Інвестиційне забезпечення інноваційної діяльності підприємств

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..…………3

РОЗДІЛ І  ІНВЕСТИЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ ………………………………………………..……………………..5

1. Економічна сутність інвестицій………………………………………….5
2. Інноваційна діяльність підприємств…………………………….………9
3. Інвестиційне забезпечення інноваційної діяльності підприємств…..15

РОЗДІЛ ІІ ОБГРУНТУВАННЯ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ ВИРОБНИЦТВА ..20

РОЗДІЛ ІІІ ПРОЕКТУВАННЯ ЦЕХУ……………………………………...………..32

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………..35

ЛІТЕРАТУРА ………………………………………………………………..………..36

ДОДАТОК А…………………………………………………………………………..37

ВСТУП

В умовах економіки України  розраховувати на значне бюджетне фінансування інноваційної діяльності неможливо. Тому для більшості вітчизняних підприємств основним джерелом стимулювання нововведень є власні кошти та іноземні інвестиції. Банківський кредит поки що залишається занадто дорогим, а самі кредити - занадто короткостроковими для розвитку інноваційної діяльності. Венчурне інвестування, про яке останнім часом багато дискутують, залишається «екзотикою» і значних успіхів не демонструє. Як показує світовий досвід, фінансування інноваційної діяльності базується на таких принципах як:

• чітка цільова орієнтація та швидке й ефективне впровадження сучасних науково-технічних інновацій;
• різноманітність джерел фінансування; обґрунтованість і юридична захищеність методів акумуляції коштів;
• гнучкість системи фінансування; фінансування всіх етапів життєвого циклу інновацій.

Крім того, фінансування інноваційної сфери має складну  структуру й охоплює форми, джерела та ефективність фінансування інновацій, інструменти акумуляції грошових коштів і їх вкладення у проекти та контроль за ними.

У сучасних умовах на більшості  підприємств реальне інвестування – це єдиний напрямок їх інноваційно-інвестиційної діяльності, що зумовлено не тільки нерозвиненістю фондового ринку України, а й низкою переваг, які забезпечують реальне інвестування. Так, за даними Держкомстату України, в 2012р. питома вага підприємств, що здійснювали інновації, в загальній кількості промислових підприємств України становила 14,2%. Серед цих підприємств упровадженням

інновацій займалось лише 11,5% промислових підприємств. Що свідчить про існування певних проблем щодо формування та реалізації інноваційно-інвестиційної стратегії вітчизняних підприємств. При цьому виявляється тенденція до щорічного збільшення загальної суми витрат на інновації. Якщо

в 2010 р. було витрачено 5751,6 млн. грн, у 2011р. – 6160 млн. грн, то в 2012 р. – вже 10850,9 млн. грн. Питома вага витрат припадає на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, пов’язані з упровадженням інновацій – 7471,1 млн. грн (68,9%) .

У сучасних умовах господарювання кожне підприємство зацікавлене в забезпеченні конкурентних переваг за рахунок технологічного рівня виробництва продукції, а тому самостійно намагається забезпечувати динамічний його розвиток. Однак самостійно підтримувати необхідні темпи розвитку технологій більшість українських підприємств не в змозі з наступних причин:

• Розрив між технологічним станом розвинених країн світу та України.
• Збитковість підприємств: самостійно забезпечити достатній рівень фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) окреме взяте підприємство не в змозі.
• Конкурувати з іноземними підприємствами за умов отримання ними різноманітної допомоги з боку держави фактично неможливо – необхідна чітка стратегія ліквідації відставання в інноваційній сфері.

За таких умов важливим є посилення державного регулювання  інноваційно-інвестиційної діяльності, формування державної політики у цій сфері. До такого висновку підводить і вивчення досвіду розвинутих країн (США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції), які розвиваються перш за все на основі активізації інноваційної діяльності. Саме в цих країнах спостерігається радикальний перехід від традиційної до інноваційної науково-технічної політики.

Інноваційний розвиток вимагає  необхідного інвестування, в той  час як стимулювання інвестиційної діяльності має розглядатися в контексті загального інноваційного сектора стратегічного розвитку держави.

Держава, використовуючи певні  механізми, має забезпечити умови  для формування та стимулювання розвитку інвестиційно-інноваційної діяльності насамперед через створення позитивного інвестиційного клімату внаслідок поліпшення загального міжнародного іміджу країни.

РОЗДІЛ І ІНВЕСТИЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

1. Економічна сутність інвестицій

Поняття «інвестиції» та «інвестування» ввійшли в науковий обіг в результаті реформування економіки України. Вітчизняні та зарубіжні економісти розглядають інвестиції як довгострокове вкладання капіталу в різні сфери і галузі економіки, інфраструктуру, соціальні програми, охорону навколишнього природного середовища як у межах країни, так і за кордоном з метою розвитку виробництва, соціальної сфери, підприємництва, отримання прибутку.

Термін «інвестиція» походить від лат. invest, що означає «вкладати». У широкому розумінні цього слова інвестиції становлять собою вкладання капіталу з метою його збільшення в майбутньому. Таким чином, інвестиції – це те, що відкладається на завтра. Одну їх частину складають споживчі блага, які не використовуються в поточному періоді, тому що вони відкладаються на збільшення запасів, іншу – ресурси, які спрямовуються на розширення виробництва. Інвестиціями можуть бути як грошові кошти, так і акції, цінні папери, пайові внески, рухоме і нерухоме майно, авторські права. З фінансового погляду інвестиції – це всі види активів (коштів), які вкладаються в економічну діяльність з метою одержання доходу, а з погляду економіки інвестиції – це витрати на створення, розширення і технічне переозброєння капіталу.

У сучасній економічній літературі термін «інвестиції», як правило, трактується як будь-ке вкладання коштів, яке може і не призвести ні до зростання капіталу, ні до одержання прибутку. До них належать і так звані споживчі інвестиції, тобто придбання предметів довгострокового користування, які за своїм економічним змістом не можуть бути інвестиціями. Проте слід пам’ятати, що інвестування капіталу може здійснюватися не лише у грошовій формі, а й у формах рухомого і нерухомого майна, різних фінансових інструментів (цінних паперів), нематеріальних активів.

У Законі України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції трактуються як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями Закон визначає:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
• рухоме та нерухоме майно;
• майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
• сукупність технічних, технологічних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих;
• права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
• інші цінності.

Таким чином, приріст капіталу за рахунок інвестицій ми можемо назвати процесом інвестування. Джерелом приросту капіталу й головним мотивом інвестування є одержуваний прибуток. Обидва процеси – вкладання капіталів і отримання прибутку – відбуваються в певних періодах часу, а тому вкладання капіталу, а згодом і одержання прибутку може бути послідовним, паралельним або інтервальним.

У першому випадку прибуток буде отриманий відразу після завершення інвестування в повному обсязі, у другому – до повного завершення процесу інвестування, у третьому – між періодом інвестування та одержанням прибутку минає певний час, тривалість якого залежить від форми інвестування та особливостей інвестиційного проекту.

Нині у фаховій (науковій) зарубіжній літературі термін «інвестування» часто трактується як придбання  цінних паперів (акцій, облігацій). У нашій країні за радянських часів його ідентифікували з терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому разі розглядалися як вкладання у відтворення основних фондів (споруд, обладнання, транспортних засобів). Водночас інвестування можуть бути спрямовані на поповнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів (патентів, ліцензій, ноу-хау).

Капіталовкладення визначають витрати на створення нових, а також на розширення, реконструкцію і технічне переоснащення дієвих основних фондів реального сектору економіки. Капітальні вкладення як економічна категорія характеризувалися сукупністю товарно-грошових відносин, пов’язаних із рухом вартості, авансованої у відтворення матеріально-технічних компонентів продуктивних сил, тобто вони значно вужчі, ніж інвестиції.

Довготерміновий характер капіталовкладень, відсутність в їх складі витрат на формування й відтворення оборотних фондів свідчать про обмеженість даної категорії для реального розуміння повноцінного ресурсного забезпечення економічного росту, науково-технологічного відновлення виробничого апарату.

Зарубіжні фахівці в дослідженнях економічного змісту інвестицій наголошують на таких факторах:

а) приріст капіталу, що функціонує;

б) одержання додаткового  доходу;

в) відмова від частини  поточного споживання на користь  очікуваного розширення споживання в майбутньому.

Правильні за своєю суттю, такі характеристики інвестицій усе таки не розкривають досить повно цю складну економічну категорію. Заслуговують на увагу пропозиції економістів щодо розмежу вання понять інвестиційні товари й інвестиційні ресурси за критерієм їх здатності брати участь у утворенні та відтворенні капіталу.

Уведення в наукову  термінологію категорії інвестиційних  ресурсів дозволяє більш докладно розглянути етапи інвестування, відповідно, і  функції інвестицій. цілком обґрунтованим  є розширення складу інвестиційних  ресурсів за рахунок об’єктів інтелектуальної  власності.

Інвестування – це процес акумуляції коштів у різній формі (гроші, акції, цінні папери, пайові внески, рухоме і нерухоме майно, авторські права та ін.), перетворення їх в інвестиційні товари та ресурси, залучення останніх у виробничу стадію і трансформація у перетворювальні інноваційні фактори – ресурси, а далі – у капітал.

Неправомірно вважати  продовженням інвестування приріст  капітальної вартості у формі  доходу чи іншого ефекту. Таке методологічне положення не суперечить необхідності докладного розрахунку повернення інвестованих коштів, їх ефективності, окупності тощо. Але все це забезпечується уже виробничими процесами в поєднанні з іншими факторами. В.Г. Ревазов під час досліджень виявив і обґрунтував такі функції інвестицій у виробничій сфері :

1)формування факторів-ресурсів для виробничої стадії відтворення;

2)реструктуризація основних інститутів сучасного відтворення;

3)утворення нової комплексної структури капіталу у виробничій стадії;

Інвестиційна діяльність — це комплекс заходів і практичних дій юридичних та фізичних осіб (українських або іноземних), а також держави щодо здійснення інвестицій у будь-якій формі з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту .

Основною метою управління інвестиційною діяльністю є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії підприємства на окремих етапах його розвитку, що в кінцевому підсумку набуває конкретного вираження в максимізації ринкової вартості підприємства та підвищенні добробуту його власників у поточному та майбутніх періодах. Саме тому, в процесі реалізації цієї мети, інвестиційна діяльність спрямовується на вирішення таких найважливіших завдань розвитку економіки підприємства:

1) забезпечення формування  необхідних обсягів та оптимальної структури інвестиційних ресурсів з урахуванням потреб на довготермінову перспективу;

2) забезпечення мінімізації  інвестиційних ризиків за необхідного  рівня дохідності інвестицій;

3) забезпечення високих  темпів економічного розвитку  підприємства;

4) підтримання фінансової стійкості та платоспроможності підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності;

5) забезпечення максимізації  чистого прибутку, що залишається  у розпорядженні підприємства від інвестиційної діяльності;

6) пошук і обов’язкове  здійснення шляхів прискорення  реалізації інвестиційних програм  та проєктів підприємства;

7) забезпечення оптимальної  ліквідності інвестицій та можливостей швидкого реінвестування капіталу.

Формування інвестиційних  ресурсів є основною вихідною умовою здійснення інвестиційного процесу. Обсяги та джерела формування ресурсів визначаються, насамперед, вартістю їх залучення (вартістю капіталу), врахуванням перспектив розвитку інвестиційної діяльності підприємства, а також забезпеченням мінімізації витрат на формування інвестиційних ресурсів із різноманітних джерел та відповідного рівня самофінансування інвестиційної діяльності, пошуком найбільш ефективних форм залучення позикового капіталу з різноманітних джерел для здійснення інвестицій.

Для забезпечення ефективності інвестиційної діяльності підприємства необхідно, перш за все, створити узгоджену на всіх рівнях і тимчасових етапах методику формування інвестиційних пріоритетів підприємства, що являє собою конкретні правила прийняття рішень, що конструктивно реалізовуються на основі певної аналітичної і початкової інформації.

На думку В.П. Стахарчука, основою цього узгодження повинна бути орієнтація на кінцеві результати і відповідні процедури оцінки впливу на них тих або інших варіантів рішень.

Інвестиційно-інноваційна  діяльність є однією з форм реальних інвестицій, займає проміжне положення між інноваційною діяльністю і інвестиціями екстенсивного розвитку. Метою її є реакція підприємства на вимоги ринку, і здійснюється вона переважно у виробничій сфері.

Особливістю механізму здійснення інвестиційно-інноваційної діяльності промислових підприємств є те, що вона включає складові елементи і інноваційної, й інвестиційної діяльності. В ході здійснення інвестиційно-інноваційної діяльності ресурси вкладаються в оновлене устаткування, яке необхідне для виробництва вдосконаленого продукту, але створене без використання новітніх відкриттів фундаментальної науки.

1.2. Інноваційна діяльність підприємств

Проблема забезпечення ефективного  функціонування підприємств набуває  особливого значення для України, тому що національна економіка проходить  період відродження ринкових відносин, що насамперед вимагає активізації  інноваційної діяльності.

Термін “інновація” (з  англ. – innovation) означає нове науково-технічне досягнення, нововведення як результат впровадження новизни, але в ХІХ ст. його використовували культурологи і воно означало “впровадження деяких елементів однієї культури в іншу”.

Узагальнивши теоретичні дослідження, розпочаті українським  вченим-економістом світового рівня  Михайлом Туган-Барановським, австрійський вчений Йозеф Шумпетер на початку  ХХ ст. вперше ввів у науці терміни  “інновація” та “інноваційний  процес”. У праці “Теорія економічного розвитку” (1911 р.) Й. Шумпетер визначає п’ять типів нових комбінацій змін або інноваці:

– виробництво нового продукту чи відомого продукту в новій якості;

– впровадження нового методу виробництва;

– освоєння нового ринку  збуту;

– залучення для виробничого  процесу нових джерел сировини;

– проведення реорганізації (уведення нових організаційних форм).

Таким чином, предметом цих  змін можуть бути: продукти, технологічні процеси, сировина, організація виробництва  та нові ринки збуту.

Досліджуючи варіацію основних понять інноваційної діяльності, необхідно вказати, що вживання терміна “інновація” є дуже багатогранним: від надміру узагальнених (широких) варіантів до специфічних (звужених), що здебільшого належать до технічних нововведень. Варто зазначити, що при ширшому підході до аналізу визначення цього терміна стає менш чітким.

Узагальнивши, доходимо висновку, що існують два основні підходи щодо тлумачення цього терміна. Крім цього, ряд вчених розглядає інновацію саме як процес упровадження нових виробів, технологій, методів організації виробництва і праці та методів управління. Інші передбачають дослідження інновації як продукту – результату процесів упровадження нової техніки, технології, нового методу.

Проведені дослідження складових інноваційного процесу довели, що “нововведення – інновація – інноваційна діяльність” формують взаємозв’язаний, логічний ланцюжок послідовних подій від ідеї до конкретного продукту (робіт, послуг), технології та їх розповсюдження (поширення) при практичному використанні. Інноваційний процес – це інтерактивна модель, яка складається із інструментарію перетворення наукових знань в інновацію і всі її елементи становлять єдине ціле.

Інноваційна діяльність –  це складова інноваційного процесу, що охоплює сукупність таких стадій: ініціацію, маркетинг інновацій, інвестування, виробництво інновацій, їх просування, реалізацію, оцінку ефективності. Відмінною особливістю інноваційної діяльності є відсутність стадії диверсифікації, яка віднесена до інноваційного процесу як більш широкого за змістом поняття.

Сьогодні стає очевидним, що інновації життєво необхідні  для сталого розвитку кожного  підприємства, галузі, регіону та економіки в цілому. Тому однією з актуальних проблем у даний час є створення відповідної інфраструктури щодо впровадження інновацій. Важливо виділити такі ознаки класифікації підприємств, що впроваджують інновації: готовність підприємства до інновацій; характер інноваційної діяльності; вид інновації; джерела фінансування. Інноваційна діяльність підприємства – один з головних напрямків виходу з кризи, стабілізації та відтворення суб’єктів господарювання на сучасному етапі розвитку національної економіки. Інвестиційна привабливість підприємства як складової інноваційного об’єкту пропонується як додаткова ознака для класифікації підприємств, що впроваджують інновації. Це дозволить розподілити підприємства за низьким, середнім та високим рівнем інвестиційної привабливості.

Необхідно зазначити, що інвестиційна привабливість застосовується до суб’єкту господарювання (підприємства), окремого інноваційного чи інвестиційного проектів. В даному контексті доцільно розглядати підприємство, що впроваджує інновації, як систему “підприємство – інноваційний проект” або інноваційний об’єкт. Це дозволить інвестору зробити обґрунтований вибір об’єкту інвестування, що забезпечить гарантію отримання запланованих результатів з урахуванням потенційних можливостей як суб’єкту господарювання, так і конкретного інноваційного проекту.

Ефективність інноваційної діяльності підприємств, насамперед, залежить від її стимулювання і підтримки на усіх рівнях. Дослідження можливих шляхів стимулювання та підтримки інноваційної діяльності підприємств проводилось з урахуванням закордонного та вітчизняного досвіду, що дало можливість виділити головні напрямки, які дозволять прискорити процес оновлення виробництва та ефективно використовувати внутрішні й залучати зовнішні інвестиції в інноваційну діяльність:

1) надання пільг підприємствам, установам та організаціям інноваційної інфраструктури (науково-дослідним і дослідно-конструкторським установам; підприємствам, що створюють інновації; вищім учбовим закладам; тимчасовим колективам та іншим). Упровадження податкових “канікул” та податкових інвестиційних кредитів;

2) зменшення бази оподаткування  з урахуванням внесків у спеціальні  фонди підприємства (інноваційний, інвестиційний, амортизаційний та інші);

3) створення умов стимулювання  фінансово-кредитних установ щодо  кредитування інноваційної діяльності  суб’єктів господарювання.

Досвід України та інших  держав свідчить про можливість створення фондів підтримки інноваційної діяльності на усіх рівнях, а саме:

• Українського інноваційного фонду  з метою фінансування науково-технічних розробок і впровадження у виробництво;
• Фонду виробничих інновацій  для фінансування проектів, які не увійшли до складу державних цільових програм;
• регіональних фондів  з метою сприяння розвитку підприємств науково-технічної сфери.

Крім того, рекомендується створити загальнодержавні фонди підтримки  інноваційної діяльності в таких  інноваційно активних містах, як Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, а  також венчурні фонди.

Інноваційна сприйнятливість є основною характеристикою, яка поєднує в собі сукупність визначальних властивостей інноваційної діяльності та здатність підприємства вигідно для себе використовувати  вплив динамічного зовнішнього  середовища, що дає можливість враховувати  її у процесі прийняття управлінських  рішень щодо інноваційної діяльності підприємства. Тому під інноваційною сприйнятливістю слід розуміти ступінь  готовності, зацікавленості та можливості підприємства постійно оновлювати фактори  внутрішнього середовища шляхом виявлення  інновацій, їх розрізнення за визначеними  ознаками та оцінки необхідності їх впровадження з метою підвищення конкурентоспроможності

Інноваційна діяльність підприємства є складною системою, тому пропонується розглядати її в постійному взаємозв’язку з  ланцюгом «виникнення, формування та активізації  інноваційної діяльності», який складається  з: гіпотез її появи і розвитку; основних економічних умов для її здійснення; фундаментальних передумов  її активізації.

Інноваційна діяльність підприємства безпосередньо  формується та здійснюється в умовах інноваційного середовища, під яким пропонується розуміти визначену і  сформовану систему факторів: політичних, правових, економічних, виробничо-технологічних, демографічних, географічних, ринкових, соціокультурних, природних, екологічних, міжнародних, що забезпечує (прискорює  чи гальмує) розвиток інноваційної діяльності підприємства.

Циклічність розвитку ― один з основних факторів зовнішнього середовища підприємства. Одночасно вона виступає формою економічного розвитку, природною властивістю економіки та однією з детермінант макроекономічної рівноваги. Ключовою складовою циклічного розвитку економіки є економічний цикл, що включає чотири фази: пожвавлення, підйом, падіння, депресія. Кожна фаза циклу особлива, однак існують загальні риси, характерні відповідній фазі економічного циклу. Дослідження кожної з фаз економічного циклу дозволяє визначити наявність взаємозв’язку між ними, інноваційною діяльністю підприємства та його інноваційною сприйнятливістю.

На фазі пожвавлення циклу М. Кондратьєва  відзначаються наступні особливості  інноваційної діяльності на рівні підприємства: впровадження значної кількості радикальних нововведень у процес виробництва; максимальний рівень інноваційної діяльності та інноваційної сприйнятливості. Для фази підйому характерні: введення поліпшуючих нововведень, оскільки більша частина радикальних нововведень уже реалізована, а нові ще не сформовані; високий рівень інноваційної діяльності та інноваційної сприйнятливості підприємства. На фазі падіння циклу відбуваються: припинення інвестування інновацій й нововведень; низький рівень інноваційної діяльності; виникнення умов для формування серії радикальних нововведень; мінімальна інноваційна сприйнятливість підприємства. На фазі депресії відзначаються: формування серії радикальних нововведень; поступове зростання рівня інноваційної діяльності та інноваційної сприйнятливості.

Аналіз основних аспектів теорії М. Кондратьєва показує зв’язок між виникненням інновацій як однієї зі складових інноваційної діяльності та початком відповідної фази циклу. Визначенє, що для кожної фази циклу характерні відповідні види інновацій, стимулювання та впровадження яких на підприємстві згідно з фазою циклу, прискорить її проходження та формування наступної.

Технологічний рівень підприємства є однією з основних детермінант інноваційної сприйнятливості, яка становить сукупність технологічних укладів, та визначається як співвідношення частки характерної для них продукції в її загальному обсязі, що виробляється. Технологічна структура економіки як фактор мезосередовища складається з технологічних рівнів усіх підприємств. Існує прямий зв’язок між фазами технологічних укладів та інноваційною діяльністю підприємства, оскільки відбувається зміна інноваційної сприйнятливості на різних фазах укладу.

Підвищення інноваційної сприйнятливості відбувається протягом наступних фаз: 1) зародження, коли відбувається підвищення інноваційної сприйнятливості провідних підприємств, які першими почали використовувати інновації в процесі виробництва; 2) монополії, коли інноваційна сприйнятливість підприємств-монополістів максимальна, і також відбувається зростання інноваційної сприйнятливості інших підприємств; 3) домінування, коли відмічається максимальна інноваційна сприйнятливість усіх підприємств; 4) згасання, для якої характерне зниження інноваційної сприйнятливості усіх підприємств до мінімуму.

Аналіз інноваційної діяльності вітчизняних підприємств дозволив зробити висновок, що у виробників на сьогоднішній день відсутні відповідні економічні умови для впровадження інновацій. Спостерігається постійне зниження частки підприємств, що впроваджують інновації, у їх загальній кількості. Відповідно, знижується частка інноваційної продукції. Це є домінуючою тенденцією, що характеризує в цілому інноваційну  діяльність підприємств.

Провідними галузями, які  здійснюють інноваційну діяльність, є: машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість, металургія та обробка  металів, харчова і легка промисловість. Практично всі підприємства цих  галузей (окрім машинобудування) належать переважно до старих сировинних підгалузей і на ці ж підгалузі припадає значна частка іноземних інвестицій. Вітчизняним  інноваціям властиві такі основні риси: дифузія інновацій (переважають  модифікуючи або поліпшуючі інновації); переважання насамперед продуктових  інновацій; домінування низько-технологічних, енергоємних й екологічно небездоганних  виробництв.

У структурі фінансування інноваційної діяльності найбільшу  частку складають власні кошти, тобто  підприємства орієнтовані на власні можливості. Складний фінансовий стан промислових підприємств, відсутність  відповідних сертифікатів якості товарів, несприятлива ситуація щодо охорони  прав інтелектуальної власності, значний  знос парку машин і устаткування призводять до помітного скорочення робіт зі створення й освоєння нової техніки та технологій. Пріоритетними  стають напрямки створення менш трудомісткої продукції.