Особливості моделювання в агропромисловому комплексі

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ З ПИТАНЬ ДІЯЛЬНОСТІ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ.

 

1.1. Функції і завдання агропромислового комплексу.

 

1.2. Структура і особливості агропромислового комплексу.

 

1.3 Поняття і класифікація ризиків в діяльності агропромислового комплексу.

 

1.3. Нормативно– правове забезпечення діяльності агропромислового комплексу.

 

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ.

 

2.1. Організаційна характеристика  агропромислового комплексу.

 

2.2. Аналіз діяльності агропромислового комплексу.

 

РОЗДІЛ 3. МОДЕЛІ І МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧИМ ПОТЕНЦІАЛОМ  АПК РЕГІОНУ.

 

 3.1. Особливості моделювання в агропромисловому комплексі.

 

 3.2. Моделі ризику.

 

 3.3. Модель.

 

 3.3. Розв’язок моделі.

 

 3.5. Аналіз отриманого результату.

 

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ.

 

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

 

ДОДАТКИ.

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Становлення ринкових відносин, формування нових конкурентоспроможних підприємницьких організаційних структур з різними формами власності, загострення конкуренції обумовили сучасний стан розвитку агропромислового комплексу України, пріоритети та напрями його діяльності.

Коли йдеться про  такі важливі питання як визначення завдань і шляхів розвитку держави  на певний відрізок часу, то до цього доречно підходити , використовуючи принципи системного аналізу, формуючи систему цілей і пріоритетів. А окремі цілі, як відомо, можуть суперечити (конфліктувати) між собою. Тобто виникає конфліктність та зумовлений цим ризик.

 Необхідно наголосити, що поняття "економічний розвиток", і це важливо для України, повинен включати такі поняття як "зростання", так і "стійкість, ризик". Нерідко доводиться говорити про оптимальний обсяг інвестицій, що забезпечують максимально можливу інтенсивність економічного зростання при заданому рівні стійкості й ризику, чи про зростання ступеня стійкості й зниження ступеня ризику при відносно задовільних темпах зростання.

 Чим складнішим  і більш невизначеним є оточуєче  середовище, тим більш складними,  очевидно, будуть і методи управління, тим актуальнішим є врахування ризику, його аналіз та управління ним.

 Економічний ризик – це об'єктивно-суб'єктивна категорія у діяльності суб'єктів господарювання, що пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору і відображає міру (ступінь) відхилення від цілей, від бажаного (очікуваного) результату, міру невдачі (збитків) з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих та зворотніх зв'язків стосовно об'єкту керування.

 Ринкова трансформація вітчизняної економіки передбачає вирішення нових завдань, з якими раніше сільськогосподарські підприємства не стикалися, але розв’язання яких необхідне для успішного їх функціонування.

 В умовах нестійкості, невизначеності, конфліктності, багатокретеріальності та ризику важливим інструментом ефективного дослідження діяльності сільськогосподарських підприємств є використання сучасного математичного апарату, що ґрунтується на економіко-математичних моделях.

 Ця потреба обумовлена недосконалою організацією діяльності сільськогосподарських підприємств, їх неадаптованістю до змін у зовнішньому середовищі, невідповідністю якості продукції світовим стандартам, високими витратами виробництва.

Формування ефективних, адаптованих до конкретно-історичних умов розвитку виробничих відносин механізмів управління розвитком агропромислового виробництва регіону неможливе без усебічного, комплексного та системного дослідження такої категорії, як виробничий потенціал галузі, його структурних елементів і характеру взаємодії між ними.

Дослідження теми управління виробничим потенціалом АПК в  період становлення ринкових відносин в аграрному секторі регіону, обумовлено також, вкрай незадовільним, кризовим станом виробничого потенціалу АПК України, що вимагає системної  оцінки цього стану та рівня і ефективності використання найважливіших виробничих ресурсів (земельних, трудових і матеріально-технічних).

Проблемам формування й  оптимізації виробничого потенціалу, науково-методичним аспектам оцінки та моделювання виробничого потенціалу присвячені праці таких вчених, як В. Авдеєнко, В.Я. Амбросов, О. Ареф’єва, О.А. Бугуцький, О. Балацький, А.П. Вервейк, В. Герасимчук, І. Джаїн, Ю. Дінець, Ю. Дорошенко, А. Жулавський, В. Захарченко, В. Зубков, П. Ігнатовський, І. Лукінов, Л. Мірошник, В. Москаленко, А. Онищенко, Б. Пасхавер, Г.М. Підлісецький, А. М. Сліжіс, А. Тодосійчук, В. Фальцман, С. Хейнман, Д. Черніков, Д. Шевченко та ін.

Як з наукової, так  і з практичної точок зору актуальними  залишаються дослідження оптимальної  взаємодії системи стратегічного управління агропромисловим комплексом в умовах динамічних змін зовнішнього виробничого середовища. Насамперед це стосується питань, пов'язаних з формуванням (у межах системи стратегічного управління АПК) системи управління та планування розвитку його виробничого потенціалу.

 

 Вибору теми дипломної роботи «Моделі і методи управління виробничим потенціалом АПК регіону» сприяло актуальність даного питання у наш час, оскільки зростає потреба в запровадженні ринкових методів господарювання, в оперативності прийняття управлінських рішень, у розрахунку, прогнозуванні і моделюванні варіантів можливих напрямків діяльності підприємств.

 Це сприятиме розширенню спектра факторів, що впливають на окремі аспекти діяльності суб’єктів господарювання, а отже, і визначенню можливих додаткових резервів підвищення ефективності виробництва. Важливою умовою успішної діяльності підприємства є оптимальний вибір методу моделі, а також подальше її застосування.

Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлюється: по-перше, об'єктивними вимогами практики ринкових перетворень економіки, по-друге, відсутністю відповідних цим вимогам теоретичних розробок і прикладних методів оцінки і мінімізації економічного ризику в аграрному виробництві.

 

Добавити про  структуру дипломної роботи, її обсяг.

Відформатувати  у відповідності до вимог.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ДОСЛІДЖЕННЯ З ПИТАНЬ ДІЯЛЬНОСТІ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ

 

1.1. Функції і завдання агропромислового комплексу регіону

Головні завдання що стоїть перед галузями АПК регіону це:

– зростання сільськогосподарського виробництва

– надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською  сировиною

– об’єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання  високих кінцевих результатів

– надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок .

Функціональна структура  АПК відображає основні виробничотехнологічні  зв’язки та функціональні ланки  з вирощування і переробки  сільськогосподарської продукції.

Основні функціональні  ланки АПК – це спеціалізовані агропромисловості комплекси, що об’єднують виробничо взаємопов’язані підприємства з вирощування, заготівлі, зберігання, транспортування, переробки і реалізації певного виду (рідше двох) сільгоспсировини. Саме в них розвиваються найбільш інтенсивні виробничо-технологічні зв’язки, їм властиве спільне використання сировини й спільне обслуговування і та ін. Виділяються дві інтегровані групи спеціалізованих АПК: рослинницькі і тваринницькі.

В Україні розвиваються численні спеціалізовані АПК:

1) рослинницькі: зернопромисловий, буряко-цукровий, плодоовочеконсервний, картопле-спиртовий, виноградарський, льонопромисловий та ін.

2)тваринницькі: м’ясо,  молоко-, птахопромисловий комплекси  та рибоконсервний.

Серед рослинницьких  комплексів особливу роль відіграє зернопромисловий. Забезпечення країни власним зерном та її експортні можливості завжди вважалися стратегічно важливими для її економічної незалежності. Україна має всі умови для активної розбудови цього комплексу, вона здавна вважалася житницею царської Росії, а пізніше – СРСР. Зернопромисловий комплекс і нині має досить потужну сільськогосподарську ланку, під зерновими зайнято майже 45% усіх посівних площ України. Зернові культури представлені пшеницею, кукурудзою, житом, ячменем, вівсом, просом, рисом тощо. Провідну роль відіграє озима пшениця, яка “царює” серед зернових у Лісостепу і Степу. Посіви рису зосереджені на півдні, в Херсонській області.

Переробна промисловість  зернопромислового спеціалізованого АПК має досить розгалужену структуру  і відіграє важливу роль у харчовій промисловості. Вона охоплює борошномельну, круп’яну, хлібопекарську, макаронну, кондитерську галузі. Її підприємства розміщуються під впливом сировинного та споживчого фактору і дуже поширені на території України. Вони відрізняються рівнем територіальної концентрації, особливо розповсюджена хлібопекарська галузь.

Провідне місце в  АПК України займає і цукровобуряковий комплекс. Він об’єднує майже 180 цукрових і цукроворафінадних заводів, які  тяжіють до сировинної бази та зосереджені, переважно, у центральних та східних областях лісостепової зони.

Дуже розповсюджений у країні потужний, з розгалуженою структурою, достатньо територіально  диференційований плодоовочеконсервний комплекс. Він включає виробництва  з вирощування овочів, фруктів  і ягід, сушильні та консервні цехи і комбінати. Проте концентрація вирощування овочів дуже нерівномірна і досягає максимуму поблизу великих міст, переробних підприємств. Переважно у приміських АПК – важливій формі територіальної організації інтегрального АПК – зосереджені основні теплично– парникові господарства (навколо Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси і т.д.)

У територіальному поділі праці бере активну участь і олієжировий  комплекс, основою якого є виробництво  та переробка соняшника. Його посіви зосереджені на півдні лісостепової зони і в степовій (крім її крайнього півдня). У цей комплекс входять також маргаринові, миловарні заводи, жирові комбінати. Жирові комбінати і миловарні заводи розташовані в Полтаві, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Вінниці, Львові і т.д. Маргаринові заводи є у Києві, Ужгороді, Донецьку. На виробництво маргарину і мила надходить більше третини соняшникової олії.

У двох районах – Поліському і Прикарпатському – розміщені  підприємства льоно-промислового комплексу, який бере активну участь у територіальному поділі праці. Він об’єднує вирощування, первинну обробку льону та виробництво лляних тканин. Саме тканини надходять у експортний сектор країни і користуються попитом за кордоном. Більше 30 льонозаводів з первинної переробки льоно-волокна зосереджені у Поліських областях: Волинській, Житомирській, Рівненській і Чернігівській. У Прикарпатті льонопереробка здійснюється переважно на відповідних (кооперативних та державних) льонопунктах. Лляні тканини виробляються на великомасштабних льонокомбінатах країни – Рівненському і, нещодавно введеному в дію, Житомирському.

Як і попередні, спеціалізовані АПК активно беруть участь у територіальному  розподілі праці виноградо-виноробне  виробництво України. Його визначальна  риса – високий рівень територіальної концентрації на півдні України, в Криму та Закарпатті. Кінцева продукція комплексу – виноград, виноградний сік, вина, шампанське і коньяк – не лише вивозиться в усі області країни, але й широко експортується. Орієнтирами розміщення первинної переробки винограду і випуску коньяку є райони вирощування винограду. Основні заводи шампанських вин – у Криму та біля великих споживачів (у містах Києві, Одесі, Донецьку).

Тваринництво – базова ланка великого за обсягом виробництва, широко розповсюдженого на території України тваринницько-промислового комплексу. Основою його формування є скотарство, свинарство і птахівництво. Провідні його ланки – молокопромисловий і м’ясо-промисловий АПК. Останній відіграє провідну роль і об’єднує тваринництво, переробку м’яса та обслуговування: спеціальне машинобудування, комбікормова промисловість.

У середньому у країні в структурі виробництва м’яса  більше 45% припадає на частку яловичини  і телятини, й лише близько 35% –  свинини. У Лісостепу і Степу  переважають м’ясний і м’ясо-молочний напрями та птахівництво. Останнє відіграє важливу роль у Криму та в структурі всіх природних АПК, де функціонують великі птахофабрики.

Вівчарство в Україні  відіграє допоміжну роль і розвивається в передгір’ях Карпат і в Степу. Саме воно забезпечує сировиною, в першу чергу, текстильну і хутряну промисловість.

Більш рівномірно на території  країни розміщено бджільництво, але  основною зоною його зосередження є  Карпати, лісостепові та степові  області.

Поряд з розвитком  м’ясопромислового комплексу тваринництво є основою розвитку молокопромислового комплексу. До його складу входять, крім молочного, маслопереробні, молочноконсервні, сировинні й обслуговуючі виробництва. Вони широко розповсюджені на території країни. Основними виробниками масла є Київська, Вінницька і Чернігівська області.

 

1.2. Структура і особливості агропромислового комплексу.

Агропромисловий комплекс розвивається на основі агропромислової  інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію – забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду, забезпечення хоча б простого відтворення населення в країнах перехідної економіки. Дуже гостро ця проблема постала і в Україні, де в останні роки поглиблюються процеси депопуляції населення.

У той же час, Україна  здавна є землеробською країною, характеризується надзвичайно сприятливими економічними та природними умовами для розвитку сільського господарства і має великий споживчий ринок продуктів харчування. На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК.

Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна реформа, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.

Велику роль відіграє природний фактор. Вплив природних  умов проявляється зонально та опосередковується  рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічним прогресом.

Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.

В Україні інтенсивність  розвитку АПК та розгалуженість структури  сільського господарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних умов у зв’язку з наявністю тут трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агрокліматичні, грунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства. Агрокліматичні ресурси виражають забезпеченість сільськогосподарських культур теплом і вологою, включаючи тривалість вегетаційного періоду. Вони сприяють високому сільськогосподарському освоєнню майже всієї території України, досягаючи максимуму сприятливості в її лісостеповій зоні, на південному березі Криму, в Закарпатті. Ґрунтові ресурси країни дуже різноманітні. Основний їх різновид – родючі чорноземи, які займають більш ніж 60% площі сільськогосподарських угідь. Їх структура та родючість погіршуються у зв’язку із застосуванням недосконалої, дуже важкої сільськогосподарської техніки, неефективних технологій землеробства і т.д.

До числа провідних  економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в цілому, забезпечення її об’єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській місцевості більшості областей і в результаті – неефективність сільськогосподарського виробництва й АПК у цілому.

Рівень розвитку АПК  країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах харчування відповідно до фізіологічних норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональному використанні природних ресурсів і збереженні природи.

Якщо територіальні  індекси виробництва сільськогосподарської  продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефективність виробництва набагато нижча.

Основними ланками агропромислового комплексу є:

1) сільське господарство, включаючи “насінницькі” станції;

2) переробна промисловість.

До складу допоміжних ланок входять:

1) промисловість з  виробництва засобів виробництва  (машинобудівельна), виробництва хімічних  добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура  із забезпечення основних підприємств  паливом, енергією, теплом, транспортними  засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва;

3) навчально-наукова та  управлінська ланка, яка об’єднує  управління, спеціалізовані науково-дослідні  інститути та навчальні заклади  (Аграрна академія).

Галузева структура  АПК характеризується великими диспропорціями. Особливо вони помітні у співвідношенні сільськогосподарської і промислово-переробної ланки, що безпосередньо відбивається на незабезпеченні ринку продуктів харчування вітчизняною продукцією. Негативно позначається на ефективності функціонування АПК і відставання виробництва сільськогосподарського машинобудування, добрив, гербіцидів, комбікормів тощо.

У галузевій структурі  АПК України провідне місце займає сільське господарство. Саме в аграрному  секторі зайнято майже 70% працівників  середнього віку та виробляється більше 65% продукції АПК. За характером продукції сільське господарство відноситься до ІІ підрозділу суспільного виробництва предметів споживання. Основним предметом праці є земля. Сільське господарство поширене на всій території України, його розвиток визначає високий рівень господарського освоєння земель України.

Її земельний фонд складає 60,3 млн. га, з них приблизно 75% – сільськогосподарські угіддя. Їх площа дорівнює 40,8 млн. га, з яких 80% – рілля, 16,5% – сінокоси і пасовища. У лісостепових областях – Тернопільській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській – розораність сягає 90%, а в степових – Одеській, Миколаївській, Херсонській – 95%. Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. У цілому ж структура сільськогосподарських угідь різна в різних природних зонах. Частка ріллі з 35-40% у Поліській зоні зростає до 70-80% у Лісостепу і Степу, а в Закарпатті вона складає лише 20%. Зараз помітно знижується родючість ґрунтів, площі, які випадають із сільськогосподарського обігу, не набувають іншого статусу, наприклад, природоохоронних земель.

У галузевій структурі  сільського господарства розвиваються рослинництво і тваринництво. Співвідношення обсягів їх продукції дещо змінюється, і в останні роки домінує рослинництво, на його частку припадає приблизно 52-53% усієї сільськогосподарської продукції.

Збалансована структура  сільського господарства передбачає обов’язковий розвиток другої основної її ланки  – тваринництва. В окремі роки на його частку в Україні припадало до 53% обсягу валової сільськогосподарської продукції.

Одним з важливих аспектів дослідження та управління АПК, у  т.ч., його інвестування, є територіальний. До дослідження територіальної структури  та організації АПК України існує  декілька підходів. Найбільш прийнятний з них грунтується на вивченні основних форм територіального зосередження виробничо взаємопов’язаних сільськогосподарських, промислово-переробних та інфраструктурно-обслуговуючих підприємств. Залежно від масштабу зайнятої території та складності її морфології виділяється декілька рангів елементів територіальної структури АПК України: пункт, центральний вузол, район, зона. Залежно від складу взаємопов’язаних підприємств ці вузли, райони та зони тощо можуть бути або спеціалізованими, або інтегральними. У першому випадку ми виділяємо лише сільськогосподарські, промислові та інфраструктурні підприємства одного профілю, одного спеціалізованого АПК: бурякоцукрові, зернопромислові, плодоовочеконсервні, м’ясопромислові і т.д. У другому випадку в інтегральний агропромисловий вузол, район, зону об’єднуються всі підприємства території, пов’язані з вирощуванням, зберіганням, переробкою, транспортуванням, збутом і т.д. сільськогосподарської продукції.

Часто виділяються і  територіальні типи інтегральних АПК. У цьому випадку вони розглядаються або в межах одиниць адміністративно-територіального поділу, і тоді мова йде про регіональні АПК – обласні, економічного чи адміністративного району і т.д; або, виходячи з великої обумовленості структури і спеціалізації інтегральних АПК природними умовами, розглядаються АПК основних природних зон, що розміщуються на території України: Полісся, Лісостеп, Степ, гірські та передгірні території.

 

1.3. Поняття і класифікація ризиків в діяльності агропромислового комплексу

Розвиток економіки  на сучасному етапі пов'язаний із зміцненням і розширенням ринкових принципів господарювання. Процеси  розвитку ринкових відносин в Україні  посилилися невизначеністю та конкуренцією. Щоб вижити за таких умов, керівникам підприємств треба упроваджувати нові технології й технічні новинки, приймати сміливі і нетрадиційні рішення, а це підвищує ступінь економічного ризику.

На даний час актуальним є питання щодо розширення сфер діяльності аграрних товаровиробників в напрямках  виходу на зовнішні ринки, проте для ефективного здійснення такої діяльності важливим буде зменшення пов’язаних з цим ризиків, що без втручання держави відбуватися практично не може.

Економічний ризик – це об’єктивно-суб’єктивна категорія у діяльності суб’єктів господарювання, що пов’язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору. Вона відображає міру (ступінь) відхилення від цілей, від бажаного (очікуваного) результату, міру невдачі (збитків) з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих та зворотних зв’язків стосовно об’єкта керування.

Це визначення ґрунтується  на системному підході до категорії  економічного ризику і вказує на необхідність аналізу впливу на об’єкти керування  множини внутрішніх і зовнішніх  чинників та надсистеми, а також ставлення до ризику суб’єктів господарювання (суб’єктів ризику).

Об’єктом ризику називають  економічну систему, ефективність та умови  функціонування якої наперед точно  невідомі.

Під суб’єктом ризику розуміють особу (або колектив), яка зацікавлена в результатах керування об’єктом ризику і має компетенцію прийняття рішень щодо об’єкта ризику.

Джерело ризику – це чинники (явища, процеси), які спричиняють невизначеність результатів, конфліктність у широкому сенсі цього поняття.

Під інформаційною ситуацією розуміють певний ступінь градації невизначеності навколишнього середовища в одному з можливих станів із заданої множини, якою володіє суб’єкт управління на момент прийняття рішення.

Якісний аналіз ризику вимагає  ґрунтовних знань, досвіду, інтуїції в тій чи іншій сфері економічної діяльності. Його головна мета – визначити чинники і зони ризику, після чого ідентифікувати всі можливі ризики. Характерними є, для цього аналізу зокрема, такі аспекти.

Перший аспект пов’язаний з необхідністю порівнювати очікувані позитивні (сприятливі) результати з можливими економічними, соціальними (як сьогоденними, так і майбутніми) несприятливими наслідками. У зв’язку з цим необхідно ідентифікувати причини виникнення ризику, виявити його чинники, види невизначеності та конфліктності, які зумовлюють ризик. Необхідно також здійснити класифікацію ризику.

Другий аспект якісного аналізу ризику пов’язаний з виявленням впливу рішень, які приймаються в  умовах невизначеності та конфліктності, на інтереси суб’єктів господарювання. Без урахування інтересів (заінтересованості) неможливі якісні перетворення в соціально-економічному житті як на макрорівні, так і на мезо– та мікрорівнях. Насамперед необхідно виявити, для кого і якою мірою цей ризик корисний? Чиїм інтересам він відповідає? Йдеться про те, що коли немає заінтересованості в результатах економічних рішень, то немає й ризику.

Отже, ситуація результату може бути охарактеризована, зокрема, такими рисами: наявність невизначеності та (чи) конфліктності; наявність альтернатив (стратегій) та необхідність вибору однієї з них (уникнення того, щоб здійснити вибір, є різновидом вибору); можливість оцінити наявні альтернативи – прийняти рішення.

Спочатку людина (суб’єкт  ризику) усвідомлює ризикованість ситуації, прогнозує можливі потенціальні втрати (збитки), причому не лише у формі грошей, а й престижу, злагоди з керівництвом, роботодавцями, постачальниками тощо. Усвідомивши ситуацію як таку, що обтяжена ризиком, вона оцінює її прийнятність для себе. На відміну від теорії прийняття рішень, вихідний пункт якої – гіпотеза, що суб’єкт вже перебуває в ризикованій ситуації, людина (керівник) вирішує, як її уникнути.

Навіть потрапивши в  ризиковану ситуацію, вийти з якої не просто (наприклад, необхідність сплатити значний штраф), можна пристосуватися до ризику, спробувавши модифікувати обставини, що склалися. Так, відклавши на деякий час прийняття остаточного рішення, можна пошукати вихід із становища, що склалося, чи зібрати додаткову інформацію. Скажімо, ризик можна знизити за допомогою страхування, делегування своїх повноважень тощо. Але за додаткову інформацію треба платити, за страхування – також. В той же час, відклавши прийняття рішення, можна потрапити в ситуацію ризику невикористаних можливостей.

Що стосується нашої країни, то можна назвати такі причини ризиків:

-необов’язковість і безвідповідальність господарських суб’єктів;

-нечіткість і постійні зміни законодавчих і нормативних актів, що регулюють підприємницьку діяльність;

-темпи інфляції;

-політична нестабільність;

-відсутність реального господарчого законодавства;

-відсутність персональної відповідальності значної частини підприємців за результати своєї діяльності;

-певна залежність підприємця від криміналітету і нездатність правоохоронних органів надійно його захистити;

-значне зростання чисельності працівників апарату управління;

-нестійке податкове законодавство;

-нечесна конкуренція;

-недостатній рівень освіченості підприємців з питань економіки та підприємництва.

Класифікація ризику

 

Тенденція до ускладнення  соціально-економічних процесів породжує появу все нових видів і типів ризику.

Ризик, як правило, поділяють  на два типи – динамічний і статичний.