Освіта в Україні

Житомимрський кооперативний коледж бізнесу і права

Наукова робота

на тему:

«Освіта в Україні»

Виконала

студентка групи ФК-9-24

Поліщук Тетяна Олександрівна

м.Житомир

2011-2012 н.р.

ПЛАН

Вступ

Розділ 1.Системи освіти в Україні:

1.1. Дошкільна освіта;

1.2 Загальна середня освіта;

1.3. Позашкільна освіта;

1.4. Професійно-технічна освіта;

1.5. Вища освіта.

Розділ 2. Шляхи входження України в Болонський процес:

2.1. Болонський процес;

     2.2 . Особливості входження України в Болонський процес;

2.3. Основні проблеми української вищої освіти щодо входження в Болонський процес;

2.4. Напрямки структурного реформування вищої освіти України з огляду на Болонський процес;

Розділ 3. Порівняльна характеристика освіти в Естонії і Україні.

Висновок

Вступ

ХХІ століття в усіх сферах життєдіяльності людини  і суспільства в цілому висуває нові, раніше невідомі завдання. Це ставить перед людиною, а отже, і перед освітою – сферою, що готує молоде покоління до життя, – небачені раніше невідомі завдання. Зумовлено це переходом людства на перетині тисячоріч до нового типу цивілізації.

Освіта ХХІ століття – це освіта для людини. ЇЇ стрижень – розвиваюча, культуротворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв’язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни. Саме тому ця тема здалася мені цікавою і я взяла її за основу своєї наукової роботи.

ХХІ ст. – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, у якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі, перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття вимагають глибокого оновлення системи освіти, зумовлюють її випереджувальний характер.

Входження України у світовий освітній простір зумовлює приведення вітчизняних освітніх стандартів, зокрема щодо тривалості набуття загальної середньої освіти, у відповідності з нормами світового співтовариства (не менше 12 років).        

Суспільство стає дедалі більш людиноцентриським. Отже, індивідуальний розвиток людини, особистості за таких умов є, з одного боку, основним показником прогресу, а з другого – головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Ось чому найбільш пріоритетними сферами в ХХІ столітті стають наука – як сфера, що продукує нові знання, та освіта як сфера, що олюднює знання і насамперед забезпечує індивідуальний розвиток людини.

І тільки країна, яка забезпечує пріоритетний розвиток цих сфер, зможе претендувати на гідне місце в світовому співтоваристві, бути конкурентноспроможною.                                                 

Розділ 1.Рівні освіти в Україні

1.1. ДОШКІЛЬНА ОСВІТА

Законодавство України визнає дошкільну освіту первинним елементом загальної структури освіти в державі. Водночас, цей рівень освіти законодавче не визначається як обов'язковий і надається дитині за бажанням батьків. Тим самим фактично знімається питання про державні гарантії дошкільної освіти, ставиться під сумнів її роль у системі неперервної освіти, від початку створюються передумови не­однакової підготовки дітей до навчання в школі.

Кількісні показники, що характеризують мережу та контингент дошкільних навчальних закладів, мають стійку тенденцію до зниження. Поза сумнівом, на скорочення мережі установ дошкільної освіти впливає такий об'єктивний чинник, як змен­шення народжуваності та, відповідно, чисельності дітей дошкільного віку. Але впливом цього чинни­ка не можна пояснити стійке зниження показника охоплення дітей дошкільною освітою.

Скоро­чення мережі дошкільної освіти зумовлене рядом чинників соціально-економічного характеру: (1) падіння виробництва на початку 1990-х років зу­мовило вимушену передачу відомчих дошкільних закладів у підпорядкування органам місцевого само­врядування, які не в змозі забезпечити достатній рівень їх фінансування; (2) недостатнє бюджетне фінансування освіти зумовлює його недостатність і на рівні дошкільної освіти; (3) низький рівень до­ходів не дозволяє багатьом сім'ям оплачувати освіту дітей у дошкільних закладах і не сприяє розвиткові мережі приватних дошкільних закладів освіти; (4) високий рівень безробіття серед молоді знімає потребу значної частки молодих сімей у перебуванні дітей в дошкільних закладах.

Слід відзначити також появу в освітньому про­сторі України сектору домашньої освіти. Скориста­тися з неї можуть лише сім'ї з високими доходами, тому чинник домашньої освіти суттєвим чином на динаміку мережі дошкільних закладів освіти не впливає.

Протягом 1990-2000рр. мережа дошкільних за­кладів скоротилася на третину (33,5%); чисельність дітей, які відвідують дошкільні заклади, — на 40,1%; показник охоплення дітей дошкільного віку змен­шився з 57% у 1990р. до 37% на початок 2001р..

Якщо врахувати лише заклади, що реально пра­цюють6, то скорочення мережі дошкільних закладів становитиме 46,5%, зменшення місць у цих закла­дах — 51% (з 2,277 млн. у 1990р. до 1,117 млн. на початок 2001р.).

Особливо помітного скорочення зазнала мережа сільських дошкільних навчальних закладів. Кількість закладів зменшилася лише на 29,4%, але кількість місць у них — на 53,7%; показник охоплення дітей впав більш ніж у два з половиною рази — із 43% до 16%.

У містах кількість дошкільних навчальних закладів скоротилася на 37,8%; кількість місць — вдвічі; по­казник охоплення дітей зменшився з 69% до 49%.

Подібним до ситуації в Україні є становище дошкільної освіти в Росії, де тенденція падіння показника охоплення теж до цього часу не подола­на. Протягом 1995-2005 рр. він знизився з 55,5% до 54,9% , — залишаючись при цьому значно вищим, ніж в Україні.

Розподіл дошкільних навчальних закладів за формами власності

Переважна частка дошкільних закладів пере­бувають у комунальній (58%) і колективній (40%) власності; держава утримує лише 7,4% закладів; приватні дошкільні заклади складають 2,3% загаль­ної мережі.

Заклади дошкільної освіти для дітей з особливими потребами

За даними Державного комітету статистики України, у 2004 р. працювали 183 заклади дошкільної освіти компенсуючого типу для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумово­го розвитку; в них перебували 16,2 тис. дітей. При цьому, в сільській місцевості не було жодного закладу компенсуючого типу.

Працювали також близько 4000 груп спеціального призначення, що охоплювали 58,1 тис. дітей.

Найкращі заклади дошкільної освіти в Україні:

1.      Дошкільний навчальний заклад № 28 «Золотий ключик» м. Умань;

2.      ДНЗ №8 м.Чернівці;

3.      ДНЗ "Зірочка" м. Обухів;

4.      Святошинський дитячий садок (м.Київ);

5.      Домашній дитячий сад "Лодоньки", приморський район, м. Одеса.

1.2. ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ОСВІТА

Згідно з Конституцією України, повна загальна середня освіта є обов'язковою для всіх громадян дер­жави13. Законодавством України за­гальна середня освіта визнається обов'язковою основною складовою неперервної освіти14.

Загальна середня освіта в Україні має досить розвинуту інституційну мережу, що загалом здатна задо­вольнити освітні потреби дітей і під­літків шкільного віку. Створюються загальноосвітні заклади нового типу; скорочується кількість шкіл, що працюють у дві-три зміни; набува­ють поширення приватні школи. Водночас, близь­ким до критичного є стан середньої освіти на селі; скорочується мережа вечірніх шкіл за одночасного підвищення протягом останніх років числа учнів.

З 1 вересня 2001р. в Україні розпочався перехід до 12-річної середньої загальної освіти, що бу­дується за триступеневим принципом: початкова, неповна та повна загальна середня освіта15. Відповідно, загальноосвітні навчальні заклади поділяються на: заклади І ступеню (початкова шко­ла; чотири роки навчання); II ступеню (основна школа; п'ять років навчання); III ступеню (старша школа; три роки навчання). Старша школа має функціонувати переважно як професійна, у якій не­залежно від профілю реалізується в повному обсязі загальноосвітня підготовка.

Мережу загальної середньої освіти складають загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у т.ч. для дітей і підлітків, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації.

До мережі загальної середньої освіти відносять також позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати та ті професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ) й вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, які нада­ють повну загальну середню освіту.

Контингент учнів загальноосвітніх навчальних закладів формується, як правило, з дітей від 6 до 18 років, за винятком учнів вечірніх (змінних) навчаль­них закладів.

Розподіл   навчальних   закладів   за   типами

До загальноосвітніх навчальних закладів належать заклади різних типів, їх класифікація і кількість, станом на початок 2000/2001н.р. наведені на врізці "Типи загальноосвітніх навчальних закладів ".

Денні навчальні заклади складають переважну більшість (близько 98,9%) загальноосвітніх навчаль­них закладів: станом на 2004/2005н.р., їх налічува­лося 21 965.

Відзначається стійка тенденція до зменшення частки денних навчальних закладів, що працюють у дві-три зміни: у 1990/1991н.р. вона становила 20%; частка учнів, які вчилися в дві-три зміни, скороти­лася з 15% у 1990/1991н.р. до 8% у 2000/200Ін.р.; 87% із них ведуть заняття в одну зміну; 13% — у дві або три зміни.

У денних навчальних закладах працюють 572 тис. вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:11,6.

Вечірні (змінні) навчальні заклади становлять ли­ше близько 1,1% загальної мережі загальноосвітніх навчальних закладів. Відзначається тенденція ско­рочення їх кількості за одночасного збільшення числа учнів. Як видно з діаграми "Вечірні (змінні) навчальні заклади ", мережа вечірніх шкіл скоротила­ся більш ніж удвічі; водночас, з 1998/1999н.р. число учнів зросло на 5,4%.

У вечірніх (змінних) школах працюють 4600 вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів складає 1:25,4. Це більш ніж удвічі перевищує середній показник по Україні та показник денних шкіл.

Заклади нового типу. До закладів нового типу відносять гімназії, ліцеї, колегіуми та навчально-виховні комплекси. Станом на початок 2000/2001н.р., їх налічувалося загалом 1832 одиниці, що складало 8,3% загальної кількості денних загальноосвітніх закладів. З 1995 р. мережа закладів нового типу демонструє досить високі темпи зро­стання: так, у 2003/2004 н.р. кіль­кість гімназій зросла, порівняно з 1995/1996 н.р., майже вдвічі (зі 150 до 296), кількість ліцеїв — більш ніж удвічі (зі 138 до 283).

Загальноосвітні навчальні заклади для дітей з особливими потребами. Мережа шкіл для дітей з особливими потребами налічує 402 заклади, що на дев'ять одиниць менше, ніж було на 1990/1991н.р. Число дітей, які на­вчаються в цих закладах, протягом 1995-2005 рр. залишається практично сталим — на рівні 68-69 тис.

Розподіл навчальних закладів за формами власності. Переважна більшість (99%) загальноосвітніх се­редніх навчальних закладів є держав­ними; в них навчаються 6743,7 тис. учнів (99,7% загального числа); пра­цюють 571,5 тис. (99,1%) вчителів. Співвідношення числа вчителів та учнів становить 1:11,8.

Більшість — 99,7% — державних загальноосвітніх навчальних за­кладів підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Інші перебувають у під­порядкуванні різних міністерств, відомств та організацій.

Сектор приватних загальноосвітніх навчальних за­кладів складає лише 1% загальної мережі. Всі при­ватні заклади належать до денних; переважна більшість — до закладів нового типу.

На початок 2004/2005 н.р. налічувалося 229 при­ватних шкіл, у яких навчалися 20,3 тис. дітей і підлітків (0,3% загального числа учнів); працювали 5125 учителів (0,9% учительського корпусу загально­освітніх навчальних закладів).

Співвідношення числа вчителів та учнів стано­вило 1:4, що майже втричі перевищує показник денних державних навчальних закладів.

Найбільша кількість приватних навчальних за­кладів — у Харківській (31), Одеській (29) областях; АРК (25); м.Києві (24); Дніпропетровській (23) та Донецькій (19) областях. Водночас, у Волинській і Тернопільській областях немає жодного приватного загальноосвітнього навчального закладу.

Розподіл загальноосвітніх середніх навчальних закладів за місцем розташування. Сільські школи

Понад дві третини (67,1%; 14,9 тис. одиниць) за­гальної кількості середніх навчальних закладів України розташовані в сільській місцевості. В них навчаються майже третина (32,4%; 2,2 млн.) школярів країни.

Сільські школи. Серед навчальних закладів, що працюють на селі, дуже невелику частку становлять заклади нового типу, більше того, відзна­чається тенденція їх зменшення.

Практично немає у сільській місцевості приватних шкіл. Внаслідок погіршення демографічної ситуації зростає кількість малокомплектних шкіл, утримання яких стає непосильним для місцевих бюджетів. Наприклад, у Чернігівській області (другій за терито­рією, 18-й за чисельністю населення) у 2004/2005 н.р. працюють 147 малокомплектних шкіл, є райони (Ріпкинський, Новгород-Сіверський, де таких шкіл близько 40%.

На початок 2004/2005 н.р. кількість вакансій вчи­тельського складу в сільських школах становила близько 3000 (найбільше — в Херсонській, Мико­лаївській областях та АРК).

Внаслідок нестачі вчителів у частині шкіл вико­нується лише інваріантна частина навчальних планів, що зменшує не лише можливості отриман­ня їх учнями якісної загальної освіти, але й їх шан­си на продовження навчання у вищих навчальних закладах.

Найкращі заклади загальної середної освіти в Україні:

1.      Середня загальноосвітня школа №78 м Київ;

2.      Київська міжнародна школа в м.Києві;

3.      Школа бізнесу 777 м.Львів;

4.      Середня школа №149 м.Харків.

1.3. ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА

Законодавством України позашкільна освіта визнається складовою системи неперервної освіти. Водночас, статистичні дані свідчать, що як інституційна мережа, так і чисельність учнів поза­шкільних закладів освіти зменшуються; найбільш відчутного скорочення зазнає мережа тих закладів, діяльність яких потребує значних фінансових витрат і порівняно складного обладнання.

До позашкільних навчальних закладів належать різноманітні структури, що здійснюють освітню діяльність поза межами обов'язкової шкільної про­грами навчання.

Станом на початок 2005 р., в системі Міністерст­ва освіти і науки України діяли 1497 закладів поза­шкільної освіти, в яких навчалися 1,2 млн. дітей і підлітків; Зокрема, в Малій академії наук, що має 25 територіальних відділень, — близько 30 тис.

Протягом 1992-2004 рр. чисельність учнів за­кладів позашкільної освіти зменшилася майже на чверть (на 362,5 тис. осіб, або 23%).

Крім закладів позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України, працює мережа шкіл естетич­ного виховання, підпорядкована Міністерству куль­тури й мистецтв.

Протягом 1990-2000 рр. мережа цих шкіл зазнала не такого відчутного скорочення, як це сталося із закладами Міністерства освіти і науки: загалом, во­на зменшилася лише на 12 одиниць (з 1533 у 1999р. до 1521 у 2000р.). Проте, чисельність учнів у шко­лах естетичного виховання зменшилася так само значно — майже на 20%.

Мережі позашкільної освіти в Україні при­таманна стійка тенденція до скорочення. Перш за все, вона характерна для структур, діяльність яких потребує складного обладнан­ня. Останнє свідчить про те, що падіння кількісних показників системи позашкільної освіти зумовлюється, скоріше, не зменшенням соціальної потреби в цій складовій освіти, а недостатнім її фінансуванням.

Найкращі заклади позашкільної освіти:

1.      Навчальний центр ім. Кручиніної м .Донецьк;

2.      Європейська Школа Дизайну м. Київ;

3.      Волошка, студія танцю м.Харків.

1.4. ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНА ОСВІТА

Законодавством України професійно-технічна освіта визначається складовою си­стеми освіти, яка забезпечує первинну про­фесійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників.

Мережу професійно-технічної освіти складають професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ). Фінансування ПТНЗ здійснюється з державного бюджету.

Визначено три атестаційні рівні ПТНЗ: навчально-курсові комбінати (І рівень); професійно-технічні училища (II рівень); вищі професійно-технічні училища та цент­ри професійно-технічної освіти (III рівень). ПТНЗ присвоюють випускникам кваліфіка­цію "кваліфікований робітник". Випускники

акредитованих вищих професійних училищ III рів­ня можуть отримувати кваліфікацію "молодший спеціаліст"39.

Переважну частку контингенту ПТНЗ становить молодь віком від 15 до 18 років, яка здобуває пер­винну професійну підготовку.

Станом на початок 2004/2005 н.р., в Україні пра­цювали 970 ПТНЗ; з них 839 (86,5%) готували робітників з наданням повної загальної середньої освіти40. В системі професійно-технічної освіти здійснювалося навчання з 342 професій, що охоп­лювали 492 спеціальності.

З числа професійно-технічних закладів нового типу працювали 119 вищих професійних технічних училищ і центрів професійно-технічної освіти, що забезпечують високий рівень кваліфікації з техно­логічно складних, наукомістких професій; 11 центрів професійно-технічної освіти; три училища-агрофірми. 419 ПТНЗ здійснювали професійну підготовку та пере­підготовку з робітничих професій незайня­того населення. Діяли понад 70 навчально-науково-виробничих комплексів за участю ПТНЗ.

В системі професійно-технічної освіти навчалися близько 530 тис. осіб, у т.ч. понад 25 тис. — з числа незайнятого насе­лення. Більше двох третин учнів здобували повну загальну середню освіту, кожен дру­гий — дві і більше професії. Показник чисельності учнів ПТНЗ у розра­хунку на 10 тис. населення у 2004/2005 н.р. становив 106 проти 125 у 1991/1992н.р.

Відзначається також помітне підвищення рівня працевлаштування випускників ПТНЗ. Це можна розглядати як свідчення ефективності здійснених у системі освіти заходів щодо приведення переліку професій, з яких здійснюються підготовка, до потреб сучасно­го ринку праці.

Протягом останніх років спостерігається стійка тенденція до зростання у загальній чисельності учнів ПТНЗ абсолютного числа та частки дітей-сиріт і дітей, які потребують корекції фізичного та розумо­вого розвитку.

Найкращі заклади професійно-технічної освіти:

1.                    Білоцерківське професійно-технічне училище №13;

2.                    Вінницьке вище професійне училище ДДСО при МВС України;

3.      Вище професійне училище №123 м. Дніпропетровськ.

1.5. ВИЩА ОСВІТА

Законодавство України гарантує право громадян на отримання вищої освіти, в т.ч. безоплатне — в державних і комунальних вищих навчальних закла­дах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває впер­ше49. Обов'язковість вищої освіти для громадян законодавство не унормовує.

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що визначена Законом України "Про освіту". Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: "Молодший спеціаліст", "Бакалавр", "Спеціаліст, магістр".

Вища освіта здобувається у вищих навчальних закладах відповідних рівнів акредитації на основі: базової загальної середньої освіти, повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційних рівнів "Молодший спеціаліст" і "Бакалавр", а також "Спеціаліст, магістр" як післядипломна.

Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном.

Прийом громадян до вищих навчальних закладів проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел оплати за навчання.

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

· перший рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади;

· другий рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади;

· третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

· молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;

· бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

· спеціаліст, магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.

Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.

Виходячи із структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня "Молодший спеціаліст"; другий - "Бакалавр" (базова вища освіта); третій - "Спеціаліст", "магістр" (повна вища освіта).

Структура ступеневості вищої освіти в Україні

Вищі навчальні заклади певного рівня акредитації можуть здійснювати підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями, які забезпечують навчальні заклади нижчого рівня акредитації.

В системі вищої освіти функціонують вищі навчальні заклади державної та інших форм власності.

До мережі входить 979 вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети).

Мережа вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації налічує 664 вищих навчальних заклади, у тому числі 593 державної форми власності та 71 інших форм власності, із загальною чисельністю 528 тисяч студентів.

Мережа вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації налічує 315 закладів, у тому числі 223 державної форми власності. Серед них функціонує 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус національного мають 48 університетів та академій. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. студентів, серед них здобувають вищу професійну освіту 1086 тис. студентів віком від 17 до 24 років включно, що складає 90 відсотків до загальної чисельності студентів.

Мережа вищих навчальних закладів забезпечує навчання 392 студентів на 10 тис. населення.

Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямами, які включають понад 500 спеціальностей.

Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні встановлюються Державними стандартами освіти. Державний стандарт освіти - це сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня.

Державні стандарти освіти розробляються з кожного напряму підготовки (спеціальності) для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Уперше, у 2000 році у відповідності до Указів Президента та Постанов Кабінету Міністрів України уведена система кредитування навчання обдарованої молоді. У наступні роки на ці заходи Державним бюджетом передбачено по 5 млн. гривень щорічно.

Важливу соціальну роль у правовому забезпеченні можливостей отримання вищої освіти молоді мають Укази Президента України "Про державну підтримку підготовки фахівців для сільської місцевості" та ін., що є реальними кроками на шляху гуманізації освіти.

Останнім часом в Україні збільшилась кількість дітей віком до 18 років, що навчаються у технікумах, училищах і коледжах і мають обмежені можливості розвитку та потребують особливої уваги суспільства щодо їх виховання й соціального захисту, державної підтримки в одержанні спеціальної освіти. Насамперед, це діти-інваліди, діти з фізичним вадами розвитку, хворі діти, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Такі діти в Україні навчаються у технікумах-інтернатах для інвалідів, для них створено Відкритий Міжнародний університет розвитку людини, в якому застосовуються нові технології навчання, зокрема дистанційна, що дає можливість отримати повноцінну вищу освіту І-ІV рівнів акредитації за 27 спеціальностями усім бажаючим з урахуванням стану здоров'я й місця проживання. Представництва університету розташовані у всіх реґіонах України, створені багатопрофільні навчально-науково-реабілітаційні комплекси від дитячого садочка до магістратури. Крім того в технікумах і коледжах України створюються окремі групи з дітей з вадами для одержання ними кваліфікації молодшого спеціаліста.

Важливе завдання перед освітою України поставлено тезою навчання впродовж усього життя людини. Ринок праці швидко змінюється, що диктує необхідність створення короткотермінових навчальних програм перепідготовки й підвищення кваліфікації кадрів. Цю важливу функцію має виконувати система післядипломної освіти.

Сьогодні відбуваються позитивні зміни у формуванні комплексної системи післядипломної освіти, як складової частини національної освіти. Функціонує понад 500 державних та недержавних навчальних закладів та підрозділів, із яких близько 200 вищих навчальних закладів післядипломної освіти, підпорядковані безпосередньо Міністерству освіти й науки України. Поряд із цим 23 міністерств та відомств мають власну мережу закладів, серед яких найбільш вагомі - аграрна, промислова та транспортна галузі. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі близько 30 тис. отримують вищу освіту різного освітньо-кваліфікаційного рівня з 58 спеціальностей.