Кордовський халіфат: джерела та історіографія

Міністерство  освіти і науки України

Львівський  національний університет імені  Івана Франка

Історичний  факультет

                                                         Кафедра історії середніх віків і візантиністики

Кордовський халіфат: джерела та історіографія

                                                                                                                   Курсова робота

                                                                                                                    студента групи Іст – 33

                                                                                                                     Івана Петричака

                                                                                                                    Науковий керівник:

                                                                                                                    проф. д.і.н. Л.В.Войтович

Львів – 2013

Зміст

   Вступ                                                                        

1. Основні праці, присвячені дослідженню історії Кордовського халіфату

2. Характеристика джерельної бази                         

   Висновки

   Список  використаної літератури та джерел

Вступ

В середньовіччі територія Піренейського півострова відзначалася своєю поліетнічністю. На цих землях переплелись різноманітні народи і племена, культури, релігії, зокрема християнська, мусульманська та юдаїзм. Найбільшою мусульманською державою на півострові був Кордовський емірат (з 929 р. – Кордовський халіфат), розквіт якого припав на часи правління халіфа Абд-ер-Рахмана ІІІ (889/891–961 рр.). Переплетення різних релігій, етносів, культур і менталітетів в рамках однієї середньовічної держави та особливості їх співіснування до сих пір викликають зацікавлення і суперечки різних шкіл істориків. Це і визначає актуальність даної теми.

            Хронологічні межі дослідження охоплюють 929–1031 рр., починаючи від перетворення Кордовського емірату в халіфат за часів правління Абд-ер-Рахмана ІІІ до падіння Кордовського халіфату в 1031 р., тобто період існування цієї держави.

Предметом дослідження є ступінь вивчення історії Кордовського халіфату на предмет можливості та перспективності подальших досліджень.       Об’єктом дослідження – праці істориків та джерела, які подають інформацію з історії Кордовського халіфату означеного періоду.

               Метою даної роботи є дослідження історіографії та джерел з даної проблеми на предмет можливості та перспективності подальших досліджень. Реалізація мети передбачає виконання наступних завдань:

1.  Дослідження  історіографії з питань історії  Кордовського халіфату;

2. Виявлення і аналіз джерельної бази з даної проблеми.

          Структура роботи: Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

І. Основні  праці, присвячені дослідженню історії Кордовського халіфату.

Кордовський халіфат –  одна з найсильніших держав раннього середньовіччя в Західній Європі та мусульманському світі. За короткий період існування (929–1031 рр.) ця держава досягла феноменального розквіту. Досягнення кордовських халіфів прирівнювалися  до рівня Багдадського халіфату часів Харуна-ар-Рашида¹. Однак досить швидко велич держави розтанула на очах. Протягом 1009-1031 рр. усі надбання Абд-ер-Рахмана  ІІІ були знищені, а Кордовський халіфат розпався на ряд удільних князівств (еміратів).

Кордовський халіфат в  світовій історіографії вивчений добре, а особливо іспанськими та арабськими дослідниками. Ще, починаючи з середньовіччя, ця держава привертала увагу європейських істориків. Не дивно, що майже всі іспанські дослідники базуються на середньовічних працях своїх попередників².

На сьогодні, на мою думку, найбільш детально історія Кордовськго халіфату  викладена в праці  голландського дослідника-арабіста Рейнхарта Дозі «Histoire des musulmans d'Espagne jusqu'a la conquete de l'Andalousie par les Almoravides». Відомий арабіст Август Мюллер зазначає, що «писати історію Іспанії після Р.Дозі – це дуже важка праця»³. Проаналізувавши дану монографію, можемо стверджувати, що дослідник симпатизує Абд-ер-Рахману ІІІ, вказуючи на його могутність: «Своєю твердою волею емір доказав усім , що має повне право претендувати на роль керівника держави»⁴. Значне місце в праці приділяється приходу до влади Абд-ер-Рахмана ІІІ, процесу об’єднання іспанських земель в єдине ціле, а також стосункам еміра з християнськими державами.

Правлінню Абд-ер-Рахмана ІІІ присвячена фундаментальна монографія Марібеля Фієрро «Abd al – Rahman III: The First Cordoban Caliph». Дослідник детально зупиняється на початковому етапі становлення держави, приділяючи цій проблемі окремий розділ⁵. На  початку свого правління емір зіткнувся з труднощами в країні, однак розум і холоднокровність допомогли йому зміцнити позиції халіфату. Дослідник звертає увагу на   929 р., коли Абд-ер-Рахман ІІІ отримав титул халіфа. Автор цікаво характеризує правителя: «Він змусив переписувачів описувати кожен день його правління, перебуваючи при владі 49 років. Ці описи показали, що у нього було тільки «14 днів щастя »⁶.  Марібель Фієрро максимально сконцентровується на другому періоді правління Абд-ер-Рахмана ІІІ, спираючись на потужну джерельну базу, автор намагається кожен свій аргумент підтвердити витягом із джерела.

Велике значення історик  приділяє зовнішньополітичному аспекту. Вдалі військові дії проти  Фатимідів, берберів, християнських  держав на півночі дозволили утвердитись  Абд-ер-Рахману ІІІ на Піренейському  півострові. У своїй монографії дослідник  ділить розділ на декілька підпунктів, що характеризують військові дії проти тодішніх ворогів халіфату: Фатиміди, християнські держави, бербери.⁷ Закінчується праця тим, що автор ознайомлює нас із становищем в державі після смерті Абд-ер-Рахмана ІІІ: «Протягом сорока дев’яти років халіфат досягнув небаченого розквіту, який протримався до кінця Х ст.»⁸. Ми підтримуємо думку Марібеля Фієрро, який зазначає, що Абд-ер-Рахман ІІІ був одним з найвидатніших правителів середньовіччя. Важливо зрозуміти й те, що дуже мало правителів в історії людства досягали таких колосальних успіхів за досить короткий період часу. Не дивно, що Вільям Пітерспро халіфа писав: «Політика, яку проводив Абд-ер-Рахман ІІІ була новизною в Х ст., а досягнення при ньому вплинули на побудову майбутньої Іспанії»⁹.

Вагоме значення історії Андалусії приділяють англійські арабісти. Звичайно, що провідними дослідниками арабістики вважаються іспанські, французькі та арабські вчені, однак слід відмітити  працю Уотта Монтгомері і П’єра Какіа «Мусульманская Испания». Період правління Абд-ер-Рахмана ІІІ вони називають: «Омейядська Іспанія в зеніті»¹⁰. Дослідники звертають увагу на внутрішнє становище емірату перед приходом до влади першого халіфа: «Коли новий правитель прийшов до влади, перспективи були не дуже блискучими для аль-Андалус. Однією з основних проблем було встановлення єдності країни»¹¹. В історіографії цей період характеризується як постійне ведення боротьби з внутрішніми ворогами.

Дещо меншу увагу на період правління Абд-ер-Рахмана  ІІІ звертає іспанський дослідник Рафаель Альтаміра-і-Кревеа в своїй монографії «История Испании», говорячи, що «цей правитель, обдарований великими політичними і військовими можливостями, за короткий термін підкорив усіх ворогів центральної влади»¹². Проаналізувавши дану працю, можемо зробити висновок, що перш за все особисті риси, а саме рішучість і великий ризик допомогли Абд-ер-Рахману ІІІ об’єднати країну. Такої ж думки притримується Олександр Кудрявцев в своїй праці «Испания в средние века», який вказує на авторитет та розум, а також здібності сильного правителя¹³. Саме це допомогло халіфу об’єднати країну. Схожу думку висуває Вільям Пітерс у своїй статті «Moren: Kalifaat van Cуrdoba (929–1031)». Він зазначає: «Будучи молодим, Абд-ер-Рахман ІІІ мав неабиякий хист правителя»¹⁴.

Найбільш дослідженим в історіографі є період в історії Андалусії після смерті Абд-ер-Рахмана ІІІ. Аналізуючи наукову літературу, бачимо, що єдиної думки в світовій історіографії немає. За останні двадцять років вийшло ряд публікацій, присвячених даній проблемі¹⁵. Дослідження проводились в різних галузях: економіка, суспільство, соціальні відносини і, навіть, ряд статтей присвячені м. Кордова – столиці Кордовського халіфату.

Перш за все  потрібно звернути увагу на монографію Еваріста Леві-Провансаля «Histoire de l'Espagne musulmane».¹⁶ Праця важлива тим, що детально описує військово – адміністративну систему держави Омейядів. Проаналізувавши цю монографію, можемо стверджувати, що Андалусія в період з 929 р.  по 1000 р. досягнула найбільшого розквіту. Дослідник пояснює це тим, що Абд-ер-Рахман ІІІ і його наступник Хакам ІІ проводили правильну централізаційну політику¹⁷. Багато дізнаємось з даної праці про політичні інститути мусульманської іспанії, які відіграли важливу роль у зміцненні держави. Однак провідне місце в розвитку аль-Андалус, на думку історика, посідає Абд-ер-Рахман ІІІ¹⁸.

Важливою працею, яка висвітлює історію Кордовського халіфату є монографія Джозефа О’Каллахана «A history of medieval Spain». Дослідник вихваляє Абд-ер-Рахмана ІІІ, говорячи, що такого правителя в історії мусульманської Іспанії не було¹⁹. Аналізуючи дану працю, ми можемо простежити за соціальними змінами, які відбувались в халіфаті в період його найвищого розквіту. Саме соціальні структури східного і західного типу лягли в основу формування політичних структур халіфату²⁰. Праця присвячена синтезу різних систем, які склали вдалий симбіоз політичної системи халіфату, з цікавими феноменами, зокрема нейтральний єврейський елемент при управлінні зрівноважував мусульманську та християнську противагу, а християни-мосараби навіть перейшли на літургію арабською мовою. 

Детально даний  період висвітлює вже нами згадана  праця У. Уотта і П. Какіа. Вагомим  фактором піднесення халіфату, на думку  дослідників, було ослаблення християнських  держав на півночі²¹. Внутрішнім розбратом користались кордовські халіфи, що врешті-решт призвело до повного завоювання Піренейського півострова. Станом на 997 р. незалежність зберегли частина Астурії і Галісії, а також деякі землі в Каталонії. ²²

Що ж стало  причиною неповного завоювання, адже в період Абд-ер-Рахмана ІІІ і аль-Мансура армія халіфату була однією з найсильніших в Європі? Історики пояснюють таке явище тим, що Наварра була захищена горами, хребти яких тягнулися вздовж лінії фронту, а північ Каталонії спиралася на підтримку Фраекської імперії. Потрібно звернути увагу на ці християнські держави, адже пізніше вони відіграють неабияку роль в розпаді Кордовського халіфату. Цікаво, що за основу в розквіті халіфату дослідники взяли саме економіку. Базою економічного піднесення стала торгівля і ставленя центральної влади до торгівельних операцій: «Напевно, що основною причиною розквіту Андалусії було заохочення торгівлі, яке випливало з мусульманської системи поглядів»²³.

Велику роль дослідники приділяють халіфу аль-Мансуру, називаючи його «ідеологічним наступником Абд-ер-Рахмана ІІІ».²⁴ Історики стверджують, що політика, яку проводив аль-Мансур була успішнішою, ніж в період першого халіфа²⁵. Зовсім протилежну думку ми прослідковуємо в праці Константина Рижова «Все монархи мира: Мусульманскый Восток». Автор засуджує аль-Мансура і його прихід до влади, наголошуючи на тому, що він порушив рівновагу в державі і прийшов нечесним шляхом до влади: «Аль-Мансур тримав в стороні халіфа від всякої діяльності і контактів, які могли його підготувати до самостійного управління. В кінці-кінців його було ізольовано, а верховну владу отримав перший міністр».²⁶ Проаналізувавши дану працю, можемо простежити негативне ставлення автора до аль-Мансура. В свою чергу Р. Дозі зазначає, що, «незважаючи на підлість та хитрість міністра, халіфат продовжував процвітати»²⁷.

Р. Дозі у своїх  працях акцентує увагу на соціальній політиці кордовських халіфів: «Коли  б неправильно проводилась соціальна  політика, навряд чи халіфат досягнув би таких успіхів»²⁸. Зважаючи на те, що Кордовський халіфат був поліетнічною державою, то соціальна політика відігравала важливе значення для халіфів. Олександр Кудрявцев зазначає: «Якби населення не жило повноцінно і не любило свого правителя, халіфат взагалі б не утвердився як держава».²⁹ Володимир Піскорський у своїй монографії «Исторія Испаніи и Португаліи» характеризує даний період «як повний розквіт матеріальної та розумової культури арабів»³⁰.

З числа новіших публікацій увагу привертає вже нами згадана стаття Вільяма Пітерса «Moren: Kalifaat van Cуrdoba (929 - 1031)», який описує головні події з історії Кордовського халіфату. Дослідник зазначає: «Халіфат був суворо централістичною державою, керованою потужним чиновницьким апаратом на чолі з халіфом»³¹. Публікація цінна тим , що автор зупиняється на дослідженні чиновницького апарату, на який опиралися халіфи. Проблема управління халіфатом згадується також у працях Р.Дозі і У.Уотта.

У статті «La Peninsyla Ibericaen la edad media: Al - Andalus(ss. VIII –XIII)» розкриваються основні етапи діяльності наступників  Абд-ер-Рахмана ІІІ. Детально описується період правлінняХакама ІІ, якого дослідник називає охоронцем політики свого батька.³² В. Пітерс вважає, що «Хакам ІІ отримав процвітаючу та стабільну державу», а халіфа охарактеризував «відносно спокійним і виваженим керівником»³³.

У. Уотт у своїй монографії «Мусульманская Испания» так зазначає про період правління Хакама ІІ : «Немає необхідності зупинятися на правлінні сина Абд-ер-Рахмана ІІІ – аль-Хакама ІІ. Створена його батьком структура центральної влади залишились при ньому такою ж»³⁴. Ми погоджуємось з думкою дослідника, однак потрібно зважити на те, що перед молодим халіфом постала проблема збереження сильної централізованої держави.  Рафаель Альтаміра-і-Кревеа зазначає, що саме в період правління Хакама ІІ утвердилась військова могутність та культура держави³⁵.

Ставлення дослідників до наступника Хакама ІІ халіфа аль-Мансура неоднозначне. Одні історики наголошують на його могутності та розумі, а інші характеризують як жорстокого тирана, який прийшов до влади незаконним шляхом³⁶.

Після смерті аль-Мансура настає період громадянських воєн та роздробленості халіфату. У. Уотт характеризує даний період так: «Можливо, проміжок з 1008 р. по 1031 р. був найбільш трагічним в історії халіфату. З вершини багатства, могутності і культури аль-Андалус впала в прірву громадянської війни. Всюди панувала анархія. То там, то тут з’являлись вожді із групою прихильників, які хотіли утвердити свою владу, але терпіли поразку. В країні не залишилось центральної влади, яка б підтримувала порядок».³⁷ В історіографії даний період описується з сумом та жахом. Більшість дослідників намагаються пояснити причини падіння Кордовського халіфату, даючи свою точку зору на дану проблему.

Проаналізувавши усі вище згадані монографії та публікації, однією з головних причин падіння держави, на нашу думку, є вплив аристократії на суспільство. О. Кудрявцев зазначає, що з 1013 р. правителями ставали багаті аристократи, які збагатилися ще в часи Абд-ер-Рахмана ІІІ та Хакама ІІ.

Швидкий розпад Кордовського халіфату породив дискусію в історичній науці про ефемерність мусульманської державності в Іспанії.³⁸ Період розпаду халіфату демонструє слабкість ісламських чинників в формуванні держави.  Варто відзначити, що в історіографії немає жодної фундаментальної праці, яка б розкрила основні ознаки даної проблеми.

Основною причиною занепаду, на думку У. Уотта, був так званий партикуляризм, як місцевий, так і родовий³⁹. Здебільшого влада на недавно завойованих територіях знаходилась у місцевих князьків. Щоб контролювати ці землі халіфу доводилось постійно придушувати місцеві виступи. У праці         Е. Леві-Провансаля наводиться статистика кількості повстань місцевої аристократії після смерті Абд-ер-Рахмана ІІІ. У період з 961 р. по 1031 р. кількість виступів збільшилася у сім разів⁴⁰.

Увагу привертає  проблема расового змішання, яка почалась приблизно з Х ст. «В Х ст. стає звичайним явищем ввіз великої кількості  рабів  з півночі та сходу Європи під назвою сакаліба (слов’яни), яких використовували для військової і державної служби »⁴¹. Особливу увагу звертає на дану проблему          Р. Дозі, який вважає, що це було болючим прорахунком політики аль-Мансура, за якого кількість берберів та сакалібів значно зросла⁴². Рамзі Роугі у своїй публікації «The Berbers of the Arabs» вказує, що бербери відіграли важливу роль під час захоплення арабами Піренейського півострова у VIIIст., а ще вагоміше значення їх вплив мав під час падіння Кордовського халіфату.⁴³Більшість дослідників вважає, що саме берберсько – слов’янський чинник був каталізатором занепаду Кордовського халіфату. Бербери та андалузькі араби належали до різних напрямків ісламу, хотя і ті і інші були суннітами⁴⁴. Дж. О’Каллахан вважає, що основною причиною ненависті берберами арабів була нерівноправність⁴⁵. Це було пов’язано з тим, що саме араби прийняли першими іслам, а вже пізніше бербери. Таким чином,арабське населення вважало усіх інших «нижчими за рангом і другорядними у всіх сферах життя»⁴⁶.

Дослідники  не можуть пояснити чому саме на початку  ХІ ст. стало так важко підтримувати єдність в державі. Причиною, на нашу думку, було те, що змінився характер та менталітет суспільства. Вже в період правління Абд-ер-Рахмана ІІІ ставлення народу до держави було помітно меркантильним. Це було пов’язано з тим, що третина арабського населення жила в розкошах і багатстві, а «пасивність щодо єдності держави призвела до катастрофічних наслідків»⁴⁷ В західноєвропейській історіографії причини падіння кордовського халіфату порівнюють з проблемами, які свого часу погубили Багдадський халіфат.

Проаналізувавши працю Олега Большакова «История Халифата», бачимо, що багдадський халіф неодноразово втрачав владу і у 945 р. остаточно функції правителя перейшли до одного з сімейств воєначальників⁴⁸. Як і в Багдаді, в Кордові до влади прийшла військова аристократія і проводила схожу політи ку. Важливим аспектом історії Кордовського халіфату є його зовнішня політика. Найбільш детально в історіографії вивчені стосунки аль-Андалус з християнськими державами на півночі Піренейського півострова. Як зазначається в статті «The Spanish Reconquista» зіткнення мусульманського і християнського світів було довготривалим і жорстоким⁴⁹. Даний період характеризується значними успіхами мусульманських правителів в боротьбі з християнами. Марібель Фієрро відзначає, що успіхи халіфів пов’язані з роздробленістю християнських держав на півночі півострова⁵⁰. Такої ж думки припускається Дж. О’Каллахан. Хосе Гарсіа визначальну роль приділяє правлінню Санчо І, короля Наварри. Саме в його період правління християнські держави зазнали катастрофічних територіальних втрат, а особливо Леон та Наварра⁵¹.

Слід звернути увагу на дипломатичні відносини  халіфату з іншими європейськими  державами, а особливо в період правління  Абд-ер-Рахмана ІІІ. Марібель Фієрро та Е Леві-Провансаль присвятили даній проблемі окремі розділи у своїх працях. Дипломатія в часи першого халіфа відіграла важливу роль в зміцненні   позицій     держави    на  міждержавному рівні⁵².         М. Фієрро вказує, що період правління Абд-ер-Рахмана ІІІ характеризується розквітом дипломатичних відносин з християнськими королівствами, характерною рисою яких було те, що «дипломатія йшла рука в руку з військовими діями»⁵³. Починаючи з 30-х років Х ст., халіф розпочинає вести переговори з північними державами півострова,  а військові дії дещо припиняються. Е. Леві- Провансаль пояснює це тим, що Абд-ер-Рахман ІІІ змушений був піти на такий крок, оскільки ведення війни на два фронти підривало становище держави (в 30-х роках розпочинаються бойові дії з Фатимідами в Африці)⁵⁴.

У 924 р. королева  Наварри   Тода запропонувала   союз Абд-ер-Рахману ІІІ і попросила , щоб він визнав її сина Гарсію Санчеса королем Наварри. У         958 р. Тода знову звертається до халіфа, просячи притулку, оскільки її онука Санчо Товстого було скинуто з престолу місцевими дворянами⁵⁵.

У 935 р. халіф  підписав мирний договір з Леоном, а у 940 р. – з південнофранцузькими провінціями. Важливу роль відіграють торгівельні договори з християнськими державами. МарібельФієрро відзначає, що першими до халіфа звернулися посли з Сардинії , які просили мирного договору. Як результат союзу, розпочинається активна торгівля з купцями міста Амальфі і тією ж Сардинією⁵⁶.

Привертають увагу  стосунки Абд-ер-Рахмана ІІІ з  візантійським імператором Константином Багрянородним та німецьким королем Оттоном І. «У 954 р. німецький король відіслав преподобного Іоана, щоб вступити в переговори з халіфом»⁵⁷. Стосунки між обома правителями були досить напруженими, а дослідники говорять, що звернення Оттона І несли образливі вислови в сторону халіфа. Це пов’язано з тим, що розбійницьке місто Фраксінет належало халіфату (колишнє портове місто на території Провансу). Досить часто з цього міста здійснювалися грабіжницькі набіги на територію Північної Італії, яка контролювалась німецьким королем. Це й стало причиною конфлікту⁵⁸.

Щодо дипломатичних  відносин з Візантійською імперією, то основною праце в даному питанні  є монографія Олександра Васильєва  «Политическія отношенія Византіи и арабовъ за время Аморийской династіи». Дослідник зазначає: «Константинополь вже давно планував морську експедицію на Крит, яка б припинила свавілля критських піратів. Щоб забезпечити під час експедиції спокій і нейтралітет, а у випадку успіху й союз з арабами Іспанії, Константин вирішив відправити посольство»⁵⁹. Це, на думку багатьох дослідників, й було головною метою переговорів.

Однак, як зазначає МарібельФієрро, Абд-ер-Рахман ІІІ теж  переслідував певні цілі в дипломатичних  відносинах з Візантією. Халіфу потрібно було залучитися підтримкою Константина Багрянородного, оскільки в сер. Х ст. продовжувалися військові дії з Фатимідами, які були й ворогами імператора. «Імператор домігся свого. Іспанський халіф погодився допомогти йому».⁶⁰

 Р. Дозі так характеризує авторитет Абд-ер-Рахмана ІІІ: «Константинопольський імператор, королі Німеччини, Італії та Франції відправляли до нього посольства. Це були вже прекрасні результати його правління, але захоплює не сам результат роботи, а сам робітник, це сила всеохоплюючого розуму. Цей тонкий і прозирливий чоловік, який централізує, який об’єднює націю і владу, який, завдяки своїм союзам, встановив політичну рівновагу, - цей чоловік є швидше правителем сьогодення, ніж халіфом середніх віків».⁶¹

Важливе значення має також дослідження складу населення Кордовського халіфату та його впливу на розвиток держави. На жаль, є мало праць, присвячених проблемі суспільства Кордовського халіфату в Х ст. Увагу привертають монографії Річарда Хічкока⁶², Іштака Баєра⁶³.

Річард Хічкок у своїй праці подає спогади  тутешнього християнина, який так говорить про мосарабів: «Наша християнська молодь з її зовнішністю і добре підвішеним язиком поглинулась в науку і мораль іновірців. Вони з презирством дивляться на церкву»⁶⁴. Більшість мосарабів складало сільське населення, а даний опис стосується міщан. Інтерес до арабського проявлявся в першу чергу в поезії та мові, що дає можливість стверджувати про важливість арабського чинника у Х ст. в Андалусії. Однак, прийнявши мусульманську цивілізацію, мосараби не були задоволені і з другої половини Х ст. розпочинається масова еміграція в християнські держави⁶⁵. Як зазначає Р. Хічкок, мосараби завжди підтримували повстання муваладів , через що дуже часто зазнавали жорстоких покарань від влади.

Якщо говорити про євреїв, то їх кількість станом на Х ст. становила трохи быльше чверті населення. В Андалузії в їх руках була торгівля, в першу чергу морська, вони займали чільні пости в міністерствах, так що вони постійно стікалися в мусульманську Іспанію звідусіль, про це побіжно свідчить листування єврея-міністра Хаздая бен Шапрута з хозарським каганом. Ітшак Баєр виділяє Абу ЮсуфаібнХаздаїШапрута, який був радником при Абд-ер-Рахмані ІІІ, називаючи його «першою впливовою єврейською особистістю в халіфаті».⁶⁶ Потрібно зауважити, що євреї відіграли важливу роль в розвитку науки, культури та економіки халіфату.

ІІ. Характеристика джерельної бази                         

Основними джерелами, які  характеризують епоху Кордовського халіфату є придворні хроніки, написані в жанрі ахбар (повідомлення)⁶⁷. Здебільшого в таких хроніках автори привертають увагу історичним постатям, що виражається в перечисленні рис характеру кожного халіфа.

Класичний період жанру ахбар співпадає з епохою правління першого халіфа Кордови Абд-ер-Рахмана ІІІ. Провідним істориком цього часу був Ахмед абд ібн Мухамед аль-Маккарі, відомий своєю працею «істрія мусульманських династій в Іспанії».⁶⁸ Ще одним джерелом, важливим для нашого дослідження є «Книга суддів» Мухаммада ібн Харісаль - Хушані⁶⁹. Перша хроніка детально описує військово – адміністративну діяльність Абд-ер-Рахмана ІІІ, вихваляючи його військові здібності: «Його хід дій був прекрасним – він завжди залишався непорушним і хоробрим воєначальником, не дивно, що народ називає його «великим халіфом»⁷⁰. Історик детально описує період становлення влади еміра, прославляючи відданість ідеї єдності. «Книга про суддів» дає характеристику чиновницького апарату в часи правління першого халіфа. Ця унікальна історія судівництва, викладена у вигляді біографій, важлива як пам’ятка ісламської ідеології на Піренейському півострові  в Х ст. Праця важлива й тим, що виступає джерелом інформації про історію самого інституту судівництва в Омейядській Іспанії. Важливе місце посідає праця Ібн Хайяна «Книга запозичених свідчень з історії людей аль - Андалус», яка описує внутрішню та зовнішню політику Абд-ер-Рахмана ІІІ.⁷¹

Чільне місце також посідає праця Акбара аль-Маймуа «Маврська Іспанія», де історик подає нам біографічні відомості про кожного з кордовських халіфів.⁷²

Дуже багато до наших днів дійшло  джерел з географії Андалусії. Найважливішою пам’яткою є робота Ахмада ар-Разі «Опис Іспанії» , яка лягла в основу для написання пізніших праць з географії Кордовського халіфату. В своїй праці дослідник детально описує дороги, міста і порти Андалусії, також визначає торгово – економічне значення халіфату в Х ст.⁷³Дана праця стала прикладом для написання Абд-ар-Рашидом аль-Букаві «Корткі книги про пам’ятки і чуда царя могутнього».⁷⁴ Географ описує населення, демографічну ситуацію, економічний розвиток, релігійне життя найбільших міст Кордовського халіфату. Цікавою працею є «Книга польз об основах и правилах морской науки» Ахмада ібн Маджіда⁷⁵. Дослідник подає відомості про морську справу в халіфаті, описує  вплив халіфату в Середземному морі станом на Х ст. Вчений залишив по собі детальний опис міста Альмерія: «Найбільшої величі Альмерія досягла при Абд-ер-Рахмані ІІІ, коли місто стало головною базою військових кораблів потужного флоту арабської Іспанії. В місті було розвинуте ткацьке виробництво: за виробництвом шовкових тканин Альмерія обігнала Кордову. Тут, на крайньому заході мусульманського світу, починався великий торгівельний шлях на Схід»⁷⁶.

Цінним джерелом цього часу є праця географа Мухамеда Джайхані «Книга шляхів і держав», який детально описує території від Близького Сходу до Кордовського халіфату, описує клімат на зазначених територіях і, навіть, дає характеристику «русам і слов’янам».⁷⁷

Латиномовні джерела цього часу здебільшого описують стосунки християнських держав з халіфами. Так, у «Толедських аналах І» згадуються військові конфлікти кордовських правителів з королями, а також територіальні надбання халіфату: «Прийшли маври з королем Ерраманом в Сьєтманкас у 940 р. Здобули маври Сан-Естебан-де-Гормас в 983 р. Захопили маври Сіманкас, Секульвегу, Атьєнсу, Осму, Алькобу…»⁷⁸.

«Латинська хроніка королів Кастилії» дає нам деякі відомості про Кордовський халіфат після прийняття Абд-ер-Рахманом ІІІ титулу халіфа. В джерелі зазначається: «Апогей ісламської Іспанії був досягнутий тоді, коли емір Кордови вирішив взяти титул халіфа, тим самим проголосив себе законним наступником пророка Мухамеда»⁷⁹.

«Хроніка Карденьї ІІ» подає біографічні дані про християнських королів та їх стосунки з кордовськими халіфами.⁸⁰       Цікаві відомості про Іспанію містяться в праці Константина Багрянородного «Про управління імперією». Увагу привертає витяг з джерела «Про Івірію і Іспанію»⁸¹.