Інфекційні захворювання спричинені грампозитивними бактеріями

План

 Вступ

1. Інфекція та протибактерійний імунітет

1.1. Патогенність мікроорганізмів

1.2. Форми інфекції

1.3. Протибактерійний імунітет

2. Інфекційні захворювання, спричинені грампозитивними бактеріями

2.1. Загальна характеристика інфекційних хвороб

2.1.1. Сибірка

2.1.2. Ботулізм

2.1.3. Правець

2.1.4. Газова гангрена

2.1.5. Дифтерія

2.1.6. Туберкульоз

2.1.7. Лепра

2.1.8. Нокардіоз

2.1.9. Актиномікози

2.1.10. Стафілококові інфекції

2.1.11. Стрептококові інфекції

2.1.12. Мікоплазмози

 Висновки

 Список літератури

Вступ

     Розвиток сучасної науки і практики охорони здоров'я показали важливість і фундаментальне значення мікробіології, вірусології та імунології у дослідженні, пошуків шляхів практичного використання та заходів боротьби з патогенними мікроорганізмами.

    Світ мікроорганізмів різноманітний, динамічний, має велике значення в існуванні біосфери, в колообігу речовин в природі, в міжпопуляційній та внутрішньопопуляційній мінливості різних живих істот, схильний до швидкої і глибокої мінливості з появою нових варіантів часто високопатогенних (паразитичних, що призводять до важких захворювань тканин та органів) для людини.

     Велике значення мають віруси як збудники патологічних процесів на внутрішньо-клітинному та молекулярному рівні.

     В останні десятиріччя людство зіткнулося з грізною пандемією - синдромом набутого імунодефіциту людини, збудником якого є вірус, що уражує імунну систему. Вивчення патогенезу ВІЛ-інфекції виявилося могутнім стимулом для подальшого розвитку імунології, молекулярної біології, генної інженерії, методів діагностики інфекційних захворювань.

     Особливо очевидним виявилося значення умовно-патогенних мікроорганізмів (ті, які проявляють властивості при ослабленні організму чи наявності певних факторів) у розвитку різноманітної патології людини. Широкого розповсюдження набули внутрішньоорганізменні інфекції. Це диктує необхідність глибокого вивчення науковцями-мікробіологами механізмів і закономірностей імунної відповіді, вивчення умов активації умовно-патогенних. мікробів в організмі людини, а також способів і засобів пригнічення їх життєдіяльності.

     Хімічні і фізичні фактори, пов'язані з науково-технічним прогресом, такі як іонізуюче випромінювання, пестициди, різноманітні мутагенні фактори з одного боку, здатні змінювати біологію мікроорганізму, а з другого боку модифікувати і часто ослабляти захисні реакції макроорганізму відносно інфекційних агентів.

     Важливим напрямком досліджень є ті взаємовідносини, які складаються між патогенними мікроорганізмами і організмом людини, а також ті зміни, які наступають в організмі людини під дією патогенних мікроорганізмів і їх токсинів та умови і фактори зовнішнього середовища, що впливають на розвиток інфекційних захворювань.

1. Інфекція та протибактерійний імунітет

1.1. Патогенність мікроорганізмів

     Інфекційні хвороби відомі людству з давніх-давен, вони були його постійними супутниками, спустошуючи країни, стираючи з лиця Землі цілі народи. У стародавніх письменах згадують про поширення віспи, прокази, сказу, сифілісу. Однак їхнє по ходження та природа залишалися незрозумілими аж до XIX століття.

    Сьогодні відомі сотні інфекційних захворювань, причиною яких є пріони, віруси, бактерії, гриби, найпростіші. Порівняно невелика кількість мікроорганізмів (приблизно 200 видів) є хвороботворні, або патогенні. Вважають, що всі патогенні мікроорганізми еволюційно походять від сапрофітів, які не спричиняють захворювань. Живучи за рахунок господаря і виділяючи в нього продукти метаболізму, вони завдають йому шкоди - стають причинами фізіологічних змін, тобто паталогічного стану. Отже, більшість патогенних мікроорганізмів є паразитами.

    Шкіра й слизові покриви ніколи не бувають позбавлені мікробів (стерильні), вони завжди заселені нешкідливими мікроорганізмами, які й складають нормальну мікрофлору. Її видовий склад, як правило, постійний. Він створився в процесі тривалої еволюції і, нерідко, захищає макроорганізм від патогенних мікроорганізмів.

    Патогенні мікроорганізми добре пристосовані до існування в організмі, до подолання численних захисних бар'єрів, що ними володіють організми людини й тварини.  Слово «інфекція» походить від латинського «infectio» (вношу щось шкідливе, заражаю). Інфекція - це процес взаємодії між мікро- і макроорганізмом, який відбувається за певних умов зовнішнього середовища. Інфекційний процес - це сукупність захисних фізіологічних і патологічних реакцій організму за певних умов зовнішнього середовища у відповідь на вплив патогена.

    Серед багатьох захворювань, яким піддається людина, існує особлива група захворювань, котрі прийнято вважати заразними, або інфекційними. Найвищим ступенем розвитку інфекційного процесу є інфекційне захворювання, що має різні клінічні симптоми і зміни біологічного, фізіологічного, біохімічного, анатомічного, мікробіологічного характерів. Інфекція не завжди завершується інфекційною хворобою.

    Виникнення та розвиток інфекційного процесу залежать від трьох факторів: 1) патогенності мікроорганізму; 2) імунологічної реактивності макроорганізму; 3) умов зовнішнього середовища.

    Але не всі мікроорганізми становлять загрозу для здоров'я людини. Деякі мікроби можуть знаходитися всередині людського організму, не спричиняючи захворювань і навіть допомагаючи процесам життєдіяльності, наприклад травленню. Відповідно до цього всі мікроби на земній кулі поділяють на три великі групи: безпечні (не спричиняють захворювання ні за яких обставин), умовно патогенні (спричиняють захворювання тільки за певних умов), патогенні (завжди спричиняють захворювання).                 

    Патогенність - це здатність мікробів спричиняти інфекційний процес, тобто порушувати постійність внутрішнього середовища і фізіологічних функцій макроорганізму; вона є видовою, генетично детермінованою ознакою, що виробилася у процесі тривалого еволюційного розвитку. Патогенність є специфічною ознакою, тобто певний збудник спричиняє тільки певне захворювання. Так, С. diphtheriae причиняє дифтерію, V. cholerae - холеру, а М. tuberculosis - туберкульоз. Щоб мікроорганізми стали причиною інфекційного захворювання, потрібно, щоб у макроорганізм потрапила певна їхня кількість. Цю величину називають інфекційною дозою.

    Патогенність неабсолютна і нестабільна. Вона різна у штамів одного виду. Ступенем (мірою) патогенності мікроба є вірулентність, яка виявляється у його здатності проникати в органи і тканини, розмножуватись у них, виділяти речовини, що пригнічують захисні сили організму. Вірулентність може бути різною в одного й того ж виду і залежати від багатьох причин. Патогенність мікроорганізмів реалізується через наявність у них різних факторів патогенності. Розрізняють фактори патогенності з інвазивною, антифагоцитарною та токсичною функціями.

    Інвазивні властивості дають змогу збудникові долати захисні бар'єри макроорганізму, проникати в його клітини і розмножуватися в ньому.  
    Першим бар'єром на шляху проникнення мікробів у внутрішнє середовище макроорганізму є зовнішні покриви - шкіра і слизові оболонки. Шкіра, якщо вона не пошкоджена, непрониклива для мікроорганізмів. Крім того, вона має бактерицидні властивості. Слизова оболонка більш вразлива, проте для багатьох видів патогенних мікроорганізмів слизова оболонка - це бар'єр, оскільки основними її компонентами є глікопротеїди, гліколіпіди і олігосахариди, що служать механічною перешкодою на шляху проникнення мікробів.

    Антифагоцитарний захист хвороботворного мікроба забезпечується головно структурами, які мають зв'язок із поверхнею його клітини. Це- капсули та слизові утвори, поверхневі компоненти клітинної стінки, пілі.

    Однією з головних ознак патогенності є токсигенність, тобто здатність мікроорганізмами синтезувати токсини. Розрізняють екзотоксини й ендотоксини.

    Екзотоксини - це білки з токсичною функцією, що виділяються клітинами у зовнішнє середовище. Їхніми продуцентами є збудники правця, дифтерії, ботулізму, холери, газової гангрени та ін. Екзотоксини характеризуються надзвичайно високою отруйністю, мають високу специфічність, діючи вибірково на окремі органи, тканини чи метаболічні процеси.

    Ендотоксини звільняються тільки після відмирання клітин мікробів: це комплекси ліпополісахаридів із білками клітинних стінок грамнегативних бактерій. Вони менш отруйні та мають невисоку специфічність, тобто спричиняють приблизно однакові порушення і однакові симптоми. Продукуються збудниками дизентерії, черевного тифу й іншими ентеробактеріями. У разі введення в організм ендотоксинів стають причиною підвищення температури і розвитку запального процесу.

1.2. Форми інфекції

    Інфекція може проявитися по-різному, залежно від властивостей основних учасників інфекційного процесу (тобто збудника і макроорганізму).

    Екзогенна інфекція виникає в результаті зараження макроорганізму збудником, який надходить із зовнішнього середовища. Ендогенну інфекцію спричиняють представники нормальної мікрофлори - умовно-патогенні мікроорганізми самого індивідуума. Вона часто виникає при імунодефіцитах.

    Аутоінфекція - різновид ендогенної інфекції- виникає у результаті самозараження шляхом перенесення збудника з одного біотопу в інший.

    Моноінфекцію спричиняє один вид збудника, тоді як змішану –два та більше видів.

    Реінфекцією називають повторне зараження тим самим збудником після повного видужування (при дизентерії, гонореї). Якщо ж інфікування макроорганізму тим же збудником відбулося до видужання, виникає суперінфекція. За тривалістю взаємодії збудника з макроорганізмом, а також за клінічними  ознаками розрізняють гострі та хронічні інфекції. Гострі інфекції (дифтерія, скарлатина, грип) розвиваються швидко, тривають недовго. Характеризуються властивими для цього захворювання перебігом і клінічними симптомами. Гострі інфекції можуть переходити у хронічні інфекції (лепра, туберкульоз, малярія). Водночас збудник перебуває в організмі тривалий час, захворювання триває довго, з почерговими загостреннями і рецидивами.

     При гострій інфекції збудник після одужання зазвичай зникає з макроорганізму.

    За ступенем розповсюдження інфекційні процеси можуть бути спорадичними ( окремі захворювання , що їх спостерігають у певній місцевості протягом певного часу) й епідемічними (масовими). Коли епідемія досягає надзвичайно великих розмірів і охоплює цілі країни та навіть континенти, її називають пандемією. Залежно від джерела збудника інфекційного процесу розрізняють антропонозну, зооантропонозну і сапронозну інфекції. Антропонозні інфекції (дифтерія, кашлюк, гонорея, сифіліс) властиві тільки людині. Джерелом таких інфекцій можу бути хворі або мікробоносії об'єкти довкілля.

    Деякі збудники здатні спричиняти захворювання як людини, так і тварин. Такі інфекції належать до зооантропонозних. Якщо збудник передається від тварини до людини, інфекцію називають зоонозною. Якщо збудником інфекційного процесу є мікроорганізми, основним біотопом яких є грунт, вода (збудник правця, газової гангрени, ботулізму), то такі інфекції називають сапронозними.

1.3. Протибактерійний імунітет

    Не завжди потрапляння патогенних мікробів у організм людини чи тварин спричиняє захворювання.

    В організмі існує неспецифічна форма захисту: шкірні та слизові бар'єри, фагоцити й антимікробні речовини у тканинах і рідинах . Це    вроджений, тобто спадковий (видовий, конститутивний) імунітет, який забезпечує несприйнятливість особин одного виду до збудників інфекцій інших видів і зумовлений здебільшого відсутністю мішеней чи іншими факторами, що забезпечують стійкість.

    Утворення антитіл після перенесеного захворювання або вакцинації забезпечує формування набутого імунітету, який спадково не передасться.

    Природний активний імунітет виникає після перенесення інфекційного захворювання. До збудників деяких інфекцій він може залишатися на все життя.

    Природний пасивний імунітет передається плоду через плаценту в кінці ембріонального розвитку, а в постнатальний період - з молоком матері.

    Штучну пасивну імунізацію проводять з метою лікування, здебільшого при токсигенних інфекціях. У разі захворювання швидко настає інтоксикація, і немає часу чекати, щоб виробився природний імунітет. У таких випадках в організм вводять сироватку, що містить антитіла проти того чи іншого токсину (антитоксин). Вона нейтралізує токсин.

    Вченими доведено, що коли в організм здорової людини вводити послаблені (тобто такі, що не викликають типового захворювання), чи вбиті клітини певних видів хвороботворних мікробів, після короткочасного й неважкого «перехворювання» виробляється стійкий імунітет до хвороботворних мікробів. Це явище стало основою для розроблення й широкого впровадження методу штучного створення імунітету проти певних інфекційних хвороб - вакцинації. Успішно застосовується вакцинація та масові профілактичні щеплення проти окремих дитячих інфекцій. Але помічені й окремі досить істотні вади вакцин та сироваток. Вони пов'язані з наявністю надчутливості окремих хворих до білків вакцин. Такі реакції пов'язані часто з наявністю в вакцині не тільки основних специфічних білків хвороботворних мікробів, які відповідають за створення імунітету, а незначних домішок баластних речовин. Отже, постають нові завдання санітарної мікробіології: удосконалення вакцин, як із убитих, так і з живих видів хвороботворних мікробів та максимальне усунення їх побічної дії, з урахуванням різноманітних індивідуальних реакцій хворого.

    Важливим засобом боротьби з інфекційними хворобами є створення ефективних лікарських препаратів, одержаних шляхом хімічного синтезу (хіміотерапевтичні препарати), або мікробіогенного походження (антибіотики). Незалежно від походження та хімічної будови, головна вимога до лікувальних препаратів теж полягає в тому, щоб вони мали більш-менш виявлену специфічну дію на хвороботворних мікробів і не були шкідливі для організму хворого. Однак істотною вадою, але цілком закономірною для біологічних об'єктів, багатьох антибіотиків є звикання до них хвороботворних мікробів, поява стійких форм. Пошуки вчених спрямовані на вивчення причин стійкості та створення препаратів проти цієї властивості патогенних мікроорганізмів.

2. Інфекційні хвороби, спричинені грампозитивними бактеріями

2.1. Загальна характеристика інфекційних хвороб

    Попри всі досягнення світової медицини гострі інфекційні захворювання дотепер негативно впливають на людство. В Україні склалася епідемічні обставини щодо захворюваності туберкульозом, СНІД-ом. З'являються й нові різновиди відомих інфекційних хвороб, як то пташиний чи свинячий грип, які є високопатогенними для людей.

    Інфекційні хвороби відрізняються від інших захворювань тим, що вони викликаються певним живим збудником, передаються від хворого організму здоровому і можуть спричинити епідемії.

    Епідемія - значне поширення будь-якої інфекційної хвороби, яке перевищує звичайний для даної місцевості рівень захворюваності. Найбільшого поширення на території України набули такі інфекційні захворювання: дизентерія, кір, гострі кишкові захворювання, лептоспіроз, кліщовий енцефаліт.

    За даними ВООЗ інфекційні захворювання набули стійкої тенденції до поширення. Із 1973 по 1995 рік у світі було зафіксовано 29 нових інфекційних захворювань.

    В Україні майже 25% всіх захворювань населення припадає на інфекційні. Щорічно через інфекційні захворювання за медичною допомогою офіційно звертаються майже 10 млн. чоловік (90% цієї кількості припадає на грип та гострі респіраторні хвороби). Серед кишкових хвороб перше місце посідає вірусний гепатит. Різні хвороби мають циклічність у поширеності. Пік епідемії дифтерії припав на 1995 рік, епідемічного паротиту - 1998 рік, поширення і зростання захворювань краснухою спостерігається з 1997 року. В Україні мали місце спалахи холери за пять років: з 1994-1995 роки в південних областях зареєстровано 1383 хворих та 1018 носіїв.

    Характерними особливостями інфекційних хвороб є:

-заразність - здатність передачі збудника інфекції від хворого до здорового сприйнятливого організму;

-стадійність розвитку: зараження, інкубаційний період (максимальний відрізок часу, що минає від моменту зараження людини збудниками інфекційної хвороби до появи перших симптомів цієї хвороби), протікання хвороби, виздоровлення;

-специфічні реакції організму: підвищення температури тіла, вироблення імунітету та інше.

    Джерелами інфекційних захворювань є хвороботворні мікроорганізми, переносниками яких можуть бути кліщі, комарі, інші тварини, люди. При всіх інфекційних захворюваннях від моменту зараження до появи перших видимих ознак захворювання проходить певний час, який називається інкубаційним періодом. Тривалість його неоднакова і для різних хвороб своя. Збудники інфекційних хвороб, проникаючи в організм, знаходять там сприятливе середовище для розвитку. Швидко розмножуючись, виділяють отруйні продукти, які руйнують клітини людини.

    Найбільш типовими ознаками інфекційного захворювання є: озноб, жар, підвищення температури, млявість. При цьому виникає головний біль, болі в мязах та суглобах, нездужання, розбитість, блювота, порушується сон. При певних інфекційних хворобах зявляються висипання на тілі.

    Усі інфекційні хвороби поділяються на 4 групи:

-Повітряно-крапельні, або інфекції дихальних шляхів (грип, дифтерія, туберкульоз, кір, скарлатина, вітряна віспа, цереброспинальний менінгіт, орнітоз та інші).

-Кишкові інфекції, або водно-харчові (сальмонельоз, дизентерія, ботулізм, холера, черевний тиф та інші).

-Кров'яні інфекції, або трансмісивні (кліщовий тиф, вошивий тиф, лептоспіроз, кліщовий енцефаліт та інші).

-Контактні інфекції (венеричні захворювання, СНІД, сказ, правець, короста, стригучий лишай, грибкові захворювання та інше).

 2.1.1. Сибірка

    Сибірка - гостре інфекційне захворювання людини і тварин, типовий антропозооноз. Збудник — Bacillus anthracis. Його етіологічна роль була встановлена Л. Пастером і Р.Кохом.

    В. anthracis добре зафарбовується аніліновими барвниками. Спори утворює при температурі від 12 до 43 °С. В організмі людини і тварин утворює капсули ( рис. 1).

а                                                б

Рис. 1. Спори (а) та капсули (б) В. anthracis

    Найважливішим фактором патогенності у В. anthracis є капсула, що захищає бактерію від фагоцитозу, її втрата веде до втрати патогенності.

    Основним джерелом збудника є хворі травоїдні тварини. Протягом усього періоду хвороби вони виділяють його зі сечею, випорожненнями і слиною у грунт, який стає додатковим джерелом інфікування. Зараження тварин відбувається через їжу і питну воду, інфіковану збудником, рідше - через укуси мух, кліщів, які переносять збудник від хворих тварин.

    Зараження людини може бути спричинене безпосереднім контактом з трупами хворих тварин, при білуванні туш убитих тварин, догляді за хворими тваринами чи використанні м'яса і м'ясопродуктів, одержаних із хворих тварин, а також під чає контакту зі шкірою, щетиною, зараженими збудником чи його спорами.

    Зараження здорової людини від хворої трапляється дуже рідко.

    Вхідні ворота інфекції- це шкіра і слизові оболонки. Залежно від вхідних воріт  розрізняють  шкірну (до 98%), кишкову та легеневу форми сибірки. Інкубаційний період хвороби триває від кількох годин до 6-8 днів, найчастіше 2-3 дні.

    При шкірній формі сибірки шкіра відкритих частин тіла уражується частіше, ніж захищених одягом. Найчастіше вогнища інфекції локалізуються на верхніх кінцівках, голові, шиї. У місці ураження спочатку з'являється червонувата пляма, що швидко трансформується в папулу мідно-червоного кольору. Хворі відчувають шкірний свербіж, що посилюється у процесі хвороби. За кілька годин на місці папули утворюються везикули діаметром 2-3 мм; їхній вміст спочатку є серозним, потім стає темним, кров'янистим. Через сильний свербіж хворі часто зривають везикулу або вона тріскає сама. На її місці утворюється струп, який швидко чорніє і збільшується в розмірах.(рис. 2). Тому ще одна назва хвороби - «вуглевик».

    У разі кишкової форми простежується загальна інтоксикація (нудота, блювання з домішками крові, болі в животі й поясниці.

    Хвороба триває 2-4 дні, найчастіше закінчується смертю.

     Рис. 2 Карбункул з чорним

струпом у хворих сибіркою

    Легенева форма трапляється рідко. ЇЇ перебіг нагадує бронхопневмонії з глибокою загальною інтоксикацією, болями у грудях, кволістю, високою температурою, кашлем з виділенням мокроти. Згодом розвивається пневмонія, серцево-судинна недостатність. Смерть настає на 2-3-й день.

   Для діагностування використовують мікроскопічний метод. Мазки з патологічного матеріалу зафарбовують за Грамом, капсули -за Романовським-Гімзою або синькою Maнсона. Бактеріологічний метод передбачає виділення чистої культури на МПА (МПБ) або кров'яному агарі.

    Хороші результати при лікуванні дає використання пеніциліну (тетрациклін). Специфічна профілактика передбачає введення живої вакцини.

 2.1.2. Ботулізм

    Ботулізм - це гостре інфекційне захворювання. Збудник ботулізму Clostridium botulinum широко  розповсюджений в грунті. Це- рухомі палички з загостреними кінцями, перитрихи, строгі анаероби. За несприятливих умов утворюють спори, які є стійкими до факторів фізичної і хімічної природи. У висушеному стані можуть зберігатися десятиліттями. Захворювання реєструють усюди, за винятком районів вічної мерзлоти. Підвищену захворюваність простежують у регіонах із теплим кліматом. Виділяють чотири типи ботулізму: 1) харчову токсикоінфекцію, відому як ботулізм; 2) раневий ботулізм (виникає при забрудненні некротизованих ран землею); 3) ботулізм новонароджених; 4) ботулізм нез'ясованої природи.

    Клінічі прояви зумовлені дією нейротоксину ботуліну (в організмі розмноження вегетативних форм С. botulinum утруднене). Він є найсильнішим серед відомих токсинів, у 300 000 разів активніший за нейротоксин гримучої змії. Механізм біологічної активності реалізується через зв'язування Н-ланцюга з мембраною, проникнення токсину в клітину, формування пор у міхурцях ( кожну пору формують чотири молекули токсину), внаслідок цього блокується злиття синаптичних міхурців із мембраною і механізм передавання імпульсів.

    Інтервал між потраплянням токсину в організм і появою перших ознак ботулізму зазвичай не перевищує 24 години. Проявлення захворювання залежить від природи продукту, що став причиною отруєння, кількості токсину, що потрапив в організм, і стану хворого. Перші, але непостійні, ознаки - розлад шлунково-кишкового тракту (нудота, блювання, болі животі) і сухість у роті. Одночасно наростає головний біль, затруднене ковтання, порушена акомодація, нерівномірно розширені зіниці, косоокість, подвоєння в очах, опущені повіки і навіть сліпота. Циркулювання токсину в крові призводить до зменшення притоку крові до правого передсердя. Крім ураження центральної нервової системи, токсин зумовлює периферійні порушення нервово-м'язових передач, що призводить до паралічів ковтальних гортанних м'язів, а також м'язів шиї та кінцівок.

    Виявляють та ідентифікують токсин ботулізму в зразку за допомогою реакції зворотної непрямої гемаглютинації, реакції нейтралізації токсину антитоксином.

    Загальна профілактика полягає у дотриманні технології приготування консервованих і вуджених продуктів, солінь. Для специфічної профілактики ботулізму застосовують ботулінічний поліанатоксин, який входить до складу комплексної вакцини для профілактики анаеробних інфекцій. Його ж використовують і для лікування хворих.

2.1.3. Правець

    Правець-  гостра токсична ранева інфекція, для якої характерне ураження нейротоксином клітин спинного і головною мозку. Збудник захворювання  Clostrdium tetani. Правцем хворіють люди та різні сільськогосподарські тварини (коні, дрібна рогата худоба). Ріст збудника супроводжується неприємним запахом «вигрібної ями».

    Головним фактором патогенності є надзвичайно сильний екзотоксин: смертельна доза для людини становить 2 нг на кілограм ваги.

    Інкубаційний період хвороби становить у середньому 6-14 днів; чим коротший інкубаційний період, тим важчий перебіг хвороби. Спочатку настає спазм жувальної мускулатури і потиличних м'язів. Потім уражаються м'язи обличчя. У хвоporo з'являється вимушена (сардонічна) усмішка. Далі настає спазм мускулатури тулуба і кінцівок. Оскільки спазм розгинаючої мускулатури спини є сильнішим, ніж згинаючої мускулатури живота, хворий лежить, спираючись на потилицю і таз. У зв'язку з підвищеною рефлекторною збудливістю уражених токсином рухомих центрів найменше подразнення зумовлює тетонічні судоми посмугованих м'язів, у результаті чого тіло дерев'яніє, хребет вигинається дугою (рис. 3). Хворий залишається при свідомості.

    Смерть настає від паралічу серця або від асфіксії внаслідок ураження м'язів гортані, міжреберних  м'язів і діафрагми. Підвищення температури буває не завжди. При правці новонароджених першим його симптомом є відмова від грудей через скорочення щелепних  м'язів.                                                           

     Рис. 3 Опістотонус хворого правцем

    У разі післяопераційного і післяабортного правця часто простежується блискавичний перебіг хвороби, коли смерть настає від паралічу дихального центру або серцевої недостатності раніше, ніж сформуються характерні симптоми хвороби. Смертність у разі правця новонароджених - 90 %.

    Збудник правця розповсюджений у грунті та інших об'єктах зовнішнього середовища. Хворий правцем не є джерелом інфекції. Основним шляхом зараження є потрапляння збудника через пошкодження шкіри.

    Для імунопрофілактики використовують анатоксин. Первинну вакцинацію проводять з 5-6-місячного віку до 5 років. Для лікування використовують протиправний анатоксин, поєднуючи його з антибіотикотерапією (пеніциліни, цефалоспорини).

 2.1.4. Газова гангрена

    Газова гангрена - важка ранева інфекція з характерною глибокою загальною токсикацією і прогресуючим відмиранням тканин, яке супроводжується їхнім набряканням і газоутворенням. Газова гангрена - це полімікробна інфекція. До її збудників відносять: Clostridium perfringens (рис. 4), С. novyi, С. septicum,   С. histolyticum, С. sordellii, і С.sporogenes.

Рис. 4. Препарат чистої культури

С. рerfringens

    Бактерію С. perfringens виявляють у 100 % грунтових проб. Вона має високу інвазивність і токсигенність. Перша пов'язана зі синтезом гіалуронідази, друга - з виділенням сильного екзотоксину.

    Газова гангрена - це своєрідний патологічний процес, що має різну клініку і залежить від місця локалізації. Розрізняють такі форми хвороби: анаеробну інфекцію м'яких тканин кінцівок і тулуба; анаеробну інфекцію мозку; післяродову або післяабортну анаеробну інфекцію; анаеробну інфекцію органів черевної порожнини, анаеробний остеомієліт. Анаеробна інфекція, на відміну від аеробної, не супроводжується чітко вираженим запаленням. Для неї характерні: прогресуючий некроз тканин, набряклість, газоутворення в тканинах і отруєння організму токсинами збудника, продуктами розпаду тканин.

    Клостридії — некропаразити. Сприятливим середовищем для їхнього росту є мертві або пошкоджені тканини. Тому дуже небезпечними є великі раневі поверхні з порушеним кровообігом, гематомами, роздробленими м'язами, кістками.

    Потрапляючи у тканини, що містять глікоген, клостридії швидко розмножуються в глибині некротизованої тканини. Маючи високу інвазивність, вони можуть проникати у здорові тканини, некротизуючи їх своїми токсинами і ферментами.