Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Донбаська державна машинобудівна академія

Кафедра українознавства та гуманітарної освіти

Застарілі слова та їх стилістичні  функції у текстах  різних стилів 
 

        Курсова робота

                                                   студента ІІ курсу

                                                   факультету автоматизації          машинобудування та           інформаційних технологій

                                                групи ІТ-09-2

                                                Байцара Владислава           Олександровича 

      Науковий  керівник – 

      викл. Ковальова Г.М. 
 
 
 
 

                              Краматорськ 2011 
                                                                          ЗМІСТ

ВСТУП

    Велике  благо для нації, для країни, для  кожного її громадянина – пам'ять  минулого. Історична пам'ять –  це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі.

    Нема  гіршої кари, як історичне безпам’ятство. Послаблення історичної пам’яті  до смерті подібне.

    Пам'ять  – закріплення, збереження й відтворення у свідомості того, що відбувалося в минулому досвіді людини. Пам'ять – належить до одного з провідних феноменів розумової діяльності індивіда. Завдяки їй кожне покоління має можливість передавати свої знання і досвіт наступному. У цій спадковості історія людства набула не лише хронологічного, а й логічної зрілості форми.

    Історія в перекладі з грецької означає  оповідь про минулі події, дослідження, знання. Історизм – вивчення та оцінка предметів і явищ у їх історичному  розвитку. Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам’яті підростаючих поколінь через прищеплення учням любові до рідного слова, батьків, пошана до своїх предків, національної віри, інтересу до минулого України.

    Це  курсова робота присвячена вивченню функціональних застарілих слів та вживання їх у різних стилях мовлення.

    Тема  даної курсової роботи називається «Застарілі слова, їх стилістичні функції у текстах разних стилів».

    Актуальність  дослідження даного питання полягає у використанні застарілих слів не тільки в сучасний український літературній мові, але й у широкому використанні їх в творчості відомих українських письменників і поетів.

    Об’єктом  дослідження є лексичний запас української мови.

    Предметом даної курсової роботи є функціонування застарілих слів.

    Мета  даної роботи полягає у дослідженні функціонуванні застарілих слів.

    Завдання  курсової роботи

• дослідження стилістичних функцій застарілих слів;
• визначення поняття застарілих слів;
• дослідження та вивчення семантичних груп історизмів.

     Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:

1. Теоретичний: синтез, аналіз та узагальнення наукової літератури.
2. Метод порівняльного аналізу.
3. Статистичний.
4. Метод ретроспективного аналізу.

    Структура курсової роботи складається із плану роботи, вступу, основної частини, яка в свою чергу складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ЗМІНИ  СЛОВНИКОВОГО СКЛАДУ МОВИ

     §1 Лексикологія та лексичний запас мови

     Лексикою  називають словниковий склад  мови, причому, коли говорять про словниковий склад мови, мають на увазі слова в їх індивідуальних (лексичних - на противагу граматичним) значеннях. Кожне слово є позначенням певної реалії, - саме ця здатність слів позначати ті або інші предмети, ознаки, явища дійсності й характеризує слова як одиниці лексики [21; 34].

       Деякі слова (або значення слів) сприймаються як застарілі (архаїзми  й історизми), інші - як нові, ще не цілком "звичні", що не повністю закріпилися в літературній мові. Стилістична значимість слів не залишається незмінною (окремі застарілі слова повертаються в активний фонд словника з новими значеннями; спеціальні терміни в ряді випадків, іноді видозміна значення, стають загальновживаним і т.д.).

     Безпосередній вплив на лексику позамовної дійсності спричиняється її рухливістю - у мові постійно відзначається не тільки поява нових слів (і нових значень), витиснення застарілих позначень, що втрачають свою актуальність, але й стилістичні перерозподіли різних груп слів, зміна лексичної й синтаксичної сполучуваності слів і т.д.

     Розділ  науки про мову, у якому вивчається лексика, називається лексикології. Історична лексикологія вивчає історію слів, словникового складу мови в цілому. Словниковий склад мови змінюється (з'являються нові слова, окремі слова забуваються, змінюються значення цілого ряду слів і т.д.) в результаті всіляких причин, деякі з яких вдається встановити з достатньою вірогідністю. При з'ясуванні історії окремих слів і груп слів виявляється як важливі мовні, так і позамовні (екстралінгвістичні) фактори змін. Безпосередній зв'язок лексики із позамовною дійсністю спричиняється те, що поява нових предметів, виникнення нових понять приводить до поповнення словника новими позначеннями цих предметів і понять, способи їхнього позначення, тобто способи номінації (створення нових слів від існуючих у мові за допомогою афіксів, створення складених іменників, семантична деривація, запозичення іншомовних слів) багато в чому визначається тими лексичними реаліями, якими розташовує дана мова, і тими лексико-семантичними відносинами, які існують у мові в ту або іншу епоху.

     Слово – центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або завдяки йому (речення) [21; 39].

     Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге – визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

     Найбільш  точно й стисло окреслив слово  французький мовознавець А. Мейє (1866–1936): «Слово – це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів [21; 40].

     Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, передати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і обов'язковим.

     Не  можна вважати визначальною рисою  слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього  часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників може виражатися двома частинами: більш поміркований, менш придатний.

     Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється  і від морфеми, і від словосполучення, – це наявність у ньому певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати – дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, що належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значення має кожне слово (гнути – дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу – іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контекстом займенник він не має лексичного значення, а граматичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

     Отже, слово – це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.

     Якщо  розглядати слово з погляду психології, то це – мінімальний звуковий (чи графічний) подразник, який викликає у свідомості людини певне уявлення – реальний або нереальний образ. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох висловах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визначають різницю в значенні обох словосполучень, і це дає підставу сприймати їх як окремі слова [5; 270].

     Слова виникають по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через непорозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут уперше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі слова, як ампер, вольт, ват, – це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.

     Кілька  назв створили окремі особи: слово газ  придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло слово робот; слово мрія українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися, мерехтіти»).

     Однак подібні випадки найменувань  поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви  виникають стихійно. Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові найважливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих аркушах паперу, але хтось здогадався зшити їх – і за цією ознакою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною – зошит.

     Яку ознаку той чи інший народ покладе  в основу назви, залежить і від  його фантазії, і від особливостей світосприймання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи – la sauterelle (букв.: «скакунка»; означає також «сарана»); англійці – grasshopper (букв.: «трав'яний стрибунець»); росіяни – кузнечик («малий коваль» – за звуком).

     Ознака  предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою  формою слова. Внутрішня форма передається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма – це вмотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити те що, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)

     Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово  недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

     Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему – голова. Лексема – це узагальнене, абстрактне поняття.

     Словоформа – це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем – це одна лексема, але чотири різні словоформи [18;565].

     Словниковий склад найбільш рухливий рівень мови, зміни й поповнення якого особливо помітні. Вони безпосередньо пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, соціальним, політичним і культурним розвитком життя народу.

     У лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства. Одні предмети, реалії побуту, поняття, якості, явища існують здавна, і слова, їхні назви, активно використовуються носіями мови; інші предмети й поняття відмирають - з ними йдуть їхні значення. Слова, рідко вживані, існують у пасивному словнику.

     До  пасивного запасу слів відносяться такі, які або є застарілими, або в силу своєї новизни ще не стали досить відомими й не завжди зрозумілі носіям мови. Слова пасивного словника, у свою чергу, утворять дві групи: застарілі й нові слова. Застарілими називаються такі слова, які вийшли з активного вживання. Так, перестали вживатися у зв'язку зі зникненням понять слів боярин, цар й ін. Слова цієї групи з історизмами.

     Процес  переходу слів із групи активного  вживання в пасивну тривалий, поступовий. Він обумовлений і позамовними причинами (наприклад, соціальними змінами) і власне мовними, з яких досить істотну роль відіграють системні зв'язки застаріваючих слів: тематичні, зв'язок різних його значень і т.д. Чим обширніші ці відносини, чим вони різноманітніші й прочніші, тим повільніше переходить слово в пасивно використовувану частину лексики. Цей процес неминуче пов’язаний зі зміною її стилістичної характеристики, точніше створює нову стилістичну характеристику слова.

     §2. Проблема лексичного запасу мови

     У високорозвинених мовах, таких, як українська, налічують сотні тисяч слів. Словниковий запас – активний і пасивний – сучасної культурної людини становить не менш ніж 70–80 тис. слів. Для того щоб вільно користуватися таким багатством, останнє має бути якимось чином упорядковане, систематизоване.

     Систематизація  лексики утруднюється тим, що слова  відбивають позамовну дійсність, яка не завжди усвідомлюється як система.

     Класифікація  лексики має такі особливості:

     а) слова на групи поділяються нерівномірно: в одних групах є десятки тисяч слів, в інших – тільки одиниці (наприклад, іменників – величезна кількість; числівників, займенників – небагато);

     б) те саме слово внаслідок своєї  багатозначності може належати одночасно  до кількох груп (наприклад, слово назустріч виступає то як прислівник: подався назустріч, то як прийменник: назустріч товаришеві, то як поєднання іменника з прийменником: на зустріч з: однокласниками; слово морда, коли йдеться про тварину, сприймається як стилістично нейтральне, коли ж мовиться про людину – потрапляє до розряду вульгаризмів);

     в) межі між групами не завжди чітко  окреслені; у групі, як правило, розрізняється  ядро (основа) і периферія (наприклад, у тематичній групі «Зима» ядро становлять слова мороз, лід, сніг, хуртовина, сани, замерзати, білий тощо; периферію – сонце, небо, похмурий, сірий, які, входячи до цієї тематичної групи, так само належать і до інших, наприклад до тематичної групи «Осінь»);

     г) групи слів можуть розпадатися на окремі підгрупи з різною ієрархічною віднесеністю (наприклад, слова, що належать до іменних частин мови, поділяються на іменники, прикметники, числівники, займенники; а іменники, у свою чергу, – на загальні й власні назви, назви істот і назви неістот тощо) [18;384].

     У лексиці є чимало перехідних явищ. Наприклад, слово зірка – це і назва предмета (небесне тіло, геометрична фігура), j назва рослини {червоніють зірки у квітнику), і назва тварини {морська зірка). Слово немає, нема – якоюсь мірою дієслово, а якоюсь – предикативний прислівник.

     Групувати слова можна по-різному, за різними  критеріями.

     За  наявністю спільних коренів слова  групуються в словотвірні гнізда. Наприклад, слова рука, рукав, рукавиця, ручка, ручний, зручний, безрукий, наручники, рушник, рушниця, ручатися, порука, доручати, приручений, поруч, заручини та ін. становлять одне словотвірне гніздо, бо мають той самий корінь -рук- (-руч-, -руш-), хоч іноді вони бувають досить різні за своїм значенням.

     За  частотою вживання слова умовно поділяють  на часто вживані, без яких практично не можна побудувати тексту, помірно вживані і рідкісні. Перша група – це переважно займенники та службові слова (прийменники, сполучники, частки). Вона охоплює порівняно невелику кількість слів (до сотні). Друга група налічує приблизно 10...15 тис. слів, які стосуються різних сторін життя людини та навколишнього світу. Частота вживання решти слів надзвичайно мала: як стверджують мовознавці, вони трапляються не частіше одного разу на мільйон слів тексту, хоч їх у мові є сотні тисяч. Зрозуміло, і в цих групах є частіше й рідше вживані слова. Крім того, частота вживання тих чи інших слів залежить і від предмета розмови.

     Можливі також інші групування слів: за походженням (питомі й запозичені), за стилістичною віднесеністю (стилістично нейтральні й стилістично забарвлені), за сферою вживання (загальновживані й вузьковживані). Найважливішою для мови є класифікація слів за їхнім лексичним значенням (семантикою).

     §3. Причини історичних змін у лексиці

    У процесі історичного розвитку словниковий  склад кожної  мови зазнає різних змін. Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється, причому порівняно з фонологічною і граматичною системами – найшвидше. Одні слова зникають із мови, інші – з’являються. Змінюється й значення слів.

    Зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.

    Позамовні (позалінгвальні) причини – це зміни  в навколишньому світі. Будь-яке  нововведення в техніці, побуті, суспільному  житті, у сфері культури та ідеології  супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших знарядь, форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Таким чином, мова в своєму словнику віддзеркалює всі суспільні зміни.

    Внутрішньомовні (інтрамовні, внутрішньолінгвальні) причини  зміни словникового складу представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів, варіювання номінацій із різними мотивацією, походженням, завданнями експресивно-емоційної та стилістичної виразності.

    Є чотири типи змін у лексико-семантичній  системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.

РОЗДІЛ 2. ЗАСТАРІЛІ СЛОВА ТА ЇХ СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ У ТЕКСТАХ РІЗНИХ СТИЛІВ

     §1. Застарілі слова та їх класифікація

     Отже, одні слова архаїзуються, переходять з активної лексики до пасивної у  зв'язку з тим, що зникають з побуту й життя людського суспільства  позначувані ними предмети, події, явища, поняття, тобто у зв'язку з дією екстралінгвістичних факторів. Інші слова переходять з активного словника в пасивний, перестають бути загальновживаними, зрозумілими для носіїв мови, або й зовсім зникають з суспільного вжитку, забуваються носіями мови через витіснення їх рівнозначними словами, що з тих чи інших причин виявляються більш прийнятними для називання тих самих предметів, подій, явищ, понять, для вираження тих самих думок, почуттів. Процес цей зумовлений дією внутрішніх факторів розвитку мови.

     Ступінь застарілості того чи того слова залежить від місця його в лексичній системі, від часу використання в мові протягом її існування, від семантичних та граматичних якостей. Що довше вживалося слово, що тісніші були його значеннєві та словотворчі зв'язки, то менше зачіпає його процес старіння. Відмінності між застарілими словами та межі їх використання в сучасній, мові залежать від причин виходу цієї лексики з активного вжитку. Такими причинами є, по-перше, зникнення з життя певних понять, по-друге, заміна окремих назв іншими. Отже, одні слова переходять до розряду пасивної лексики або й зовсім припиняють своє існування разом з позначуваними поняттями; інші поступаються місцем новим лексемам, котрі виявляються придатнішими для називання тих самих понять.

     У межах застарілої лексики виділяються слова, що зовсім вийшли з ужитку і семантика їх майже невідома сучасним мовцям: галити – радіти, буй – хоробрий, гудець – музикант, правотар – адвокат, синовець – син брата, сестринець – син сестри, нетій – племінник (хоч вони мають у своєму складі зрозумілі й тепер компоненти).Ще одну групу цієї лексики становлять слова з меншим ступенем застарілості. Вони можуть використовуватися мовцями в сучасній мові з певною стилістичною метою: атратмент, боярин, отверзати, рать, прах.

     Перша група застарілих слів — це матеріальні архаїзми, або історизми.Наприклад: війт «сільський староста», осавула «прикажчик у панському будинку», волосний «посадова особа, яка працювала у волосній справі», десяцький «поліцейський служитель на селі», сотник «особа, що очолювала сотню – складову частину полку», січовик «січовий стрілець», кожум’яка «майстер, що виробляв сирицю», чумак «візний і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу», досвітки «зібрання сільської молоді, організовані для спільної праці та розваг в осінній та зимовий час»; рос. боярин, кадет, вкрой (складноскорочене слово зі словосполучення школьный работник), колесовать і укр. колесувати «піддавати дуже жорстокій смертній карі, ламаючи кістки на спеціально обладнаному колесі, що крутиться»; англ. halberd «алебарда», musket «мушкет», visor «забрало», whipping-boy «хлопчик, який виховувався разом із принципом і якого карали биттям за провину принца», manbote «штраф, який виплачувався сеньйору за вбивство селянина», фр. bailli «балії – королівський чиновник».

     Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатися  в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії. Так, зокрема, в  останні роки отримали друге життя  колишні історизми: гривня, віче, пластуни; рос. дума, губерния, губернатор, тощо. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно, як, наприклад, лікнеп, раднаргосп, перебудова. 

       Слова, що належать до другої  групи, звуться стилістичними архаїзмами, або просто архаїзмами (гр. archaios «стародавній»), 3-поміж них виділяються

       лексичні архаїзми (застарілі, синоніми до слів сучасної мови) : атрамент – чорнило, десниця — права рука, правиця, перст — палець, ланіти – щоки, рать – військо, дзиґар – годинник, вікторія – перемога, узріти – побачити, ректи – сказати, одесную – праворуч, оний – той, сиріч – тобто, вия – шия, ликувати- радіти, тріумфувати, зріти – бачити, відати – знати, марець – березень, паздерник – жовтень, пря – спір;

       с л о в о т в о р  ч і архаїзми (мають спільні корені, але відрізняються суфіксами чи префіксами): письмовець — письменник, возсіяти — засяяти, словеса- слова, рибар – рибалка, сіятель – свяч, творитель – творець, возвеличувати – звеличувати, фортеція – фортеця, урозуміти – зрозуміти, возсіяти – засяяти, женський- жіночий;

     лексико-фонетичні  (від сучасних слів відрізняються звуковим оформленням): злато:— золото, серебро — срібло, враг – ворог, глас – голос, зерцало – дзеркало, сподар – господар, піїт – поет, прах – порох, храм – хороми, вольний – вільний;

     фонетичні архаїзми (характеризуються застарілою вимовою окремих звуків, наприклад о замість і в закритих складах, із/іс як варіант префікса з): зіма — зима, ріжниця – різниця, сей – цей, братік – братик, збірати – збирати, крівавий, кровавий – кривавий, ізгаснути, ісходити;

     семантичні  архаїзми (застарілі в одному із своїх значень): держати в розумінні «мати за дружину»: «Сам Мотуз докопався, що Грицаїв дядько держав його рідну тітку» (І. Нечуй-Левицький), лікоть – міра довжини, живіт – життя, колода – вулик, поїзд -  валка підвід, братися – одружуватися, староста – голова сільської громади, язик – народ, етнос;

     фразеологічні архаїзми: во врем’я оно, ситник берднику не товариш;

     морфологічні  архаїзми: збереження давніх особливостей формотворення, словозміни, наприклад нестягнені форми слів прикметникового відмінювання (молодая – ж.р., молодеє  - с.р., молодії – мн.), короткі форми прикметників у функції означення (фольклорне «дрібен дощик іде»), форми наказового способу другої особи множини з закінченням –іте  («Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» - у Т. Шевченка; «торгував єси» - у П. Куліша), форми дієприслівників теперішнього часу без суфікса –чи (ходя, сидя, лежа: «Полюбила козаченька при місяці стоя» - з народної пісні);

     синтаксичні архаїзми, наприклад форма називного – знахідного відмінків при назвах осіб (з народних пісень: «Через рідну неньку, через рідні сестри...», «Перечула через люди, що батенько в гості буде»).

     Деякі архаїзми зберігаються тільки в стійких  словосполученнях, наприклад «святая святих», «многая літа» (старі форми середнього роду множини зі старослов’янської мови).

     Архаїзми мають синоніми: чоло-лоб, перст – палець, отчий – батьківський, бран – полон, уповати – надіятися, отверзати – відкривати, вельми – дуже, всує – даремно.