Інтертекстуальність в пцбліцистиці
Вступ
Спрямованість
сучасної лінгвістики на проведення
комплексних функціонально-
До недавнього часу численні дослідження, присвячені інтертекстуальності проводилися, в основному, у літературознавстві і філософії мови.
Дослідники відзначають, що текст існує, оскільки він опосередкований суб’єктом, що читає, та відкритий для взаємодій з іншими текстами. Таке існування тексту зумовлює його інтертекстуальність, тобто звучання в ньому нескінченного відлуння голосів персонажів, авторів й інших текстів. Але власне питання реалізації категорій інтертекстуальності в публіцистичному дискурсі залишилось осторонь уваги вчених. Актуальним, на наш погляд, видається розгляд цієї проблеми. Категорія інтертекстуальності є важливим параметром сучасного публіцистичного дискурсу і виступає яскравим соціокультурним феноменом сучасної культури і комунікації.
Об’єктом вивчення є публіцистичні тексти О.Забужко та І.Франка
Предметом вивчення є інтертекстуальні вияви в публіцистичних текстах О.Забужко та І.Франка.
1.1. Постановка проблеми інтертекстуальності
Проблема інтертекстуальності
є актуальною у сучасному
Традиційно
інтертекстуальність у ЗМІ
Для початку з’ясуємо значення терміна «інтертекстуальність». Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації.(літературознавчий словник ел.ресурс)
Серед теоретиків,
що стояли біля витоків
Ці ідеї були використані й певною міри переосмислені Ю. Кристєвою, яка вважається фундатором філософсько-літературознавчих засад інтертекстуальності і якій, зокрема, належить сам термін “інтертекстуальність” (1967 р.), що розуміється як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. Дослідниця стверджує, що “... будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом усмоктування й трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місце поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню” [Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. – 1995. – № 1. – С. 97–124.].
Класичним визначенням понять “інтертекст” і “інтертекстуальність” сьогодні прийнято вважати тлумачення, що належить Р. Бартові: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури оточуючої. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок” ( Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 413–423.].
Схоже визначення пропонує І. Арнольд: “Під інтертекстуальністю розуміється включення в текст або інших цілих текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їхніх фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих, перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій” [Арнольд И.В. Объективность, субъективность и предвзятость в интерпретации художественного текста // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 1999. – С. 341–350.].
Н. Фатєєва, спираючись на надбання попередників і розглядаючи інтертекстуальність як феномен, без урахування якого смисл художнього тексту залишається незрозумілим, пропонує власну теорію інтертекстуалізації. На думку вченої, дослідження тексту має враховувати два види інтертекстуальності: авторську й читацьку. Саме такий підхід дасть можливість повною мірою розкрити характер “діалогу” двох концептуальних систем [Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. – М.: Агар, 2000. – 280 с.].
Теоретичні та практичні проблеми інтертекстуальності розроблені й плідно використовуються в роботах І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського та Н. Фатєєвої та багатьох інших.
Багата кількість учених,були змушені звернути увагу на значні розбіжності у визначеннях різних науковців, які займалися питанням історії поняття „інтертекстуальність”. Науковець І. Ільїн зазнначає „концепція Кристєвої в сприятливій для неї атмосфері постмодерністських та деконструктивістських настроїв швидко отримала широке визнання та розповсюдження в літературознавців різноманітної орієнтації. ...Проте конкретний зміст терміна суттєво видозмінюється залежно від теоретичних та філософських передумов, якими керується у своїх дослідженнях кожний учений. Спільним для всіх служить постулат, що кожний текст є „реакцією” на попередні тексти” [Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998. – 256 с. с. 207].
Також слід звернути увагу на ще одне відоме визначення яке належить І. Смирнову: „Інтертекстуальність – це складник широкого родового поняття, так би мовити, інтер <...> альності, яке передбачає, що зміст художнього твору повністю або частково формується за допомогою посилання на інший текст, який відшукується у творчості того ж автора, у суміжному мистецтві, у суміжному дискурсі або в тій літературі, що передує йому. ...На відміну від теорії запозичень та впливів, новий метод ураховує та вважає головними семантичні трансформації, що відбуваються при переході від тексту до тексту та разом підпорядковуються певному єдиному смисловому завданню” [Смирнов И.П. Порождение интертекста. Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Л.Пастернака. – Спб, 1995с. 11].
Також слід звернути увагу на такі визначення поняття:
- „Інтертекстуальність є мережею відношень, яка встановлюється між текстом, що створюється чи сприймається, та іншими текстами”, – визначення Р. Лафона [Кузнецова Т.Я. К проблеме взаимодействия устного и письменного текстов // Интертекстуальные связи в художественном тексте: Межвуз. сб. науч. тр. / Рос. гос. пед. ун-т им. А. И. Герцена. – СПб., 1993. – С. 91–96]. Л. Перроне-Мойзес пропонує визначити інтертекстуальність як „роботу тексту з поглинання та перетворення інших текстів”. „Інтертекстуальність відображає безперервний процес взаємодії текстів та світобачень у загальному ланцюзі світової культури. Вона реалізується як включення в текст або цілих інших текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їх фрагментів у вигляді цитат, алюзій, ремінісценцій, або навіть лексичних та інших мовних включень, які контрастують за стилем з текстом, який їх приймає” [Арнольд И.В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики: Лекции к спецкурсу. – СПб: Рос. гос. ун-т им. Герцена, 1995. – 59 с. ]
З вищезазначеного ми можемо зробити висновок, що основними ознаками поняття „інтертекстуальність” у сучасній науці є широка популярність та не однозначність до його визначення, що може призвести до розмивання семантики, до втрати терміном чіткого значення.
Саме тому постає
важливе питання про
Таку класифікацію інтертекстуальних відношень здійснив Жерар Женетт у своїй книзі "Палімпсести: література у другому ступені"[Genette 1982]. Він виділив п’ять типів відношень між текстами:
1) власне інтертекстуальність, як співприсутність в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо);
2) паратекстуальність,
як відношення текстів до
3) метатекстуальність
як коментуюче і часто
4) гіпертекстуальність як висміювання і пародіювання одним текстом іншого;
5) архітекстуальність,
що розуміється як жанровий
зв’язок текстів (за
Також одна із небагатьох спроб класифікації інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв’язків, які їх пов’язують, належить П. Торопу. У своїй праці «Проблема інтексту» (1981) він так само, як і А. Попович пропонує будь-яке співвіднесення текстових елементів уважати метакомунікацією. Прототекст – це первинний текст, який у процесі створення метатексту стає основою для творення нового тексту («Текст, явлений якоюсь своєю частиною в іншому тексті, стає тим самим описуючим текстом, метатекстом» [Ильин И.П. Постструктурализм.]). Поняття інтексту він розуміє як семантично насичену частину тексту, смисл і функція якої визначаються подвійним описом. Класифікуючи інтексти, учений зважає на стверджувальний чи полемічний характер взаємодії метатексту з прототекстом, на рівень зв’язку (явний чи прихований), фрагментарність або цілісність метатексту.
На думку Н. Фатєєвої, обидві класифікації дещо загальні, вони не враховують усіх можливих комбінацій диференційних ознак міжтекстових
взаємодій. Тому
дослідниця запропонувала свою класифікацію,
враховуючи не виділені у попередників
принципи систематизації, хоча в основі
її класифікації все ж лежать основні
класи інтертекстуальних відношень Ж.
Женетта і принципи, запропоновані П. Торопом,
які стають вихідним пунктом для таких
категорій, як атрибутованість-
Типологія інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв’язків у художніх текстах, яку подає російська дослідниця Н. Фатєєва у монографії «Інтертекст у світі текстів: Контрапункт інтертекстуальності» (2000, 2006, 2007), охоплює більше різновидів взаємодії текстів, розширюючи й доповнюючи попередні класифікації, описуючи особливі випадки міжтекстових взаємодій:
1. Власне інтертекстуальність, яка утворює конструкції «текст у тексті» –цитати й алюзії (з атрибуцією й без атрибуції), центонні тексти.
2. Паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовка,
епіграфа, післяслова – цитати-заголовки, епіграфи.
3 Метатекстуальність як переказ і коментативне покликання на претекст – інтертекст-переказ, варіації на тему претексту, дописування «чужого» тексту, мовна гра з претекстами.
4. Гіпертекстуальність як осміювання або пародіювання одним текстом іншого.
5. Архітекстуальність як жанровий зв’язок текстів.
6. Інші моделі та випадки інтертекстуальності, зокрема інтертекст як троп чи стилістична фігура, інтермедіальні тропи та стилістичні фігури, звуко-складовий і морфемний типи інтертексту та запозичення прийому.
7. Поетична парадигма. [11, 121 – 159]. Поняття «поетичної парадигми» розроблене
Н. Павлович. Суть його зводиться до того, що поетичні образи функціонують
не відокремлено, не випадково (лише в певному контексті), а в системі схожих образів, реалізуючи «загальну ідею», модель, зразок – парадигму [6, 104 – 117].
Свою типологію інтертекстуальності розробляє також Н. Пьєге-Гро. Вона наголошує на тому, що слідом за Ж. Женеттом розрізнятиме два типии міжтекстових зв’язків – відношення співприсутності двох або декількох текстів і зв’язки, які ґрунтуються на похідності. Крім того, для повного розуміння своєрідності форм інтертекстуальності дослідниця також уводить протиставлення між імпліцитними та експліцитними зв’язками.
Отже, Н. Пьєге-Гро виділяє:
1) тип відношення співприсутності, куди відносить цитату, референцію, плагіат, алюзію і
2) тип відношення деривації, основними видами якої вважає пародію та бурлескну травестію, а також стилізацію [7, 84 – 110].
Також ми повинні звернути увагу на функції інтертекстуальності.
Експресивна функція інтертексту проявляється в тій мірі, в якій автор тексту за допомогою інтертекстуальних посилань повідомляє про свої культурно-семіотичні орієнтири, а в ряді випадків і про прагматичних установках: тексти і автори, на яких здійснюються посилання, можуть бути престижними, модними, одіозними і т . д. Підбір цитат, характер алюзій - все це значною мірою є (іноді мимоволі) важливим елементом самовираження автора.
Апелятівна функція інтертексту проявляється в тому, що відсилання до будь-яких текстів у складі конкретного тексту можуть бути орієнтовані на абсолютно конкретного адресата - того, хто в змозі інтертекстуального посилання впізнати, а в ідеалі і оцінити вибір конкретного посилання і адекватно зрозуміти інтенцію яка за нею стоїть. В деяких випадках інтертекстуальні посилання фактично виступають в ролі звернень, покликаних привернути увагу певної частини читацької аудиторії
Наступною функцією інтертексту є поетична, в багатьох випадках що з'являється як розважальна: впізнання інтертекстуальних посилань постає як захоплююча гра, свого роду розгадування кросворду, складність якого може варіювати в дуже широких межах - від безпомилкового впізнання цитати з культового фільму до професійних розвідок, спрямованих на виявлення таких інтертекстуальних відносин, про які автор тексту, можливо, навіть і не думав
Інтертекст, безсумнівно, може виконувати референтівну функцію передачі інформації про зовнішній світ: це відбувається остільки, оскільки відсилання до іншого, ніж даний, тексту потенційно тягне активізацію тієї інформації, яка міститься в цьому "зовнішньому" тексті (претекста). В цьому відношенні когнітивний механізм впливу інтертекстуальних посилань виявляє певну схожість з механізмом впливу таких зв'язують різні понятійні сфери операцій, як метафора і аналогія. Ступінь активізації знову ж варіює в широких межах: від простого нагадування про те, що на цю тему висловлювався той чи інший автор, до введення в розгляд всього, що зберігається в пам'яті про концепцію попереднього тексту, формою її вираження, стилістиці, аргументації, емоціях при його сприйнятті і т.д.
А також інтертекст виконує і метатекстову функцію. Для читача, впізнаючого деякий фрагмент тексту як посилання на інший текст (очевидно, що такого впізнання може і не відбутися), завжди існує альтернатива: або продовжувати читання, вважаючи, що цей фрагмент нічим не відрізняється від інших фрагментів даного тексту і є органічною частиною його будови, або - для більш глибокого розуміння даного тексту - звернутися до деякого тексту-джерела, завдяки якому пізнаний фрагмент в системі читаного тексту виступає як зміщений. Для розуміння цього фрагмента необхідно фіксувати актуальну зв'язок з текстом-джерелом, тобто визначити тлумачення пізнаного фрагмента за допомогою вихідного тексту, що виступає тим самим по відношенню до даного фрагменту в метатекстовий функції.
Отже, проаналізувавши різні підходи дослідників до виділення різновидів інтертекстуальності, ми дійшли висновку, що проблема типології інтертекстів потребує ґрунтовної розробки в напрямі акцентування в публіцистичному контексті цього питання.
Звернемо увагу на особливості використання інтертекстуальності в публіцистиці. Сучасні тексти масових комунікацій особливо широко використовують інтертекст - від традиційного цитування до мовної гри. Використання прецедентних текстів у ЗМІ сприяє активізації асоціативно-образних здібностей мислення, дає можливість передачі інформації зіставно-аналітичним шляхом, служить засобом освіти різних відтінків конотації, підвищує дієвість, ефективність комунікації. Контекст публіцистичних творів, пов'язаний з динамічними перетвореннями сучасного соціуму, сприяє індивідуально-авторської інтерпретації зазначених одиниць. В результаті крилаті вирази в текстах масової комунікації, в тому числі в інтернеті як новому ЗМІ, постають у структурно і семантично трансформованому вигляді.
Інтертекстуальність стала найбільш популярною в післяперебудовний журналістиці. Вчені відразу звернули увагу на цей яскравий спосіб вираження експресії. Деякі дослідники побачили в описуваному явище розвиток старого прийому трансформації цитат: «Структурно або семантично перетворюючи відоме стійке вислів, додаючи до нього нові смислові, стилістичні чи експресивні відтінки, автор співвідносить його пряме і" оновлене "значення, спонукаючи тим самим читача до активної розумової діяльності . Асоціативні нитки, що виникають при цьому у читача, пов'язують перетворену цитату з її загальновідомим джерелом і створюють яскравий експресивно-стилістичний ефект »[ Шалимова Г.С. Форма новая – проблемы старые. (Об одной модели газетного заглавия) // Журналистика и культура русской речи. Вып. 1. М., 1996. С. 81]. Інші дослідники розцінили це явище як новий публіцистичний прийом розлапковані використання цитатних виразів, який «можна віднести до безумовних знахідкам сучасної мови публіцистики» [Солганик Г.Я. Без кавычек: Об одном новом явлении в языке газеты // Журналистика и культура русской речи. Вып. 4. М., 1997. С. 33]. Так чи інакше, безсумнівно одне: цитація стала однією з найбільш яскравих рис сучасної публіцистики. Використовуються такі прийоми інтертекстуальності, як алюзія, ремінісценція, натяк, перифраз, цитата і ін Найактивніше ця риса проступає в заголовках, які є найбільш сильною позицією газетного тексту. Саме з заголовків читач переглядає друковане видання з тим, щоб вибрати що цікавить його матеріал
1.2Аналіз літератури з публіцистичної творчості І.Франка та О.Забужко
Публіцистика Івана Франка на сьогоднішній день стає все більше актуальнішою, Впливі І. Франка на розвиток української публіцистики збільшується
У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення публіцистики І.Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом. І найголовніше він був чудовим публіцистом.
Говорячи про доленосні для нашого народу історичні події початку ХХ ст., які були роками „обудження й зриву Нації”, а також роками „наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти”, Євген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тоді „трагічно відчувалася н е п р и с у т н і с т ь саме Франка” Є.Маланюк з болем писав про те, що почувши це ім’я, кожен здіймає шапку, тобто тут діє якийсь „інстинкт величі”, але „визнавана і відчувадан велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати” [Маланюк Євген. Книга спостережень. — К., 1995. — С.67]. Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більше половини минулого століття творчість письменника, значна частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками „спецхранів»
останнім часом
з’являються ґрунтовні
Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики І.Франка, насамперед, академіком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексієм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Івана Франка в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.
Наукові праці А. Брагінець, М. Возняка про Франка-журналіста мали безпосереднє відношення до вивчення його публіцистики, оскільки допомогли глибше зрозуміти суспільно-політичні погляди письменника [Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. – Л.:1956.]. Наприкінці 1950-х років намітилась нова тема досліджень, а саме – про майстерність публіцистики. Статті І. Курганського дали поштовх дослідженню публіцистики Івана Франка як своєрідного виду літературної творчості, цьому також сприяла думка М. Возняка про надзвичайну силу Франкової публіцистики [Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1956.]. Питання теорії публіцистики в працях Івана Яковича піднімалось у той час також у статті Б. Леськіва, а П.Колесник розглянув спільну публіцистичну діяльність Франка і М. Павлика [Леськів Б. Питання теорії публіцистики в працях І. Франка // Іван Франко. Статті і матеріали.Українське літературознавство. – Вип. 5. – 1968. – С. 10–17.].
Окрему увагу слід приділити науковому доробку М. Нечиталюка, який вивченню Франкової публіцистики присвятив дві монографії і багато статей [Нечиталюк М. Ф. Оружием публициста: Вопросы истории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франка. – Л.: Вища школа, 1981. – 232 с.]. Дослідник слушно визначив головні завдання її дослідження: по-перше, збирання і систематизація спадщини письменника; по-друге, періодизація його публіцистичної діяльності; по-третє – систематизація думок Франка про теорію публіцистики; і останнє – безпосередній аналіз публіцистичних праць [Нечиталюк М. Ф. Проблеми вивчення Франкової публіцистики // Українське літературознавство. – Вип. 11. – Л.: ЛДУ, 1970. – С. 7–13.]. Щодо проблеми періодизації публіцистичної діяльності Івана Яковича, М. Нечиталюк запропонував виокремити дев’ять її періодів (крізь призму журналістської діяльності) або три великих періоди (з огляду на умови праці, формування публіцистичного таланту і майстерності) [Нечиталюк М. Ф. Публіцистика Івана Франка (1875-1886). Семінарій. – Л.:ЛДУ, 1972. – 240с.]. Дослідник Ф. Медвідь ретельно проаналізував головні статті Івана Франка на національну тематику (“Що таке поступ?”, “Поза межами можливого”, “Ukraina irredenta”, “Одвертий лист до галицької української молодежі” тощо) і представив їх автора як “речника реального націоналізму”, поборника повної політичної самостійності нації, а також визначив основні складові ідеалу національної самостійності Франка – національний ідеал, національну свідомість, національну інтелігенцію, національну мову тощо [Медвідь Ф. Іван Франко: “Ідеал національної самостійності” // Розбудова держави. – 1996. –№ 8. – С. 33–36.].
Цікавою спробою деканонізувати Франка-Каменяра у напрямку розкриття його як Митця стала книжка Т. Гундорової “Франко – не Каменяр”, видана 1996 року в Мельбурні. Авторка виокремила чотири етапи творчості Франка як Митця: ідеалізм 1870-х років, натуралізм 1880-х,
психоаналіз 1890-х і гуманітаризм. Рецензент названої книги І. Моторнюк дійшов висновку, що не “деканонізацію Франка-Каменяра”, а переканонізацію необхідно зробити сьогодні, тобто наповнити його тим змістом, яким себе сам Іван Якович наповнив [Моторнюк І. Якщо “не Каменяр”, то – хто? // Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 150–153.].
Особлива увага дослідника А. Наконечного спрямувалася на ту Франкову думку, що національна свідомість є духовним дороговказом і стимулятором державотворчих зусиль народу. Автор підкреслив, що завдання пробудження національної свідомості та об’єднання української нації в єдиний організм у Івана Франка є одним з основних елементів його української ідеї [Наконечний А. Національна ідея як інтерактивний чинник у творчості Івана Франка /Людинознавчі студії. – Дрогобич, 2001. – С. 44–53.].
Як бачимо, публіцистична
спадщина Івана Франка досить ґрунтовно
вивчена цілим рядом
1.3Методологія дослідження
У цьому дослідженні застосовані такі методи: узагальнення, аналітичний метод, метод порівняння, індукція.
Метод узагальнення дає нам можливість від конкретних фактів застосування інтертексту в публіцистиці письменників дійти висновків щодо загальних тенденцій публіцистичного дискурсу.
Аналітичний метод визначає можливість характеристики та систематизації прагматики інтертекстуальності шляхом аналізу інтертекстів у публіцистичних творах.
Метод порівняння допомагає встановлювати відмінності або загальні вияви інтертекстуальності в публіцистичних творах різних письменників.
Дослідження проводиться за індуктивним методом, від конкретних прикладів інтертексту до узагальнюючого висновку про його прагматику, тенденції та особливості.
Список використаної літератури
- http://www.ukrlit.vn.ua/info/
dict/myxj6.html - Арнольд И.В. Объективность, субъективность и предвзятость в интерпретации художественного текста // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 1999. – С. 341–350.
- Арнольд И.В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики: Лекции к спецкурсу. – СПб: Рос. гос. ун-т им. Герцена, 1995. – 59 с.
- Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 413–423.
- Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истории поэтики // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – C. 234–407
- Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. – Л.:1956
- Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1956
- Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998. – 256 с. с. 207
- Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М.: Интрада, 1996
- Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. – 1995. – № 1. – С. 97–124
- Кузнецова Т.Я. К проблеме взаимодействия устного и письменного текстов // Интертекстуальные связи в художественном тексте: Межвуз. сб. науч. тр. / Рос. гос. пед. ун-т им. А. И. Герцена. – СПб., 1993. – С. 91–96
- Маланюк Євген. Книга спостережень. — К., 1995. — С.67.
- Медвідь Ф. Іван Франко: “Ідеал національної самостійності” // Розбудова держави. – 1996. –№ 8. – С. 33–36.
- Моторнюк І. Якщо “не Каменяр”, то – хто? // Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 150–153.
- Наконечний А. Національна ідея як інтерактивний чинник у творчості Івана Франка /Людинознавчі студії. – Дрогобич, 2001. – С. 44–53
- Нечиталюк М. Ф. Оружием публициста: Вопросы истории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франка. – Л.: Вища школа, 1981. – 232 с.
- Нечиталюк М. Ф. Проблеми вивчення Франкової публіцистики // Українське літературознавство. – Вип. 11. – Л.: ЛДУ, 1970. – С. 7–13.
- Нечиталюк М. Ф. Публіцистика Івана Франка (1875-1886). Семінарій. – Л.:ЛДУ, 1972. – 240с.
- Павлович Н. В. Парадигмы образов в русском поэтическом тексте // Вопросы языкознания. Наука. – 1991 – № 3 – С. 104 – 117.
- Пьеге-Гро Натали. Введение в теорию интертекстуальности: Пер. с фр. / Общ. ред. И вступ. ст. Г.К. Косикова. – М.: Издательство ЛКИ, 2008. – 240 с.
- Смирнов И. П. Порождение интертекста: Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Л. Пастернака. 2-е изд. – СПб., 1995. – 190 с.
- Смирнов И.П. Порождение интертекста. Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Л.Пастернака. – Спб, 1995с. 11
- Солганик Г.Я. Без кавычек: Об одном новом явлении в языке газеты // Журналистика и культура русской речи. Вып. 4. М., 1997. С. 33
- Тороп П. Х. Проблема интекста // Ученые записки Тарт. гос. ун-та. – 1981. –Вып. 567. – С. 33 – 44. – (Тр. по знаковым системам; Т. ХIV)
- Фатеева Н. А. Интертекст в мире текстов: Контрапункт интертекстуальности. Изд 3-е, стереотипное – М.: КомКнига, 2007. – 280 с.
- Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. – М.: Агар, 2000. – 280 с
- Шалимова Г.С. Форма новая – проблемы старые. (Об одной модели газетного заглавия) // Журналистика и культура русской речи. Вып. 1. М., 1996. С. 81
- ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ В РОМАНІ ДЖУЛІАНА БАРНСА “ІСТОРІЯ СВІТУ В 10 1/2 РОЗДІЛАХ”
- Інтерфейс USB
- Інтерференція поляризованого світла
- Інтесифікація технологічного процессу виробництва бісквітів
- Інфекції верхніх дихальних шляхів
- Інфекційні захворювання спричинені грампозитивними бактеріями
- Інфляції: сутність, види та соціально-економічні наслідки
- Інтернет
- Інтернет-банкінг
- Інтернет-банкінг
- Інтернет магазин компютерної техніки
- Інтернет-маркетинг як сучасний засіб діяльності підприємства
- Інтернсивна технологія вирощування кукурудзи на зерно
- Інтерполяція періодичних функцій
