацію» говориться, що документ — матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. Документ — це будь-яке джерело інформації, передання людської думки, знань незалежно від того, чи втілене воно в матеріально фіксованій формі або є провідником (передавачем) інформації в часі.

В ДСТУ 3017-95 документ визначений, як матеріальний об’єкт з інформацією, закріпленою створеним людиною способом для її передавання в часі і просторі.

“Документом вважається будь-яка нооінформациія (інформація створена людським розумом на відміну від інформації, зафіксованої в явищах неживої природи чи біології), зафіксована на спеціальному матеріальному носії з метою її використання, передачі і зберігання. Форма та спосіб фіксації допускаються будь-які, тобто на папері, плівці, у вигляді кодексу, стрічки, диски і т. п.”[19]

 В класифікації запропонованій Г.М. Швецовой-Водка с позиції книгознавства документи поділяються на види за особливостями знакових засобів фіксації та передачі інформації:

1. За способом запису інформації (способом створення документа) - рукотворний (рукописний), технотронний, механічний.

2. За характером знакових засобів передачі інформації  - символічний, іконічний, записаний шляхом зміни структури носія.

3. 3а належністю знаків запису до певних знакових систем-текстовий (писемний, літературний), комплексний, технічно-кодований, нетекстовий.

4. За характером мовної знакової системи, в якій втілено інформацію - вербальний (словесний), музичний, зображувальний, картографічний, матричний, комплексний.

5. За формою запису інформації – одновимірний

(лінійний), двовимірний (площинний), тривимірний (об’ємний), комбінований.

6. За призначенням до сприйняття інформації - людиносприйманий, машиносприйманий, людино-машино сприйманий.

7. За каналом сприйняття інформації людиною  - візуальний, аудіальний, тактильний, аудіовізуальний, комбінований, недоступний для сприйняття інформації людиною.

8. За способом декодування інформації людиною - призначений для читання, призначений для роздивляння, призначений для слухання,призначений для комплексного відтворення інформації [18,c.147-149]

 

1.2 Класифікація іконічних документів.

 

Особливістю документа є те, що інформація (зміст), яка міститься в ньому, передається за допомогою тих або інших знаків.

Знаковість – властивість документа, яка є обов’язковою, т.я. тільки в закодованій знаками формі можна передати інформацію від комуніканта до реципієнта. За інформаційними знаками документи поділяють на текстові та нетекстові.

 Нетекстовий документ оформлений у вигляді запису за допомогою нотних, картографічних та інших немовних знаків. Сюди можна віднести іконічний, ідеографічний, звуковий і матричний документи. Їх часто називають невербальними (немовними) документами.

 

Іконічний документ – той, у якому знак подібний відображуваному об'єкту (картина, малюнок, фотографія, кінофільм, діафільм, відеодиск та ін.) 

 

Іконічні документи поділяються на аудіовізуальні та ізографічні документи.

 

“Аудіовізуальний документ – документ, зміст якого представлено у вигляді зображення і (або) звуку, для фіксування і (або) відтворювання яких застосовують відповідну апаратуру”[2].

 

Таке ж визначення в стандарті ГОСТ 7.69—95 супроводжується ще й приміткою про те, що аудіовізуальний документ може також містити текстову інформацію, тобто мається на увазі, що аудіовізуальний документ не просто містить зображувальну та (або) звукову інформацію, а те що вона є головною і основною, а текст – додатковою.

Ізографічний документ – документ, що містить інформацію, виражену за допомогою зображення якого-небудь об'єкта (одного або декількох)

 

 

Розділ 2 Ізографічні документи та їх різновиди.

 

2.1 Загальна характеристика ізографічних документів.

 

Ізографічні документи відносяться до класу іконічних за характером знакових засобів фіксування та передачі інформації. Іконічний знак повинен мати схожість чи подібність з тим предметом чи явищем, який означає.

Головне смислове навантаження цих документів несе зображення реально існуючих об'єктів образотворчо-графічними (знаковими) засобами.

“Ізографічний документ(зображувальний документ) - це документ, зміст якого зафіксовано у вигляді точного, зменшеного, збільшеного або формалізованого відображення зовнішніх характеристик реального чи уявного об'єкта за допомогою малювання, креслення, графіки, фотографії, кінематографії та відеозапису”[2].

Специфічними ознаками ізографічних документів є :

використання образотворчих знаків;

творчий (авторський) підхід до зображувального об’єкту;

наявність незначної текстової інформації.

 

“Ізографічні документи містять інформацію, що відображає дійсність в наглядних, зоровосприйнятних образах і, як правило, точно відтворюють реальність. Завдяки методам узагальнення, типізації, уяві художника, ізодокументи здатні естетично розкривати часовий розвиток подій, духовний образ, переживання, думки, взаємовідносини людей, втілювати суспільні ідеї. Основну частину ізографічних документів складають ізовидання”[9, c. 309].

 

Ізодокументи класифікують за такими загальними ознаками документа:

- спосіб зображення;

- матеріальна конструкція;

- спосіб виготовлення;

- функціональне призначення [23].

 

 2.2  Ізографічне видання: основні поняття та класифікація.

 

Ізографічне видання – видання живописних, графічних, скульптурних творів мистецтва, спеціальних чи художніх фотографій та інших графічних робіт, креслень, діаграм, схем тощо (у виданні домінує зображення чи зображальний ряд – художній ансамбль, а текст відіграє допоміжну, пояснювальну роль, може бути відсутнім). Можемо зустріти й такі синонімічні терміни на позначення ізовидань, як зображальне, образотворче, мистецьке, художнє видання. За визначенням М. Тимошика, “зображальні видання складають ту частину друкованої продукції, де домінує зображальний матеріал у вигляді репродукцій творів мистецтва чи фото, а текст виконує лише допоміжну, пояснювальну функцію”[12, c.104].

За версією Кушнаренко Н.М. - професора, кандидата педагогічних наук, загальноприйнятої класифікації ізовидань поки не існує. Це пов’язано з певними труднощами:

наявність принципово різних різновидів ізовидань всередині виду;

різноманітні рівні складності в техніці виконання;

широкий спектр конструктивних особливостей, властивих ізовиданням в цілому та їх різновидам.

За способом зображення розрізняють фотовидання, альбоми та атласи креслень (науково-технічні, архітектурні) та видання художньо-образного характеру.

За матеріальною конструкцією розрізняють книжкові, листові та карткові ізовидання.

До книжкових ізовидань відносяться:

альбоми з мистецтва, що містять репродукції творів живопису, графіки, скульптури, архітектури, прикладного та народного мистецтва або оригінальні авторські форми (гравюри, офорти, літографії та ін.);

фотоальбоми: документальні, історичні, портретно-біографічні, пам’ятні, по кіно- та театральному мистецтву та оригінальні видові, репортажні, публіцистичні;

науково-технічні альбоми: медичні, природничо-наукові, робочих креслень та ін.;

видання не альбомного типу з образотворчого мистецтва, що містять значний об’єм ілюстрацій.

Сюди можна віднести і картографічні атласи.

До листових ізовидань належать плакати, афіші, буклети, репродукції, естампи.

Карткову форму мають листівки, календарики, календарні стінки.

За особливостями виготовлення друкованої форми розрізняють естампи, форму для друку яких виготовляє сам художник ( станкова друкарська форма), та репродуковані ізовидання, форма для яких виготовляється поліграфічним методом.

До ізовидань відносять всі види друкованої прикладної графіки ( етикетки, марки та ін.).

За функціональним призначенням ізовидання поділяються на нормативно-інструктивні , наукові, виробничо-практичні, учбові, масово-політичні, науково-популярні та рекламні.

Нормативно-інструктивні ізовидання ознайомлюють з нормативно-правовими документами, що діють в різних сферах людської діяльності. До них відносять плакати та наочні посібники, що містять відомості про норми, стандарти, правила, які регламентують практичну діяльність.

Наукові ізовидання – це альбомні видання з мистецтва, комплектні видання оригінальної графіки, атласи для науково-дослідницьких цілей. Вони містять узагальнюючі матеріали, що характеризують рівень розвитку науки про мистецтво.

Виробничі (практичні) ізовидання складають плакати і наочні посібники. Їх функціональне призначення – інформація про найбільш раціональні форми роботи в різноманітних галузях суспільної діяльності, пропаганда техніки безпеки і охорони праці.

Учбові ізовидання виконують освітню і виховну функції в різних системах і на різних рівнях навчання. Сюди відносяться плакати на наочні посібники для дошкільної, початкової, середньої спеціальної , професійно-технічної та вищої освіти.

Масово-політичні ізовидання складають плакати, наочні посібники, образотворчі листівки, художні репродукції масово-політичного характеру.

Науково-популярні ізовидання – це основна маса художніх репродукцій, естампів, образотворчих листівок та альбомів.

Рекламні ізовидання  - це плакати, буклети, альбоми, афіші, призначення яких – привернути увагу споживача (покупця, глядача) до нових видів товарів та послуг до проведення різноманітних видовищних та культурно – масових заходів.

Розрізняється й читацьке призначення ізовидань. Вони розраховані на:

масового споживача, що володіє елементарною початковою підготовкою в сприйнятті зображень;

відносно підготовленого споживача, що володіє певним об’ємом відомостей, необхідних для сприйняття ізовидань, більш складних за функціональним та читацьким призначенням;

споживача-спеціаліста, професійно пов’язаного з вивченням, виробництвом та розповсюдженням (зберіганням) ізовидань. Це художники, колекціонери, спеціалісти в області інформації, бібліотекарі, бібліографи, музейні працівники і т.і..

Ізовидання друкуються всіма способами друку ( високим, офсетним, глибоким) з використанням однієї – двох фарб ( у виданнях вищого класу до чотирьох – шести фарб) з використанням тиснення, торшонування, пре совки плівки та інших способів підвищення якості видань.

Якщо в бібліотеці створюється фонд ізографічних документів ( частина бібліотечного фонду , що складається з естампів, художніх репродукцій, образотворчих плакатів, листівок та альбомів, витворів образотворчого мистецтва, гравюр, фотознімків і т.і.), то він має назву фонд ізовидань[8,c. 310-312].

2.3. Основні види ізографічних видань.

До основних видів ізографічних видань належать:

“Плакат (лат. placatum – оголошення, афіша) – аркушеве ізовидання, що містить малюнок, фотографію, монтаж або яке-небудь спеціальне зображення з невеликим текстом пояснення. Випускається у вигляді одного або кількох аркушів друкованого матеріалу встановленого формату, віддруковано з однієї або обох сторін аркуша, призначено для експонування.

Художня репродукція – аркушеве видання, що відтворює витвір образотворчого мистецтва (картину, малюнок і т. ін.) або художню фотографію.

За часом появи репродукції – це копії. Особливу цінність представляють факсимільні репродукції, які з максимальною точністю відтворюють специфіку витвору, що репродукується.

Естамп (фр. estampe – відбиток, відтиснення) – аркушеве ізовидання, що є відтисненням витвору образотворчого мистецтва з друкарської форми, виготовленої самим митцем. Рівноцінні відтиснення зображень друкують з гравюри (фр. qravure – вирізувати) – друкарського відтворення малюнка, вирізаного або витравленого на металевій або дерев'яній дошці.

За технікою виконання розрізняють такі різновиди естампів: ксилографія, ліногравюра, офорт і літографія.

 Ксилографія – гравюра  на дереві.

 Ліногравюра – гравюра  на лінолеумі, ручний спосіб форми  високого друку.

 Офорт (фр. eau-forte – азотна кислота) – вид поглибленої гравюри на металі.

 Літографія – плоский  друк з каменя або металевої  пластини. Гравюри, літографії належать  до витвору друкарської графіки

Листівка є найбільш поширеним різновидом ізовидань. Це аркушеве ізовидання встановленого формату, одна сторона якого є репродукцією, малюнком або фотографією, а інша може бути використана для аркуша або тексту, що пояснює зображення. Листівку часто називають малоформатним аркушевим виданням або карткою тому, що вона друкується в основному на щільному папері.

Альбом (фр. album – переплетені листи) – ізовидання, основу якого складає поліграфічне відтворення картин, малюнків, креслень, фотознімків і т.ін. з коротким текстом пояснення.

Альбоми, як і атласи, за структурою (складом) – завжди збірники, часто використовуються суперобкладинки з припрессуванням плівки й без неї. Альбоми, що складаються з нескріплених аркушів, об'єднуються футляром, текою або обкладинкою” [25].

 

Розділ 3 Аудіовізуальні документи.

3.1 Загальна характеристика та класифікація аудіовізуальних документів.

 

Починаючи з ХІХ століття, наряду з текстовим та технічним образотворчим документуванням, все більш широке розповсюдження почали здобувати  нові способи документування, що стали результатом технічного прогресу, наукових відкриттів та технічних винаходів. Це фото-, кіно-, відео-, фоно(аудіо)документування. Створювані таким шляхом документи отримали назву аудіовізуальних. Вони зазвичай розглядаються в єдиному комплексі, так як досить схожі за технікою створення і відтворення, за характером інформації, за способом кодування, за організацією зберігання. До аудіовізуальних відносяться фотодокументи, кінодокументи, відеодокументи, відеофонограми, фонодокументи, а також документи на мікроформах [26].

Кінодокумент – аудіовізуальний документи на плівковому носії, що містить зафіксовані на ньому за допомогою кінематографічної техніки предмети у вигляді послідовно розміщених фотографічних зображень ( в звуковому кінофільмі – також звукову інформацію);

Фотодокумент - аудіовізуальний документ, що містить інформацію, зафіксовану на ньому за допомогою фотографічної техніки, предмети у вигляді окремих фото зображень; 

Фонодокумент – аудіовізуальний документ на стрічковому або дисковому носії, що містить звукову інформацію;

Відеодокумент (відеофонограма) -  аудіовізуальний документ на стрічковому або дисковому носії, що містить інформацію, зафіксовану на ньому за допомогою відео звукозапису [22].

 

Поява аудіовізуальних документів, або як їх ще називають кінофотофонодокуменів (КФФД), стала результатом підвищеної суспільної потреби відобразити , зберегти та передати нинішнім та майбутнім поколінням ту інформацію, яка будучі зафіксованою в мовній формі, повністю або в значній ступені втрачала свою специфіку та цінність. Широке використання в документній сфері КФФД обумовлено рядом переваг в порівнянні з виданнями.

“Головною перевагою КФФД є комплексний вплив на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, що є неминучою при одноканальному сприйнятті. Вважається, що людина володіє стількома «мовами» мислення, скільки в неї є органів чуття. В ідеалі інформація повинна надходити одночасно по всім каналам, оскільки найбільш її освоєння дають всі п’ять органів чуття: зір – 75%, слух – 13%, дотик - -6%, нюх – 3%, смак – 3 %. Важливим достоїнством КФФД є й те, що вони забезпечують адекватне фіксування і тиражирування образної і звукової інформації, неповно, або зовсім не фіксованої словом, тобто вербально – текстовими документами. Також КФФД забезпечують емоціональну основу, ефект присутності при сприйнятті інформації.

Досі не існує загальноприйнятої класифікації КФФД. Найбільш точно відображають їх сутність класифікації, в основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:

а) канал сприйняття інформації або спосіб дії на органи чуття людини; 
б) спосіб документування інформації.

За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі, КФФД ділять на три види:

- візуальні (лат. vizere – дивитися), сприймані через зір: діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;

- аудіальні (лат. audire – чути), сприймані на слух: грамплатівки, магнітні фонограми;

- аудіовізуальні (зорово-слухові): звукові кінофільми, діафонофільми, відеофільми, магнітофільми.

За способом документування КФФД також ділять на три види:

кінодокументи: діа-, кіно-, відео-;

фотодокументи: діапозитиви (слайди), фотографії;

фонодокументи: грамплатівки, магнітні фонограми.

Більшість КФФД – це матричні документи. Фото- і кіноплівка, диск являють собою матрицю, на якій відтворюються зображення або звук.

За належністю для сприйняття КФФД можуть бути віднесені до людиносприйманих (фотографії) та машиносприйманих: діафільм, діапозитив, кінофільм, грамплатівка, магнітна фонограма, інформація на яких сприймається опосередковано, стає доступною людині при використання технічних засобів.

КФФД різні і за матеріальною конструкцією, оскільки можуть випускатися на бобіні, касеті, дискеті, стрічці, кадрі, касеті компакт-диска. Це зумовлює особливості їх зберігання і використання в різних документних системах.

Структура фондів КФФД в бібліотеках і інформаційних центрах включає фото-, фільмо-, диско-, фоно-, відеотеку як сукупність окремих видів кінофотофонодокументів” [ 8, c. 362-364].

3.2. Кінодокументи. Загальна характеристика та види кінодокументів.

 

Одним з основних видів кінофотофонодокуменів є кінодокумент - образотворчий або аудіовізуальний документ, створений кінематографічним способом.

За способом відтворення інформації кінодокументи ділять на два різновиди: образотворчо-статичні (якщо зображення нерухоме (діафільми, епіфільми) і образотворчо-динамічні (якщо зображення рухоме, як у кінофільмі).

“Кінодокументи є безперервною низкою фотознімків (кадрів), що відрізняються один від одного лише незначною зміною положення об'єктів, що зображаються. При швидкій зміні окремих знімків (24 кадри за секунду) кінодокумент дозволяє одержати враження руху знятих рухомих об'єктів”[25].

Основними видами кінодокументів є діа-, кіно-, відеофільм.

Діафільм (грец. dia – через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film – плівка) - розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об'єднані спільною тематикою.

Інформацію, що міститься в діафільмі (ДФ), відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані.

“Діафільмом також вважають німий фільм на рулонній кіноплівці,що містить взаємопов’язане зображення (кадри) по єдиній темі з текстом. Якщо текст озвучений на грамплатівці або на магнітній стрічці, ДФ називається діафонофільмом. Підборку ілюстрацій з книг, фотографій, листівок і т.п. на непрозорих носіях інформації, що проектуються на екран за допомогою епіпроектора, називають епіфільмом”[25].

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

За жанрово-тематичною ознакою ДФ ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні і т. ін. У них зафіксована інформація по широкому колу тим, що підвищує їх цінність. Особливою популярністю користується ДФ для дітей.

Головним достоїнством діафільмів є те, що швидкість демонстрації залежить від демонстратора, і кожен кадр можна вивчати так довго, як потрібно, що неможливо при використанні кінодокументів динамічної проекції (кінофільмів). Діафільми прості в використанні та зберіганні, можуть демонструватися на нескладному обладнанні і не потребують для демонстрації спеціальних умов.

Одночасно достоїнством і недоліком ДФ є суворо заданий порядок кадрів, який з одного боку, допомагає користувачу вловити логіку розвитку теми, але, з іншого боку, не дає можливості змінити порядок показу окремих кадрів. За необхідністю із діафільмів можна зробити слайди.

Слайди – окремі кадри діафільму, що вставлені в спеціальну рамку [25].

Кінофільм (грец. kineo – рухаю, рухаюся + англ. film – плівка) – сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

Кінофільм (КФ) забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу. 

Інформаційні можливості КФ набагато ширше , ніж будь якого іншого образотворчого документа, оскільки те що сприймається на екрані впливає на глядача не тільки як інформація про явища, процеси чи предмети, але і як їх безпосереднє адекватне відображення. Це дозволяє минати багатьох пояснень і подробиць та спрямовувати увагу користувача на головне, впливаючи на емоціональну і пізнавальну сторони сприйняття.

За функціональним (цільовим) призначенням КФ підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні. Серед основних видів КФ виділяють підвиди. Так, мультиплікаційний КФ буває мальованим і ляльковим; документальний КФ – хронікальним і монтажним і т. ін.

Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики і т.ін.

За способом зйомки і проекції виділяють такі види КФ: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.