Комплексно-статистичний аналіз зайнятості населення регіону

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Державний заклад: Луганський національний університет імені

Т.Г. Шевченка

 

 

Кафедра: «Економічної теорії та прикладної статистики»

 

з дисципліни: «Методологія регіональних статистичних обстежень»

на тему: «Комплексно-статистичний аналіз зайнятості населення регіону»

 

 

 

                                                                                   Виконала: магістрантка

                                                                  спеціальності  
                                                                                          «Прикладна статистика»

                                                                       Лозиченк Я. О.

                                                                 Перевірила:

                                                                                доц., к. фіз.-мат. наук

                                                         Іє О.М.

 

 

 

 

Луганськ

2012

Зміст

Вступ ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Теоретичні проблеми статистичної зайнятості населення ……..5

1. Поняття зайнятості населення і завдання її статистичного виявлення ...5
2. Види та форми занятості населення………………………………..…...10
3. Регулювання зайнятості населення в Україні…………………………..14

Розділ 2. Статистичний аналіз зайнятості населення Луганської області……………………………………………………………………………19

2.1 Аналіз зайнятості населення Луганської області. …………………..….…19

2.2 Динаміка і структура зайнятості регіону………. ……………………....…22

2.3 Стан ринку праці в Луганській області в 2010 році ….……..………….…26

 

Розділ 3. Проблеми зайнятості населення в Україні……………………....28

3.1. Зайнятість населення та проблеми  відтворення робочої сили……...……28

3.2 Системи статистичних показників зайнятості населення України....……33

Висновки…………………………………………………………………………40

Література…………………………………………………………………….….42

Додаток 1. Склад зайнятого населення Луганської області за видами економічної діяльності …………………………………………………………45

 

Вступ

Однією з найскладніших  соціально-економічних проблем в  умовах ринкової трансформації економіки  України є формування національного  ринку праці. Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової супроводжується зростанням рівня та тривалості безробіття, розвитком вимушеної неповної та неформальної зайнятості, нелегальної трудової міграції тощо.

Зайнятість і безробіття – найважливіші показники використання людських ресурсів у виробничому  процесі. Разом з інформацією  про інші аспекти економіки вони є базою для оцінки та аналізу  макроекономічної політики уряду будь-якої країни.

Безробіття вважається, з  одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого – великим суспільним лихом. Всі  країни світу прикладають багато зусиль для подолання безробіття, але ні одній ще не вдалося ліквідувати  його повністю.

Стан та розвиток ринку  праці тієї чи іншої країни, а  також ступінь та методи його регулювання  з боку держави обумовлені різними  за своїм характером і ступенем впливу чинниками: рівнем та історичними особливостями  соціально-економічного розвитку, макроекономічною політикою, співвідношенням основних політичних сил, політичною культурою  суспільства і, нарешті, глобальними  тенденціями у сфері зайнятості.

Актуальність теми: реформування риночних відносин в країні, а також  на регіональному рівні зв’язано з рівнем підготовки та кваліфікації зайнятого населення та його перерозподілом. Регулювання зайнятості являється  одним із найважливіших напрямків  соціально-економічної політики, від  успішного рішення якого залежить економічна та соціальна стабільность в регіоні.

Метою даної роботи - аналіз зайнятості населення регіону України та проблем відтворення робочої сили.

Об’єктом дослідження  є зайнятість населення регіону України, а предметом – особливості, тенденції та закономірності соціально-демографічного та економічного розвитку Луганської області.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Теоретичні проблеми статистичної зайнятості населення

1.1. Поняття,  види та значення зайнятості

Розвиток ринку безпосередньо  пов'язаний з такою категорією, як зайнятість населення, а через неї  з такими негативними процесами, як соціальна поляризація суспільства, безробіття.

Зайнятість – це дозволена  законом трудова діяльність людей, що приносить доход і задовольняє  їхні потреби [16, 210 с.].

Поняття «зайнятість» включає економічний, соціальний та правовий аспект і розглядається як тріада категорій: економічної, соціальної та правової.

Зайнятість з економічної точки зору суспільства – діяльність працездатного населення по створенню суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість, з точки зору корисності, для суспільства має вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень, якість життя населення в цілому та добробут окремих громадян.

Зайнятість з соціальних позицій – це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини і це право гарантується громадянину України державою. У відповідності до ст. 43 Конституції України, кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності; реалізує програму професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів у відповідності до потреб суспільства [3]. Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей в суспільному виробництві і пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей в суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів. Зайнятість показує, наскільки працездатне населення забезпечене робочими місцями в системі кооперації суспільної праці, а також рівень соціального захисту в реалізації права на працю. Враховуючи весь спектр відносин, які проявляються і перетинаються в змісті поняття „зайнятість”, його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або доход. Громадяни вільно обирають види своєї діяльності, професію і місце роботи. Спонукання до праці в будь-якій формі не допускається, незайнятість громадян не є основою для притягання їх до кримінальної чи адміністративної відповідальності.

Відповідно до Закону України  „Про зайнятість населення”, зайнятість – це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і право власності на засоби виробництва для її здійснення [2].

Держава сприяє зайнятості через проведення активної соціально-економічної  політики, спрямованої на створення  робочих місць та розвиток підприємницької  діяльності.

До зайнятого населення  сучасне законодавство відносить  громадян України, які проживають на її території на законних підставах, а саме [21,66 с.].

• працюючих за наймом на умовах повного та неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за її межами;
• громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, які беруть участь у виробництві;
• обраних, призначених або затверджених на платних посадах в органах державної влади, управління, суспільних організаціях;
• громадян, які служать у Збройних силах, Податковій міліції, органах національної безпеки, внутрішніх справ та ін.;
• направлених для виконання платних громадських робіт;
• громадян, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; тих, хто навчаються в денних загальноосвітніх школах, середніх і вищих закладах;
• зайнятих вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та людьми похилого віку;
• працюючих громадян інших держав, які тимчасово проживають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням робіт посольств і місій.

Зайнятість населення  можна розглядати з точки зору суспільства, окремих соціальних груп, в цілому по державі і окремих  регіонах. Вивчення зайнятості показує: які соціальні групи зайняті  в народному господарстві, яка  міра їх участі в ньому, а також  відповідність між трудовими  ресурсами та робочими місцями.

Зайнятість населення  в будь-якій країні, а тим більше в умовах формування ринкових відносин, і зокрема ринку праці, є центральною  ланкою соціально-економічного розвитку суспільства. Спеціалісти вважають, що за рівнем зайнятості населення можна зробити оцінку загального рівня розвитку даної держави.

Оскільки зайнятість населення  виходить на перший план як результативний показник функціонування економіки  в цілому, потрібно з цієї позиції  проводити макроекономічну політику, складовими частинами якої є фінансово-кредитна, податкова, розподільча та інвестиційна політика.

Зайнятість населення  має економічне і моральне значення, створює не тільки економічні цінності, але й умови збереження психічного й фізичного здоров'я особистості, всебічного її розвитку.

Концептуально виділяють  такі види зайнятості: повну, ефективну  і раціональну.

 Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які б забезпечили можливість працевлаштування працездатного населення.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом і пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць та професійно-кваліфікаційної робочої сили. Ця зайнятість зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці.

Поєднання повної і ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість. Вона має місце в суспільстві з урахуванням доцільного перерозподілу працівників між галузями та регіонами.

За формою зайнятості, враховуючи вид діяльності населення, розрізняють:

• економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності по створенню валового продукту й національного доходу;
• службову зайнятість, пов'язану з службою в армії, роботою на вибраних, назначених посадах;
• соціальну зайнятість, яка пов'язана з виконанням функцій соціального характеру (це творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, похилими людьми та інвалідами).

Зайнятість доцільно розглядати з режимом повного робочого дня  і зайнятість з режимом неповного  робочого дня.

Регламентована тривалість дня в даний час для роботи в нормальних умовах праці складає 40 годин в тиждень. Повним робочим  днем необхідно вважати передбачений законодавством скорочений робочий  день для окремих категорій працівників: для працівників і службовців віком від 15 до 16 років – 24 години; від 16 до 36 років – 36 годин в тиждень.

Одним з важливих моментів, що дозволяє реалізувати робочу силу, є гнучка зайнятість з режимами неповного  робочого часу. В більшості індустріально  розвинутих країн світу робочий  тиждень складає 35 годин. Високий  темп росту зайнятих за схемою гнучкої  зайнятості властивий для таких  країн, як Німеччина, Англія. В структурі  зайнятих жінок в цих країнах 44% працюють за гнучким графіком і  неповним робочим часом.

Завдання управління полягає  у вивченні якісних аспектів зайнятості, тобто відповідності фізичних, професійно-кваліфікаційних  здібностей людини технічним характеристикам  робочого місця і виконуваних  нею функцій.

По мірі розвитку економіки  змінюється структура зайнятості, в  кожний даний момент частина зайнятих працівників звільняються з виробництва, разом з тим постійно, через  певний час, інша частина, що раніше вивільнилась, повертається в сферу виробництва, пройшовши підготовку і перепідготовку. Такий постійний рух контингентів працівників і визначає особливості  зайнятості в ринковій економіці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Види та форми  занятості

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують: характер діяльності; соціальну належність; галузеву належність; територіальну належність; рівень урбанізації; професійно-кваліфікаційний рівень; статеву належність; віковий рівень; вид власності тощо [21,73 с.].

Зайнятість за характером діяльності — це:

 — робота в організаціях  різних форм власності і господарювання;

 — робота за кордоном  і на спільних підприємствах;

 — служба в армії;

 — навчання в денних  навчальних закладах;

 — ведення домашнього  господарства;

 — індивідуальна трудова  діяльність;

 — виховання дітей  у сім’ї;

 — догляд за хворими,  інвалідами та людьми похилого  віку;

 — інші види діяльності, встановлені законодавством.

Зайнятість за соціальною належністю:

• робітники;
• професіонали, фахівці, технічні службовці;
• керівники;
• фермери;
• підприємці.

Зайнятість за галузевою  належністю:

• у сфері матеріального виробництва;
• у невиробничій сфері;
• в окремих великих галузях (промисловість, сільське господарство, будівництво, на транспорті й у зв’язку тощо).

За територіальною ознакою зайняті в:

• окремих регіонах;
• економічних районах;
• адміністративно-господарських одиницях.

За статевовіковою ознакою:

• чоловіки та жінки;
• молодь, особи середнього та похилого віку;
• зайняті на початку трудової діяльності, в періоди створення сімї, набуття професії, в період активної трудової діяльності, підготовки до пенсії тощо.

За рівнем урбанізації зайняті в:

• міській місцевості;
• сільській місцевості.

За видами власності зайняті на підприємствах і в організаціях, які відносяться до різних видів власності:

• державної;
• приватної;
• колективної;
• змішаної.

   Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать:

• сезонна;
• поденна;
• тимчасова зайнятість;
• зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні  ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий  час— це робота неповну робочу зміну  у зв'язку з неможливістю забезпечити  працівника роботою на повну норму  робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією  або реконструкцією виробництва [15, 62 с.].

Тимчасова зайнятість —  це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

 Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

Форми зайнятості – це організаційно-правові  способи праце використання. В рамках кожного виду зайнятості труд людей організовується за допомогою різних форм,  відмінностями яких є норми правового регулювання продовження та режиму робочого дня, регулярність трудової діяльності, місцем виконання роботи, статусом діяльності [20, 96 с.].

         Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

        Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону

розмірах.

        Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

       Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

       Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці. В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

       Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.

       Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю [14].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Регулювання зайнятості населення

Управління зайнятістю –  це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення  надмірного безробіття та запобігання  процесам маргіналізації в суспільстві; сприяння врівноваженню попиту й  пропозиції робочої сили.

Результатом управління зайнятості є досягнення оптимальних співвідношень: між рівнем зайнятості та продуктивністю праці; між попитом і пропозицією  робочої сили, сформованих ринковими  механізмами; між зайнятістю та ростом доходів; між формами зайнятості (повна, неповна, часткова, самозайнятість); між зайнятістю у галузях і  секторах економіки; між зайнятістю та безробіттям; між чисельністю  тимчасово незайнятих і мобільним  резервом робочої сили; між зайнятістю окремих демографічних і соціальних груп.

Механізм регулювання  зайнятості населення включає такі складові: розробку загальнодержавної  та регіональних програм зайнятості; організацію і забезпечення, функціонування державної служби зайнятості; участь підприємств, установ і організацій  у реалізації, державної політики зайнятості; функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення; професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайнятих громадян; надання компенсацій громадянам, що втратили роботу або проходять  перекваліфікацію; контроль державних  органів влади за дотриманням  законодавства України про зайнятість населення [27].

Управління зайнятістю з  юридичної точки зору є дотриманням  кодексу нормативних законодавчих або колективно-договірних актів, якими  повинні керуватись партнери при  реалізації політики зайнятості.

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення  умов для повної, продуктивної і  вільно обраної зайнятості та зменшення  безробіття.

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

· сприяння зайнятості населення  шляхом збереження ефективно функціонуючих  та створення нових робочих місць  на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

· сприяння підготовці робочої  сили, професійний склад і кваліфікаційний  рівень якої відповідає потребам ринку  праці;

· підтримка самостійної  зайнятості населення, розвитку підприємництва;

· сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя  з урахуванням потреб ринку праці;

· посилення мотивації  до легальної продуктивної зайнятості;

· підтримка громадян, які  не здатні на рівних умовах конкурувати  на ринку праці;

· соціальна підтримка  безробітних, зареєстрованих у державній  службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

· забезпечення соціального  захисту громадян України, які працюють за кордоном;

· сприяння розвитку системи  колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної  зайнятості [9,109 с.].

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

• пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;
• відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;
• забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;
• ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;
• співробітництва уряду України, організацій працівників і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;
• пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері зайнятості населення, згода на обов'язковість дотримання яких надана Верховною Радою України.

Управління зайнятістю на державному рівні здійснюється за двома  напрямами: активним і пасивним. В  рамках активної політики пріоритетними  напрямами є:

• сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;
• організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;
• застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;
• створення малих підприємств;
• сприяння самозайнятості безробітних і незайнятих;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• квотування робочих місць;
• регулювання трудових міграцій.

Пасивна політика зайнятості включає в основному такі заходи:

• виплата допомоги по безробіттю громадянам, які зареєстровані у центрах зайнятості як безробітні; вони отримають виплату на період тривалості безробіття. Розмір її визначається залежно від зарплати за останній місяць роботи, стажу, кваліфікації;
• оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявного трудового стажу, що дає право на одержання пенсії;
• підтримка безробітних, які відкривають власну справу; соціальний захист;
• страхування від безробіття.

Аналіз особливостей формування ринку праці в Україні свідчить про те, що механізм його регулювання  має враховувати, з одного боку, загальні закономірності організації ринку, властиві ринковій економіці, а з  іншого – соціально-економічні й  політичні особливості розвитку нашої держави.

Процеси зайнятості населення  регулюються на трьох рівнях: державному, регіональному та на рівні підприємства. Для того, щоб політика регулювання  процесів зайнятості була ефективною, необхідна максимальна узгодженість дій на всіх рівнях. На державному рівні  визначаються мінімальні необхідні  нормативи функціонування ринку  праці, його загальні межі. Держава  забезпечує уніфікацію системи соціального  і трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців і найманих працівників, можливості їхньої участі в управлінні виробництвом, межі компетенції  місцевих органів управління ринком праці.

На регіональному рівні  складається програма зайнятості населення, вивчається стан ринку праці, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки кожного регіону.

Третій рівень регулювання  ринку праці – підприємства. На цьому рівні регулюванню підлягають такі моменти: робочі місця і трудові  процеси; планування у сфері кадрів, професійне навчання та соціальний захист.

Механізми державного регулювання  зайнятості є ефективними лише тоді, коли вони ґрунтуються на правовій базі, гарантуючи забезпечення прав громадян на працю, регулювання та організацію  зайнятості населення, компенсації  при втраті роботи.

В Україні прийнято ряд  законодавчих актів у галузі удосконалення  використання робочої сили, працевлаштування та зайнятості населення. Зокрема, закони України: „Про зайнятість населення”, „Про підвищення соціальних гарантій для громадян”, „Про охорону праці”, „Про організацію оплачуваних громадських  робіт”, „Про інспекцію з контролю за виконанням законодавства про  зайнятість населення”, „Про порядок  реєстрації громадян як безробітних, виплати  допомоги членам їх сімей”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України”. Існуюче законодавство в галузі зайнятості відіграє позитивну роль у механізмі регулювання ринку праці.