Інвестиційні компанії та фонди. Історія їх становлення в Україні та перспективи розвитку. 2

 

 

  МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ  І  НАУКИ  УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

 

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

Кафедра  фінансів  і  кредиту

 

К У Р С О В А     Р О Б О Т А

 

З ДИСЦИПЛІНИ

 

„Гроші  і  кредит”

 

 

на тему:

 

«Інвестиційні  компанії  та  фонди. Історія  їх  становлення  в  Україні  та  перспективи  розвитку»

 

 

 

 

     Виконав:

курсант  гр. ЕФ12-1

Киртока  Н. В.

 

 

 

Науковий керівник:

Зав.  кафедри  фінансів  і  кредиту

  Мещеряков  А. А.

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Дніпропетровськ

2014

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………….……….3

РОЗДІЛ I. СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ……..……………………….4

1.1.Загальна характеристика  інвестиційних фондів і компаній…………….……4

1.2. Правові основи іноземного інвестування в Україні………………………....12

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ЇХ СТАНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ………………………………………………………………………….16

2.1. Поняття і механізм  роботи пайових інвестиційних  фондів……….………..16

2.2. Сучасні проблеми інвестиційних  фондів і компаній в Україні…………….19

РОЗДІЛ 3. ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ……………………………………...21

3.1. Шляхи підвищення ефективності інвестиційних фондів………………….21

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….……..24

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………..25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми. Інвестиційна діяльність одна з найважливіших складових діяльності підприємства. Розробка даної теми, на мій погляд, досить актуальна в даний час, коли наша економіка знаходиться в глибокій кризі, і цікава мені не просо як майбутньому економістові, а в першу чергу, як громадянину своєї держави.

Причини, які  зумовлюють необхідність інвестицій, можуть бути різні, як і ступінь відповідальності за прийняття інвестиційного проекту в рамках того або іншого напряму.

Об’єкт дослідження: інвестиційні фонди і компанії.

Предмет дослідження: інвестиційна діяльність.

В умовах ринкової економіки можливостей для інвестування досить багато, хоч і є істотний фактор ризику. Крім  того  інвестиційна діяльність завжди здійснюється в умовах невизначеності.

В даний час перед Україною гостро стоїть проблема залучення іноземних інвестицій, без яких складно собі уявити повноцінний розвиток промисловості та здійснення великих проектів, через відсутність достатніх коштів всередині країни або небажання потенційних інвесторів-резидентів ризикувати своїм капіталом. Тому  основною  метою  даної  курсової  роботи  є  пошук  шляхів підвищення ефективності інвестиційних фондів  та  компаній, що  в  свою  чергу  призвело  б  до  розвитку  фондового  ринку, а це  потягне  за  собою  і залучення  іноземних  інвестицій.

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

• характеристика  інвестиційних  фондів  та  компаній;
• аналіз впливу іноземного  інвестування  на  розвиток  інвестиційних  фондів  та  компаній;
• визначення  проблем  та  можливих  шляхів  їх  вирішення;

Структура курсової роботи включає вступ, 3 розділи з підпунктами, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ I. СУТНЫСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ

1.1.Загальна характеристика  інвестиційних фондів і компаній

У сучасних умовах інвестиційна компанія — це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональним призначенням є установою, що об’єднує індивідуальні заощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який забезпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних власників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників великих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким. Уже в 1899 р. у США виникає перша така інвестиційно-консультативна компанія, а через 10 років у Америці налічується вже 10 таких компаній.

Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх у могутній інвестиційний ресурс.

Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній таких, наприклад, як «Фіделіті», «Дрейфус», «Венгард», «Франкаін» та ін., які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури входить певна кількість інших інвестиційних компаній, їх капітал становить мільярди доларів.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до виникнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але банки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов’язану з ризиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну структуру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для успішної реалізації інтересів своїх вкладників. [11, c.312]

Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило, пов’язана з акціонерною формою, або з формою товариства з обмеженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організація, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як правило, між управляючим компанією (її менеджером, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депозитарієм (від лат. depositum — річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.

Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управляючий компанії бере на себе відповідальність і обов’язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або довірена особа, зобов’язується зберігати активи інвестиційної компанії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу — це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. [21, c.43]

 Зазначені цінні папери  інвестор не може повернути  інвестиційній компанії для їх  погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквідності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об’єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної компанії і тим, чи включена вона в список відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції.

Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов’язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутством таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість  відкритих  інвестиційних  компаній  посилюється  дією  цілої  низки  причин, серед  яких  як  головні  і  найбільш  поширени  такі:

• зростання  заощаджень населення, що  дає  змогу  частину  доходів  постійно  пертворювати  в  капітал  і  забезпечувати  його  диверсифікацію;
• зростання  рівня  масової  економічної  культури  населення, що  дає  можливість  інвестору  орієнтуватись  у  своїй  стратегії  з  урахуванням  певних  закономірностей  розвитку  фінансового  ринку;
• стабільна  й  досить  досконала  система  законодавства, що  забезпечує  досить  високий  рівень  захисту  інтересів  інвестора;
• розвинута  система  комерційних  структур, що  спеціалізуються  на  страхуванні  підприємницьких  ризиків;
• прозорість  ринку  цінних  паперів  і  наявність  доступу  до  обєктивної  інформації  про  діяльність  його  агентів. [21, c.315] 

Інвестиційна діяльність являє собою один з найбільш важливих аспектів функціонування будь-якої комерційної організації. Причинами, які зумовлюють необхідність інвестицій, є відновлення наявної матеріально-технічної бази, нарощування обсягів виробництва, освоєння нових видів діяльності. В інвестиційній діяльності істотне значення має фактор ризику. Інвестування завжди пов'язане з іммобілізацією фінансових ресурсів підприємства і звичайно здійснюється в умовах невизначеності, ступінь якої може значно варіювати.

Під інвестиціями і на макрорівні, і на рівні окремого господарюючого суб'єкта розуміються вільні кошти суб'єкта, які залишилися після задоволення його необхідних потреб, і які можна використовувати з метою отримання доходу. Інвестиціями є грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції, та інші цінні папери, технології, машини, устаткування, ліцензії, у тому числі і на товарні знаки, кредити, будь-яке інше майно або майнові права, інтелектуальні цінності, вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку.

Інвестиції - всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. [9, с.65]

Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності); майнові права, виходять з авторського права та інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлені у вигляді технічної документації, навичок і проізодственних досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («Ноу-хау»); права на користування землею, водою, ресурсами, спорудами, обладнанням та ін.

Для здійснення інвестиційної діяльності необхідно мати предмет інвестування, тобто визначені активи, які відповідно до законодавства України можуть бути інвестовані.

Особливу місце серед учасників ринку цінних паперів займають інвестори, тобто суб'єкти інвестиційної діяльності, які прийняли рішення про вкладення власних, позикових і залучених грошових, майнових та інтелектуальних цінностей.

Інвестори на ринку цінних паперів з метою зниження ризикованості інвестицій і збільшення доходу від них, як правило, вкладають свої кошти одночасно в декілька видів цінних паперів, тобто формують власний портфель цінних паперів (інвестиційний портфель).

Всіх інвесторів можна поділити на 2 групи:

1. індивідуальні - фізичні, а  також юридичні особи, для яких  інвестиційна діяльність не є єдиним або одним з основних видів діяльності;

2. інституційні - набувають  і реалізують фондові цінності  великими пакетами. [8, с.151]

Інституційні інвестори здійснюють діяльності по позиці коштів індивідуальних інвесторів, а потім вкладають їх в цінні папери інших емітентів. Такі інвестори мають значний вплив на функціонування ринку цінних паперів і його активність.

Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів України є:

- інвестиційні фонди та  інвестиційні компанії, які утворили  взаємні фонди;

- страхові компанії;

- пенсійні фонди.[10, с.151]

Інституційних інвесторів можна розділити на три групи.

1. здійснюють узгоджені  інвестиції в обмежене коло  підприємств-холдинги, фінансові групи, фінансові компанії.

2. здійснюють інвестиції, але при цьому не обмежуються раніше наміченими і певними об'єктами інвестування. До цієї групи відносяться інвестиційні фонди та компанії, страхові фірми. Портфель інвестицій цих інвесторів досить широкий і відносно стабільний.

 Здійснюють повсюдні  інвестиції але не мають стабільного портфеля цінних паперів - інвестиційні дилери. Це інвестори, які намагаються отримати дохід  шляхом  спекулятивної гри на біржі (торговельні компанії, інвестиційні банки).

Інституції спільного інвестування представлені на фондовому ринку України холдингами, інвестиційними компаніями, інвестиційними фондами і довірчими товариствами. Спільне інвестування - це діяльність, здійснювана в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду через випуск інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами. Спільне інвестування можуть також виконувати банківські установи разом з іншими фінансово-кредитними функціями.

Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного і позикового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних і організаційних проектів на галузевому або регіональному рівні.[15, с.64]

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від 1994 p., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений термін. Вони забезпечували високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні — це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов’язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.

Відповідно до Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у пайові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право функціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізовані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих взаємних фондів, то вони у дворічний термін мають бути або реорганізовані в пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідуватись.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов’язана з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих компаній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак формування правового поля створює тільки загальні умови для розвитку інвестиційного бізнесу. Основу становлення й укріплення даної форми небанківських кредитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості населення переважати муть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Ця перспектива означає загальний напрям розвитку вітчизняних інвестиційних фондів. Але це, очевидно, буде тільки домінуючим напрямом, який не заперечуватиме багатогранності інших форм організації інститутів щодо акумуляції грошових коштів населення і їх перетворення в капітал. [11, с.319-320]

Отже, інвестиційні фонди діляться на відкриті та закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений термін і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів у строки, встановлені інвестиційною декларацією.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Правові основи іноземного  інвестування в Україну

Для здійснення перетворень в економіці України потрібні значні капітальні вкладення. Ситуація ускладнюється тим, що проблему інвестування господарських комплексів доводиться вирішувати в умовах економічної кризи, коли «заморожування» коштів, при реалізації конкретних проектів дуже негативно впливає на ефективність функціонування всієї економічної системи.

Потреба в інвестиціях для реформування та перебудови економіки постійно зростає внаслідок необхідності оновлення діючих виробничих фондів. У такій ситуації при практично повній відсутності власних коштів, набувають значення іноземні інвестиції, як додатково не інфляційний джерело фінансування. Загальний обсяг тільки першочергових іноземних інвестицій у нашу економіку становить більше 40 мільярдів доларів США. Однак, інвестиційний процес в Україні гальмується рядом суб'єктивних і об'єктивних факторів, серед яких політична та економічна нестабільність, часті зміни законодавства, повільні темпи приватизації, невирішеність питань земельної власності і т.п.. [14, c.54]

 Все це вимагає від  Уряду України проведення вивіреної, науково-обгрунтованої  і, в той  же час, активної інвестиційної  політики, основою якої має бути  в першу чергу створення чіткої  та стабільної нормативно-правової бази господарської діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів.

В Україні порядок державного управління інвестиційною діяльністю та іноземне інвестування, як її складовою частиною, викладені в Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 року N 384, де іноземні інвестиції згадуються нарівні з іншими джерелами інвестування, та у Програмі діяльності уряду України, затвердженої Верховною Радою України 15 жовтня 1996 року. Згідно Концепції державна інвестиційна підтримка надаватиметься переважно на розвиток пріоритетних напрямів в економіці.

 При цьому напрямками  пріоритетного інвестування є  розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго і ресурсозберігаючих технологій, соціальна сфера, розширення і нарощування обсягів виробництва товарів широкого споживання і послуг населенню, а також конкурентно-спроможної продукції, яка призначається на експорт, розвиток агропромислового комплексу, прискорення розвитку медичної та мікробіологічної промисловості. Органами державного управління загальної компетенції, у функції яких входить управління іноземним інвестуванням, в Україні є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.

Президент також бере активну участь у здійсненні державного управління іноземним інвестуванням в Україні. Так, згідно Указу Президента України від 08.08.1995г. N 719/95 створена Українська державна кредитно-інвестиційна компанія.

З метою підготовки пропозицій щодо забезпечення сприятливих умов для розвитку економіки України, прискорення і інтеграції в світову економіку та залучення іноземних інвестицій при Кабінеті Міністрів України створено Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні (Указ Президента України від 27.01.1996г. N 90/96). Указом Президента України від 02.07.1996г. N 493/96 було створено Національне агентство України реконструкції та розвитку, у функції якого входить формування та реалізація державної політики щодо залучення та використання кредитів, грантів, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій.

В апараті Кабінету Міністрів України функції з управління іноземним інвестуванням безпосередньо виконує відділ іноземних інвестицій і вільних економічних зон, який організаційно входить до складу Головного управління з питань зовнішньоекономічних зв'язків.

У повноваження місцевих державних адміністрацій входять: розробка програм соціально-економічного розвитку відповідних територій, внесення пропозицій щодо створення вільних економічних зон, сприяння створенню підприємств з іноземними інвестиціями, здійснення управління інвестиційною діяльністю, в тому числі і за участю іноземних інвесторів, винесення на розгляд відповідних органів пропозицій щодо залученню іноземних інвестицій до економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, обов'язкова реєстрація іноземних інвестицій, ведення їх обліку, проведення на місцевому рівні переговорів з потенційними стратегічними інвесторами, облік частини іноземних інвестицій при складанні місцевих бюджетів і т.д. [19, c.112]

Органами функціональної (Міжгалузевої) компетенції, у функції яких тією чи іншою заходом входить управління процесом залучення та використання іноземних інвестицій, є: Валютно - кредитна рада при Кабінеті Міністрів Україна, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України, Міністерство закордонних справ України, Українська державна кредитно-інвестиційна компанія, Національне агенство України реконструкцiї та розвитку, Фонд державного майна України, Державний митний комітет України і Головна податкова адміністрація України.

Слід зазначити, що хоча за останні роки система державного управління іноземним інвестуванням в Україні не раз піддавалася змінам, але, як правило, ці кроки є недостатньо далекоглядними і відповідно, малоефективними. Так, наприклад, аналіз завдань Національного агенства України реконструкції та розвитку, яке має статус міністерства і є правонаступником ліквідованого Агенства координації міжнародної технічної допомоги показує, що по суті створений аналогічний орган державної виконавчої влади. Це свідчить про те, що в державне регулювання всіх видів зовнішніх надходжень в економіку України (іноземних інвестицій, іноземних кредитів і технічної допомоги) знову прийшли до того, що було напрацьовано раніше, зокрема - до об'єднання функцій державного управління у згаданих напрямках в рамках одного міністерства.

Закону України "Про режим іноземного інвестування" встановлюються державні гарантії захисту іноземних інвестицій . Аналізуючи зміст згаданого розділу, можна зробити важливий практичний висновок про тому, що суб'єктом, який отримує державні гарантії щодо захисту іноземних інвестицій, є іноземний інвестор, а не підприємство з іноземними інвестиціями. [4]

Законодавством України передбачені наступні державні гарантії захисту іноземних інвестицій:

1 . Гарантії від примусового вилучення іноземних інвестицій (за винятком випадків виконання рятувальних робіт у разі стихійного лиха, аварій, епідемій і надзвичайних ситуацій), а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб.

2 . Гарантії компенсації і відшкодування збитку іноземним інвесторам (включаючи упущену вигоду і моральний збиток, заподіяний їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України своїх обов'язків).

3 . Гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності (тобто право на повернення не пізніше, ніж через 6 місяців з дня припинення діяльності, інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі відповідно до їх реальної вартості на момент припинення інвестиційної діяльності).

4 . Гарантії безперешкодного і негайного переведення за кордон прибутку, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземного інвестування.

Отже, ці гарантії забезпечують у разі зміни умов захисту іноземних інвестицій застосування до них протягом 10 років спеціального законодавства про іноземні інвестиції, яке діяло в момент реєстрації іноземної інвестиції, тобто мова йде про гарантії поваги права власності іноземних інвесторів. Однак щодо податкових пільг ці гарантії не діють.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ЇХ СТАНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

2.1. Поняття і механізм  роботи пайових інвестиційних  фондів

 

Є різні погляди стосовно історії виникнення інвестиційних фондів. Автором концепції спільного інвестування вважають датського комерсанта Єдріана Ван Кетвіча, який стверджував, що диверсифікація активів збільшує привабливість інвестування для людей з малим початковим капіталом. У 1774 р. він заснував інвестиційний фонд — Eendragt Maakt Magt, ідея створення якого втілилась у тезу консолідація створює прибуток. Саме цей фонд став прототипом усіх інших європейських (а потім і американських) фондів спільного інвестування.[22, c.80]

На думку інших дослідників, історія інститутів спільного інвестування почалась у XIX ст. у Нідерландах, коли наказом короля Вільяма І у 1822 р. був створений перший фонд взаємного інвестування.

У Великій Британії перший фонд спільного інвестування — The First British Fixed Trust виник у 1931 p.

Пайовий інвестиційний фонд (ПІФ) - це об'єднані кошти інвесторів, передані в довірче управління компанії. Сам пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою - це так званий «майновий комплекс», а по суті, це інвестиційний портфель.[14, c.61]