Основні форми державного регулювання підприємництва

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Основні форми державного регулювання підприємництва»

 ЗМІСТ

Вступ

ВСТУП

Держава може бути своєрідним гарантом окремих суб'єктів підприємництва, не допускаючи їх банкрутства, якщо це може призвести до несприятливих  наслідків для всієї економіки. Вона виступає як покупець, закуповуючи товар і послуги підприємців для державних потреб.

 Держава здійснює  функції власника стосовно державної  власності, а також бере участь  у підприємствах, заснованих на  поєднанні приватної та державної  власності. Виступаючи в ролі  менеджера економіки, держава широко використовує фінансову, монетарну політику та політику планування.

Державне регулювання  економіки здійснюється шляхом соціально-економічного прогнозування через антимонопольну політику і розвиток конкуренції, державну стандартизацію, метрологію і сертифікацію, систему оподаткування, інших форм регулюючого впливу держави. Нарівні з нормативно-правовим регулюванням відповідних сфер господарювання для економічної діяльності держави характерна розробка комплексних і регіональних програм.

 Регулювання економіки є інструментом, що використовується державою для впливу на діяльність у сфері економіки, але це не єдиний інструмент, що використовується з такою метою. Воно ґрунтується на законодавстві, але ця характеристика притаманна не тільки йому, а переважній більшості засобів державного впливу на економіку. Водночас, відмінною особливістю законодавства, що становить основу регулювання економіки, є його здебільшого імперативний характер.

Діяльність з державного регулювання економіки може бути класифікована залежно від того, на чию користь воно здійснюється.

Вивчення законів вільної  гри економічних сил - у чому й  полягає найважливіший зміст  політичної економії - призвело до визнання необхідност регулювання цієї гри суспільною владою. (Михайло Туган-Барановський)

1. Суть та необхідність державного регулювання

Про систему ринкових відносин В. Черчілль сказав: "Вона безперечно має багато вад, проте нічого кращого людство  ще не придумало". Можемо констатувати, що ця теза залишається актуальною і на сьогодні. Що ж тоді робити з цими численними недоліками, які в економічній літературі визначаються як "зона недосяжності ринку"? Безперечно, вирішувати ці проблеми повинна держава, до того ж не порушуючи при цьому базових принципів ринкових відносин.

Для визначення оптимального ступеня державного втручання у підприємницьку діяльність в умовах ринку, потрібно проаналізувати принципи господарювання у цій економічній системі, з'ясувати основні переваги та недоліки цієї діяльності, а також про місце в ній державного регулювання.

У ринковій економіці рішення про  виробництво, споживання, економію, інвестиції, пропозиції робочої сили та фонду  вільного часу приймаються не державою, а окремими підприємствами, кожна  юридична особа може у дозволених межах починати самостійні дії, одночасно відповідаючи за їх позитивні або негативні наслідки.

державне регулювання 

Як дійові особи виступають підприємства, акціонерні товариства, окремі підприємці, держава. Мета кожної дійової особи  ринку - отримати максимальний прибуток або досягти соціального ефекту, який для власника є ціною за надання продукції чи послуг та взяттям на себе ризику.

Узгодженість між окремими дійовими особами на окремих ринках здійснюється у ринковому господарстві децентралізовано, без втручання з боку держави. Стимулюючим фактором є змагання та конкуренція. Тільки завдяки цьому підприємства змушені вести постійний пошук найкращих рішень щодо виробництва та реалізації продукції або надання послуг (пошук нових продуктів, нових технологій, більш низьких витрат, джерел підвищення якості сервісу), самостійно відповідати за свій фінансовий стан, запобігати неплатоспроможності, знаходити інвесторів, які можуть реалізовувати їхні інвестиційні плани. При цьому їм приходять на допомогу розвинені ринки позичкових капіталів (банки), котрих немає в такій формі у плановій системі. Підприємства, яким не вдається забезпечити органічної взаємодії з усіма дійовими особами розгалуженої ринкової інфраструктури на довгий час втрачають ринок.

Проте ринкові господарства все  ж не можуть обійтися без держави. У всіх західних ринкових системах держава виконує в економічному житті важливу роль. Дискутуються тільки масштаби втручання держави в економіку. Так, класики економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо) вважали, що ринкова економіка повинна розвиватися на основі саморегулювання. Проте криза капіталістичної економіки 1929-1933 рр. ознаменувала кінець "ери" вільного підприємництва, показала, що ринкова економіка без втручання держави розвиватися не здатна.

Необхідність державного регулювання  ринкової економіки теоретично обґрунтував англійський економіст Дж.М. Кейнс в книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1946). Дана теорія набула застосування на практиці в економіці США (в 50-ті роки) і принесла певні позитивні результати у господарській діяльності. В подальшому теорія державного регулювання Кейнса лягла в основу економічної політики майже всіх розвинутих капіталістичних країн.

Державне регулювання ринкової економіки - це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики.

Необхідність державного регулювання  ринкового механізму обумовлюється негативними наслідками, які можуть мати місце та повинні бути попередженими або обмеженими.

Зокрема ринкові притаманні такі недоліки:

• він не сприяє збереженню невідтворюваних природних ресурсів; не має економічного механізму захисту навколишнього середовища; не може регулювати використання ресурсів, що належать всьому людству та що мають загальносвітову цінність;
• він ігнорує потенційно негативні соціальні наслідки рішень, що приймаються; не стимулює виробництво товарів та послуг колективного використання (дороги, комунікації, транспорт та інше);
• сприяє виникненню масового безробіття та майнової нерівності серед непрацездатного населення;
• не забезпечує перерозподілу доходів між багатими та бідними верствами населення, дотримання відповідного рівня добробуту громадян і, особливо, працевлаштування населення;
• не забезпечує фундаментальних досліджень в науці, розвитку освіти, культури, безкоштовної охорони здоров'я;
• не забезпечує виробництва соціально-необхідних товарів за низькими цінами;
• він схильний до нестабільного розвитку з притаманним йому загостренням соціальної напруженості у суспільстві та розвитком інфляційних процесів.

У цьому контексті можна виділити основні функції, які мають здійснюватись  державою в умовах ринкових відносин:

1. Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

2. Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.

3. Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.

4 Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

5 Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.

6 Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомоги та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.

7. Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

8. Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.

9. Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). За допомогою правових регуляторів держава встановлює "правила гри" на ринку, а через систему економічних регуляторів-цілеспрямовано "настроює" ринковий механізм, щоб на його основі стимулювати або стримувати ділову активність у раціональних рамках.

Про необхідність державного регулювання економіки  говорить весь світовий досвід. Держава  через свою особливу роль у суспільстві  за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю, що випливає з цього факту, вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини: апарату чиновників, державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов'язки усіх членів суспільства. Зазначені суто утриманські інтереси держави визначали її обмежену, пасивну роль у регулюванні економіки.

За цих  умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи  на ціни і доходи, автоматично і  досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб'єктів, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність. Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об'єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки.

Разом з  тим слід зазначити, що державне регулювання  економіки не є "чарівною паличкою", яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання  держави в економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів, а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.

2. Механізм державного  регулювання підприємництва

Паралельно з процесами становлення  підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Економічний зміст  державної підтримки полягає  в розробці та реалізації системи  державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні  програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або  через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких  програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до нового підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Проте, така практика є досить поширеною в  усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

інституціональних засад розвитку бізнесу;

функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва - формування чинного  законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього  забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств.

Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існує певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.

В Україні  діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких  структур. Відповідно до чинного законодавства  України деякі види підприємницької  діяльності потребують спеціального ліцензування. До них відносять: здійснення юридичної  практики, страхова, аудиторська діяльність, виготовлення ліків, діяльність та інші.

Під стандартизацією розуміють  встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування  діяльності в певній галузі. Сертифікація та стандартизація є стратегічними  напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики створюють найбільше перешкод для підприємців. Вся робота з стандартизації в Україні регламентується стандартами державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію 01 жовтня 1993 року.

Коли підприємство веде активну  зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим  елементом виробничого менеджменту  взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Кожен вид товару, який підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана без сертифікована продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.

Організаційною основою сертифікації продуктових виробів підприємства є мережа державних випробувальних центрів для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації – СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:

правила та порядок здійснення сертифікації продукції;

критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

умови вступу до міжнародної системи  сертифікації (наявність нормативно-технічної  документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва;

функціонування спеціальної системи  нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).

На початку 1993 року Україна стала  членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії - ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

В Україні створено Державний комітет стандартизації метрології та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС.

3. Інституціональні засади державної  підтримки підприємництва

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної  підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін "дерегулювання підприємництва" з'явився в Україні на початку 1998 року після Указу Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", де вперше роз'яснювалося це поняття.

Дерегулювання підприємництва - це сукупність заходів, спрямованих на зменшення  втручання державних органів  у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних  та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Організація ефективної підтримки  підприємництва обов'язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом  ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку  ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний  розвиток, неналагодженість взаємозв'язків  між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь і держава, і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку - це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об'єднань), які обслуговують інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:

Фінансово-кредитна інфраструктура (банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань)

Організаційно-технічна інфраструктура (товарні біржі, торгові доми, лізингові  компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації). Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв'язків (асоціації, торгові палати), інші - є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами тощо).

Інформаційно-аналітична інфраструктура (інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори. аудиторські організації).

Інформаційне і кадрове, науково-методичне  забезпечення підприємництва (мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові:

• матеріально-технічна підтримка;
• науково-технічна (інноваційна) підтримка;
• фінансово-інвестиційна підтримка;
• податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу;
• зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств;
• екологічне регулювання бізнесу.

Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання  монопольній діяльності, на її обмеження  та припинення. Основою конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене Законами України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (1992), "Про Антимонопольний комітет України" (1993), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996), та інші нормативно-правові акти.

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Момент, коли виникає монопольне становище підприємців на ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку (понад 35 %). Підприємство, що має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність - монопольною діяльністю. Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, вважається монополізованим ринком.

Суб'єктами антимонопольної політики в Україні  є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки  та розвитку конкуренції. Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет  Міністрів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці.

Для реалізації конкурентної політики, контролю за використанням  антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

До засобів  антимонопольного регулювання належать:

- обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;

- декларування зміни цін;

- установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

- квотування обсягів виробництва товарів (послуг);

- використання державних замовлень;

- розподіл ринків;

- тарифне регулювання імпорту та експорту товарів та ін.

Інститут банкрутства є невід'ємною складовою державної підприємницької політики та інструментом цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницьких структур. В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується на Законах України "Про банкрутство", "Про банки і банківську діяльність", "Про аудиторську діяльність", а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняття такого рішення йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).

Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій  для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентів за облігаціями, випущеними підприємством та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи.

4. Фінансові важелі державної  підприємницької політики. Економічні  функції податків

Податок встановлюється тільки державою і є тільки її атрибутом. Встановлення податку в законі держави є формою прояву державного суверенітету. Індивідуальність податку проявляється у тому, що при його стягненні держава бере на себе обов'язки надання кожному платнику визначеного еквівалента, який дорівнюватиме розміру його платежу.

Податки є частиною загальної фінансової системи як держави в цілому, так  і окремих її суб'єктів. Крім того, вони виступають однією з категорій  ринкової економіки.

Податки існують у сфері виробничих відносин, оскільки є вилученням частини виробленого продукту (в грошовій формі) в дохід держави. Але податки - це нестійка категорія. Вони можуть змінюватись.

Сутність податків, як економічної  категорії, проявляється через ті функції, які вони виконують. Виділяють основні головні функції податків:

- фіскальна функція (її сутність полягає в забезпеченні надходження коштів до державного бюджету. За її допомогою відбувається формування фінансових ресурсів держави, призначених для покриття витрат, пов'язаних із виконанням державою своїх функцій - економічних, соціальних, оборонних, охорони здоров'я, екологічних тощо).

- регулююча функція (її сутність полягає в перерозподілі вартості валового національного продукту між державою та платниками податків. Податки при цьому утворюють особливі механізми, які забезпечують баланс особистих і загальнодержавних інтересів).

Ефективність застосування податків залежить від їх прогресивності, можливості отримання будь-яких пільг і загального зменшення в межах чинного  законодавства. За допомогою податкових пільг держава має змогу регулювати кон'юнктуру загальнодержавного ринку товарів і послуг. Встановлення податкових пільг дає можливість підприємству збільшити свої доходи, прибуток, знизити витрати та ціну виробу, збільшити реалізацію продукції. І навпаки, збільшення розмірів сплачених податків призводить до підвищення ціни та зменшення обсягів виробництва.

Держава встановлює ставки оподаткування і диференціює їх відповідно до чинної системи та особливостей розвитку економіки. Диференціація проводиться залежно від виду підприємства та форми його власності, напряму діяльності, обсягів виробництва або надання послуг, важливості його для споживачів або держави, а також від часу діяльності суб'єкта оподаткування.