Інвестиції та їх роль в економіці

ВСТУП

Проблема економічного зростання тісно пов'язана з  наявністю ресурсів для розвитку економіки, удосконалення її структури. Найважливішим джерелом економічного зростання є інвестиції.

Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у  центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, зростання технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро - і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійніших механізмів соціально-економічних перетворень.

Економічна ситуація, яка склалась зараз в Україні, дуже складна. Серед  сукупності причин, що сприяли економічній  кризі та утримують перехід України  на траєкторію економічного зростання, чи не найголовнішою є низька інвестиційна активність

Мета роботи полягає  у пошуку шляхів прискорення інвестування української економіки та вдосконалення інвестиційної діяльності.

Для досягнення даної мети було поставлено такі завдання:

1) Вивчити проблеми та особливості інвестиційного процесу в Україні;

2) Оцінити інвестиційну діяльність в Україні;

3) Проаналізувати міжнародний досвід залучення іноземних інвестицій;

4) Розробити шляхи підвищення ефективності залучення прямих іноземних інвестицій.

Об’єктом даного дослідження  є інвестиції, які залучаються в економіку України.

Предметом дослідження  є  пошук шляхів прискорення інвестування української економіки; інвестиційної привабливості.

1. Інвестиції як  економічна категорія

Проблема економічного зростання тісно пов’язана з наявністю ресурсів для розвитку економіки, удосконалення її структури. Найважливішим джерелом економічного зростання є інвестиції.

Економічну природу  інвестицій зумовлено закономірностями процесу розширеного відтворення. Вона полягає у використанні додаткової частки суспільного продукту, національного доходу для збільшення кількості та якості елементів продуктивних сил суспільства.

Термін "інвестиції" походить від латинського слова "invest", що означає вкладення  коштів. У більш широкій трактовці  інвестиції являють собою вкладення  капіталу з метою подальшого збільшення. Інвестиції мають фінансове та економічне визначення

За фінансовим визначенням, інвестиції - це всі види активів (коштів), що вкладаються в господарчу діяльність з метою отримання доходу. Економічне визначення інвестицій можна сформулювати таким чином: інвестиції це видатки на створення, розширення, реконструкцію, та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов`язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

Відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької  діяльності, в результаті якої може бути отримано прибуток або досягнуто соціальний ефект [1].

Природу інвестицій та їх значення для економіки країни досліджували різні економічні школи. Представники кожної течії висували власні теорії інвестицій.

Однією з перших була теорія «мануфактурних» інвестицій пізнього меркантилізму. Вона говорить, що держава має втручатися в процеси інвестування через прямі державні капіталовкладення в розвиток ключових галузей, валютне регулювання, захисний протекціонізм. Питання стимулювання державою припливу іноземних інвестицій найґрунтовніше висвітлено в працях німецьких меркантилістів  Людвіга фон Зекендорфа (1626—1692) та Йогана Бехера (1625—1685), Філіппа фон Горніга (1638—1712). Зекендорф у своїх працях зазначає, що держава мусить інвестувати розвиток тих виробництв, які спонукатимуть розвиток інших, супутніх, і забезпечать зайнятість населення розвиток освіти, яка допоможе визначати шляхи ефективного використання ресурсів, і створюватиме «продуктивну людину», висококваліфікованого виробника, розвиток торгової та промислової інфраструктури, що зробить виробництво привабливим для іноземних інвесторів. Горніг доповнює його вказівкою на те, що для іноземного інвестора в країні мають бути створені винятково сприятливі умови. Єдиним допустимим обмеженням щодо іноземного інвестування може бути заборона або обмеження репатріації прибутків та вивозу необробленої сировини [17, c. 19].

На відміну від меркантилістів, які аналізували й узагальнювали  процеси, що відбуваються в обігу, представники класичної школи переносять дослідження у сферу виробництва. Адам Сміт зробив низку важливих узагальнень, котрі розглядаються нині як значний внесок у теорію інвестицій. Він вважав, що для забезпечення економічного прогресу суспільства необхідно максимізувати норму чистих інвестицій, тобто різницю між тими видами діяльності, які мають своїм результатом нагромадження капіталу, і тими, що обслуговують домашні господарства. Сприяння економічному розвитку Сміт розуміє як часткове втручання держави в економічні процеси, зокрема з метою обмеження непродуктивного споживання, яке гальмує інвестування.

Сміт також указує на залежність між ставкою процента та інтенсивністю інвестування. Тому, на його думку, процентні ставки з  метою пожвавлення інвестування мають регулюватись державою і обмежуватись на рівні 5%, щоб полегшити доступ до капіталів і зменшити марнотратне споживання частки, отриманої у вигляді ренти та процента.

На думку Сміта, еміграція  капіталу, зумовлена перевагами іншої  країни, може сприяти розвитку експортного  потенціалу цієї країни і зменшувати потенціал країни-донора. Через це держава повинна, наскільки можливо, обмежувати експорт капіталів. Потрібно відмовитись від виробництва тих товарів, які не забезпечені абсолютними перевагами даної країни у цій галузі (інакше кажучи, є неконкурентоспроможними) і зосереджувати ресурси на виробництві тих товарів, що забезпечують зростання державного добробуту. Держава повинна спрямовувати цей процес у потрібне русло, забезпечуючи пільгові режими інвестування перспективних виробництв.

Інвестиційна теорія Карла Маркса, викладена в праці «Капітал». Він намагався довести, що інвестування за умов капіталізму зумовлює розшарування суспільства, збагачення одних за рахунок інших, сприяє протистоянню суспільних класів, породжує глибокий нерозв’язний соціальний конфлікт.

Гонитва за багатством, утіленим у прибутках, за Марксом, є самоціллю розвитку капіталістичного суспільства. Капіталісти заощаджують та інвестують із престижних міркувань і виходячи з потреб свого високого соціального статусу. Тому зміни прибутку, котрий, за Марксом, має тенденцію до зниження, мало впливатимуть на інвестування, крім тих випадків, коли низька норма прибутку обмежуватиме розміри заощаджень. Попит на інвестиції існуватиме доти, доки вкладені засоби даватимуть хоч найменший зиск.

Маркс розглядає інвестиції, як функцію від прибутку, але, хоча він і впевнений в існуванні  конфлікту між заробітною платою і прибутком, проте вважає що інвестиції не пов’язані із заробітною платою, не залежать від її розмірів [17, c. 25].

У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася кембриджська економічна школа. ЇЇ засновник Альфред Маршалл розглядає проблему інвестування в контексті співвідношення ціни і корисності. Середня ціна товару визначає попит на інвестиційні товари, отже їхню ціну і ставку процента. На ціну інвестиційних товарів також впливає чинник споживчого надлишку, що трактується Маршаллом як неспожиті (через високі ціни на товари) доходи, які перетворюються на заощадження. Заощадження визначають пропозицію інвестицій і знижують їхню ціну, якщо простір для їхнього застосування обмежений або обмеженими є запаси інвестиційних товарів, або бракує попиту на них. На ринку в процесі і під час обміну товарами пропозиція і попит на інвестиційні товари, як і на всі інші, перебувають у часовій рівновазі. Міжнародний рух капіталів здійснюється, на думку Маршалла, під впливом тих самих чинників: капітал мігрує туди, де рівень розвитку виробництва і продуктивність праці вищі, де найліпше використовуються природні переваги, а інвестування капіталів можна здійснити в розрахунку на надприбутки.

Неокласичну теорію інвестицій розвинули далі учні й послідовники Маршалла — А. Пігу та Р. Хоутрі.

Артур Пігу розглядає  соціальний добробут як суму добробуту  окремих індивідів (індивідуальних доходів), зазначав, що зростання обсягів доходів безпосередньо залежить від інвестиційної активності в суспільстві. У центрі уваги Пігу опиняються інвестиційні процеси, інтенсивність яких зумовлює відповідний рівень економічного зростання. Тому він розглядає проблему формування державою інвестиційного середовища. Як засоби впливу на формування відповідного інвестиційного середовища він розглядає непрямі — грошову сферу, перерозподіл доходів за допомогою фіскальних засобів, субсидування розвитку перспективних галузей і капіталовкладення за рахунок бюджетних витрат, а також прямі — використання державою «зовнішніх ефектів» через адміністративний вплив: контроль за ціноутворенням і встановлення квот та тарифів з метою обмеження влади монополій на ринку (антитрестівське законодавство він вважав недійовим). У центрі уваги Пігу опиняються інвестиційні процеси, інтенсивність яких зумовлює відповідний рівень економічного зростання. Тому він розглядає проблему формування державою інвестиційного середовища. Як засоби впливу на формування відповідного інвестиційного середовища він розглядає непрямі — грошову сферу, перерозподіл доходів за допомогою фіскальних засобів, субсидування розвитку перспективних галузей і капіталовкладення за рахунок бюджетних витрат, а також прямі — використання державою «зовнішніх ефектів» через адміністративний вплив: контроль за ціноутворенням і встановлення квот та тарифів з метою обмеження влади монополій на ринку [17, c. 34].

Хоутрі першим з’ясував монетарну природу економічного циклу та інвестиційної активності. Він довів, що економічні цикли мають грошову природу і кризи виникають або через незадоволений попит на гроші, або через надмірну пропозицію таких. Коливання ділової, інвестиційної активності зумовлюється нестабільністю грошового інвестиційного попиту і відповідними змінами умов надання кредиту. Коли попит на інвестиції зростає, банки спочатку цьому сприяють, надаючи кредити за спрощеною схемою і знижуючи ставку процента. Але, побоюючись інфляції, банки знову починають збільшувати ставки і скорочувати обсяги кредитування. Унаслідок збільшення грошових доходів зростає попит на гроші, а це змушує банки додатково підвищувати процентні ставки і тим самим остаточно зупиняти економічний бум. У такий спосіб провокується спад економічної активності та скорочення інвестицій.

Вагомого значення проблемі державного регулювання інвестиційних  процесів і формування інвестиційного середовища за умов кризового розвитку надавав Кейнс. Він виступив з низкою праць щодо питань циклічності розвитку. Головною з них є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». У цій праці вже сформульовано основні принципи тієї системи поглядів, яку згодом стали називати кейнсіанством. Кейнс обґрунтовує циклічність розвитку, поклавши в основу концепції державного втручання в економіку категорії інвестицій, заощаджень та ефективного попиту. Кейнс визначає два різновиди попиту: споживчий та інвестиційний (попит на засоби виробництва), і виокремлює фактори, що впливають на розміри ефективного попиту: схильність до споживання, яка визначає величину споживчого попиту (недостатній попит може бути компенсований за рахунок схильності до інвестування), схильність до інвестування, яка визначає розміри інвестиційного попиту (відіграє вирішальну роль у визначенні економічного стану, вирішенні проблеми зайнятості; частка інвестицій є найбільш вагомою в забезпеченні ефективного попиту).

Головним фактором стимулювання ефективного попиту Кейнс уважав інвестиції, оскільки зростання обсягів  інвестицій спричинятиме зростання споживацького попиту, а зростання платоспроможного попиту — збільшення зайнятості й національного доходу. І на сучасному етапі інвестиційна теорія економічного циклу не втратила свого значення. Її основні принципи щодо державного управління інвестиційними процесами залишаються актуальними.

Інституціональні підходи до аналізу інвестиційної діяльності уможливлюють виокремлення із теорій різних авторів таких складових національного інвестиційного клімату, вплив на які з боку держави дає змогу управляти внутрішніми та іноземними інвестиційними потоками. До них належать:

• політичні: політика держави щодо національної економіки, визначення стратегічних національних пріоритетів; зовнішньоекономічна стратегія завоювання світових ринків; політична ситуація у світі;  ступінь політичної інтеграції в певні блоки та угруповання; ступінь захищеності економіки, національна безпека; політичні рішення міжнародних організацій; політика уряду щодо екологічної безпеки;
• економічні: макроекономічні показники розвитку; стан грошово-кредитної сфери; національні економічні переваги; розвиток факторів виробництва (кваліфікована робоча сила, природні ресурси й капітали); розвиток допоміжних і супутніх галузей; стан внутрішньої конкуренції; місце країни в міжнародному поділі праці; рівень розвитку транснаціональних зв’язків; експортний потенціал країни;
• інституціональні: інституціональна будова суспільства; правова база; розвиток ідеології; менталітет нації; вплив певних лобістських груп на уряд країни і т. под.;
• соціальні – стан та потреби соціального розвитку;
• екологічні.

Перелічені чинники, конкретизовані відносно кожної країни, є узагальненням  інституціональної моделі конкурентних переваг, сформульованої Портером-Ругманом-Даннінгом, яка в остаточному рахунку зводиться до врахування всіх визначальних складових національного суспільно-економічного потенціалу, як основи формування стратегії міжнародної інвестиційної діяльності.

Ідеї представників  неокласичного синтезу передбачають активний вплив держави на національні та міжнародні макроекономічні взаємозв’язки, і розглядають грошову політику і рух інвестицій як інструмент такого впливу.

Модель Манделла-Флемінга окреслюється висновками, що за плаваючого валютного курсу і високої  мобільності капіталів:

• підвищення внутрішньої процентної ставки веде до зростання припливу інвестицій;
• збільшення грошової маси в країні призводить до девальвації національної грошової одиниці, зниження процентних ставок, підвищення попиту на іноземну валюту (зростання валютного курсу) і відпливу капіталу;
• стимулююча фіскальна політика держави зміцнюватиме національну валюту й негативно впливатиме на експорт, проте також збільшуватиме ставку процента і приплив інвестицій;
• дефіцит платіжного балансу, зумовлений збільшенням грошової пропозиції, можна ліквідувати за рахунок девальвації національної грошової одиниці і спричиненого цим відтоку інвестицій;
• за допомогою маніпулювання валютним курсом можна здійснювати бажану політику в галузі інвестицій;
• закономірності міжнародного руху інвестицій можуть бути використані державою для досягнення поставленої мети — коригування платіжного балансу, валютного курсу, встановлення внутрішньої макроекономічної рівноваги, зміцнення курсу національної валюти, формування структуроутворюючих галузей тощо [17, c. 143].

За умов фіксованого  валютного курсу важливого значення набуває валютна політика держави. Вона є ефективною, якщо:

характеризується браком ефекту «витискування» інвестицій і  зростанням внутрішнього кредиту;

посилює ефект збільшення обсягів інвестицій і внутрішніх кредитів.

Отже, узагальнюючи підходи  до визначення мотивацій міжнародної інвестиційної діяльності, можна об’єднати сучасні концепції цієї діяльності за такими основними напрямами:

• теорія технологічного розриву;
• теорія портфельних інвестицій;
• теорія «захисного інвестування»;
• теорія монопольних переваг;
• теорія привласнення;
• модель життєвого циклу;
• теорія «втечі капіталів»;
• модель «наукомісткої спеціалізації»;
• концепція «інвестиційних полів».

2. Форми іноземних  інвестицій

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різноманітних  формах. Закон «Про режим іноземного інвестування» розрізняє численні форми інвестування, а саме:

- часткової участі  у підприємствах чи інших організаціях  корпоративного типу, що створюються  спільно з українськими юридичними  і фізичними особами, або придбання  частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі організаційно-правові форми господарських організацій корпоративного типу (господарські товариства, кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група);

- створення підприємств,  що повністю належать іноземним інвесторам, у порядку, передбаченому Законом України «Про підприємства в Україні»;

- створення філій та  інших відокремлених підрозділів  іноземних юридичних осіб; представництва  іноземних суб'єктів господарської  діяльності, що відкриваються в  Україні, повинні реєструватися згідно із ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

- придбання у власність  діючих підприємств повністю;

- не заборонене законами  України придбання нерухомого  чи рухомого майна, включаючи  будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності,

- шляхом прямого одержання  майна та майнових комплексів  або у вигляді акцій, облігацій  та інших цінних паперів;

- придбання самостійно  або за участю українських  юридичних чи фізичних осіб  прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

- придбання інших майнових  прав;

- в інших формах, які  не заборонені законами України,  в тому числі без створення  юридичної особи на підставі  договорів із суб'єктами господарської діяльності України [2].

Узагальнивши вищезазначені  положення Закону «Про режим іноземного інвестування, можна виділити дві  основні правові форми іноземного інвестування: корпоративну та договірну, які можуть поєднуватися (наприклад, у разі створення кількома особами, за участі іноземного інвестора/інвесторів, господарського товариства; укладення засновницького договору в такому випадку є обов'язковою передумовою інвестування в корпоративній формі).

Залежно від протікання у часі процесів вкладення коштів і отримання прибутку від інвестицій виділяють три можливі форми:

• послідовне протікання процесів: прибуток може бути отримано одразу після вкладення інвестицій у повному обсязі;
• паралельне протікання процесів: прибуток може бути отриманий вже після введення першої черги об'єкта;
• інтервальне протікання процесів (як у випадку інвестицій у фондові інструменти).

Залежно від виду вкладених  інвестиційних ресурсів інвестиції можуть здійснюватися у формі:

• грошових коштів та цільових банківських вкладів;
• рухомого та нерухомого майна;
• ноу-хау;
• майнових прав та ін.

За формою одержання  доходу інвестиції можна класифікувати  на такі, що приносять матеріальні  вигоди (грошові доходи, зменшення  ризику, вихід на нові ринки збуту) і такі, що забезпечують соціальні  вигоди (підвищення престижу підприємства, поліпшення умов праці та стану навколишнього середовища).

Залежно від напряму  вкладень виділяють дві основні  форми інвестицій: реальні і фінансові (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Класифікація інвестицій

Реальні інвестиції —  це вкладення коштів у основні  й оборотні виробничі засоби, в  тому числі в матеріальні й  нематеріальні активи.

Різновидом реальних інвестицій є інноваційна форма  інвестицій, за якої кошти вкладаються  у нововведення з метою запровадження останніх науково-технічних розробок та успішної протидії конкурентам на товарних ринках.

Фазами інноваційного  процесу є:

• патентування ідеї;
• обґрунтування доцільності нововведень;
• експериментальне освоєння нововведень;
• доведення інноваційної ідеї до промислового виробництва;
• маркетинг нововведень; 
• здійснення інноваційного проекту;
• реалізація продукції, виробленої в результаті нововведень.

Інноваційні інвестиції є дуже ризиковими. Їх реалізацією  займаються спеціалізовані венчурні (ризикові) фірми. Залежно від джерел фінансування можуть застосовуватися різні форми венчуру:

Венчурні, інноваційні  фірми створюються у формі  акціонерного товариства і після  широкої реклами інвестиційної  ідеї у засобах масової інформації акумулюють для її реалізації кошти  приватних та інституціональних інвесторів. Такий венчур інакше називається незалежним або чистим.

Венчурні інноваційні  фірми створюються декількома підприємствами на дольових засадах і організаційно  оформлюються у вигляді науково-дослідних  консорціумів (зовнішній венчур).

Венчурні інноваційні  фірми створюються інвестиційними компаніями і фондами, які спеціалізуються  на реалізації інноваційних проектів.

Створюються внутрішні  венчурні інноваційні відділи на великих підприємствах (науково-дослідницькі бюро, дослідно-конструкторські бюро, науково-промислові об'єднання) [3, c. 594].

Остання організаційна  форма інновацій найчастіше застосовується вітчизняними підприємствами. Але вона має низку серйозних недоліків. Так, в періоди спаду виробництва  на підприємстві фінансових ресурсів на нововведення не вистачає і інноваційний процес практично призупиняється. Крім того, відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт не завжди забезпечує високу якість інноваційних продуктів.

Фінансові інвестиції —  це вкладення активів у різноманітні грошові та фондові інструменти. До грошових інструментів відносять цільові або спеціальні банківські вклади, депозити, паї; а до фондових — цінні папери (акції, облігації, інвестиційні та ощадні сертифікати, векселі тощо) та їх похідні (ф'ючерси, опціони, гаранти).

Залежно від характеру  участі у процесі інвестування інвестиції можна класифікувати так:

• прямі;
• стратегічні;
• портфельні (опосередковані, непрямі) [27, c. 3].

Прямі інвестиції є різновидом іноземних, що супроводжуються контролем  за діяльністю компанії навіть у випадку  придбання невеличкої частки її акцій (на рівні 10 %). Володіння контрольним  пакетом акцій закордонного підприємства є найвищим типом зобов'язань стосовно зовнішньоекономічних операцій. Воно не тільки передбачає право власності на прибуток із капіталу, але зазвичай означає і більш інтенсивний обмін кваліфікованими спеціалістами і новими технологіями між країнами, ніж у випадку відсутності контрольного пакета акцій у закордонному виробництві [5, c.107].

Внаслідок високого рівня  зобов'язань прямі інвестиції найчастіше (але не завжди) стають можливі після  того, як фірма набула досвіду в здійсненні експортно-імпортних операцій. Операції щодо прямих капіталовкладень можуть бути розпочаті з метою відкриття доступу до певних ресурсів або ринку реалізації продукції фірми. Наприклад, фірма "Кока-Кола" використовує свої прямі інвестиції в Україні для виробництва безалкогольних напоїв, оскільки це дає змогу забезпечити доступ до ресурсів і дешевої робочої сили. Ця фірма має також прямі капіталовкладення в Європі, Азії, Південній Америці, Австралії, Африці, що були зроблені як засіб придбання ринків тих країн, у котрих це виробництво не налагоджене. 

Коли дві або більше організацій мають право власності  на прямі інвестиції в одну компанію, то подібне ведення операцій визначається терміном "спільне підприємство" (joint venture). Зазначений тип спільного підприємства, відомий як "змішане підприємство" (mixed venture), характеризується участю державних органів у приватній компанії, як, наприклад "Міжнародні авіалінії України".

Для значної кількості  американських фірм рівень продажу  продукції, зробленої за кордоном за допомогою прямих інвестицій, у багато разів перевищує рівень продажу американської продукції, що посилається за кордон у вигляді товарного експорту. "Кока-Кола" виробляє за кордоном близько 70 % обсягів своєї продукції. На сьогоднішній день найбільші фірми світу мають великі прямі інвестиції за кордоном, що охоплюють кожен із видів бізнесу, зокрема видобуток сировини, вирощування врожаю, виробництво продукції або її компонентів, продаж продукції, а також надання різноманітного роду послуг.

До "портфельних" інвестицій можуть бути віднесені як боргові  зобов'язання, так і акції фірми. Чинником, що дозволяє відрізнити даний  тип інвестицій від прямих, є відсутність  контролю за діяльністю фірми, яка приймає  інвестиції. Іноземні "портфельні" інвестиції важливі майже для всіх фірм, що ведуть міжнародні операції. До них вдаються, в основному, з метою вирішення фінансових завдань. Фінансові відділи корпорацій зазвичай переводять засоби з однієї країни в іншу для одержання більш високого прибутку за рахунок короткострокових капіталовкладень. Вони також використовують позики різних країн.

Варто також зазначити, що діяльність більшості компаній за кордоном пов'язана з використанням  двох основних форм ведення міжнародного бізнесу: товарного експорту і прямих інвестицій. Ці форми суттєво впливають на правила регулювання потоків приватного бізнесу між країнами. Інші форми ведення бізнесу - ліцензування і укладення контрактів "під ключ" - не менш важливі, а для деяких конкретних фірм або країн вони можуть мати вирішальне значення [7, c.96].

Залежно від періоду  інвестування інвестиції поділяються на:

• короткострокові — вкладення коштів на період, що не перевищує один рік (в основному, це фінансові інвестиції);
• довгострокові — вкладення капіталу на період більше одного року.

За формами власності  інвестиції бувають: державні, приватні, спільні, іноземні.

За регіональною ознакою  інвестиції класифікують так: внутрішні (в межах країни) і зовнішні (закордонні).

За величиною ризику інвестиції бувають: неризикові (надійні), середньоризикові, ризикові, високоризикові (венчурні).

За цілями відтворювального процесу інвестиції поділяють таким  чином:

• початкові або нетто-інвестиції — розмір вкладень у створення (купівлю) нового підприємства або виробництва;
• інвестиції на розширення діючого виробництва — розмір вкладень на введення додаткових складських приміщень, виробничих площ, основного технологічного обладнання;
• реінвестиції — направлення вільних коштів, отриманих від попередньої інвестиційної діяльності, на заміну основних засобів, раціоналізацію, зміну асортименту продукції, диверсифікацію, підготовку кадрів, НІОКР, охорону довкілля тощо;
• брутто-інвестйції — сумарні нетто-інвестиції і реінвестиції за весь період.