Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Імпресіонізм в живописі і музиці

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра соціокультурної діяльності та зовнішньо-культурних зв’язків

КУРСОВА РОБОТА

на тему

ІМПРЕСІОНІЗМ В ЖИВОПИСІ ТА МУЗИЦІ

Студента 3-го курсу МЗКД-59 групи

Денної форми навчання

Шкоди Ольги Олександрівни

Науковий керівник: Васильченко Людмила Леонідівна

Київ – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Імпресіонізм в живописі..................................................................6

Історія виникнення та основні ознаки імпресіонізму…………………………6
Клод Оскар Моне,як істинний голова імпресіоністичної школи……….13

Розділ 2. Імпресіонізм в музиці………………………………………………………………….15

2.1. Музичний імпресіонізм………………………………………………………………………….15

2.2. Творчість Клода Дебюссі………………………………………………………………………..21

Висновки………………………………………………………………………………………...31

Список літератури…………………………………………………………………………..32

Додатки…………………………………………………………………………………………..33

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи обумовлена тим,що вплив творчості представників імпресіонізму на всі види мистецтв є незаперечним і заслуговує на ретельні дослідження. Я порушила питання виникнення та розвитку імпресіонізму в музиці та живописі. Особливу увагу приділено творчості Клода Дебюссі, як найбільш яскравому представнику цього напряму в музиці, і Клоду Моне – представнику живопису. Імпресіонізм – явище яскраве та цікаве (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872). До імпресіонізму як течії відноситься і демократизм. За інерцією, мистецтво і в 19 столітті вважалося монополією аристократів, вищих верств населення. Саме вони виступали головними замовниками на стінописи, монументи, саме вони — головні покупці картин і скульптур. Сюжети з важкою працею селян, трагічні сторінки сучасності, ганебні сторони воєн, бідності, суспільних негараздів засуджувались,не схвалювались, не купувались. Критика блюзнірської моралі суспільства в картинах Теодора Жеріко, Франсуа Мілле знаходила відгук лише у прихильників художників і небагатьох знавців. Імпресіоністи в цьому питанні

займали досить компромісні, проміжні позиції. Були відкинуті біблійні, літературні, міфологічні, історичні сюжети, притаманні офіційному академізму .З другого боку вони палко бажали визнання, поваги, навіть нагород. Показовою є діяльність Едуара Мане, що роками домагався визнання і нагород від офіційного Салона і його адміністрації. Замість того з'явилося бачення буденності і сучасності. Художники часто малювали людей у русі, під час забави чи відпочинку, представляли вигляд даного місця при даному освітленні, мотивом їх робіт була також природа. Бралися сюжети флірту, танців, перебувань в кафе і театрі,прогулянок на човнах, на пляжах і в садах. Якщо судити за картинами імпресіоністів, то життя — це черга маленьких свят, вечірок, приємних часів за містом чи в приятельському оточенні( низка картин Ренуара, Мане і Клода Моне). Імпресіоністи одні з перших почали малювали на повітрі, не допрацьовуючи своїх робіт у майстерні. Тому я вважаю, що ця сторінка історії заслуговує на нашу увагу і пропоную вам біль детально ознайомитися з імпресіонізмом у живописі і музиці. Розробленість теми. Курсова робота підготовлена на основі вивчення наявної літератури, в якій відображено досліджувану тему. Серед опрацьованих джерел слід виділити наукові роботи……………….

Об’єкт дослідження – імпресіонізм в живописі та музиці. Предмет дослідження – вплив творчості Клода Дебюссі та Клода Моне на розвиток музики та живопису в даний період. Мета курсової роботи – показати вплив імпресіоністичного бачення на розвиток музики та живопису. Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

- дослідити та проаналізувати особливості виникнення та розвиток імпресіонізму;

- розглянути тематику та систему образів в творчості Клода Моне;

- дослідити особливості імпресіоністських музичних прийомів в творчості Клода Дебюссі;

- обґрунтувати важливість творчості представників імпресіонізму.

Мета дослідження обумовлена об’єктом і предметом курсової роботи. В дослідженні використані можливості біографічного методу,завдяки якому ми бачимо співвідношення між життєвим шляхом Клода Моне та його творчістю. Також були використані загальнонаукові методи аналізу, синтезу та узагальнення.

Теоретична та практична цінність курсової роботи. Здійснено порівняння творів композиторів-імпресіоністів, а також порівняння творчості живописців-імпресіоністів. Знайдено найяскравіших представників імпресіонізму в музиці та живописі, таких як, Клод Дебюссі та Клод Моне. Практична цінність курсової роботи полягає у набутті автором навичок і вмінь з аналітико-синтетичного опрацювання літератури та узагальнення інформації.

РОЗДІЛ 1. ІМПРЕСІОНІЗМ В ЖИВОПИСІ.

Історія виникнення та основні ознаки імпресіонізму.

Закладена за часів Людовика XIV, Королівська академія живопису і скульптури, з самого початку робила акцент на вишколі майстерності згідно з чітко окресленою академічною доктриною. Одним з чинників, що підготували революційні зміни у відношенні імпресіоністів до живопису був розвиток науки і техніки. У XIX столітті з'явилися нові види пензлів: тверді, пласкі, зміцнені сталевою оправою (раніше застосовувалися тільки круглі пензлі з м'якого волосу), що дозволяли застосовувати міцніші кроки. У продажу з'явилися також значно дешевші синтетичні барви — стали більше застосовувати блакитного кольору, який до тієї пори був дуже дорогим (виготовляли з лазуриту). Почали вживати пленерні мольберти та переносні коробки для фарб і пензлів — це полегшило вихід на природу. Поступ в науковій теорії та практиці приніс більше знань стосовно структури білого світла. Відкриття структури світла завдяки застосуванню призми зробив Ньютон. Наступні важливі кроки в цій галузі були зроблені Буффоном. Завдяки працям французького хіміка Шеврола в 1839 році було сформульовано описано явище одночасного кольорового контрасту: око, бачачи якусь барву, завжди відтворює барву доповнювальну, а наслідком цього явища є те, що покладені на малюнку поруч дві довільні барви око бачить як взаємно максимально розрізнені. Іншим наслідком є практична настанова: якщо на малюнку поруч зіставлено дві протилежні барви, то вони відрізнятимуться більше за всі інші зіставлення барв. Імпресіоністи використовували лише сім барв кольорового спектру і першими стали змішувати їх безпосередньо на полотні, а не на палітри, як їх попередники. Великий вплив на імпресіоністів мав винахід і поширення фотографії. Оглядаючи фотознімки, вони почали подібно компонувати свої малюнки: їх композиції були відкритими, часто справляли враження випадкових фрагментів цілості. Люди чи дерева, усічені посередині, викликали справжню революцію на салонах. Цей новаторський прорив можна було також приписати впливом

японського мистецтва, яке раніше зважилося на такий прорив. З'явившись в образотворчому мистецтві, імпресіонізм заклав фундамент і для аналогічних течій в інших видах мистецтв — музиці, літературі. Отже у 60—70-х pp. XIX ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву «імпресіонізм». Цей напрям узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з «оптичною» точністю, уподібнюючи очі художника об´єктиву фотоапарата. Безпосередньо історія імпресіонізму охоплює лише 12 років:від першої виставки 1874р. до восьмої,останньої, в 1886р. Все почалося з того, що в 1863 р. художники, яких офіційне журі не прийняло на чергову виставку «Салонів»,організували свій «Салон знехтуваних». На цій виставці була представлена робота Едуара Мане «Сніданок на траві» ( Париж, музей Орсе), що спричинила грандіозний скандал. На картині у незвичній живописній манері були зображені молоді чоловіки, вдягнені у чорні парадні костюми з краватками, й оголені жінки, що вели дружню бесіду. Всі вони природно гармоніювали з пейзажем. Мане звернувся до теми, яка звучала в мистецтві. Італійський художник Джорджоне ще на початку 16ст. написав картину ( дописану Тиціаном) із дуже схожим композиційно сюжетом «Сільський концерт» (одягнені музиканти й оголені жінки блискуче вписані в пейзажне середовище). І хоча Мане більше цікавили проблеми сонячного світла та повітряний простір, поява цієї роботи все ж таки викликала глибоке обурення, неприйняття її пересічним глядачем. Ще полемічнішою була наступна робота художника – «Олімпія» (Салон 1865р.), що відбивала його уявлення про ідеал жіночої краси. Мане стає головною фігурою всієї прогресивної художньої інтелігенції Парижа. Навколо нього об’єднуються молоді художники: Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Едгар Дега, Анрі Тулуз-Лотрек, Берта Морізо, Альфред Сіслей, Поль Сезани та ін. Ці талановиті митці не визнавали офіційних канонів у мистецтві (офіційні художні кола

відповідали художникам тим самим,- їх теж не приймали), жадали знайти нові, свіжі форми, особистісне рішення живописних завдань, тому кожний з них обирав свій шлях. У чому ж секрети художнього методу імпресіоністів? Художники прагнули передати у своїх творах безпосереднє враження від середовища, що їх оточувало, і передовсім від сучасного міста з його рухливим, імпульсивним, різноманітним життям; від пейзажу з його швидкоплинністю, мінливістю, барвистістю. Власне, від французького impression- враження і походить назва цього напряму в мистецтві. Ці враження художники втілювали в картинах, створюючи засобами живопису ілюзію світла та повітря. Вони розклали основні кольори спектра і почали писати чистим кольором, не змішуючи його на палітрі, використовуючи оптичне сприйняття ока, що на певній відстані зливає окремі мазки в єдиний живописний образ. Імпресіоністи намагалися бути максимально наближеними до того,як той чи інший предмет людина бачить у натурі – в усій складній взаємрдії зі світлоповітряним середовищем. Розчинивши колір у світлі та повітрі,позбавивши предмети матеріальної форми, імпресіоністи тим самим фактично зруйнували матеріальність світу. Наприклад, у славнозвістній серії лондонських пейзажів Моне ця розчиненість була зумовлена вологістю атмосфери місць,зображуваних художником. Проте у гонитві за враженнями, короткими та гострими, вони природно дійшли того, що картину практично не можна було завершити: враження весь час змінювалися,і зупинити цей процес було неможливо. Картину підмінили етюдом, типове – випадковим, соціальне – фізіологічним, навіть біологічним. У цьому дослідники вбачали слабкість імпресіоністів. Однак слід нагадати, що саме імпресіоністи вперше вийшли на пленер ( живопис на відкритому просторі), представили колір в усій його чистоті, в повній силі. Вони володіли високою,досконалою культурою етюду, в якому вражають надзвичайна влучність спостережень, сміливість і

несподіваність композиційних рішень. Усе це надзвичайно збагатило мову мистецтва і справило величезний вплив на всі наступні течії,напрями та ідеологічні платформи [6, 62]. Об'єднуватися імпресіоністи почали, як уже зазначалося, навколо Едуара Мане (1832-1883). Живописець від природи, з тонким відчуттям кольору, він ліпив форму широким, пастозним мазком, могутньою живописною плямою. Найцікавіші роботи: «Прогулянка у човні»[див.додаток б]«Аржантей»,1874,Ньйю-Йорк, музей Метрополітен; «Бар у Фолі-Бержер», 1881-1882, Лондон, галерея Інституту Курто. В «Барі…» художник досягає синтезу меланхолії та чарівності життя Монмартра. Винятково у жанрі пейзажу працював Каміль Піссарро (1831-1903). Париж з його околицями під пензлем майстра постає то в бузкових сутінках, то в тумані похмурого ранку, то в синяві зимового дня: «Бульвар Монмартр» (1897), «Сад Тюїльрі, туман». У серіях, створених Піссарро (на відміну від Моне), по-перше, змінюється кут зору, по-друге, не стоїть завдання передати враження від одного й того ж виду в різний час доби. Палітра Піссарро витонченіша й різноманітніша («Червоні дахи», 1877, Париж, музей Орсе) [6, 63].У роботах Альфреда Сіслея (1839-1899), англійця за походженням, який все життя прожив у Франції, панівне місце посідало небо. Він пише всі свої роботи на пленері, з вишуканою майстерністю передаючи воду, віддзеркалення в ній будинків, дерев, блакиті неба («Повідь у Пор-Марлі», 1876, Руан, Музей красних мистецтв і кераміки). Його пейзажі дуже ліричні й тонкі. Одним з найчарівніших художників імпресіоністів був Огюст Ренуар (1841-1919). Він мав величезний живописний хист, Здається, що його натхненні твори виконані легко, швидко, ніби жартома, але насправді це зовсім не так. Ренуар був старанним трудівником, його композиції завжди глибоко продумані, в них немає елементу випадковості, який дуже характерний для імпресіоністів у цілому ( «Мулен де ла Галлетт», 1876, Париж, музей Орсе). Його живописній техніці властивасвоєрідність: він використовує лесировку (прозорий шар рідкої фарби,

що наноситься на полотно, змінюючи кольорові відтінки). Він писав переважно жіночі моделі – портрети та «ню» (оголене тіло). Ренуарові образи побудовані на гармонії чистих, мажорних,радісних поєднань кольорів. Він сприймає людину як частину пейзажу. На відміну від своїх товаришів, Ренуар не відмовляється від зображення людини, намагаючись перенести принципи, вироблені в пейзажі, на неї. Милуючись портретами Ренуара, розумієш, що людина, передусім жінка,-найпрекрасніше в загальній гармонії світу. Жінка Ренуара одного яскраво вираженого типу: в них матова шкіра, рожеві щічки, блискучі вологі очі, легке волосся з непокірливим чубчиком, пухкі червоні губи – тип паризької гризетки другої половини 19ст. Їхня чарівність – у ледь помітній усмішці, в тонких відтінках настрою («Дівчина з віялом»,1881; портрет актриси Жанни Самарі, 1877, Москва, Музей образотворчих мистецтв ім.О.С.Пушкіна; «Парасольки», близько 1879, Лондон, Національна галерея). Пише Ренуар блискуче: важко визначити,наприклад, якого кольору сукня мадам Самарі: вона немовбито зіткана з безлічі відтінків білого, рожевого, перлистого, сірого ( самец ей період творчості митця називають «перлистим»). Колір розчиняється в світлоповітряному просторі, фігура огорнута серпанком, що створює відчуття ніжності, свіжості, незвичайної життєвості всього образу. Вражають безкінечні пошуки краси, жіночності, світлоносності оголеного тіла в знаменитих перлинових «Купальницях» Ренуара [6, 64]. Послідовним імпресіоністом не можна назвати й Едгара Дега (1834-1917). Художник був дуже вимогливим до себе в роботі, виявляв надзвичайну проникливість у переданні мінливості враження – в цьому він був справжнім імпресіоністом. Водночас його творчості притаманні глибина думки, гармонія форм, постійний пошук досконалості. Майстер надавав особливого значення лініям: його точні, швидкі малюнки виконані впевнено, кожен штрих продуманий, нанесений одним рухом олівця.Його знамениті танцівниці – ніби зіткані з повітря («Репетиція балету на сцені»,1874, Париж, музей Орсе). Їхні фігурки нагадують барвисті арабески, але

художник не забуває, що ці маленькі балерини страшенно змучені монотонними репетиціями – («Танцівниці на репетиції», «Блакитні танцівниці», 1897, Москва, Музей образотворчих мистецтв ім.О.С.Пушкіна). За гостротою бачення Е.Дега близька творчість Анрі Тулуз-Лотрека (1864-1901). Митець працював переважно в графіці й залишив гострі, іноді навіть трагічні за світосприйняттям,частіше прямі в своїй відвертості, що доходять до гротеску і карикатури, образи.Це, як правило, літографії (гравюри на камені), присвячені типажам паризької богеми і паризького «дна». Він робить плакати із зображенням відомих танцівниць, співачок у кабаре, циркачок, «нічних метеликів» Монмартра. Художник зображує веселощі «Мулен де ла Галлетта» та «Мулен-Ружа» . Саме Тулуз-Лотрек зберіг для нас образ Монмартра кінця 19ст.:зображуючи низькі типажі, куртизанок, він передав нічний, штучний, оманливий, але ж такий яскравий,збуджений і ліричний, майже казковий світ. Імпресіоністичний метод був доведений до свого логічного завершення у творчості таких художників, як Жорж Сера (1859-1891) та Поль Сін'як (1863-1935). Вони намагалися створити наукову теорію кольору, прикласти до мистецтва наукові відкриття в галузі оптики, створювали діаграми, намагаючись дрібними короткими мазками, доведеними до яскравих та чистих за кольором крапок, ніколи не змішуючи їх на палітрі,передавати складний світлоповітряний простір. Звідси й назва останнього етапу імпресіонізму – неоімпресіонізму, чи дивізіонізм (розділення), чи пуантилізм (письмо крапками). Найкращі роботи цих майстрів: Жоржа Сера «Недільна прогулянка на острові Гранд-Жатт», 1886, Чикаго, Художній інститут; Поля Сім'яка «Дамба в Портрійо», 1888,Оттерло, музей Крьоллер-Мюллер. Французький імпресіонізм не підіймав філософських проблем і навіть не намагався проникати під кольорову поверхню буденності. Натомість імпресіонізм зосереджується на поверхневості, плинності миті, настрою, освітленні чи куту зору. Як і мистецтво ренесансу ( Відродження ), імпресіонізм будується на особливостях і навичках сприйняття перспективи.

Разом з тим ренесансне бачення підривається доведеною суб'єктивністю і відносністю людського сприйняття, що робить колір і форму автономними складовими образу. Для імпресіонізму не так важливо, що зображено на малюнку, але важливо як зображено. Їх картини представляли лише позитивні сторони життя, не порушували суспільних проблем, оминали й такі проблеми як голод, хвороби, смерть. Це призвело пізніше до розколу серед самих імпресіоністів.

Клод Оскар Моне, як істинний голова імпресіоністичної школи

Істинним главою імпресіоністичної школи був Клод Оскар Моне (1848-1926). Коли хлопчикові було п'ять років, родина переїхала до Нормандії, у Гавр. Батько хотів, щоб Клод став бакалійником і приєднався до сімейного бізнесу, але син з дитинства захоплювався образотворчим мистецтвом, зокрема із задоволенням малював карикатури. На морському узбережжі Нормандії Моне зустрів Ежена Будена, відомого пейзажиста і одного з провісників імпресіонізму. Буден показав юному художнику деякі прийоми живописної роботи з натури.У 1860 р. Моне був призваний до армії і потрапив до Алжиру, але там він захворів на тиф, і втручання тітоньки допомогло художнику демобілізуватися, і він повернувся додому вже в 1862 році.Моне вступив до університету на факультет мистецтв, але швидко розчарувався в пануючому там підході до живопису. Покинувши навчальний заклад, він незабаром вступив у студію живопису, яку організував Шарль Глейр. У студії він познайомився з такими художниками, як Огюст Ренуар і Фредерік Базіль. Вони були практично однолітками, дотримувалися схожих поглядів на мистецтво і незабаром склали кістяк групи імпресіоністів. Популярність Моне приніс портрет Камілли Донс, написаний у 1866 р. («Камілла, або портрет пані в зеленій сукні»). Камілла потім стала дружиною художника, і у них народився син Жан [ 5, 35]. Після початку франко-пруської війни в 1870 р. Моне їде в Англію, де знайомиться з роботами Джона Констебла і Уїльяма Тернера. Після повернення до Франції в кінці 1872 Моне пише свій знаменитий пейзаж «Враження. Сонце, що сходить» (Impression, soleil levant). Саме ця картина і дала назву групі імпресіоністів і цілого художнього напрямку. Картина була показана на першій імпресіоністській виставці в 1874 р. У 1879 році Камілла помирає від туберкульозу. Через три роки Моне одружується вдруге, на Алісі Ошеде. У 1883 році вони їдуть до містечка Живерни (Нормандія). Аліса померла у 1911 році.

Саме в його творчості втілилося основне завдання цього напряму живопису – проблема світла та повітря [ 6, 63]. Світ Моне з його предметами, що розчиняються в світлоповітряному просторі, невпинно позбавляє їх матеріальності і перетворює на гармонію кольорових плям. Моне десятки разів пише один і той самий мотив, спостерігаючи ефекти освітлення в різні часи доби, року, прагнучи «схопити» одну-єдину і неповторну мить «життя» того чи того предмета або явища. Так з’явилися його знамениті «Стоги», «Руанські собори», «Тополі», «Німфеї», в яких він ставить завдання вловити складну гру світла і взаємодію його з матеріальною поверхнею зображуваного за умови нерухомості останнього. Від знаменитих «Руанівських соборів» (усього їх понад 20 версій) у музеї Орсе неможливо відійти. Вони заворожують, змушують вас розчинятися у світлі, у сутінках, у спекоті полудня: міняться, плинуть, дихають, ніби маряться. Ранні картини Моне, такі як, "Жінка в зеленому" (1866), «Жінки в саду» (1867), та деякі пізніші — «Міст в Аржантейлі» (1874), «Скелі в Бель-Іль» (1886) — відзначаються свіжістю і багатством колориту. В пізніших творах, наприклад, «Враження. Схід Сонця» (1873) [див. додаток а], «Бульвар Капуцинів В Парижі», (1873), а особливо в картинах останніх років — серія «Стіжки» (1890—1891), «Тополі» (1891—1892), види Лондона (1900—1904) — Моне захопився передачею суб'єктивних, випадкових, скороминучих вражень, самодостатніми експериментами в розкладанні кольорів [4, 78]. Кращі твори Моне належать до надбань реалістичного мистецтва. Найяскравішим прикладом пленерного імпресіонізма в творчості художника стала картина «На берегу Сены», в якій вміла та пробуджуюча уява використання масел, була представлена в якості готового витвору мистецтва. На честь Моне навіть названий кратер на Меркурії. Англійська письменниця Єва Файджес у своєму романі "Світло" описує один день з життя Клода Моне - від світанку до заходу сонця [5,37]. На початку 1920-х у Моне розвивається катаракта, через що йому довелося перенести дві операції. Художник помер 5 грудня 1926 р. у Живерні і був похований на місцевому церковному цвинтарі.

РОЗДІЛ 2. ІМПРЕСІОНІЗМ В МУЗИЦІ

2.1. Музичний імпресіонізм

Музичний імпресіонізм виник у кінці 80-х - початку 90-х років. Як й у живопису проявився насамперед у прагненні передавати скороминущі враження, півтони, напівтіні. Ці стремління призводять до того , що на першому плані висувається звукова барвистість, приділяється значна увага колориту, пошукам надзвичайних оркестрових звучань і гармоній. Явище,яке безпосередньо підготувало музичний імпресіонізм - це сучасна французька поезія і мальовничий імпресіонізм. Свою музику імпресіоністи будують на грі музичних світлотіней, на невловимому «звуковому відчутті». Відмовляючись від класичної завершеності форм, композитори-імпресіоністи водночас охоче звертаються до жанру програмної музики, до народних танцювальних і пісенних образів, у яких вони шукають шлях відновлення музичної мови. На відміну від імпресіонізму мальовничого, який був представлений іменами кількох великих майстрів, музичний імпресіонізм, по суті, має лише одного яскравого представника - Клода Дебюссі. До імпресіоністів можна віднести таких великих французьких композиторів, як П.Дюка. Ф.Шмит, Л.Обер, Ш.Кеклен (в ранню пору творчості), Ж-.Роже-Дюкаса. Також імпресіоністські риси музики ми бачимо й у Моріса Равеля у його знаменитому циклі фортепіанних п'єс «Відбитки» та інших творах. Одним із натхненників музичного імпресіонізму вважається французький композитор Ерік Саті, причому запозичення ним імпресіоністичної естетики у художників було усвідомленим, зокрема у своїх спогадах композитор писав: «Я пояснював Дебюссі необхідність для француза звільнитися від впливу вагнерівських принципів, які не відповідають нашим природним прагненням. Я сказав також, що хоча я жодною мірою не є антивагнеристом, але все-таки вважаю, що ми повинні мати свою власну музику й по можливості, без «кислої німецької

капусти». Але чому б для цих цілей не скористатися такими ж образотворчими засобами, які ми бачимо в Клода Моне, Сезанна, Тулуз-Лотрека й інших? Чому не перенести ці засоби на музику? Немає нічого простіше. Не це чи є дійсна виразність?» [1, 123] В свою чергу Малларме писав, що композитори-імпресіоністи вчилися «чути світло», передавати у звуках рух води, коливання листя, подув вітру й переломлення сонячних променів у вечірнім повітрі. Як і художники-імпресіоністи, представники музичного імпресіонізму виявляються у тяжінні до поетичного вираження пейзажу. Наприклад, такі симфонічні твори як «Післеполудневий відпочинок фавна», «Ноктюрни», «Море» Дебюссі, фортепіанна п'єса «Гра води» Равеля. Близькість до природи, відчуття, які виникають під час сприйняття краси неба, моря, лісу, здатні на думку Дебюссі, порушити фантазію композитора звертатися до життя нових звукових прийомів.Друга сфера музичного імпресіонізму - фантастика. Композитори звертаються до образів античної міфології, до середньовічних легенд («Шість античних епіграфів» для ф-п. в 4 руки, «Флейта Пана» для флейти соло К.Дебюссі тощо.). Вони звернулися до світу мрій, до блискаючих звукових пейзажів, відкриваючи нові можливості поетичного звукопису, нові засоби музичної виразності. Народженню музичного імпресіонізму у Франції передував період, який називають «періодом національного відновлення». У ті роки після франко-прусської війни 1870-1871 років помітно пожвавлюється симфонічна і камерна творчість французьких композиторів, активізується концертне життя. Створене у 1871 року «Національне музичне суспільство» заохочує творчість сучасних французьких композиторів, всіляко сприяючи публічному виконання творів та їх виданню. Центральне місце у музичній творчості епохи «відновлення» належить Цезарю Франку і Камилю Сен-Сансу. Важливу роль художнього життя Франції рубежу століть зіграли учні Франка і прихильники його творчих ідей Анрі Дюпари, Венсан буд " Енді, Габріель Форэ, Ернест Шоссон. Важливу роль у формуванні імпресіоністичної музики

відігравало збереження та розвиток класичних традицій, успадкованих від попередніх епох. Дебюссі дуже цікавився григоріанським співом, його ладами, інтонаціями, із захопленням слухав твори майстрів поліфонії. У творах старих майстрів його захоплювало багатство їх музичних коштів, де за його думкою можна знайти щось важливе для розвитку сучасного мистецтва. Вивчаючи музику Палестріні, Орландо Ласо Дебюссі знаходить багато ладових можливостей, збагачуючих сферу мажора та мінора, ритмічну гнучкість, далеку від традиційної квадратності. Усе це допомогло створенню власної музичної мови. Дебюссі дуже цінував музичну спадщину великих вітчизняних музикантів XVIII століття. У статті «Ж.Ф.Рамо» Дебюссі говорить про «чистоту французької традиції», у творчості цього композитора, яка проявилася в «ніжності, делікатності і чарівності, вірних акцентах, суворій декламації в речитативі...». Також Дебюссі висловлює жаль у тому, що вітчизняна музика «надто довго йшла шляхами, підступно віддаляючими її від тієї ясності висловлювання, тієї точності, що є спеціальними і характерними якостями французького генія»[4, 23]. Навряд Дебюссі зумів би отак повно висловити свої прагнення, як би не мав попередників. Точність «схоплювання» настрою, деталізація імпресіоністів музикою була б неможливою без засвоєння геніальної звукової техніки і мініатюралізма «Прелюдій», «Ноктюрнів», «Етюдів» Шопена, якого Дебюссі боготворив з дитинства. Колористичні знахідки Е.Гріга, Н.А.Римского-Корсакова, свобода голосоведення і стихійна імпровізаційність М.П.Мусоргського знайшли оригінальне продовження у творчості Дебюссі. Його захоплення Вагнером, сприяло пошукам нових гармонійних засобів і форм. Эстетика імпресіонізму впливала на всі основні жанри музики: замість розвинених многочастних симфоній стали культивуватися симфонічні эскізи-зарисовки, на зміну романтичній пісні прийшла вокальна мініатюра, в фортепіанній музиці з'являється вільна мініатюра, для якої характерна значно більша свобода розвитку, ніж у романтичній мініатюрі. Усе це надає формі п'єс характер

імпровізаціонності і сприяє передачі мінливих вражень. Імпресіоністська програмність характеризується своєрідною сюжетністю і драматургічною стороною. Образи програми приховані. Головне її завдання - порушити фантазію слухача, активізувати уяву, спрямувати її у русло певних вражень, настроїв. І саме перехід цих станів, мінливих настроїв визначає основну логіку розвитку. Таким чином, термін імпресіонізм, застосовувався критиками кінця XIX століття у осудливому чи іронічному сенсі, згодом став загальноприйнятим визначенням, що охоплював широке коло музичних явищ рубежу 19-20 століть, як у Франції, і у інших країнах Європи. Але музичний імпресіонізм був не довговічний. Це крихке, витончене мистецтво було співзвучне напруженій атмосфері першої світової війни та революційних вибухів. На зміну чуттєвій вишуканій красі приходить культ первісної сили, і у музиці з'являється різкість співзвучання, конструктивна чіткість і примітивність форми, фактури, напруженість і прямолінійність ритмів. Проголошував нові антиімпресіоністичні тенденції Ерік Саті, а пізніше ці устремління знайшли свій розвиток в «Групі шести». Живописний і музичний імпресіонізм зріс на грунті національних традицій. У творчості художників України та композиторів-імпресіоністів можна знайти родинну тематику, колоритні жанрові сценки, портретні замальовки, але виняткове місце займає пейзаж. Є спільні риси й у художньому методі мальовничого і музичного імпресіонізму - прагнення передачі першого, безпосереднього враження від явища. Не складно побачити, порівнявши приміром прелюдію Дебюссі «Вітрила» з пейзажем Э.Мане «Вихід вітрильників з Булонського порту», 1864г. чи з пейзажем К.Моне «Регата в Сент-Адрессе», 1867г. Слід відзначити тяжіння імпресіоністів до мініатюрних форм; усе це випливало із їх основного художнього методу, вони цінували скороминущість, швидкоплинність живих вражень. Тому живописці звертаються не до великої композиції чи фрески, а до портрета, етюду; музиканти – не до симфонії, ораторії, а до романсу, оркестрової чи фортепіанної мініатюри. Найбільше

мальовничий імпресіонізм вплинув на сферу музичної виразності. Як й у живопису, пошуки музикантів, переважно Дебюссі, були спрямовані на розширення кола засобів вираження, необхідні втілення нових образів, й у першу чергу на максимальне збагачення барвисто-колористичного боку музики. Ці пошуки торкнулися ладу, гармонії, мелодії, метроритма, фактури і інструментування. Зростає роль ладогармонічної мови та оркестрового стилю, з своїх фізичних можливостей більш схильних до передавання картинно-образного і колористичних начал. Оркестр у Дебюссі дуже оригінальний і своєрідний. Він відрізняється добірністю Шевченкового малюнка і безліччю деталей, але кожна з яких чутна. Дебюссі зіставляє різні тембри інструментів, і різні способи звуковидобування. Його оркестр вражає тембровим розмаїттям, переливчастої звучністю і мальовничістю колориту. Так свої симфонічні ескізи «Море» композитор писав приморському містечку березі в Атлантичному океані, запам'ятовуючи «з натури» наростаючий шум прибою і могутній шум вітру. З живописом його ріднить і прагнення створювати радісне , пестливе мистецтво, доставляющее людям насолоду. Дебюссі дуже любив природу, про неї він говорив як "про вище джерело натхнення, вважав близькість до неї - критерієм творчості. Він виступав за створення особливого виду музики на свіжому повітрі, яка сприяли б злиттю людини із дикою природою. У цьому також видно взаємозв'язок з художниками-імпресіоністами, які робили у ательє і на пленері - під відкритим небом, де їм відкрилися б нові мальовничі мотиви, а головне - інше бачення форм і водно-дисперсійних фарб. Зближуючись з поетами і художниками, музиканти шукали свій шлях у новий напрям. Вони запозичували у художників термінологію, наштовхуючу на нові ідеї естетичного сприйняття; в ужиток входять визначення: звукова фарба, інструментальний колорит, гармонійні плями, темброва палітра. Імпресіонізм зіграв величезну роль у розвитку культури. У живопис він привніс нові відкриття в області техніки і композиції - робота на пленері, тонка

спостережливість, мальовничість, світлий тон, зневага деталлю заради колориту. Через своєрідність живописної манери поверхня картин у імпресіоністів здається тремтливою й хиткою, завдяки чому могли передати блиск сонячних променів, рябизну на воді, відчуття повітря, легкість і невагомість предметів. Поняття імпресіонізму згодом поширювали навіть протягом символізму у живопису. І це відволікання кольору від форми перетворювало об'єкти зображення на непевні символи реальності. Імпресіоністичне зображення символічне через його двоїстість: натуралістичність і суб'єктивність одночасно. У той самий час, у процесі розвитку імпресіоністичного методу, суб'єктивність мальовничого сприйняття, долаючи предметність, піднімалася попри все на вищий формальний рівень, відкриваючи шлях всім течіям постімпресіонізму, зокрема символізму Гогена і експресіонізму Ван-Гога. На наступний етап художнього розвитку абсолютизувалися і диференціювалися не відчуття. Саме імпресіонізм послужив поштовхом до появи абстрактного мистецтва, а на початку ХХ століття до виникнення таких течій, як кубізм, конструктивізм, ташизм. Імпресіонізм перетворив живопис і музику, і навіть скульптуру, літературу, і навіть критику. Зацікавлення творчості імпресіоністів нашого часу жевріє. І сьогодні картини художників-імпресіоністів, музика Дебюссі вражає новизною бачення світу, свіжістю закладених у них почуттів, силою, сміливістю й незвичайністю засобів вираження: гармонії, фактури, форми, мелодики.

Імпресіонізм в живописі і музиці 📙 Курсовая → 🆔 99836