Вікова та педагогічна психологія

1.Основні типи навчання і їх психологічні моделі

У процесі  аналізу особливостей історичних типів  організації навчання можна виділити чотири сталі елементи навчального  процесу:

• повідомляння (передавання) знань;

• засвоювання  їх;

• відтворювання  засвоєного;

• застосовування знань на практиці.

Як об’єкт теоретичного аналізу існує чотири основні типи навчального процесу: інформаційно-повідомляючий, пояснювально-ілюстративний, проблем но-евристичний, або дослідницький, та проектний.

Інформаційно-повідомляючому типу відповідає догматичне навчання, яке панувало в середньовічній Європі. Традиційне навчання, час поширення  якого — останні 300 років, базується  на пояснювально-ілюстративному способі передавання інформації. Специфіка проблемно-евристичного навчання, розробленого й запровадженого в колишньому Радянському Союзі в 60-х роках XX ст., полягає в тому, шо вчитель підводить учня до необхідності засвоєння навчальної інформації через постановку перед ним проблеми, розв’язання якої потребує засвоєння учнем нових знань.

Цей перелік  типів організації навчального  процесу доцільно доповнити так званим вільним, або проектним навчанням, впровадження якого в педагогічну практику на початку XX ст. пов’язано з іменами М. Монтессорі (Італія) і О. Паркгерст (США).

Діяльності  навчання та уміння складаються з  певних дій. їхня своєрідність залежить від того становища, яке займає учень у полі педагогічного впливу педагога. Це, в свою чергу, зумовлює й ті функції, які за ним розуміються. У педагогічному процесі таких функцій може бути щонайменше три:

• пасивного  сприймання й засвоювання інформації, що подається іззовні;

• активного самостійного пошуку, знаходження та використання інформації;

• організованого іззовні активного пошуку, знаходження й використання інформації.

Кожну з цих функцій можна покласти в основу трьох моделей навчання.

Психологічні  моделі навчання

1.Модель першого типу — традиційне наВчання: „Учень — об’єкт формуючих Впливів педагога”.

В основі навчання за цією моделлю — повідомляння всієї інформації й вимог до певних навчальних дій. Концепцією навчання тут є навчання як викладання. Характер навчання визначається подаванням готових тань і вмінь. При цьому використовуються такі методи, як повідомляння, роз’яснювання, показ і викладання. Відповідно дії уміння зводяться до наслідування, дослівного й смислового відтворювання й повторювання, тренування й вправ, за готовими зразками та правилами.

Ілюстраціями  теоретико-психологічного обгрунтування  цієї моделі слугують принципи організації  навчання, що їх висунули у свій час Я. А. Коменський і сучасний психолог-дидакт Л. В. Занков. Як основні принципи організації навчання Я. А. Коменський виділяв такі:

-Природовідповідність змісту навчання. Вчитися можна легко, лише рухаючись по стопах природи, що означало навчати дитину не абстрактно, тобто схоластичним догмам, закарбованим у текстах або в спостереженнях й свідченнях про речі інших, а безпосередньо вивчати самі речі. Для цього необхідно викладати через наочні демонстрації предмета вивчання.

-Принцип обгрунтованості навчальної інформації вимагає від педагога підкріплювати кожну навчальну тезу аргументами розуму. Слід учити, не спираючись лише на один авторитет, а за допомогою доведень, заснованих на зовнішніх відчуттях і розумі. Обґрунтовувати аргументами розуму означає вчити, вказуючи на причини явищ. Принцип ґрунтовності навчання полягає в тому, що навчання не можна довести до фундаментальності без частих і особливо майстерно поставлених повторень і вправ. Відповідно до цього вчитель повинен не лише пояснити матеріал, а й забезпечити умови для повноцінного відтворення його учнями, що й засвідчить засвоєння поданих знань.

-Сучасний варіант ефективної модернізації традиційної системи навчання розробив і експериментально підтвердив Л. В. Занков, Психологічним фундаментом його концепції виступає наступна теза автора: надійною основою свідомого й міцного засвоєння знань буде лише той навчально-виховний процес, який стане ефективним джерелом загального розвитку учнів. З огляду на це його теорію іноді класифікують у літературі і як варіант концепції розвивального навчання. В основу своєї експериментальної дидактичної системи він заклав 5 принципів, які забезпечують реалізацію основної ідеї:

1. Побудова  навчання на високому рівні складності, при строгому дотриманні міри складності. Лише таке навчання створює умови для напруженої розумової праці, сприяє швидкому й інтенсивному розвиткові учнів.

2. Різке підвищення питомої ваги пізнавальної сторони навчання, зокрема, теоретичного знання. Організація учнів на опанування матеріалом шляхом глибокого осмислення одержаних відомостей у їхній органічній єдності між собою.

3. Швидкий  темп навчання. Таким способом  розширюючи й збагачуючи систему  знань дитини, розвивати її потяг  до самостійного пошуку відповіді  на запитання вчителя.

4. Формувати  усвідомленість учнями процесу  учіння, розвивати їхню рефлексію  в навчальній діяльності через  аналіз ходу розв’язування задачі, можливих помилок на цьому  шляху, самого процесу учіння, самоконтролю й самоперевірки  зробленого.

5. Вести  цілеспрямовану й систематичну  роботу над загальним розвитком  усіх учнів (у тому числі й слабких) у режимі додаткових індивідуальних занять і консультацій.

Результати  організованого експериментального навчання за цією системою в початковій школі  засвідчили суттєвий приріст розвитку таких пізнавальних процесів учнів, як діяльність спостереження, розвиток пізнавального інтересу й здатності учнів до самостійного планування власної діяльності.

2.Модель другого типу — Вільне навчання: „Суб’єкт, який формується під Впливом Власних інтересів і цілей”.

Цю модель навчального процесу виділяє  Л. Б. Ітельсон. В основі такого навчання — самостійний пошук і вибір учнем інформації та дій, які відповідають його потребам і цінностям. Характер навчання означується тут як природне самонаучіння. Теоретична концепція навчання зосереджується на аналізі навчання як стимуляції пізнавального інтересу учнів. Методи навчання, які забезпечують реалізацію такої концепції, — це організація пізнавально-розви-вального педагогічного середовища, пробудження інтересу й цікавості учнів. Вони реалізують навчальну діяльність через такі види активності, як самостійний вибір запитань і завдань, пошук необхідної інформації й загальних принципів розв’язування пізнавальних проблем, усвідомлювання їх і іворче вирішення.

Спроби  теоретично розробити таку модель знаходимо  у іворчих здобутках Ж.-Ж. Руссо, Г. Песталоцці й Дж. Дьюї, М. Монтессорі і К. Д. Ушинського. Усі їх об’єднує ідея виховання дійсно вільної особистості, здатної до самостійної і ворчої діяльності.

Метод наукового спостереження й свободи  психологічно обгрунтувала видатний італійський  педагог і теоретик пси-холого-педагогічної науки Марія Монтессорі. Вона поклала  його в основу створеної на початку XX ст. всесвітньо відомої системи масової дошкільної і початкової освіти дітей.

Основу  методу організації навчання в школі М. Монтессорі становить принцип свободи дитини в її самодовільних безпосередніх проявах, який має теоретичні витоки у філософсько-гуманістичній системі вільного виховання Ж.-Ж. Руссо. Цей принцип є життєздатним тільки при тому, що свобода дитини повинна бути обмеженою лише інтересами спільноти, а формою такого обмеження має виступати те, що ми називаємо вихованістю в людині. М. Монтессорі зазначає, що необхідно стримувати в дитині лише те, що може скривдити іншу людину або зашкодити їй. Усе інше — будь-який прояв, яким би він не був, в якій би формі не виражався, повинен завжди поважатись вихователем-викладачем. Такі положення повніше конкретизуються у принципі активної дисципліни, який приписує вчителю не стримувати довільних рухів дитини й не нав’язувати їй чужої волі.

На противагу  уявленням традиційної педагогіки, яка привчала вчителя бути на уроці  єдиним активним і вільним суб’єктом, система М. Монтессорі, навпаки, приписує йому бути скоріше пасивним, аніж активним у педагогічних діях. Така зовнішня пасивність компенсується напруженим інтересом педагога, мета якого — розрізнити, які вчинки дітей необхідно зупиняти, а які — лише спостерігати та заохочувати. При цьому М. Монтессорі зауважує, що основна мета тут — дисциплінувати дитину для добра, активної діяльності й праці, а не для пасивної слухняності. “Оскільки в нас дитина вчиться рухатись, а не сидіти непорушно, — зазначає педагог, — то вона готується не до школи, а до самого життя, так що з неї формується людина, яка самостійно й легко справляється з повсякденною практикою життя”*. Отже, ще один базовий принцип такої системи навчання свідчить, що свобода неможлива без розвитку самостійності учнів. Якщо дитина чогось не робить, то вона, очевидно, не знає, як це робити. Формування такої компетентності і становить основне педагогічне завдання вільного індивідуалізованого навчання.

Психологічне  завдання полягає у розвитку природних  схильностей дітей, їхньої здатності  до сенсорної диференціації (виховання відчуттів) та координації рухів тіла, у подоланні природної безпомічності через розвиток самообслуговуючої праці.

Провідними  шляхами реалізації цього завдання виступають такі:

• Організація  педагогічного середовища, яке б  містило природні перешкоди, долаючи  які дитина набувала б вправності рухів і навичок свідомої регуляції їх. Звідси походить відома у світі демократична тенденція — самостійне обирання дитиною місця розташування у класній кімнаті власної парти, стільця.

• Запровадження  виховної гімнастики у вигляді спортивних ігор та трудових дій (самообслуговуюча праця, догляд за рослинами й тваринами), спрямованих на сприяння нормальному розвиткові фізіології рухів дітей.

• Розробка самонавчаючого (автодидактичного) матеріалу  — таких навчальних знарядь, маніпулюючи  якими дитина самостійно розвиває свої сенсомоторні координації. Як приклад тут можна навести дошку Сегена, пірамідку, кубики і широковідомі рамки Монтессорі, використання яких і до сьогодні передбачається для застосування у вітчизняних дошкільних навчальних закладах навчальною програмою “Малятко”.

М. Монтессорі зазначає, що коли дитина сама виховує себе, а дидактичний матеріал лише контролює й виправляє її помилки, то педагогові лишається тільки спостерігати, і він перетворюється на психолога. Така система організації навчання не виключає й організацію та проведення уроків. Його основними характеристиками є об’єктивність, простота і стислість пояснень, їхня відповідність віковим можливостям дітей (до “Дому дитини” М. Монтессорі приймалися діти, починаючи з віку 2,5—3,5 роки). Але, як підкреслює сама М. Монтессорі, вчитель мало викладає, багато спостерігає і, головним чином, направляє самодовільну психічну іі фізіологічну активність дітей задля максимального розвитку їхньої самостійності і творчого потенціалу.

Сучасним  варіантом реалізації другої моделі навчання виступає ідея цілісного підходу в освіті. На теренах пострадянського простору вона відома як концепція особистісно орієнтованого навчання, яка має на меті побудову “антро-поцентричної освіти”, тобто такої розвиваючої педагогічної системи, центром якої виступає особистість учня. Основна ідея такого підходу полягає в зосереджуванні уваги педагога на цілісній особистості учня, яка передбачає не лише піклування про розвиток його інтелекту й почуття громадської відповідальності, а й становлення духовності молодої людини через актуалізацію її емоційних, естетичних і творчих задатків та можливостей розвитку.

Особистісно орієнтоване навчання, як вважає С. Якіліанська, повинно базуватися на необхідності визнання унікальності особистісного  досвіду кожного учня, який складається  з:

• наявних  уявлень і раніше засвоєних понять;

• практичних і розумових дій;

• особистісних смислів установок і стереотипів. Основне завдання такого навчання — надавання дитині індивідуалізованої педагогічної допомоги в становленні її суб’єктивності, враховуючи єдність її природних, психічних і культурних якостей. Серед інших принципів особистісно орієнтованого навчання можна відзначити необхідність враховувати індивідуальний досвід дитини при розроблянні для неї освітньої програми; визнавати існування індивідуально-специфічних способів засвоювання матеріалу; створювати навчальні програми, які дають учню свободу вибору навчального змісту; заохочувати індивідуальну вибірковість по відношенню до форми навчання.

Реалізація  зазначених принципів вимагає докорінної зміни всіх компонентів сучасної освіти в напрямі їхньої максимальної психологізації. Основною функцією педагога за умов прийняття їх стає психолого-педагогічний патронаж розвитку дитини, що передбачає навчально-педагогічну діагностику й індивідуальне консультування, проектування ходу пізнавального й особистісного розвитку кожного учня, розробляння індивідуальних стратегій їхнього навчання. При цьому змінюються критерії ефективності форм і методів навчання: поруч із показниками сформованості знань, умінь і навичок уводяться як обов’язкові й індикатори динаміки певних інтелектуальних якостей, показники психологічної й соціальної зрілості учня.

Принципова  переорієнтація відбувається й у  питанні змісту освіти. У зазначених умовах не людина повинна “дотягуватися” до обсягу інформації, затвердженої програми, а зміст програми навчання має коректуватися з урахуванням психологічних механізмів самореалізації і розвитку людини певного віку.

3.Модель третього типу — проблемне навчання: „Учень як об’єкт педагогічних впливів та суб’єкт пізнавальної діяльності”.

В цій  моделі педагог так організовує  зовнішні джерела поведінки учня у вигляді вимог і приписів, що вони формують певні необхідні  цінності й інтереси школяра, а останні  визначають активний добір та використання учнем необхідної навчальної інформації. Характер навчального процесу тут передбачає наявність спрямованої пізнавальної активності учня. Йому відповідає концепція навчання як управління. Методами навчання, якими в межах цієї концепції оперує викладач, є постановка проблем і завдань, обговорювання їх, дискусії, сумісне планування. Учень за таких умов оволодіває навчальними діями розв’язування завдань (стратегією спроб і помилок, експериментуванням, здатністю висувати й перевіряти гіпотези), діями оцінки результату й контролю навчальної діяльності, вибору й застосування понять.

Прикладами  психологічного осмислення й теоретичної  розробки третьої моделі організації  навчального процесу можуть виступати  багато сучасних концепцій навчання (теорія розвивального навчання В. В. Давидова, теорія поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна, теорія проблемного навчання А. М. Матюшкіна, програмоване навчання Н. Ф. Тализіної й ін.). Кожна з них більшою або меншою мірою використовує проблемні завдання. Психологічний смисл застосування таких концепцій у педагогічній практиці докладніше розглянемо на прикладі теорії проблемного навчання А. М. Матюшкіна.

Під проблемним навчанням у психології розуміється метод навчання, що базується на здобуванні учнями нових знань через розв’язування теоретичних і практичних проблем.

Таке  навчання базується на самостійному пошуку й відкриванні учнями певних істин у ході розв’язування проблемних ситуацій, які організовує педагог. Суть навчання полягає в тому, що педагог створює проблемну ситуацію, тобто ставить перед учнями проблему, пізнавальну задачу, й учні самостійно або з безпосередньою участю вчителя досліджують шляхи розв’язання її. На певному етапі розв’язування вчитель вводить в навчальний процес інформацію, яка підлягає плановому засвоєнню учнями. Вона, як правило, й слугує ключем до вирішення проблеми. А взагалі, проблемна ситуація виникає тоді, як у людини є пізнавальна потреба, відповідний інтелектуальний потенціал її задоволення й наявні певні ускладнення. Останніми можуть бути: протиріччя між старими й новими знаннями, невідомим і відомим, даним і необхідним, умовами й вимогами.

Проблемне навчання включає чотири схематично виділені етапи розв’язування будь-якого  проблемного завдання:

• Перший етап передбачає усвідомлення учнями загальної проблемної ситуації. На цьому етапі учні використовують усі відомі їм способи розв’язування  аналогічних завдань і переконуються, що вони не відповідають конкретним вимогам  проблемного завдання. У психологічній науці цей етап називають етапом “закритого” розв’язування проблеми, оскільки зосереджений на власному досвіді учень не готовий до сприймання нової навчальної інформації ззовні, від педагога або іншого носія навчальної інформації.

• Другий етап проблемного навчання передбачає виникнення проблемної ситуації на основі аналізу умов завдання й чіткого усвідомлення, що його неможливо розв’язати наявними стандартними засобами. Так формується конкретна проблема. Це супроводиться розширенням учнями сфери пошуку нових способів розв’язування. Очевидно, що саме на цьому “відкритому” етапі доречно, щоб педагог увів у навчальний процес нову порцію необхідної навчальної інформації. Після чого, як правило, в учнів відбувається переформулювання проблеми через усвідомлення перспективності застосування для розв’язання її нового, запропонованого педагогом відношення або принципу дії.

• Третій етап — це реалізація нового принципу через висунення, зміну й перевірку гіпотез щодо шляхів розв’язання проблемної ситуації з урахуванням нової інформації.

• Четвертий  етап організації проблемного навчання передбачає створення педагогічних умов для перевірки правильності одержаного вирішення проблеми.

Описаний  алгоритм діяльності учнів за умов проблемного навчання принципово не відрізняється від роботи інтелекту людини при науковому дослідженні. Ці процеси розгортаються за аналогією з трьома фазами мисленнєвого акту, який виникає у проблемній ситуації і включає усвідомлення проблеми, розв’язання її й кінцевий умовивід. Але в умовах шкільного навчання при управлінні процесом засвоювання нових знань педагоги не повинні ставити учня в складне становище дослідника. Психологічно достатньо лише імітувати педагогічні умови його творчої діяльності. Головними умовами такої імітації виступають:

• постановка проблемного завдання перед учнями;

• повідомлення інформації, яка є тим невідомим, необхідність у якому виникла  у проблемній ситуації і яке підлягає засвоєнню.

Отже, проблемне  навчання являє собою, по суті, дослідницький тип навчання. Воно може бути різного рівня складності. Це залежить від підготовленості навчальної аудиторії самостійно здійснювати певні дії, характерні для різних етапів розв’язування проблеми, яка на вищих етапах може переходити в наукове дослідження.

Як приклад  створення проблемних ситуацій на певних рівнях проблемного викладання В. А. Крутецький використовує добре всім відому теорему Піфагора. За традиційних умов навчання учитель, як відомо, повністю формулює й доводить її учням, пояснюючи новий матеріал у курсі геометрії (це, відповідно, нульовий рівень проблемності). На першому рівні проблемного навчання перед учнями можна поставити завдання самостійно довести правильність твердження, наприклад про те, що для будь-якого прямокутного трикутника характерна така закономірність: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. На другому — доцільно запропонувати знайти, яке відношення існує між гіпотенузою іа катетами прямокутного трикутника. А на третьому — дослідити якості прямокутного трикутника. У ході такого процесу учні самі доходять висновку про доцільність досліджувати співвідношення сторін.

2. Механізми і закони навчання

Навчання  є системою дидактичних впливів, яка визначається змістом, методами, формами пред'явлення навчального матеріалу з метою його засвоєння. Навчанням згадається своєрідний еталон засвоєння, обов'язковий для всіх учнів.

У визначенні навчання є різні відмінності, що зумовлені різними теоретичними підходами до розуміння його суті. Так, Ю.І. Машбиць пише, що у вітчизняній  та зарубіжній психології навчання визначають як передачу суспільно-виробленого досвіду підростаючому поколінню; як групову діяльність  що включає викладання та учіння; як єдину діяльність по відтворенню культури; як управління засвоєнням знань. Автор приходить до висновку, що усі вказані визначення в принципі допустимі — вони розкривають певний аспект навчання. Виступає проти абсолютизації одного з них, вважає неправомірним поширення такого терміну, як «передача знань». Ю.І. Машбиць пише, що знання як ідеальне утворення не можуть бути безпосередньо передані іншому суб'єкту, їх може виробити тільки сам суб'єкт в результаті власної активності. Розуміння навчання як спільної діяльності того, хто навчає, і тих, хто навчається теж не досягає глибини психологічних механізмів. Навчання як особливий вид групової діяльності включає навчальну й учбову діяльності, які мають принципову відмінність. Навчальна діяльність — це діяльність практична (діяльність вчителя), а учбова — теоретична (пізнавальна) діяльність учнів. Суб'єкти цих діяльностей розв'язують різні задачі: вчитель — дидактичні, учні — учбові. Ю.І. Машбиць підкреслює, що при аналізі структури навчання його слід розглядати як систему, що включає навчальну діяльність вчителя і навчальну діяльність учнів. Кожний з компонентів навчання не можна розкрити у  відриві  від діяльності. Навчальна діяльність по відношенню до учбової діяльності виступає як об'єкт управління. Автор приходить до висновку, що навчання слід розглядати як управління учбовою діяльністю учнів, оскільки цей підхід відображає психологічні механізми навчання. Механізмами навчання є конструкти, що описують взаємодію навчальної та учбової діяльностей. До них відносять механізм довизначення задачі. Він полягає в тому, що зовнішній навчальний вплив перетворюється в учбову задачу, яка визначає напрямок діяльності учня. Останнє відбувається тоді, коли навчальний вплив набуває в учня особистісного змісту. У цих умовах актуалізуються цілі, мотиви, досвід учня і все це доводить, що він не просто об'єкт управління, а є суб'єктом учбової діяльності.

Варто підкреслити, що коли визначають навчання як управління, мають на увазі не всю навчальну діяльність педагога, а лише ту, яка веде учнів до здійснення цілей. Навчання має задачну структуру  і його можна описати як процеси  розв'язання задач. Задачі, які розв'язують вчителі називають дидактичними. Дидактичні задачі завжди розв'язуються у зв'язку з розв'язанням учбової задачі.

Суттєвим  механізмом навчання є рефлексивні  відносини Вони полягають у відображенні вчителем своїх дій, щ₀ спрямовані на вибір навчальних впливів, на розв'язання педагогічної задачі, контроль за діяльністю учня, на створення моделі розвитку його особистості та поведінки. Вчитель, відображаючи себе, повинен створювати свій образ очима учнів, що дасть можливість навчальний процес привести у відповідність до цілей.

Наступним механізмом навчання та учіння є зворотний  зв'язок. Як справедливо зазначають вчені, цей механізм розглядається  неоднозначно. У біхевіоризмі він  розглядається як підкріплення відповіді. Основною ідеєю оперантної теорії Скінера  є підкріплення правильної реакції  як механізму формування правильної поведінки.

Представники  когнітивної психології розглядають  зворотний зв'язок як інформацію про наявність помилки, про причини її виникнення та інструкцію про те, як її виправити.

О.М. Матюшкін психологічним регулятором учіння вважає процес розуміння, а механізм зворотного зв'язку спрацьовує у процесах вироблення стереотипних форм поведінки, тої поведінки, яка виробляється за взірцем.

О.В. Брушлінський теж не універсалізує механізм зворотного зв'язку. Він вважає, що він необхідний у процесах мислення, але недостатній для його саморегуляції.

Для вибору відповідного впливу у навчальному  процесі вчителеві потрібно розрізняти зовнішній зворотний зв'язок та внутрішній. Перший полягає у встановленні зв'язку учбової діяльності з навчальною, а другий полягає в інформуванні про результати діяльності учня.

Розглянувши навчання як систему, до складу якої входять  такі взаємодіючі компоненти як навчальна  та учбова діяльність, тепер можна  відрізнити навчання від учіння, від  учбової діяльності учнів та засвоєння  знань.

Учіння, на думку О.М. Леонтьєва, є особистісним присвоєнням знань, умінь, у процесі якого заданий зміст знань перетворюється через індивідуальний досвід учня, через його потреби та мотиваційну сферу. На думку С.Л. Рубінштейна. учіння — це своєрідне проходження зовнішніх умов через внутрішні. Учіння — це діяльність суб'єкта пізнання, а пізнання може здійснюватися у трудовій, ігровій діяльностях. Воно може протікати в умовах виявлення різного рівня активності і може бути спрямованим не лише на засвоєння досвіду, а й на формування особистісних якостей суб'єкта.

Процес  засвоєння знань, умінь та навичок  відрізняється від учіння тим, що останнє полягає у набутті  не тільки досвіду, а й у створенні  себе як особистості, у виробленні форм поведінки. Засвоєння досвіду, як і  учіння, може відбуватися у різних видах діяльності та при більшій  або меншій активності пізнавальних процесів, можуть засвоюватися готові знання, не виявляючи самостійності  в систематизації, класифікації та узагальненні їх. Учбова діяльність, включаючи  в себе процеси засвоєння, здійснюється лише тоді, коли ці процеси протікають у формі цілеспрямованого перетворення навчального матеріалу або задачі. Учбова діяльність має всі компоненти діяльності у загальному розумінні  цього поняття. Ці компоненти мають  предметний зміст. В учбовій діяльності має бути творча переробка матеріалу  учнем, тобто перетворення навчальних впливів.

Правильно побудоване шкільне учіння полягає  в організації саме учбової діяльності учнів. Правильна організація учбової  діяльності полягає в тому, що вона здійснюється на основі потреби самих  школярів в оволодінні духовними  багатствами; у постановці перед  школярами учбових задач, розв'язання яких потребувало експериментування засвоювального матеріалу; забезпечувала б повноцінне виконання учнями дій та операцій, формування та розвиток у школярів основи теоретичної свідомості і мислення, сприяла розвитку їх особистості.

Закони  навчання, їх сутність

Закон — це об´єктивно існуючий, постійно діючий і необхідний взаємозв´язок  між предметами, явищами та процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності. Законом у дидактиці  можна вважати внутрішній істотний зв´язок явищ навчання, який зумовлює їх необхідний вияв і розвиток (І.Я. Лернер).

Практично вся історія людства супроводжується  намаганнями знайти найбільш загальні, спільні для всіх елементів навчання, чинники, правила, закономірності. Платон, Арістотель, Квінтіліан робили спроби узагальнення практики навчання у вигляді  певних правил. Я.А. Коменський, А. Дистервег  виробили цілі системи правил-рекомендацій щодо дій суб´єктів і чинників навчально-виховного процесу. Окремі закономірності навчання сформулював  Й. Песталоцці. Багато настанов, рекомендацій і правил К. Д. Ушинського цілком обґрунтовано можна вважати дидактичними закономірностями. Значну увагу встановленню і формулюванню правил, принципів, законів і закономірностей  навчання приділяли Дж. Дьюї, Е. Торндайк, Е. Мейман. Практично всі відомі теоретики  педагогіки намагалися встановити об´єктивні зв´язки між суб´єктами, явищами, чинниками навчально-виховного процесу. Одним це вдалося більше, іншим  — менше. Але ще донедавна вчені  утримувалися від формулювання педагогічних законів. У вітчизняній педагогіці до 70-х років минулого століття навіть терміни "закон" і "закономірність" вживалися рідко й обережно, а  відкриті й задіяні у світовій практиці закони й рекомендації або  замовчувалися, або заперечувалися з ідеологічних міркувань.