Державний кредит. Сутність, значення і його характеристика

     Міністерство  освіти і науки України

     Київський професійно педагогічний коледж ім. А. Макаренка 
 
 
 
 

     Курсова робота

     З дисципліни: «Гроші та кредит»

     На  тему: «Державний кредит. Сутність, значення і його характеристика» 
 
 
 
 
 

     Виконала

     Студентка 33ко-3/9

     Верба А. В.

     Викладач

     Алексєєва О.О. 
 
 

     Київ 2010

     Зміст

     Вступ

1. Дослідження державного кредиту.
1. Економічна сутність державного кредиту.
2. Класифікація форм державного кредиту.

2. Роль державного кредиту у формуванні фінансових ресурсів держави.

2.1 Роль державного кредиту у формуванні державного бюджету.

     2.2 Вплив дефіциту бюджету і державного боргу на національну економіку.

     2.3 Зовнішня заборгованість і шляхи її оптимізації.

     3.  Зовнішній борг України на кінець 1 півріччя 2010 року.

     Висновок.

     Використані джерела. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він  не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом  з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

     Державний кредит за своєю економічною сутністю – це сукупність економічних відносин між державою в особі органів  влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами – з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.

     Основна класична форма державно-кредитних  відносин, коли держава виступає позичальником  коштів. При цьому за допомогою  державного кредиту залучаються  вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.

     Будучи  кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов'язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі.

     У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення  позик або виконання інших  зобов'язань, взятих на себе фізичними  чи юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони призводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів. У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора.

     Як  економічна категорія державний  кредит поєднує в собі фінансові  та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих  грошових фондів держави. Державний  кредит є зворотним, терміновим і  платним. Разом з тим, між державним та банківським кредитом, як класичною формою кредитних відносин, існують суттєві відмінності.

     Банківський позиковий фонд використовується для  кредитування підприємств з метою  забезпечення безперебійності процесу  розширеного відтворення і підвищення його ефективності. Кредити можуть одержувати й приватні особи. Відмітною рисою банківського кредитування суб'єктів господарювання є продуктивне використання позичкового фонду (або з метою розвитку соціальної інфраструктури виробничих колективів). Використання кредитних ресурсів як капіталу створює умови для погашення кредиту і виплати процентів за рахунок збільшення вартості додаткового продукту.

     Коли  ж мова йде про державний кредит, то отримані через державну позику кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючись в їх додаткові фінансові ресурси. Вони використовуються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплати процентів за ними виступають кошти бюджету. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Дослідження державного кредиту.

     1.1 Економічна сутність державного кредиту.

     Державний кредит – це специфічний елемент  державних фінансів, в якому держава  відіграє роль позичальника коштів, кредитора або гаранта повернення коштів. Держава змушена бути позичальником коштів у зв'язку з необхідністю вирішити такі завдання:

• збалансованість бюджету;
• фінансова підтримка сфери виробництва;
• розвиток соціальної сфери.

     Залучення коштів до бюджету завжди обмежене рівнем оподаткування, підвищення якого  може зашкодити економічній діяльності підприємницьких структур і підвищенню добробуту населення. Тому держава на фінансування своїх потреб використовує інші джерела, намагаючись збалансувати доходи бюджету з поточними та капітальними витратами. Найпростішим і найдешевшим способом покриття видатків є грошова емісія. Проте уряд, який постійно покриває дефіцит бюджету за рахунок емісії, стимулює інфляцію в економіці, розширюючи сукупний попит без відповідного додаткового підвищення пропозиції предметів споживання. Це призводить до підвищення цін і вкрай негативно позначається не тільки на життєвому рівні населення, а й на фінансовому стані держави.

     Привабливішим порівняно із заходами, що збільшують грошову масу, є залучення коштів на внутрішньому та зовнішніх фінансових ринках у формі державного кредиту за умови його ефективного використання. У цьому разі держава є позичальником, а кредиторами можуть бути юридичні та фізичні особи, міжнародні фінансові організації, іноземні держави.

     Циклічність економічного розвитку визначає рівень використання державою позичених коштів. В умовах спаду економіки країна збільшує розміри позик. Але прямої залежності між державними позиками і станом економіки держави не існує. Високорозвинені країни навіть в періоди стабільного розвитку можуть збільшувати свої боргові зобов'язання.

     Можливість  державного запозичення ґрунтується  на виконанні грошима функції  нагромадження. У суб'єктів підприємницької  діяльності тимчасово з'являються  вільні кошти, які вони можуть спрямувати на ринок державних цінних паперів. Сезонність виробництва і коливання надходжень від реалізації продукції, амортизаційні відрахування і система розподілу прибутку істотно впливають на обсяги кредитних ресурсів підприємств і є основою для фінансування держави. Серед населення так само відбувається постійний рух коштів; часовий розрив між отриманням доходів і витратами є вагомим джерелом державного кредиту. Тому за економічною сутністю державний кредит є формою вторинного перерозподілу ВВП, доходів і нагромаджень – прибутку, заробітної плати, амортизації тощо, частина яких перерозподіляється через бюджетну систему у вигляді податків, зборів, платежів, а решта може використовуватись як позика державі. Перерозподільний характер державного кредиту особливо виявляється при сплаті доходів кредиторам за рахунок коштів Державного бюджету, основною частиною яких є податки з юридичних і фізичних осіб.

     Крім  розподільної функції державний  кредит виконує також регулюючу  та контролюючу функції. Беручи участь у кредитних відносинах, держава  може впливати на грошовий обіг, рівень процентних ставок на фінансовому ринку, на виробництво і зайнятість, а отже, здійснювати регулюючу функцію у визначенні макроекономічної політики. Проте механізм впливу зовнішніх позик на макроекономічну ситуацію неоднозначний і має розглядатися з урахуванням впливу обсягів інвестицій на темпи економічного розвитку, оскільки наслідком нераціональних і зайвих зовнішніх запозичень можуть бути такі боргові зобов'язання перед нерезидентами, які в майбутньому значно обмежать свободу здійснення економічної політики. Контролююча функція здебільшого забезпечує цільове використання коштів, своєчасність розрахунків за борговими зобов'язаннями; її виконують як державні, так і недержавні фінансово-кредитні інститути.

     Державний кредит відрізняється від банківського метою і призначенням залучених коштів, джерелами погашення позик, формами гарантій, впливом на грошову масу, функціями, які виконують суб'єкти кредитних відносин.

     Державний кредит може мати протилежні наслідки в коротко- та довгостроковому періодах і здійснювати стимулюючий або руйнівний вплив на економіку країни. Адже поряд зі зменшенням ризиків борг, розрахований на погашення в надто короткий строк, призводить до підвищення відсоткових ставок та ризику неплатежів, стимулюючи внутрішній попит й економічний розвиток загалом, збільшення державного зовнішнього боргу та його обслуговування одночасно посилює тиск на національну валюту та валютні резерви; у разі надмірного використання кредиту на споживчі цілі призводить до неплатоспроможності держави або значного скорочення її видатків на фінансування соціально-економічних програм і збільшення в майбутньому рівня оподаткування. Нераціональна структура залучення іноземних позик (значна питома вага короткострокових позик) може спричинити валютні та біржові кризи; значна заборгованість офіційним кредиторам перешкоджає реалізації незалежної економічної політики.

     У цьому зв'язку замість того, щоб  надмірно покладатися на зовнішні позики, слід стимулювати внутрішні нагромадження. Залучаючи зовнішнє фінансування, пріоритет необхідно віддавати прямим іноземним інвестиціям, оскільки вони зазвичай збільшують експортний потенціал країни, не передбачають значних коливань грошової маси і позбавлені спекулятивних ознак. Необхідно також ретельно аналізувати здатність обслуговування країною боргу в майбутньому і використовувати залучені кошти переважно на фінансування капіталовкладень, дохідність яких покриває витрати на обслуговування боргу. 

     1.2 Класифікація форм державного кредиту.

     Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

     Внутрішній  державний кредит виступає в таких  формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в  державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики (мал. 1.1).

     Мал. 1.1. Форми державного кредиту

     У трансформаційній економіці постсоціалістичного  типу, якій притаманне прагнення до інтеграції з європейськими структурами, перевага надається сучасним ринковим формам державного кредиту – державним позикам. Вони класифікуються за певними ознаками:

     1. За емітентами боргових зобов'язань  позики поділяються на державні (випускаються центральними органами  управління і надходять до  Державного бюджету) і місцеві  (випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети). На відміну від державних місцеві позики (як внутрішні, так і зовнішні) зазвичай мають чітку цільову спрямованість і випускаються для фінансування конкретних економічних чи соціальних програм.

     2. За видами кредиторів розрізняють кредити, які можуть надаватися міжнародними фінансовими організаціями (Світовим банком, МВФ, Європейським банком реконструкції і розвитку), іноземними державами та іншими кредиторами.

     3. За місцем розміщення позики  поділяються на внутрішні – функціонують на внутрішньому фінансовому ринку і зовнішні – функціонують на зовнішньому ринку кредитних ресурсів. В Україні понад 70 % державних позик складаються із зовнішніх запозичень.

     4. За правовим оформленням розрізняють  державні позики, які надаються на основі угод, і позики, що забезпечуються випуском цінних паперів. В Україні, як і у світовій практиці, використовують обидві форми: першу, як правило, для оформлення кредитів від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів; другу – для мобілізації коштів на внутрішньому фінансовому ринку, тобто випуск облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), а також на міжнародних ринках позикового капіталу – євробондів та облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП)

     Державні  позики можуть оформлятися у вигляді  облігацій, казначейських векселів, казначейських нот, ощадних облігацій. У вітчизняній практиці державні цінні папери випускаються у вигляді  облігацій, казначейських зобов'язань та акцій (Додаток 1).

     Облігації – боргові зобов'язання держави, за якими у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Облігації можуть випускатися на покриття дефіциту бюджету (знеособлені) та під конкретні проекти (цільові). Державні облігації у світовій практиці зазвичай випускаються на довгостроковий період – 10-20 років (іноді на середньостроковий).

     Казначейські  зобов'язання – боргові зобов'язання, що спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту, з виплатою доходів у  формі процента. Як правило, ними оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові – казначейські ноти). Сформований ринок державних цінних паперів справедливо вважається одним з показників високого ступеня економічного розвитку сучасної країни. У світовій історії використання державних цінних паперів відомо значно більше їх форм, ніж передбачено в українському законодавстві.

     Однією  з найперспективніших нині політик  формування структури державного зовнішнього  боргу є вихід на міжнародні ринки  капіталу.

     Значні  обсяги ресурсів, які можна мобілізувати під нижчий процент, ніж на внутрішньому ринку, на середньо- та довгостроковий періоди, дають змогу збільшити ефективність публічних запозичень за рахунок як мінімізації витрат, так і підвищення мобільності системи запозичень та активізації управління боргом ринковими засобами.

     Інструментом  залучення державами коштів на міжнародному ринку капіталів є міжнародні облігації, випущені емітентом у  зарубіжній країні. Це єврооблігації, зарубіжні, глобальні та паралельні облігації.

     Єврооблігації – це облігації, випущені емітентом у іншій країні, деноміновані в євровалюті й розміщені міжнародним синдикатом фінансових установ.

     Зарубіжні облігації – це цінні папери, що випускаються емітентом на зарубіжному  внутрішньому ринку, як правило, деноміновані у валюті зазначеного ринку і розміщуються національним синдикатом країни-кредитора.

     Глобальні облігації – це облігації, що одночасно  розміщуються як на євроринку, так і  на внутрішніх ринках; при цьому  вони вільно обертаються між ринками.

     Паралельні облігації – це позика, що складається з кількох кредитів, які одночасно розміщуються в різних країнах, причому кожна країна-учасниця залучає один або кілька кредитів у національній валюті. Умови випуску цих облігацій максимально стандартизовані й різняться тільки у виключних випадках (випускаються на пред'явника).

     5. За способом первинного розміщення  розрізняють цінні папери, що  розміщуються за допомогою відкритого  продажу, і такі, що розповсюджуються  шляхом індивідуального розміщення.

     У кожному конкретному випадку залежно від намірів держави аукціони для первинного розміщення державних цінних паперів проводяться за різними правилами. Центральний банк або інші фінансово-кредитні інститути є посередниками (агентами) під час відкритого продажу державних цінних паперів на аукціоні, що триває від кількох тижнів до кількох місяців. Умови продажу публікуються заздалегідь.

     У разі індивідуального розміщення облігацій  уряд проводить переговори з великими інвесторами про одержання кредиту  під випуск боргових зобов'язань. На переговорах обговорюються також умови отримання кредиту (строки, обсяг випуску, процентна ставка тощо). Застосовують як приватне, так і публічне розміщення міжнародних

     6. За характером сплати емісії  розрізняють позики з відкладеними, або частковими, і негайними платежами. Емісії з відкладеними, або частковими, платежами – це облігації, при купівлі яких інвестори сплачують тільки певну частину ціни емісії, а решту – через кілька місяців. Це дає змогу емітентам зменшити витрати, оскільки у них з'являється можливість отримати додатковий прибуток при зниженні ставок і/або захистити від девальвації валюту на час між початковими і кінцевими платежами. Популярність цих облігацій залежить від прогнозів руху процентних ставок і валютних курсів. Емісії з негайними платежами – це облігації, всю суму випуску яких емітент одержує одразу.

     7. За виплатою доходу державні  позики можуть бути процентні  (з фіксованою чи плаваючою  ставкою), з нульовим купоном (дисконтні), а також виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні, безпроцентні. Під процентною розуміють позику, дохід від якої визначають у певному проценті номіналу кожного цінного папера, сплачують на основі купонів або одноразово при погашенні, без щорічних виплат. При розміщенні дисконтних позик їх купують зі знижкою від номінальної вартості (з дисконтом), а погашають за номіналом. Різниця між ціною купівлі та погашення і є доходом інвестора. Прибуток за виграшними позиками власники цінних паперів одержують при погашенні зобов'язань у формі виграшів, що потрапили в тиражі виграшів. Державні цінні папери, на які не випали виграші, через певний час викуповуються за номіналом. Умовами випуску процентно-виграшних позик передбачається виплата частини доходу за купонами, а іншої – у формі виграшів. Безпрограшні випуски позик гарантують, що протягом терміну дії позики виграш припаде на кожний цінний папір. Безпроцентні позики не передбачають виплату доходу у грошовій формі, вони погашаються у формі надання різноманітних товарів підвищеного попиту.

     У сучасних умовах функціонування ринку державних запозичень найчастіше використовують дві форми виплати доходу – сплата процентів і дисконту (для облігацій з нульовим купоном). Відсотковий платіж встановлюється фіксований або з плаваючим доходом. При використанні державних цінних паперів з плаваючим доходом процентні ставки враховують зміни кон'юнктури ринку: динаміку облікової ставки, рівень дохідності державних цінних паперів та інфляцію.

     8. За характером обігу державні  цінні папери поділяють на  такі, що вільно продаються і  купуються, і такі, власники яких не можуть змінюватися.

     9. За методами розміщення розрізняють  добровільні та примусові позики. Нині в Україні кошти залучаються  на принципах добровільності, вигідності  та гарантованості повернення.

     10. За терміном погашення державні позики бувають коротко-, середньо- та довгостроковими. Законодавство іноземних країн по-різному класифікує строки надання і повернення кредитів. Якщо більшістю визначено короткостроковий термін до одного року, то довгостроковими позиками в Німеччині є цінні папери з періодом 7-30 років, в Англії – понад 15 років, у Франції – 10-30 років, в Україні – понад 5 років.

     11. За типом запозичення державні  позики поділяють на некомерційні  та комерційні. Перші найчастіше  надаються іноземними країнами, міжнародними фінансовими організаціями, які зазвичай позичають на довгостроковий період, на пільгових умовах (відстрочення погашення позики), з порівняно невисокою процентною ставкою за кредитні ресурси. Напрямки та обсяги використання отриманих коштів контролюють кредитори. Умови надання позик можуть включати перелік економічних і політичних вимог до дій країни-позичальника. Комерційні позики (фідуціарні) – це запозичення на зовнішніх ринках капіталу з метою фінансування дефіциту бюджету. Фідуціарна основа передбачає надання іноземними банками позики Україні за рахунок коштів, отриманих від випуску і розміщення серед інвесторів облігацій банку-фідуціарія. Відповідальність за погашення облігацій та сплату відсотків несе держава, що позичає кошти, а не банк-фідуціарій. У вітчизняній практиці фідуціарні позики були номіновані в доларах, дойчмарках та євро, частина зобов'язань вже реструктуризована урядом України. 

     12. За напрямками використання розрізняють  такі кредити:

• на фінансування дефіциту бюджету та погашення державного боргу;
• на підтримку національної валюти і фінансування платіжного балансу;
• на фінансування інвестиційних та інституційних проектів, у тому числі під гарантію уряду;
• на фінансування експорту товарів (робіт, послуг).

     .

     13. За характером погашення заборгованості розрізняють кредити з поверненням одноразово і частинами. Застосовують три варіанти погашення позик: позика погашається рівними частинами протягом кількох років; щоразу наростаючими сумами (застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне збільшення доходів держави); сумами, які кожного разу зменшуються (застосовується тоді, коли передбачається, що зменшуватимуться доходи держави чи збільшуватимуться державні видатки).

     14. За зобов'язаннями держави в  погашенні боргу розрізняють  позики з правом дострокового погашення і без цього. Право дострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

     Структура державних запозичень і питання  про те, які саме інструменти слід застосовувати в умовах трансформаційного  періоду, визначається на основі таких чинників:

• мінімізація вартості обслуговування заборгованості з прийняттям інвесторами таких умов;
• стимулювання розвитку фінансових ринків;
• гнучкість при фінансуванні;
• забезпечення прозорості операцій уряду із заборгованістю.

2. Роль  державного кредиту  у формуванні фінансових ресурсів держави.

     2.1 Роль державного кредиту у формуванні державного бюджету.

     Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для  покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від вигідних обсягів кредиту.

     За  своєю економічною сутністю державний  кредит – це форма вторинного перерозподілу  валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій. Використання державного кредиту є цілком виправданою формою мобілізації коштів у розпорядження держави. Їхня доцільність при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має значно менші негативні наслідки для фінансового становища держави, ніж покриття дефіциту за допомогою грошової емісії.

     Існування державного кредиту призводить до появи  державного боргу. Сума його складається  з усіх випущених і непогашених  боргових зобов'язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи  гарантії за кредитами, що надаються  іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам.

     Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу характеризує становище  економіки та фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, то можна стверджувати, що величина боргу – це взяті авансом у населення податки.

     Насамперед  наявність державного боргу не дає  уявлення щодо реального фінансового  становища держави. Державний борг – це складне явище, зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою специфіку. Якщо нестачу коштів у бюджеті держава покриває за рахунок отриманих позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення нездорового фінансового становища, при якому виникатиме потреба укладати договори на позики, а в кінцевому підсумку – розраховуватися за боргами за рахунок збільшення податків.

     Нинішні західні вчені переконані, що покриття дефіциту за рахунок державних запозичень не є виправданим. Водночас більшість  дотримується думки, що розмір державного боргу не можна обмежувати, тому що на відміну від приватних господарств і корпорацій, які можуть збанкрутувати, уряд не може стати банкрутом. Одностайною є думка, що в кожній державі розмір державного боргу необхідно пов'язувати з обсягами ВВП, створеного економікою

     На  сьогодні майже кожна держава  має певний розмір заборгованості. Різниця лише в тому, що поряд  із збільшенням боргу не кожна  держава знаходить шляхи для  його своєчасного повернення.

       Взагалі, проблема полягає насамперед не в розмірах державних запозичень, а в їхньому використанні. Заслуговують на увагу наукові висновки про те, що розмір річних державних запозичень завжди повинен дорівнювати обсягові капітальних вкладень в економіку. Залучення додаткових коштів зі світового ринку позикових капіталів має стимулювати економічне зростання держави. Часто кошти, що виділяються міжнародними кредитними інститутами, видаються під певні умови. Виконання цих умов може призвести до формування незахищеного внутрішнього ринку, зростання соціального напруження та інших негативних явищ. Тому в подібних випадках пріоритетними повинні бути економічні інтереси держави. У більшості країн світу величина державного боргу регулюється законодавче.

     2.2 Вплив дефіциту бюджету і державного боргу на національну економіку.

     Передовсім  постає запитання: чи може зростання  державного боргу в певний момент призвести до банкрутства держави? Інакше кажучи, чи може нація збанкрутувати  подібно до приватних одиниць  – підприємств, що перебувають в  одноосібній власності, або корпорацій, коли вони не можуть виконувати свої фінансові зобов'язання? Відповідь однозначна: не може. По-перше, держава має право оподатковувати фізичних і юридичних осіб. Підвищення податків дає змогу державі отримувати додаткові надходження для виплати процентів та основної суми боргу. Тому приватні одиниці можуть збанкрутувати, а держава не може. По-друге, держава має право друкувати гроші та розплачуватися ними за основну суму боргу й сплачувати проценти за борг. По-третє, держава має право рефінансувати борг, тобто випускати нові облігації та використовувати виторг для виплат власникам облігацій, строк оплати яких настав.