Законотворчість: поняття, ознаки, стадії, види. 2

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Факультет з підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки  та кримінальної міліції у справах дітей

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

Дисципліна: Теорія держави і права

ТЕМА:

Законотворчість: поняття, ознаки, стадії, види

Виконав:

курсант групи ФГБ 14-2

рядовий міліції 

Жеребцов.П.М

Перевірив: к. ю. н.,

майор міліції

Калєніченко Л.І.

Харків – 2015

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Визначення понять “законотворчості”, “закону” та “законодавчого процесу(процедури)” та їх принципи

1.1. Визначення понять:“законотворчості”,“закону”  та “законодавчого

процесу (процедури)”

1.2. Принципи та функції законотворчості

 Розділ 2. Законодавча процедура в Україні

2.1. Верховна Рада України –  єдиний законодавчий орган

2.2. Питання законодавчої ініціативи

2.3. Суб’єкти законодавчої ініціативи

2.4. Порядок проходження законопроектів у Верховній Раді України

2.5. Підписання і оприлюднення законів: підписання, опублікування, введення у дію.

 Висновки

 Список використаної літератури

ВСТУП

Законотворчий процес – це основна складова стадії правотворчості. Законотворчество є одним із форм правотворческой діяльності держави, здійснюваної спеціально уповноваженими органами і посадовими особами. У юридичної літературі можна зустріти поняття «процес законотворчості», яке тотожне поняттю «законодавчий процес», оскільки зводиться до регламентів і процедурним правилам, а є пізнавальний процес відносини із своїми труднощами у виборі об'єкту і методів законодавчого регулювання. Законодавчий процес є одним із складових законотворчості, відбиваючи процесуальний бік цього явища. З формального погляду законодавчий процес є складна система організаційних дій (процедур), результатом якого є створення закону.

І. Визначення понять:“законотворчості”, “закону” та “законодавчого процесу (процедури)” та їх принципи

1.1. Поняття: “законотворчості”, “закону”  та “законодавчого процесу

(процедури)”. Законотворчість — більш широке поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність по створенню закону, і оцінку його ефективності, і можливе наступне коректування (зміна, доповнення)

1.Законотворчість — це стрижень  правотворчості, його найважливіша складова частина, тому їй притаманні риси, загальні для всіх видів правотворчості. проте якщо правотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження і оприлюднення нормативних актів, що здійснюється компетентними державними органами, то законотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження та оприлюднення законодавчих актів держави. Значна роль законодавства в житті окремого індивіда й суспільства в цілому припускає знання, перш за все, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, в чому суть законотворчості. Без такого знання виключається скільки-небудь успішна діяльність із створення законів. Законотворчість передбачає наявність у законодавців не тільки загальної соціальної культури, а й вимагає від них спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування і формулювання законодавчої волі, яких вони досить часто не мають. Ці знання в юридичній науці називають законодавчою технікою, яка являє собою певну систему вимог при створенні нормативно- правових приписів та їх систематизації. Успішна діяльність із створення законів передусім залежить від правової культури законодавця, його істинно творчого ставлення до свого завдання, від рівня володіння юридичною наукою і прийомами законодавчої техніки. сутність правової культури законодавця як складової загальної культури полягає у стилі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму правопорядку, відповідно до яких здійснюються законодавча діяльність і правореалізаційна практика. В культурі законотворчості акумулюються різнобічні знання правової дійсності, її історії та перспектив розвитку, спеціальні знання про право і закон, їх вміле практичне використання. Динамізм економічних, політичних і соціокультурних потреб сучасного суспільства ставить все нові й нові завдання правового опосередкування відповідного кола суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих завдань наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що постають перед законотворчістю, а саме необхідністю:

- дослідження різних соціальних  факторів, що обумовлюють потребу  в нормативно-правовому регулюванні  відповідних суспільних відносин; - виявлення і ретельного обліку  при створенні законів різнорідних  інтересів соціальних і національних спільностей, соціальних груп і суспільства в цілому, урахування їх особливостей, звичаїв і традицій;

- використання в процесі створення  закону новітніх досягнень науки, техніки й культури;

- проведення порівняльного аналізу законопроекту не лише з аналогічними правовими настановами колишніх і діючих законодавчих систем інших держав, а й з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності, існуючими в діяльнісній практиці; - проведення в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних типів і груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

- виявлення зв’язку, визнання  відповідності й взаємодії законопроекту з конкретною правовою системою і, передовсім, з її основним Законом;

- удосконалення організаційних  форм і процедур створення  закону.                

Такі об’ємні і трудомісткі завдання не можуть бути успішно реалізовані без творчого підходу до розв’язання їх законодавцем. Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони. Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства / безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури. Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити;

- усі інші нормативні акти (державних  органів, громадських організацій, комерційних корпорацій) перебувають "під" законом, є підзаконними. Вони грунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих  за статусом суб'єктів влади  в державі, як правило, вищого  представницького органу країни (в Україні - Верховна Рада) або  громадянського суспільства (безпосередньо  народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт- документ, який закріплює норми права, що  вводяться, або їх зміни, містить  первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій  відповідності з конституцією  і раніше ухваленими законами  і не потребує додаткового  затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і  перевірений на відповідність  конституції лише Конституційним  Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну  чинність, тобто акт найвищого  юридичного "рангу"; всі інші  акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням  особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Законодавчий процес — це нормативно регламентована про- цедура ухвалення закону, яка складається з окремих стадій—само-стійних, логічно завершених етапів і організаційно–технічних дій щодо внесення, розгляду, прийняття (зміни) законів та їх оприлюднення.

В Україні розрізняють:

1. Законодавчий процес стосовно  актів, які приймаються всеукраїнським  референдумом (регламентується Конституцією та Законом “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”);

2. Законодавчий процес стосовно  законів, як приймає Верховна  Рада.

1.2. Принципи і функції законотворчості  Виділяють дві групи принципів  законотворчості: загальні і спеціальні

2. Загальні принципи законотворчості

— незаперечні основні вимоги, що виражають його сутність: Демократизм. Одним з напрямків розвитку політичної системи суспільства на сучасному етапі є усе більш активна участь громадян у управлінні державними і суспільними справами, що в процесі законотворчості відбивається в прийнятті законів шляхом референдуму — самої безпосередньої форми демократії, чи діяльністю спеціальних органів, яким народ делегували це право. Законність. Цей принцип виявляється у відношенні як процедури прийняття нормативно- правового акта, так і його змісту. Повновладдя представницьких, виконавчих органів, що видають правові акти і здійснюють контроль за правотворчістю інших органів, повинне реалізуватися строго в рамках їхньої компетенції, на основі закону й у повній відповідності з ним. Зміст законодавчого акта повинний відповідати ідеалам правової держави і громадянського суспільства, початкам гуманізму, загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права. Гласність. Цей принцип складається у відкритості законодавчого процесу, вільному і діловому обговоренні проектів законодавчих актів. Правда, практика всенародних обговорень як засобу реального виявлення й обліку думки мільйонів людей себе не виправдала, у першу чергу, у силу відсутності механізму підведення їхніх підсумків і подальшого обліку в законодавстві. У той же час не можна відмовлятися від практики широкого обговорення проектів з науковою громадськістю, фахівцями-практиками, безпосередньо з населенням. Демократична правова держава не програла б від використання такої форми, якщо не перетворювати її у формальність. Гуманізм. Цей принцип складається у формування нормативно- правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави. Науковість. Цей принцип складається в ефективне використання досягнень юридичної й іншої наук при складанні законопроектів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи. Посиленню ролі науки в процесі правотворчості сприяло б прийняття спеціального Положення про наукове забезпечення законодавчої діяльності.  Системність. Цей принцип складається виявляє строгий облік системи права, системи законодавства, узгодження з Конституції, іншими законами і міжнародними договорами. Професіоналізм. Останнім часом стає усе більш ясно, що недостатній облік цієї вимоги в законодавчого процесі має негативні наслідки, позначається на якості підготовлених і прийнятих законодавчих актів. У першу чергу це стосується вищих державних органів, зокрема, депутатів Верховної Ради. Зважаючи на те, що вони працювати на професійній основі, важливо навчити їх законодавчому процесу. Велика роль науки в реалізації цього принципу, тому що саме вона допомагає знайти найбільш прийнятні правові форми, представляє альтернативні проекти нормативних актів, що враховують різні інтереси в суспільстві, має можливість провести науковий експеримент. До спеціальних принципів

законотворчості можна віднести:

• оперативність — не затягування підготовки проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного законодавчого акта й одночасно можливість вносити в нього доповнення і зміни;

• плановість — по функціональному призначенню актів і термінам їхнього прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовка законодавчих актів — відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• техніко-юридична досконалість — складання нормативно-правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, що є обов'язковими для законотворчих органів;

• облік місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення. Функції законотворчості — напрямку діяльності по встановленню, чи зміні скасуванню правових норм, створенню і розвитку законодавства. Основні функції законотворчості 3:

1. Функція первинного регулювання  суспільних відносин (вироблення  і прийняття нових правових  норм) діє в тих випадках, коли  суспільні відносини раніше не  регулювалися, і уперше виникла  необхідність у їхньому регулюванні. Наприклад, тільки з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; з переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію й ін.

2. Функція відновлення правового  матеріалу (скасування, чи зміна доповнення діючих норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність краще змін, тим більше змін без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство має потребу в такому законодавстві, що адекватно відображало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення у відповідні законодавчі акти.

3. Функція ліквідації прогалин у праві, тобто усунення повної чи часткової відсутності в діючих нормативних актах необхідних юридичних норм. Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто рішення справи чи окремого питання на підставі закону, що регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто рішення справи чи окремого юридичного питання на основі загальних початків і змісту законодавства.

4. Функція упорядкування нормативно-правового  матеріалу (кодифікаційне чи систематизаційне  законотворення). Організаційною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає ґрунтовне його відновлення.

ІІ. Законодавча процедура в Україні

1. Верховна Рада України –  єдиний законодавчий орган Стаття 75 Конституції України визначається, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні, тобто виключно до компетенції Верховної Ради України входить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу та яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними. Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, що діє на постійній основі. Це вищий виборний, колегіальний орган держави, який головними повноваженнями має діяльність у сфері законотворчості. Зміст даної статті відтворює загальновизнане положення про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, який є одним із визначальних принципів правової держави. Верховна Рада України як колегіальний законодавчий орган здійснює свою діяльність в особливій організаційній формі, збираючись на сесії Верховної Ради. Саме в період сесії парламент реалізує свої повноваження, визначені Конституцією України. Конституція визначає умову, за якої Верховна Рада є повноважною, тобто такою, що має право збиратись на сесії і вирішувати питання, віднесені до її компетенції. Кожна новообрана Верховна Рада є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу, тобто не менш як 300 народних депутатів України, зареєстрованих Центральною виборчою комісією. Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією та законом про регламент Верховної Ради України4. У попередньому законодавстві порядок роботи Верховної Ради встановлювався її Регламентом, який не мав статусу закону. Таким чином, значення Регламенту Верховної Ради України в організації діяльності парламенту істотно посилюється, зобов'язуючи народних депутатів більш чітко і виважено визначати як організаційні засади діяльності парламенту, так і парламентські процедури. Враховуючи, що саме у Верховній Раді України реалізується право законодавчої ініціативи суб'єктами цього права (ст. 93 Конституції), закон про регламент Верховної Ради України покликаний врегулювати також і порядок реалізації права законодавчої ініціативи, тобто відносини Верховної Ради з Президентом України, Кабінетом Міністрів України, іншими органами державної влади, а не лише внутрішньопарламентські відносини, в частині, що не врегульована іншими законами. За відсутності окремого закону про Верховну Раду (пропозиції щодо доцільності прийняття якого висловлюються деякими науковцями та практичними працівниками) законом про регламент Верховної Ради України повинні бути, відтак, врегульовані всі принципові питання організації та діяльності парламенту України. Конституція України чітко визначає день початку чергових сесі  Верховної Ради України - перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року. Таке правило дисциплінує парламент, упорядковує його діяльність, стосунки з іншими органами влади, звільняючи народних депутатів від потреби приймати спеціальні рішення з даного питання.

Разом з тим Конституцією не визначається тривалість окремих сесій. За існуючою практикою Верховна Рада на початку кожної чергової сесії приймає рішення, яким затверджує календарний план сесії, й у разі необхідності вносить до нього зміни в ході сесії. У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради, повноважний склад якої обрано після скасування воєнного чи надзвичайного стану. Прийняття спеціального рішення про продовження повноважень Верховної Ради у цьому випадку Конституцією не передбачається. Із сказаного випливає також, що під час дії воєнного або надзвичайного стану на території України вибори народних депутатів України не проводяться. Конституція України закріплює надзвичайно важливий принцип діяльності Верховної Ради України - принцип гласності, що є новим у порівнянні з попередньою Конституцією. Тим самим у парламентській діяльності послідовно реалізується гарантоване кожному ст. 57 право знати свої права і обов'язки. Адже відкритий режим проведення засідань Верховної Ради дає можливість транслювати хід її засідань, на яких приймаються законодавчі акти, що визначають права і обов'язки громадян, і відтак знайомити кожного зі змістом цих актів ще на стадії їх прийняття. У Конституції закріплена категорична вимога, згідно з якою Верховна Рада приймає свої рішення виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Ця вимога зумовлена тим, що саме пленарні засідання є основною формою діяльності Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади, регламентованою в усіх своїх основних моментах. Крім пленарних засідань, Верховна Рада може збиратись і на інші засідання (урочисті, спільні засідання комітетів тощо), на яких народні депутати не можуть приймати юридичне значимих рішень із питань, віднесених до компетенції Верховної Ради. Питання, що розглядаються на пленарних засіданнях, обов'язково включаються до порядку денного пленарного засідання, готуються і розглядаються у спеціальному порядку. Усі рішення Верховної Ради як законодавчого органу приймаються шляхом голосування, яке здійснюється народними депутатами особисто у залі, де відбувається пленарне засідання Верховної Ради, або у спеціально відведеному для таємного голосування місці біля залу для засідань. За існуючим порядком рішення Верховної Ради приймаються відкритим нефіксованим, відкритим фіксованим (поіменним) голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів або таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Порядок голосування щодо тих чи інших питань діяльності Верховної Ради повинен визначатися законом про регламент Верховної Ради України, який має бути прийнятий згідно з Конституцією, та іншими законами України (наприклад, Законом "Про Конституційний Суд України" встановлено, що Верховна Рада призначає судців Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів). Законодавче визначення порядку голосування повинно виходити з принципової вимоги щодо з'ясування дійсного волевиявлення необхідної більшості депутатів стосовно рішення, яке голосується.

2. Питання законодавчої ініціативи 

Статтею 92 Конституції України регламентує, що виключно законами України встановлюються6:

1) права і свободи людини і  громадянина, гарантії цих прав  і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність  громадян, статус іноземців та  осіб без громадянства;

3) права корінних народів і  національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних  ресурсів, виключної (морської) економічної  зони, континентального шельфу, освоєння  космічного простору, організації  та експлуатації енергосистем, транспорту  і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної  діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних  та міграційних

процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність  органів виконавчої влади, основи  державної служби, організації державної  статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України  і забезпечення громадського  порядку;

18) правовий режим державного  кордону;

19) правовий режим воєнного і  надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення  виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності  Верховної Ради України, статус  народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і  бюджетна система України; система  оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів  Збройних Сил України до інших  держав; порядок допуску та умови  перебування підрозділів збройних  сил інших держав на території  України;

3) одиниці ваги, міри і часу; порядок  встановлення державних стандартів;

4) порядок використання і захисту  державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні  ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування  вільних та інших спеціальних  зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального. Законом України оголошується амністія. Оскільки закони мають вищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів, то цілком зрозуміло, що саме ними повинні регулюватися найважливіші питання суспільних відносин. Саме про це і свідчить стаття 92 Конституції України. Усі питання, що підлягають правовій регламентації виключно законами України, які перелічені в даній статті, поділяються на дві частини: перша – питання, що визначаються виключно законами, і друга – питання, що встановлюються виключно законами.

2.3. Суб’єкти законодавчої ініціативи  Згідно зі ст. 93 право законодавчої  ініціативи у Верховній Раді  України належить Президентові  України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Право законодавчої ініціативи - це право на подання до Верховної Ради України на обов'язковий розгляд нею законодавчої пропозиції, законопроекту чи поправки до нього. Законопроекти, поправки до них чи законодавчі пропозиції вносяться суб'єктами права законодавчої ініціативи в письмовій формі. Законодавча пропозиція повинна містити проект рішення Верховної Ради, який пропонується їй для прийняття. Пропозиції, внесені на ім'я парламентського комітету, опрацьовуються ним у ході підготовки відповідних документів і на розгляд Верховної Ради можуть не подаватися. Законодавчі пропозиції і проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка повинна містити обґрунтування необхідності їх розробки і прийняття, а також характеристику мети, завдань та основних положень майбутніх законів, вказівку на їх місце у системі чинного законодавства, а також на очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх застосування.

 У разі внесення законодавчої  пропозиції, законопроекту або поправки до нього, реалізація яких потребує матеріальних або інших витрат за рахунок державного чи місцевих бюджетів, додаються їх фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат. Внесення ініціативних законопроектів (крім тих, що вносяться Президентом України та урядом) супроводжується вказівкою на те, що ініціатор вносить законопроект для врахування його положень головним по законопроекту комітетом або наполягає на його розгляді Верховною Радою у першому читанні. Конституційні законопроекти або конституційні положення (відповідно ті, якими вносяться зміни, та ті, які потребують внесення змін до Конституції) мають бути зазначені як такі. Законодавчі пропозиції і проекти законів, що подаються на розгляд Верховної Ради, мають відповідати й іншим вимогам, передбаченим законом про регламент Верховної Ради України, який повинен бути прийнятий згідно з Конституцією, та іншими актами, що визначають вимоги до їх оформлення, змісту, структури та викладу. Законодавча пропозиція чи законопроект можуть бути відкликані їх ініціатором, якщо питання про їх розгляд ще не включено до порядку денного сесії Верховної Ради, а після того - лише за згодою парламенту. Президент України може при внесенні законопроекту визначити його як невідкладний, що спричинює його позачерговий розгляд. Це означає, що питання про розгляд законопроекту має бути включене до порядку денного засідань відразу після його внесення. При цьому визнання законопроекту невідкладним (ст. 6.4.6. Регламенту Верховної Ради) дає можливість скоротити терміни подання пропозицій до нього, поширення матеріалів до другого читання, але не більш як наполовину. Варто при цьому врахувати, що Верховна Рада може прийняти рішення про визнання будь-якого проекту невідкладним і за власною ініціативою, а також те, що за процедурою ad hoc з метою пришвидшення розгляду законопроекту прийняти рішення про відхилення від вимог Регламенту, якщо це не суперечить Конституції і чинним законам. Розглянемо коротко субєктів законозавчої ініціативи. Президент України Указом Президента України від 30.03.95 р. N 270/95 затверджено “Положення про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України”. Законопроекти та інші документи законодавчої ініціативи Президента України готують радники та наукові консультанти Президента України, а також відповідні структурні підрозділи Адміністрації Президента України за дорученням Глави Адміністрації Президента України або за їх власною ініціативою. Кабінет Міністрів України Постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 р. N 915 затверджений Тимчасовий реґламент Кабінету Міністрів України. Розділ VIII цього Реґламенту присвячений законопроектній діяльності Кабінету Міністрів. Відповідно до положень Реґламенту:Кабінет Міністрів, реалізуючи  надане йому право законодавчої ініціативи, розглядає і вносить до Верховної Ради проекти законів України, бере в установленому порядку участь у законодавчій діяльності Верховної Ради, а також у реалізації Президентом України права законодавчої ініціативи. Проекти законів України, що вносяться до Верховної Ради Кабінетом Міністрів у порядку законодавчої ініціативи, розробляються центральними органами виконавчої влади відповідно до глав 6.1 і 6.2 Реґламенту Верховної Ради України, інших актів законодавства з цих питань, подаються та готуються для розгляду Кабінетом Міністрів у порядку, передбаченому розділом VI Реґламенту. Проекти законів, що розробляються Кабінетом Міністрів і подаються на розгляд Верховної Ради Президентом України у порядку законодавчої ініціативи, подаються Кабінетом Міністрів до Адміністрації Президента України з дотриманням вимог, передбачених Положенням про порядок роботи із законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України, затвердженим Указом Президента України від 30 березня 1995 р. N 270/95. Схвалений Кабінетом Міністрів проект закону України візується Прем'єр-міністром і подається до Верховної Ради разом із: