Загальна характеристика сингулярного спадкування

     Вступ. 

      Інститут  спадкового права в усіх правових  системах,  як  стародавніх так і сучасних, є одним  із  найважливіших.  Його  значимість  обумовлюється також  тим,  що  об’єктом  спадкування  переважно  є  право  власності, що залишається після смерті власника.

      Спадкове  право регулює долю правовідносин  суб'єкта після його смерті. Центральним  поняттям цієї галузі права є спадкування (successio) правової ситуації іншої особи — de cuius (від виразу: "is de cuius hereditate agitur" — "той, чий спадок є предметом судового розгляду") в результаті його смерті (mortis causa). ¹

     Метою  даної роботи є дослідження інституту  спадкування як універсального феномену Римського приватного права.

     Актуальність  мого дослідження полягає в тому, що спадкове  право  з найдавніших  часів  і  до нашого  часу   залишається  в   центрі   уваги   суспільства   та   держави, законодавців та дослідників, кожної людини, оскільки в  тій  чи  іншій  мірі торкається його інтересів. І саме в Римському праві спадкування бере свій початок, як законодавчо закріплений інститут.

     Можна вважати, що саме з Римського права  започаткувалася еволюція спадкового права в різних сучасних правових системах країн світової співдружності.

     Тому, якщо проаналізувати сучасні правові системи, зокрема, спадкове право, як інститут цивільного права, то можна зробити висновок, що всі фундаментальні засади Римського спадкового права лягли в основу процедури спадкування в цих системах, хоча і деякою мірою трансформувалася в процесі історичного розвитку тієї чи іншої країни.

     Я намагаюся дати характеристику саме початку закріплення спадкового права та регуляції процесу спадкування, адже в період панування Риму воно було досить цікавим і мало свої особливості. І ці особливості я спробую відтворити в процесі написання моєї роботи, використовуючи при цьому Дигести Юстиніана, Інституції Гая, Закони «XII таблиць» та інші праці видатних римських юристів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1.Поняття спадкування в римському праві.

1.1 Основні етапи розвитку

римського спадкового права. 

     У багатовіковій історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи: а) спадкування за jus civile; б) спадкування за преторським едиктом: в) спадкування за імператорськими законами; г) спадкування у «праві Юстиніана» (власне, вже «післяримське право»).

     1.  Hereditas (спадкування за jus civile) — регламентувалося Законами XII таблиць, які передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. Однак через сімейний характер власності давнього періоду основним видом було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави familii залишати його майно тій самій fa-milii, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже переважною формою спадкування. Принцип свободи заповіту майже утвердився, а кровне споріднення ще не стало пануючим, і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту.²

     У цей самий період почав діяти  принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи, — nemo pro parte testa-tus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину. Цей принцип бере початок також від Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спадщини, одержував всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися.

     2.  Спадкування за  преторським едиктом. Істотні зміни в спадкове право внесла преторська практика. Преторські реформи спадкового права почали розвиватися ще у період ранньої республіки і поширилися у період принципату.

     Послаблення сімейного характеру приватної власності, занепад агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як наслідок зміни виробничих відносин і розвитку товарообігу зумовили потребу трансформацій спадкового права. Преторські едикти послабили формалізм при складанні заповіту: визнавалися заповіти, складені з відхиленням від жорстоких формальних вимог давнього часу. Поступово взагалі було спрощено форму заповіту.

     За  давнім jus civile еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. Однак це не відповідало потребам суспільства. Тому втрутилися претори. Оскільки відповідно до норм jus civile не можна було визнати спадкоємницею еманциповану дочку, претор тільки вводить її у фактичне володіння спадщиною — bonorum possessio. Якщо інших претендентів на спадщину не з'явиться, вона залишалась за дочкою. Пізніше претор визнає право на спадщину за такими спадкоємцями й у разі, якщо спадщину оспорюють інші особи, які, на думку претора, не мали достатніх підстав на це. Таким чином, поступово паралельно зі спадкуванням за jus civile виникає і розвивається преторське спадкування.³

     Преторська  система спадкування розширила  коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підвищенням значення когнатського споріднення. У цей період спостерігається обмеження свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим нововведенням преторів було визнання права спадкового наступництва за особами, які за jus civile до спадкування не закликалися. Якщо раніше до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною, то тепер претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи у такий спосіб наступництво черг.

     Саме  у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців.

     До  першої належали всі діти покійного, а також особи, які прирівнювались до дітей (наприклад усиновлені). Причому до спадкування закликались не лише підвладні, а й еманциповані діти. Отже, спадкоємцями могли бути як агнати, так і когнати.

     Другу чергу становилили всі агнати, що не потрапили до першої черги. Сюди ж зараховували патрона вільновідпущеника.

     До  третьої черги належали когнатські родичі спадкодавця, але не далі шостого ступеня. Крім того, у цьому класі спадкоємців діти спадкували після матері, так само як і вона після них.

     Нарешті, до четвертої черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті спадкодавця.⁴

     Динаміка  правотворчості у цій галузі й  надалі зберігала головну тенденцію: когнатські родинні зв'язки все більше враховуються при спадкуванні — агнатська спорідненість втрачає значення.

     Кожна попередня черга спадкоємців  усувала наступну. Загалом при спадкуванні діяло правило рівності часток — або загальної для всіх, або в межах покоління (при спадкуванні дітьми частин батька за правом представництва).

     Якщо ж спадкоємців не було взагалі, спадок визнавався виморочним і належав державі (в період домінату — іноді церкві).

     Загалом, у період принципату дві системи  спадкування за старим jus civile і за преторським едиктом існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття переважали більш прогресивні ідеї преторського спадкового права, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам. Крім преторів, великий вплив на вдосконалення римського спадкового права мала практика центумвіральних суддів, яким підлягали спори про спадкування. Вона визначила правила про необхідне спадкування, встановила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому було вироблено чіткі визначення понять обов'язкової і законної частки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвіраль-них суддів сформувала підстави позбавлення обов'язкової частки та інші правила необхідного спадкування.

     3.   Спадкування за імператорськими законами. У період імперії було прийнято чимало сенатус-консультів та імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Проте все ще не існувало чіткої, закінченої системи. Спадкове право, особливо спадкування за законом, залишалось досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. В такому вигляді воно і було зафіксоване під час систематизації Юстиніана.

     4.  Спадкування у «праві Юстиніана». Тут варто нагадати, що «право Юстиніана» не є власне римським правом. Разом з тим, система спадкування, яку часто вважають суто «римською», була сформована саме у ту добу. Тому далі викладаються відповідні положення спадкового права «за Юстиніаном». У 542 р. новела 115 Юстиніана приводить у чітку систему спадкування за заповітом і, зокрема, необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадкування за законом. Отже, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому враховані нові соціально-економічні умови Римської імперії, закінчено утвердження ког-натського споріднення, що тим самим зміцнило спадкування за законом.

     Юстиніан  поділив усіх родичів померлого  на п'ять класів (черг) залежно від  ступеня споріднення. При цьому до спадкування могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня споріднення. Важливим нововведенням було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами, внаслідок чого за відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликалися спадкоємці другої черги і т. д.

     Римське спадкове право, в інтерпретації  Юстиніана, увібрало в себе багатовіковий досвід традицій і звичаїв, законодавчої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті було вироблено чіткий порядок спадкового наступництва, який фактично покладено в основу сучасного спадкового права.⁵ 
 

1.2. Спадкова маса (hereditas). 

     Об'єктом  універсального спадкування mortis causa є юридична ситуація de cuius: по спадку не переходять тільки строго особисті вимоги із зобов'язань або правопорушень — ті, що захищені штрафними позовами (actiones poenales). Цей сукупний об'єкт приватного права — universitas, universum ius — називається спадковою масою. Проте в римському праві ефект спадкування був ширший, ніж перехід прав і обов'язків покійного, і включав також ті відносини, які не можуть бути предметом цивільного обороту, як sacra familiaris — сімейні святині і відправлення культу предків.

     Це  явище пов'язане з тією стадією  в розвитку римського права, коли спадкоування mortis causa було внутрішньою справою великої (агнатичної) патріархальної сім'ї (familia) і лише частково враховувалося позитивним правом цивільної общини (civitas). Об'єктом спадкування була сама роль домовладики, позиція якого в сімейній структурі характеризується через potestas і визначається через об'єкт влади — familia. Зміст спадкування в патріархальній сім'ї виражається як "Familiam habere" — оволодіння титулом pater familias (D. 50,16,192,2). Наступник ставав суб'єктом potestas, тобто сприймався у позасімейних відносинах як повноправний індивід (persona sui iuris). Статусний ефект спадкування доповнювався майновим аспектом (оскільки саме домовладика вважався суб'єктом всіх прав і обов'язків familia), а також — немайновим: на розділ сімейства лягав борг забезпечити подальше існування сімейства і піклуватися про продовження сімейного культу (Cic, de leg., 2,8,19). Він успадковував також верховенство над сімейним кладовищем, над клієнтами свого попередника — все те, що діставалося йому від предків (Alf. D. 48,22,3).

     У міру формалізації повноважень домовладики  і концептуального оформлення різних прав і обов'язків, об'єкт спадкування починає мислитися як комплекс оборотного майна і боргових зобов'язань спадкодавця — pecunia (або familia pecuniaque) або bona, об'єднуючий як res corporales, так і res incorporates (D.50,16,83; 222). Отримання ролі pater familias вже не було пов'язане із спадкуванням в технічному сенсі, хоч і відбувалося автоматично (ipso hire) серед найближчих низхідних домовладики саме у зв'язку з його смертю.

     Ulp., 46 ad ed., D. 50,16,195,2:

     «І коли вмирає домовладика,  скільки б ні було йому підпорядковано окремих осіб, вони починають  мати окремі сім'ї: адже окремі особи отримують титул  домовладики. То ж відбувається і відносно того, хто емансипований з сім'ї: адже і він, ставши самовладною особою, отримує власну сім'ю».

     Істотно, що суб'єкти, що міняють статус, приймаються  до уваги як особи зовні familia — singuli, відповідно до того, що колишнє сімейство розпадається із смертю його голови. Найближчі низхідні домовладики виявляються на верхній позиції по близу до предків і знаходять особисту автономію, так що у кожного з них тепер признається наявність familia — показника нового статусу. Отримання кваліфікації pater familias відбувається поза зв'язком з колишнім домовладикою. Так, зміна статусу підвладними уподібнюється зміні, що відбувається з емансипованим, чия приналежність до сімейства втрачена: агнатичний принцип ігнорується, і титул домовладики, який тепер є лише показником повноправності в приватноправовій сфері (persona sui iuris), предстає результатом виходу з familia, а не полягання в potestas, результатом особистої незалежності, яка визнається неодмінною умовою для отримання особою повноти цивільної правоздатності.

     Спадкування немайнових елементів сімейного комплексу стало відбуватися крім обороту спадкової маси і забезпечувалося втручанням понтифіків (відносно sacra, — Cic, de leg., 2,20,48—49; Fest., p.424 L) або особливими нормами ius civile (як ius sepulchri — право поховань або ius patroni — право патронату). Колишній синкретизм спадкування підміняється комплексним характером successio in universum ius (Iul. D.50,17,62; Gai. D.50,16,24) в опозиції до об'єкту відмови по заповіту — окремим речам, singulae res (Afr. D.50,16,208), і навіть — праву власності на окремі речі ("singularum rerum dominium", — Pomp. D,29,2,37), оскільки сукупна правова ситуація покійного (universum ius defuncti) включала і боргові зобов'язання. Стародавня солідарність сімейства, виразом якої був всеосяжний характер влади домовладики і відповідний йому синкретизм спадкування, позначилася в тому, що спадкоємець відповідав по боргах спадкодавця в повному об'ємі (in solidum), незалежно від розмірів активу спадкової маси (D.10,2,3; 37,1,1; 3 рг), так що спадок міг бути досить невигідним ("damnosa hereditas", — D.50,16,119).⁶  
 
 
 

     2. Види спадкування.

     2.1. Спадкування за преторським правом

     (Bопоrит possessio). 

     З проблемою захисту прав спадкоємця пов'язано становлення інституту  преторського спадкування.

     З виникненням процесу agere in rem per sponsionem, при якому було істотне розрізнення ролей позивача і відповідача, відносно суперечок про спадок виникла проблема встановлення процесу, оскільки іноді обидва претенденти опановували речами з однієї спадкової маси. У таких випадках претор удавався до штучного розподілу ролей шляхом введення у володіння (missio in bona) по аналогії з визначенням тимчасового власника (vindicias dicere) на час процесу legis actio Sacramento in rem.

     Ця  практика отримала розвиток, який помітно змінив римське спадкове право. З середини I в. до н.е. претор, зважаючи на зростаюче значення кровної спорідненості (cognatio), став вводити у володіння спадковим майном осіб, які не мали спадкових прав по ius civile. У відповідь на запит до претора (adgnitio, — D.38,15,5 pr; 28,5,23 pr; 38,2,2 pr; 38,6,8) вони отримували інтердикт "Quorum bonorum" для витребування спадку у третіх осіб (D.43,2,1 pr). Інтердикт відносився до типу inderdicta adipiscendae possessionis.⁷

     Gai., 4,144:

     «Інтердикт для відшукання володіння надається власникові спадковим майном, його перші слова:    «Що  з цього майна»; і його ефект і значення   полягає в тому, щоб якщо хто-небудь володіє як   спадкоємець або за  власника чим-небудь з того   спадкового майна,  володіння яким дане   якій-небудь особі, то він було б повернено тому, кому дано володіння спадковим майном».

     Положення особи, уповноваженої на bonorum possessio, таким чином, не зводилося до фактичного: вона мала можливість зажадати і отримати будь-яку річ з складу спадку і була в цьому відношенні сильніша за будь-якого власника. Отримавши bonorum possessio, вона ставала суб'єктом всіх прав і обов'язків de cuius (D.37,1,1). По словах Лабеона, це було швидше володіння правом, чим тілом ("iuris magis quam corporis possessio", — D.37,1,3,1). Bonorum possessor набував спадкових речей по давності (D.5,3,11 pr; 41,3,33,1). У I в. до н. а він отримав петиторний позов з fictio "Si heres esset" і схожими фіктивними позовами in personam.

     Претор, проте, не міг зробити такого спадкоємця heres (Gai., 3,32), і проти цивільного спадкоємця, уповнваженого на here-ditatis petitio, bonorum possessor був беззахисний в плані ius civile. У ряді випадків, коли преторський спадкоємець призначався у відсутність заповіту — bonorum possessio sine tabulis — або всупереч заповіту — bonorum possessio contra tabulis, претор давав йому exceptio doli (generalis) проти позову цивільного спадкоємця про спадок (Gai., 2,120).⁸ Якщо процес вівся у формі legis actio, претор просто відмовляв цивільному спадкоємцеві в позові (VaLMax., 7,7,5). Таким чином, в процесуальному плані bonorum possessor виявлявся у ряді випадків сильніше за всіх третіх осіб, тобто володів спадком на правах бонітарного власника — in bonis. У цивільного спадкоємця при цьому залишався лише голий титул ("nudum nomen heredis", — D.38, 17,2,8).⁹ Таку преторську власність prudentes називали bonorum possessio cum re, на відміну від bonorum possessio sine re, коли реальна позиція преторського спадкоємця зводилася до possessio ad usucapionem (Gai., 3,35; 37; Ulp., Reg., 28,13).

     Gai.,2,148:

     «Отже, ті особи, які отримують  володіння  спадковим майном відповідно до табличок заповіту, які або із самого початку складені не по праву, або, будучи складені по праву, потім втратили силу або стаиі непридатними,   якщо   тільки  можуть   добитися спадку,     володіють     володінням спадковим майном з речовим правом;якщо ж у них можна відібрати спадок по суду, вони володіють володінням спадковим майном без речового права».

     Bonorum possessio стала привабливою і для цивільних спадкоємців, оскільки забезпечувала зручніший захист. Вже в I в. до н.е. преторський едикт перераховував категорії претендентів на спадок, які могли з успіхом просити bonorum possessio (Gai., 2,119):

     —  спадкоємці по заповіту cum tabulae testamenti (які могли представити таблички заповіти, що скріпляють друком семи римських громадян);

     —  цивільні спадкоємці ab intestato.

     У решті випадків претор, розглянувши  справу (causa cognita), давав bonorum possessio за допомогою разового decretum.

     Власне  преторські спадкоємці (sine tabulis і contra tabulas) були введені в едикт тільки в Юліановій редакції (при Адріані). Ці види bonorum possessio стали називатися bonorum possessio edictalis (D.29,2,30,1), тоді як інші — разові випадки — bonorum possessio decretalis (D.38,9,1,7).

     Рескрипт  Антоніна Пія наказував надання bonorum possessio cum re, коли титул цивільного спадкоємця спирався на заповіт, визнаний недійсним через відсутність в нім згадки найближчих родичів (Gai., 2,120— 126), а також при конкуренції кровних родичів з цивільними спадкоємцями ab intestato (Gai., 2,149 а; 151 а).

     У класичну для поста епоху з  відміною процесу per formulas втрачає значення і відмінність між hereditas і bonorum possessio. Це виражається в скасуванні персоною adgnitio, так що всякий спадкоємець, що виразив волю прийняти спадок, автоматично отримував і bonorum possessio (С.6,9,8—9 а.339; 6,23,19,3 а.413; Cth.4,1,1 а.426). Цей порядок утримався і при Юстиніані (С.5,70,7,3а а.530; 1.3,9,12), причому bonorum possessor відразу набував dominium на спадкове майно, оскільки відмінність між преторськими і цивільними позовами, як і між преторською і цивільною формами власності, більше не мала значення. У Дигестах Юстиніана тексти класиків, що прирівнювали режим hereditas до bonorum possessio, отримали нове звучання (D.50,16,138; 208; 50,17,117; 37,1,2). У Новеллах Юстініана термін "Bonorum possessio" вже не уживається.¹⁰ 
 

     2.2. Спадкування за законом (successio legitima). 

     Якнайдавнішим видом спадкування є спадкування без заповіту (ab intestato), яке регулювалося законом XII таблиць (5,4—5) і тому надалі називалося successio legitima.