Емпіричне дослідження та аналіз взаємовідносин між батьками та дітьми в сім’ях

ЗМІСТ

ВСТУП 

       Сім'я  – соціальний осередок суспільства. Реалізуючи свої функції, вона тим самим  організовує і здійснює суспільну взаємодію. За своєю природою і призначенням сім'я є союзником суспільства в рішенні його основних проблем, затвердженні етичних засад, соціалізації дітей, розвитку культури і економіки. Сім’я є тим середовищем, де ми отримуємо перші уроки життя, де зароджуються навики, які в майбутньому стануть в пригоді при вирішенні складних життєвих дилем і викликів.

       У науковій літературі сім’ю вивчають на макро- і мікрорівні. На макрорівні вона розглядається як найдавніший соціальний інститут, що характеризується певними соціальними нормами, санкціями, організаційними формами, системою ролей, прав і обов’язків, за допомогою яких регулює відносини між подружжям, батьками і дітьми, родичами; на мікрорівні – як суттєвий елемент соціальної структури суспільства, автономну цілісність, малу контактну соціальну групу, найдавнішу природну спільноту людей, засновану на шлюбних відносинах і родинних зв’язках, спільному господарстві і побуті, взаємній моральній відповідальності і допомозі, члени якої перебувають у постійному спілкуванні.

       На  мікрорівні більше уваги приділяється взаємодіям, що розвиваються між членами сім’ї за різних обставин, чинникам, що формують стабільність сім’ї, ціннісним орієнтаціям, мотивам. При цьому слід зазначити, що стабільність сім’ї залежить як від характеру внутрішніх взаємодій, так і від зовнішнього впливу соціокультурного середовища.

       На  сучасному етапі розвитку нашої  держави сім’я як соціальний інститут перебуває у стані гострої  кризи, що, звичайно, негативно впливає  на виконання нею основних функцій, тобто на життєдіяльність сім’ї. Це, в свою чергу, створює негативний морально-психологічний клімат, який впливає на духовність сім’ї, виховання дітей. Цього допускати не можна, інакше суспільство теж стане поступово руйнуватися. Потрібно допомагати і підтримувати сім'ю, особливо коли на неї звалюються непередбачувані труднощі, коли життєво необхідна чиясь рука допомоги. Це завдання поставлене на соціально-психологічну службу.

       Серед вчених, які займались питаннями  соціально-психологічної і соціально-педагогічної роботи з сім’єю можна зазначити  таких: З. Г. Зайцева, Т. А. Гурко, А. М. Панов, В. Д. Сатир, С. В. Дворяк, Г. О. Батищева, Є. Б. Брєєва, К. Р. Вітек, І. В. Козубовська, В. Ю. Керецман, Г. В. Товканець та інші.

       У вирішенні багатьох проблем, пов’язаних із соціалізацією особистості дитини, значну роль відіграє соціально-психологічний  патронаж сім’ї, цінність якого полягає  в інтегрованому підході до супроводу  сім’ї з використанням зусиль усіх учасників навчально-виховного  процесу.

       В нашій роботі ми основну увагу зосередимо на роботі соціально-психологічної служби з сім’ями, дослідимо взаємозв’язки і взаємовідносини між її членами. Також ми сконцентруємось на роботі психолога з різними видами сімей відповідно до їхніх типів, історії розвитку і соціального оточення, яке на неї впливає. Система «батьки-діти» і пов’язані з нею емпіричні дослідження є центральною проблемою у нашій науковій роботі. Значної уваги заслуговує відношення підлітків до батьків і навпаки, аспекти батьківського виховання, внутрішньосімейна ситуація і емоційний фон в середині сім’ї.

       Слід  зазначити, що в науковій літературі теоретичні та практичні напрямки соціально-психологічної роботи з сім’єю мають найчастіше оглядовий характер, тому ми більш детально зупинимося на такій  соціально-психологічній роботі з сім’єю як соціально-психологічний патронаж.

       Актуальність  даного дослідження, яке зосереджує увагу на соціально-психологічному патронажі, полягає у пошуку придатних  форм взаємодії сім’ї, школи, органів  та установ, які б були спроможні  забезпечити  соціальний захист і, зокрема, інтереси дитини. 

       Об’єктом нашого дослідження є соціально-психологічна робота з сім’єю.

       Предметом дослідження виступають шляхи та напрямки соціально-психологічної роботи практичного психолога з сім’єю .

         Мета дослідження: визначити особливості роботи практичного психолога з  сім’єю та провести дослідження взаємовідносин у діаді «батьки-діти».

       Виходячи  з мети роботи нами будуть вирішуватися наступні  завдання:

       - узагальнити та систематизувати теоретичний матеріал, що розкриває суть даної теми;

       - визначити види роботи по соціально-психологічному патронажу різних типів сімей;

       - підібрати методики для проведення  емпіричного дослідження з соціально-психологічного  патронажу;

       - проаналізувати, узагальнити і систематизувати отримані результати дослідження.

       Для розв’язання поставлених завдань були використані наступні методи: теоретичні (аналіз і узагальнення теоретичних джерел, синтез, порівняння, узагальнення) та діагностичні (тестування, опитування).

       Діагностична  робота здійснювалась на базі Неліпинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів Свалявського району Закарпатської області. В дослідженні взяли участь 60 респондентів, серед них 30 учнів 10-го класу і, відповідно, їхні батьки.

       Практичне значення дослідження полягає а  тому, що сформульовані в результаті дослідження висновки та одержані матеріали на основі емпіричних досліджень можуть бути використаними вчителями, опікунами, практичними психологами та соціальними педагогами в безпосередній роботі та взаємодії з підлітками.

       РОЗДІЛ  І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ  СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО  ПАТРОНАЖУ СІМ’Ї

1. 1. Сім’я як об’єкт соціальної дії і суб’єкт соціалізації особистості дитини

     З глибин історії ми знаємо про таке поняття як сім’я, про її значення в процесі становлення людини, котра з перших років життя засвоює норми спільного співіснування, норми суспільних відносин, акумулюючи саме в сімейному середовищі добро, зло, забобони, міфи – все те, що і характеризує сім’ю, як суспільну одиницю. Людина, стаючи на дорогу дорослого життя, часто повторює помилки чи здобутки батьків.

     Сім'я  – це соціальний інститут суспільства, який вивчає багато наук, такі як психологія, педагогіка, соціологія та ін. Кожна  наука розглядає поняття "сім’ї" з своєї точки зору, однак спільним у цих поняттях є те, що сім’я  – це мала група, яка складається  з подружжя, дітей, а також родичів, які пов’язані спільністю побуту, емоційним зв'язком та взаємною відповідальністю. У своєму розвитку сім’я проходить  ряд стадій, виконує певні функції  та має різні типи, які визначаються за багатьма критеріями.

     У сім'ї формується відношення дитини до того, що її оточує, в сім'ї вона отримує досвід моральності, моральних норм поведінки.

     Сім'я  розглядається як клітина, як зменшена модель суспільства, від її стану залежить стан держави. Сім'я формується залежно від культурного, соціального і духовного рівня розвитку суспільства. Умови в сім'ї, житло, гігієна, особливості життя і захоплення сім'ї – все залежить від соціальної, економічної, культурної політики держави.

     На  сучасний стан сім'ї впливають всі  зміни, що відбуваються в суспільстві: накопичення знань, технологій і обміну інформацією, а також найсуттєвіші зміни, таких, як реорганізація навчальної системи, криза політичної і економічної системи.

     Класична  формула – сім'я як соціальний інститут – визначає сім'ю як об'єднання  людей у шлюбі, зв'язане спільністю побуту і взаємною відповідальністю.

       Шлюб – це історично змінна  соціальна форма відносин між  чоловіком і жінкою. Шлюб упорядковує  статеве життя і встановлює  їх подружні, споріднені права  і обов'язки з метою створення  сім'ї, народження і виховання дітей [32; 34]. Слід врахувати, що поняття «сім’я» є ширшим ніж шлюб. Сім’я – це не тільки шлюбна група, але і соціальний інститут. Тобто в сім'ї зосереджується система зв'язків, система відносин не тільки подружжя, але і дітей, а також родичів.

       У науковій літературі існує декілька визначень поняття "сім’я". У нашому дослідженні сім’ю ми розуміємо наступним чином.

       Сім’я – це соціальна група,  яка складається з чоловіка  та жінки, котрі перебувають  у шлюбі, їх дітей (власних  або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв’язками з подружжям, які здійснюють свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності [38].

     Однією  з умов існування сім'ї є взаємини в сім'ї. Взаємини в сім'ї залежать від традицій спілкування, економічного та соціального стану суспільства, залежності сім'ї від суспільства, участі подружжя у веденні господарства, в суспільному виробництві та від типу сім'ї, від особистих  якостей подружжя та характеру родичів [6; 27].

     Існує таке поняття, як колективізм сім'ї, який залежить від внутрішньо сімейних відносин, де немає конфронтації, протиборства подружжя, існує турбота і відповідальність кожного члена сім'ї та сім'ї в цілому, де діти допомагають дорослим, а праця дорослих є життєвою потребою, де цінується сумлінність, працьовитість, спільно вирішуються проблеми бюджету, а конфлікти вирішуються швидко. Створення такої сім'ї – праця всіх її членів, це вплив старших на молодше покоління, це ретрансляція традицій, цінностей і норм сімейних відносин [42].

       На відносини усередині сім'ї  впливають успіхи батьків на  виробництві, їх роль і статус  в суспільному житті і ще багато факторів [14].

     При роботі з сім’єю фахівці вважають за потрібне враховувати наступні її складові частини: структуру, оточення сім'ї, функціонування і історію  розвитку.

       Під структурою сім'ї розуміють  систему відносин спорідненості,  а також сукупність духовних, етичних, психологічних відносин, внутрішньосімейної установки і відношення влади та авторитету.

       У структурі сім'ї враховується: кількість членів сім'ї (що визначає тип сім'ї – нуклеарна або велика), їх споріднені зв'язки (батьки, батьки і діти, брати і сестри), характер взаємин в підсистемах, межі взаємин (проблеми близькості і віддаленості між членами сім'ї, специфіка сімейних правил і норм, емоційний клімат); взаємовідношення між членами сім'ї і сім'єю як системою з іншими членами "великої" сім'ї (бабусі, дідусі, двоюрідні родичі і т. д. ), взаємини між сім'єю як системою і найближчими друзями.

       Другим компонентом сім'ї, як системи, є її оточення. Під ним розуміють ситуацію мешкання, соціоекологічний статус, взаємини сім'ї з сусідами і взагалі в соціумі, вплив референтної групи "великої" сім'ї (бабусі, дідусі, найближчі родичі), сильні і слабкі сторони цього впливу на сім'ю.

       Функціонування сім'ї є її третім  компонентом. Воно включає рольову  діяльність її членів – сукупність  установок, норм і зразків поведінки,  що характеризують одних членів сім'ї по їх відношенню до інших її членів (у нуклеарній моделі сім'ї основними сімейними ролями є ролі чоловіка і дружини, матері і батька, дітей, братів, сестер; у моделі великої сім'ї – додаються ролі дідусів і бабусь, свекра і свекрухи, тестя і тещі, зятя і невістки і т. п. ).

       Рольова значимість членів сім'ї (господарювання – хто?, турбота про дітей – хто?) порівнюється із стандартами і враховується при роботі з сім'єю як об'єктом дії.

       Четвертим компонентом сім'ї-системи  є історія її розвитку. Вона  включає генеалогічне дерево  сім'ї ("коріння" сім'ї і  вплив їх на сьогоднішнє положення  справ в сім'ї), звичаї і традиції  сім'ї і стадії розвитку сімейного  життя [2;21].

       Безперечний інтерес представляє  розуміння сім'ї, як системи, американського психолога В. Сатир. На її думку, сім'я як система складається з наступних складових частин: мети (виховання підростаючого покоління і подальший розвиток всіх її членів), основних елементів (дорослі і діти; чоловік і жінка), порядку функціонування елементів системи (правила, за якими живе сім'я або спілкування між її членами та особливості їх самооцінки), енергетики (її дають їжа, вода, повітря, активність і життєві позиції членів сім'ї в їх поєднанні один з одним), взаємодії із зовнішнім світом (воно пов'язане із відношенням до змін, що відбуваються в житті). В. Сатир розглядає сім’ю, як систему, яка, на її думку, може бути закритою (тобто неблагополучна сім'я) і відкритою (гармонійна сім'я). У її дослідженні приводяться характеристики закритої сім'ї-системи і сім'ї-системи відкритої, підкреслюється, що відкрита сім'я працює за принципом розвитку, а оскільки метою сьогоднішньої сім'ї є розвиток кожного її члена, то ставиться завдання по використанню всіх її структур для досягнення вищезгаданої мети. Щоб сімейна система була життєстійкою, вказує Сатир, вона повинна надавати кожному її членові можливість зайняти своє місце в сім'ї і відчути від цього задоволення [32].

       Емоційний тон, спільність сім'ї,  взаємозв'язок всіх її членів  – найважливіші характеристики  при сприйнятті сім'ї як об'єкту  соціальної дії. 

       Проте, будучи об'єктом соціальної  дії, сім'я одночасно є і  суб'єктом соціалізації особистості  дитини. В цьому випадку ефективність  впливу сім'ї на особу визначається  її виховним потенціалом. 

       Загальновідомо, що виховний потенціал  сім'ї складається з біологічного, технологічного, економічного та  соціального компонентів. 

       Біологічний компонент визначається  спадковістю, яка передається  з покоління в покоління генограмою, чим і визначається спадковий стан психіки індивіда. Явище це поки що вивчено недостатньо.

       Психологічний компонент включає  тип сім'ї ("нуклеарна", "велика", повна або неповна), виконання рольових функцій членами сім'ї, тип взаємин в сім'ї (авторитарний, демократичний, потурання), наявність або відсутність педагогічних здібностей у батьків і рівень їх інтелектуального розвитку. І головне – етично-психологічний клімат в сім'ї.

       Основними складовими економічного  компоненту є рівень доходів  в сім'ї, наявність житла і  інші матеріальні блага. 

       Соціальний компонент, який також  в сукупності з іншими визначає  виховний потенціал сім'ї, складається  з приналежності сім'ї до певної  етнічної групи, соціального статусу  сім'ї, освіти батьків, їх професії  і посади, культурного і духовного  рівня розвитку [11].

       Отже, приймаючи сім'ю як об'єкт дії соціальної роботи і складної соціальної системи, практичний психолог при роботі з нею враховує її структуру, оточення сім'ї, функціонування і історію розвитку. А розглядаючи сім’ю як суб’єкт соціалізації особистості дитини він визначає її виховний потенціал, який складається з біологічного, технологічного, економічного та соціального компонентів, що дає змогу побачити те середовище, в якому зростає дитина.  

2. Характеристика  взаємовідносин у  діаді «батьки  – діти»

       Особистість дитини формується в процесі постійних  взаємовідносин з іншими людьми, де домінуючу роль відіграє  спілкування  як потреба людини і, в той же час, та сфера життя, в якій відбувається процес соціалізації особистості. Спілкування  зв’язує людину з людиною, в ньому  виражається людські взаємовідносини.

       Дитячо-батьківські  взаємовідносини – це процес і  результат індивідуального виборчого відображення сімейних зв’язків,  що безпосередньо впливають на внутрішню і зовнішню активність, а також переживання  батьків і дітей в їх спільній діяльності [26].

       Дитячо-батьківські  взаємовідносини зв’язані з реальною взаємодією батьків і дітей, у  них яскраво проявляються соціально-психологічні закономірності.  В якості компонентів  дитячо-батьківських взаємовідносин виступають відносини одного з батьків до дитини і навпаки. Звичайно, що ці два  компоненти тісно переплітаються між  собою, проте не тотожні. Специфіку  дитячо-батьківських взаємовідносин визначає відношення батька до дитини. Це пояснюється  тим, що дитина не є суб’єктом тих  процесів, які приводять в рух  детермінанти батьківського відношення. На формування батьківського відношення до дитини впливають особистість  самих батьків, психологічні особливості  дитини, а також особливості сімейних взаємовідносин і соціокультурні фактори.

       Відношення  до батьків визначається внутрішньою  активністю дитини, осмисленням сім’ї  і свого місця в ній, переживаннями, зв’язаними з сімейними відносинами  [43].

       Уявлення  про дитину і відношення до неї  у батьків є внутрішньою основою  типу виховання, що реалізується через  виховний вплив і форми спілкування  з дитиною. В зв’язку з цим  в літературі поняття «батьківське відношення» і «стиль сімейного  виховання» часто використовуються як синоніми.

       Дослідження стилів сімейного виховання проводяться  в наступних напрямках: вивчається структура сім’ї, виявляються і  описуються типи батьківських відносин, деталізуються взаємозв’язки окремих  способів впливу і стилів сімейного  виховання з особливостями розвитку дитини. Слід зазначити, що у науковій літературі не існує єдиного підходу  до типології відносин «батьки-діти». В основному такі дослідження  проводяться в межах клінічного і психоаналітичного підходів.

       Так, зокрема, клінічний підхід передбачає виокремлення і опис типів сімейного виховання, найбільш неблагополучних для психологічного розвитку дитини [39].

       Психоаналітична традиція розглядає поведінку як сукупність певних елементів. Вважається, що батьківське відношення на протязі  тривалого часу є відносно стійким.

       Зарубіжні і вітчизняні вчені виділили і  описали різносторонні типи батьківського  відношення. Більшість класифікацій являє собою опис аномальних типів  батьківського відношення до дитини, що негативно впливає на її психічний  розвиток. Спільним для всіх класифікацій є  визнання того, що за умов неадекватного  виховання в сім’ї  діти перебувають  у стані особистісної депривації, що розуміється як недостатність чи незадоволення існуючих потреб, насамперед:

• в індивідуально адекватній емоційній турботі і любові;
• в саморозкритті, виявленні власного «Я»;
• в емоційному, тривалому, динамічному самовираженні.

       Має значення не стільки факт незадоволення  значних потреб, скільки відношення до цього, яке виявляє суб’єкт. Так  наприклад, характерними рисами порушень у відносинах «батьки-діти», які  є визначальними при виховному  процесі, є:

• низька згуртованість і неузгодженість серед членів сім’ї в питаннях виховання, і, як наслідок, емоційна напруга і нестійкість виховного впливу;
• високий рівень протиріч, непослідовності, неадекватності;
• неадекватно виражена міра опіки і заборон по відношенню до якихось сторін життєдіяльності дітей;
• стимулювання активності дітей за допомогою погроз і морального осуду.

       Дослідники  встановили зв'язок між типом виховання  і формуванням певних характерних  рис дитини.

       Так, А. Адлер вважає, що «сюсюкання» у вихованні спричиняє розвиток відчуття неповноцінності і тенденції до домінування, що поступово переростає у тиранію.

       К. Леонгард відмічає, що жорстоке виховання  веде до розвитку гальмівного типу в сукупності з лякливістю. Непослідовне виховання обумовлює розвиток виражених  афективних станів. Надмірна опіка  – залежність, низький вольовий потенціал. Недостатнє виховання –  труднощі в процесі соціальної адаптації.

       Е.С. Шефер  розглядає виховний процес дитини за двома основними шкалами:

1. тепло, любов (прийняття) – ворожість (неприйняття, відкидання);
2. контроль (обмеження) – автономія (дозволеність).

       Також виділяють сукупність дитячих рис, пов’язаних з фактором батьківського  контролю, на основі яких виділені три групи дітей  [43]:

1. Компетентні – з стійким хорошим настроєм, впевнених в собі, з добре розвиненим контролем своєї поведінки, вмінням встановлювати дружні відносини з однолітками, з дослідницьким прагненням, а не до ігнорування нових ситуацій.
2. Ігноруючи – з переважно сумним настроєм, з труднощами у встановленні контактів із однолітками;
3. Незрілі – невпевнені в собі, з поганим самоконтролем, з реакціями відмови в ситуаціях фрустрації.

       Відносинам  в системі «мати – дитина»  відводиться найбільш значна роль в  розвитку особистості дитини. Саме руйнування материнсько-дитячих відносин на думку більшості психологів стають причинами сімейних драм і порушення  особистісного розвитку дітей. Очевидно, що для успішного подолання важких ситуацій  дитині необхідні емоційно близькі зв’язки з матір’ю, які  забезпечують відчуття безпеки, знижують рівень тривоги і допомагають  ефективній протидії труднощам, тому ми не можемо сказати про єдність  розуміння норми батьківського  відношення [15].

       Порушення в системі «батьки – діти»  ведуть до конфліктних ситуацій, вирішення яких не завжди є легкою справою, оскільки спочатку потрібно розібратися в причинах, що призвели до даного стану справ.

       Конфлікти між батьками й дітьми є одним  із найпоширеніших у повсякденному  житті. Однак, їх деякою мірою обійшли увагою фахівці-психологи і педагоги. Ми не розглядаємо проблему конфлікту поколінь, що є набагато ширшою й активно розробляється соціологами. З більш ніж 700 психолого-педагогічних робіт по проблемі конфлікту навряд чи набереться з десяток-інший публікацій, у центрі яких стояла б проблема конфліктів між батьками і дітьми. Вона, як правило, вивчається в контексті більш обширних досліджень: сімейних відносин (В. Шуман), вікових криз (І. Кон), впливу подружніх конфліктів на розвиток дітей (А. Ушатіков, А. Співаковська) та ін. Проте, неможливо знайти таку родину, де б були відсутні конфлікти між батьками і дітьми. Навіть у благополучних сім'ях більше ніж у 30% випадках наявні конфліктні взаємини (з погляду підлітка) з обома батьками [3].

       Чому  ж виникають конфлікти між  батьками і дітьми, чому взаємовідносини між такими, здавалося б, спорідненими членами сім’ї стають нестабільними, чи більше – набувають ворожого характеру? Крім загальних причин, які продукують конфліктність у взаємовідносинах людей, виділяють наступні психо-етичні фактори конфліктів:

       1-й  фактор – тип сімейних відносин. Виділяють гармонічний і дисгармонійний типи сімейних відносин. У гармонійній родині встановлюється рухлива рівновага, що виявляється в оформленні психологічних ролей кожного члена родини, формування сімейного «Ми», здатності членів родини вирішувати протиріччя.

       Дисгармонія родини – це негативний характер подружніх відносин, що виражається в конфліктній взаємодії подружжя. Рівень психологічної напруги в такій родині має тенденцію до наростання, приводячи до невротичних реакцій її членів, виникненню почуття постійної тривоги у дітей.