Застаріла лексика

46

Вступ

Лексика - вся сукупність слів української мови. Ця сукупність є складною організованою системою, елементи якої тісно пов'язані спільністю чи протилежністю значень, стилістичного забарвлення, сфери вживання тощо. Термін лексика вживається також на позначення певних груп слів, об'єднаних спільною ознакою (запозичена, застаріла, професійна, жаргонна, діалектна, поетична, експресивна лексика тощо), а також на позначення сукупності слів, що вживаються певним письменником у його творах (лексика Шевченка, Франка, Коцюбинського).

Словниковий склад сучасної української літературної мови формувався протягом тривалого історичного часу. Лексика сучасної літературної української мови неоднорідна за походженням. Виділяють корінну і запозичену лексику.

Корінна українська лексика – це слова, що виникли в українській мові або були успадковані нею від давніх мов – основ (праслов’янської і давньоруської), на базі яких вона утворилася. Наприклад: хлібороб, щирість, будувати, щоденно, сорок, дружба, вчити, наш, сто, зверху.

Називають три основні шари корінної української лексики з погляду її походження: спільнослов’янський, до якого входить і найдавніша, спільно індоєвропейська лексика, спільно східнослов’янський і власне український. Слова двох перших шарів у російську, українську та білоруську мови.

Спільнослов’янська лексика – це слова, успадковані через давньоруську із спільнослов’янської (праслов’янської) мови; найдавніший шар української лексики, її ядро. Спільнослов’янські слова втратили свою мотивованість і мають, як правило, непохідну основу. Наприклад: мати, око, кінь, молоко, воля; сидіти, орати, вміти, учити; хитрий, глухий; один, сто; ваш, там, куди; про, а, ні.

Більшість спільнослов’янських слів поширена в усіх слов’янських мовах, ясна річ, із фонетичними відмінностями, що відбивають специфіку кожної з них.

Серед спільнослов’янської лексики виділяють найстародавніший прошарок – спільноіндоєвропейські слова. Наприклад: сестра, брат, вовк, зима; вода, небо, ніч. спільноіндоєвропейські слова збереглися в близькому звучанні в інших мовах, що належать до індоєвропейської сім’ї.  Спільнослов’янська лексика – це найбільш стала й уживана частина словника української мови. Особливо багатим і різноманітним є склад спільнослов’янських іменників.

Важливу і велику групу спільнослов’янської лексики складають дієслова – назви дій, робіт, процесів: стояти, лежати, йти, брати, жити, воювати. Чимало в українській мові спільнослов’янських за походженням прикметників – назв кольору, смаку, розміру, духовних та фізичних якостей людини, властивостей речей та ін.: рудий, довгий, малий, вузький, кислий, солодкий, мудрий, хитрий, лютий, глухий, косий, легкий, теплий, рівний. Спільнослов’янськими за походженням є ряд числівників (один, два, три, сім, вісім, десять, сто), більшість займенників (я, ти, ми, він, вини, хто, мій, наш, сам, весь), непохідні прийменники, сполучники, частки (з, за, при, над, у, до, о, а, чи, ні, ж, би) та ін.

Спільно східнослов’янська лексика пов’язана зі змінами у суспільному економічному житті східних слов’ян, розвитком науки, культури, мистецтва, особливо в період Київської Русі. Наприклад: селянин, митник, урожай, скатерть, поневолі, велич, суть (у сучасному значенні), хороший.

Власне-українська лексика – це слова, що виникли в українській мові і є специфічними, властивими тільки їй словами. Наприклад: Батьківщина, очолити, громадянин, плугатар, осередок, освіта, самота, піддання.

Почала вона формуватися з ХІV ст., коли складалася, водночас з російською та білоруською, українська мова.

Виражаючи специфіку української мови, власне-українські слова відсутні в інших мовах, у тім числі і східнослов’янські. У цих мовах вони мають відповідники – інші за звучанням слова. Власне-українські слова поповнили всі тематичні групи лексики, успадковані із спільнослов’янської та спільно східнослов’янської мов.

Немає народу, який жив би ізольовано від інших народів, тому немає й мови, вільної від іншомовних засвоєнь, насамперед лексичних. Запозичення слів з однієї мови в іншу досить давнє і звичайне явище.

Запозичення можуть здійснюватись з певної мови безпосередньо і через інші мови. Безпосередньо засвоювались українською мовою слова з російської (кріпость, мужик), польської (дідизна, кепський), тюркських (базар, гарбуз, шатро) та інших мов. Багато слів іншомовного походження прийшло в українську мову через посередництво російської (колективізація, космонавт) та польської (крейда, ґрунт, шик, кошт тощо). Засвоюються слова як усним, так і писемним шляхом. усним в українську мову прийшло багато слів тюркського походження, деякі польські і російські слова тощо.

Різні запозичені слова за часом засвоєння. Ряд іншомовних слів увійшло ще з давньоруської мови. З нею вони разом із спільнослов’янськими і спільно східнослов’янськими були успадковані українською мовою, як і російською та білоруською. Це слова давньогерманського походження, про які вже говорилось, старогрецькі (парус, лиман, кипарис, кедр, лавр, кит), тюркські слова, запозичення з арабської та іранської груп мов (орда, казна, табун, зеніт).

Поряд з цими в українській мові є іншомовні слова, які почали в ній вживатися зовсім недавно. Наприклад: торшер, капрон, телевізор, відеотелефон, відеофонограма.

Найчастіше іншомовні слова засвоювались разом з поняттям, предметами, явищами, які вони позначали. Так, іменник бокс – назву спортивного змагання запозичене з англійської мови разом із цим видом спорту.

Збагачення української лексики здійснюється не тільки в наслідок прямих

засвоєнь слів з інших мов, а й шляхом калькування. Кальки – це своєрідний різновид запозичень, що являє собою буквальний переклад  складових елементів слова або усталеного звороту. Кальки бувають лексичні і фразеологічні. Лексичною калькою називається слово, скопійоване засобами української мови з іншої мови. Семантичні кальки – це скопійоване нове, переносне значення слова. Це корінні українські слова, які під впливом слів-відновників з іншої мови набувають нового значення.

Слова, які приходять у мову, спочатку перебувають на території лексичної системи: використовуються рідко, лише окремими мовцями. І тільки з часом вони поширюються, озвичаюються і посідають відповідне місце у складній лексичній системі. Слава ж, що старіють, навпаки, починають використовуватися дедалі рідше, поступово відсуваються від ядра словникового складу і виходять з ужитку. Таким чином, на кожному етапі розвитку мови в її словниковому складі можна виділити два шари – активну і пасивну лексику.

До активної лексики належать слова, що повсякденно використовуються всіма або частиною мовців у тій чи іншій сфері суспільного життя. Активна лексика охоплює передусім загальновживані слова, які використовуються в усіх різновидах усного і писемного мовлення: земляк, життя, тихий. До активної лексики входять також слова, обмежені в своєму вжитку певною сферою спілкування (спеціальна лексика).

Слова, що входять до активного словника, різні за походженням і стилістичним використанням. Серед них є корінні українські і запозичені слова.

Другий шар – пасивна лексика – набагато менший. Його складають слова, що не є обов’язковими, необхідними для повсякденного спілкування у будь-якій сфері.

Чіткої межі між активною  і пасивною лексикою немає. Обидва шари перебувають у постійній взаємодії: з активного запасу слова, старіючи, переходять у пасивний, а з пасивного нові слова в активний. Бувають випадки, коли слова виходять із активного словника, а згодом повертаються до нього знову. Так сталося, наприклад, з іменами генерал, полковник, офіцер, міністерство, які наповнені новим змістом, повернулися у нашу мову.

Розділ І. Лексологія

1.1. Слово як основна мовна одиниця

Лексикологія (від грецьких слів lexis – слово, logos - вчення) вивчає словниковий  склад мови і слово як основну одиницю.

В основу лексикології покладено два фундаментальних теоретичних положення, сформульованих у працях О.Фортунатова, Б.де Куртене, В.Шахматова, М.Покровського. Це ідеї соціальності мови та її  системності, які найбільш яскраво виявляють себе в лексикології. Лексичний склад найбільш безпосередньо пов’язаний з позамовною дійсністю; при значній стійкості і традиційності він реагує на найменші зміни в природі і суспільстві. Із змінами в позамовній дійсності пов’язане виникнення нових, застарілих слів і значень. Ідея системності мови виявляється в рівневій структурі будови мови, яка розуміється як цілісна система, утворювана взаємодією підсистем (рівнів). Рівнева організація мови слугує розмежуванню фонетики, лексики, граматики.

Соціальність мови та її системність, при нерозривності зв’язку, зумовлюють наявність у мові двох аспектів та існування можливих напрямів у науці:

              соціолінгвістичного (зовнішнього);

              системно-семасіологічного (внутрішнього).

Ці напрями частково співпадають з розмежуванням лексикології у вузькому розуміння і семасіології.

Лексикологія вивчає у словниковому складі сторони, які зумовлені факторами позамовного характеру, соціально-історичними умовами розвитку суспільства. У її завдання входить вивчення питань формування словникового складу мови, історичних змін, які у ньому відбуваються; систематизація лексики з точки зору її походження, розшарування за сферами вживання, за мірою активності.

Семасіологія вивчає лексичну систему мови і слово як елемент цієї системи перш за все з точки зору внутрішніх закономірностей, які організують усю систему.

Об’єктом семасіології є різні вияви системності лексики:

      лексико-семантичні групи слів;

      явища семантичного варіювання;

      види семантичних і формально-семантичних опозицій слів.

Чіткого розмежування проблематики проблематики власне лексикологічної і семасіологічної бути не може. У програмах із сучасної української літературної мови все це коло питань об”єднане під загальною назвою “лексикологія”, оскільки існування і розвиток лексичної системи мови визначається єдністю лінгвістичних і позалінгвістичних факторів.

Об’єкт лексикології – словниковий склад мови.

Визначити предмет лексикології можна  лише відповівши на питання що таке словниковий склад мови. Він трактується як сукупність лексичних одиниць, що історично склалася, постійно розвивається, виконує функцію засобу спілкування.

З огляду на рівневу структуру мови слово трактують по-різному. Виділяють 4 основних мовних рівня, з кожним з яких слово співвідноситься своєрідно, що свідчить про його багатоаспектний характер.

Так, з погляду вираження звукової оболонки, слово є певною послідовністю фонем; предмет морфологічного аналізу – частина мови, її граматичні категорії; на синтаксичному рівні слово є складовою частиною речення.

На лексико-семантичному рівні слово виступає як найменша мовна одиниця, що має самостійне, закріплене суспільно-комунікативною практикою значення, називає предмет, явище, дію або ознаку із суспільної дійсності і входить із властивим йому значенням до словникового складу.

Важливою проблемою сучасного мовознавства є відмежування СЛОВА від інших одиниць і його наукове визначення. Його тлумачення настільки різне, що деякі мовознавці взагалі відмовляються від визначення (Ф.де Соссюр, Ш.Баллі). Однак слово є центральною одиницею мови, виконує важливі функції, тому ігнорувати його неможливо. Критерії вирізнення слова серед інших мовних одиниць різні. І хоча на сьогодні не існує бездоганного наукового визначення слова, у працях Л.Щерби, В.Виноградова, М.Смирницького, О.Кузнецової, Л.Лисиченко досліджено різні його аспекти й особливості як окремої мовної одиниці. В ієрархічній системі мовних одиниць слово стоїть безпосередньо над морфологічним рівнем.

Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.

На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов’язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слово з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;

      повнозначні;

      службові;

      вигукові.

Повнозначне слово завжди  має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається  його різноманітними формами.

Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.

Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.

СЛОВО – найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше – з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).

Д.Шмельов: “Слово – це одиниця найменування, яка характеризується цілісністю оформлення (фонетичного та граматичного) та ідіоматичністю”.

Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:

1.      Функціональна ознака. Слово служить для  найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;

2.      Формальна ознака. Зовнішньо слово  становить собою  кілька фонем,  фонетично пов’язаних  єдиним наголосом;

3.      Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.

1.2. Лексичне значення слова

              Лексичне значення слова визначається як “певне відображення предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, по відношенню до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування, розвитку” (О.І.Смирницький).

              Позамовну дійсність утворюють навколишнє середовище, тобто жива і нежива природа в усій різноманітності матеріальних об”єктів, явищ, процесів та відношень між ними і світ внутрішнього життя людини, яка сприймає, аналізує, узагальнює факти об”єктивної дійсності, створює матеріальні і духовні цінності.

              Використання мови як засобу спілкування грунтується на номінативній і синтагматичній діяльності.

              Номінативна діяльність полягає у називанні, вичленовуванні за допомогою мовних засобів найрізноманітніших предметів об”єктивної реальності, фіксації їх у свідомості.

Під поняттям “синтагматична діяльність” розуміють поєднання за граматичними і семантичними закономірностями відповідних назв у межах різноманітних синтаксичних конструкцій, текстів з метою формування змісту повідомлень. Граничною щодо використання мовних засобів, мінімальною одиницею, здатною називати предмет об”єктивної реальності в широкому розумінні цього поняття, є слово. Використовуючись як назва, воно виконує номінативну функцію.

З функціонально-генетичного погляду номінації поділяються на 2 типи:

а) первісні (непохідні);

б) вторинні (похідні).

У словах, за допомогою яких виражаються первісні номінації, як правило, знавиразнюється зв”язок з ознакою – представником предмета, і тільки шляхом цілеспрямованого лінгвістичного аналізу, зокрема, етимологічного, можна з”ясувати втрачені у ходці історичного розвитку мови мотиви називання.

Наприклад, природне явище, що характеризується як “рвучкий круговий рух вітру” має в українській мові назву “вихор”, якій у давньоукраїнській мові відповідає вих/ъ/ръ (вихор / вітер). Ця назва відповідного природного явища продовжує праслов’янську vixrъ, пов’язану  за походженням з дієсловом vixati, яке споріднене етимологічно з індоєвропейським коренем ŭеі “крутити, гнути”. Таким чином, втрачену для носіїв сучасної української літературної мови ознаку явища або предмета позамовної дійсності, що має назву  “вихор”, фактично становить процес “крутити, гнути”. Етимологічний аналіз назви “вихор” дає змогу реставрувати прихований у ній мотив номінації, з’ясувати внутрішню форму, зміст відповідного слова.

Вторинні (похідні) номінації характеризуються прозорістю внутрішньої форми. Цьому сприяють виразна словотвірна структура відповідних слів, вторинне використання готових назв унаслідок їх переосмислення.

Наприклад, у говорах лексема “вихор” має назви закрут, крутало, крутень, завій, завійло, вертьол, вітриця, вітерниця, кручений вітер, кривий вітер, лихий вітер.

За характером предметів об”єктивної дійсності, позначуваних відповідними назвами, виділяють “речові” номінативи, до яких належать іменники з власне предметним і речовинним значенням (яблуко, будинок, вода, глина). Таким номінаціям у реальній дійсності відповідають елементи предметного ряду.

Іншу групу назв утворюють ознакові номінації. Вони позначають ознаки і властивості предметів, стани і процеси, абстрактні поняття – так звані несубстанціональні елементи дійсності (зелений, швидко, сидіти, мріяти, радість, характер).

Як проміжні між згаданими типами  кваліфікуються назви осіб за діяльністю, родинними зв”язками тощо, а також опредмечені імена процесів (учитель, робітник, брат, мудрець, біганина, ходьба).

Максимально виражений ступінь абстрагування щодо співвіднесеності з відповідними предметами властивий службовим словам, функція яких зводиться до вираження відношень (прийменники, сполучники).

Ознаки слова:

1.                      Відокремленооформленість. Слово – мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану, характеризуючись відповідною предметною співвіднесеністю. Крім позначення відповідного предмета, відрізка об”єктивної дійсності, обов’язковою умовою існування слова є властиві йому граматичні характеристики, не орієнтовані на предметну співвіднесеність значення. Граматичне значення органічно входить до семантичної структури слова, утворює діалектичну єдність з нею.

2.                      За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосередньо пов’язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово виступає як строго визначена, нароздільна послідовність спеціалізованих з функціонального  погляду складових частин, до яких в українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні, в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префіксальні) і формотворчі. Серед формотворчих переважають  закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орієнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових частин слова, виступає коренева морфема. по відношенню до неї префіксальні морфеми завжди перебувають у препозиції, словотворчі і формотворчі суфікси – у постпозиції, закінчення займає абсолютно кінцеву позицію у слові. Цілісність слова, позначувана у науковій літературі терміном когезія (лат. cohaerere – зростатися, щільно поєднуватись), не допускає порушення послідовності морфем, появи інших складових частин між ними. Якщо в установленій послідовності морфем з’являється якась інша морфема, то ідентичність слова втрачається і виникає нове слово: гарний – пре-гарний; мудрий – пре-мудрий; стіл – столик.

Слово належить до тих мовних одиниць, які мають не тільки звучання, звуковий склад, що є зовнішньою стороною мовного знака (план вираження), а й значення, яке становить внутрішній зміст (план змісту) мовної одиниці. 

Для того, щоб мова виконувала свої основні функції (комунікативну та експресивну), самих номінативних одиниць недостатньо. у зв”язку із складністю функцій, які виконує слово, у ньому наявні 2 види значень – лексичне і граматичне.

В основі лексичного – історично закріплена у свідомості людей співвідносність слова з певним явищем дійсності. ця співвідносність виробилась у колективі і передається усім членам суспільства.

Граматичним називається таке додаткове абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його лексичний зміст. Воно забезпечує здатність слова вступати у відношення з іншими словами за законами граматики.

Природа лексичних значень слів не однакова, що проявляється в об’єднанні різних значень у тому самому слові, у закономірностях слововживання, функціонуванні слова у словосполученні і реченні.

Типи лексичних значень

Розмежування типів лексичних значень грунтується на двох головних ознаках:

1.Характері зв”язку відповідних назв з предметами і явищами позамовної дійсності.

2.Особливостях сполучуваності слів з іншими лексичними одиницями у складі словосполучень і речень.

За першою ознакою розрізняють прямі, переносні (похідні) і коннотативно зумовлені лексичні значення.

Словам з прямим значенням властивий безпосередній, неопосередкований номінативний зв”язок з позначуваним.

Переносні (похідні) лексичні значення властиві словам, що виступають опосередкованими назвами  предметів і явищ об’єктивної дійсності. Вони формуються внаслідок називання словами з прямим номінативним значенням інших предметів, явищ, ознак. (голова – пряме знач. – частина тіла – переносні – голова зборів, голова уряду, голова комітету).

Переносні (похідні) лексичні значення мають статус загальновживаних або так зв. узуальних (лат. usualis - загальновживаний). Вони обов’язково тлумачаться або перекладаються у словниках.

Від узуальних треба відрізняти оказіональні (лат.  occasio - випадок), значення, зумовлені авторським образним вживанням слів у відповідних контекстах всупереч усталеним нормам сполучуваності:

Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан, квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя. (Б. – І. Антонич).

Природа коннотативно (лат. connotare – позначати додатково) зумовлених лексичних значень полягає у тому, що  номінативний зв’язок з позначуваним ускладнюється додатковою інформацією про позитивну або негативну оцінку предмета чи явища, ступінь інтенсивності дії чи ознаки.

Наприклад, бити – гамселити, гніздити, духопелити, дубасити, кулачити;

                     Спати – спатки, спатоньки, спаточки, спатунечки, спатуні, 

                     спатусеньки, спатусі, спатусічки.

За другою ознакою, тобто особливостями сполучуваності слова з іншими словами у складі словосполучень і речень, виділяють фразеологічно обмежені, фразеологічно обумовлені, синтаксично зумовлені значення.

Фразеологічно обмежені значення властиві словам, що характеризуються вибірковою сполучуваністю з іншими лексичними одиницями (наприклад, прикметники на позначення масті тварин за кольоровими характеристиками поєднуються тільки з іменниками кінь, жеребець, кобила при називанні відповідної масті).

Фразеологічно обумовленими є значення, що реалізуються лише у стійких словосполученнях, де слово до певної міри втрачає індивідуальність. частина слів у фразеологізмі взагалі втратила самостійне значення (спіймати облизня, точити ляси). З прямим номінативним значенням ці слова у сучасній українській мові не вживаються. Фразеологічно обумовленим може виступати якесь одне із значень  слова, а решта вільно функціонує у мові (серце тане, їсти очима). Лексичне значення цих слів тлумачиться шляхом підстановки синонімів.

Синтаксично зумовлені лексичні значення мають  обов’язковою умовою своєї реалізації  відповідні конструкції. Це стосується насамперед багатозначних слів, окремі лексико-семантичні варіанти яких ідентифікуються лише у складі  словосполучень.

Наприклад, у слова “море” прямим значенням є “водний простір”; море сміху, гомону, гумору, людей, квітів, зерна, сміху – синтаксично зумовлені значення.

1.3. Компонентний склад лексичних значень

Говорячи про лексичне значення слова, ми вказуємо на предметну  віднесеність як його основу, але цього недостатньо для визначення такого складного явища, як лексичне значення.

В.В.Виноградов писав: “Якби структура слова  була тільки двосторонньою, складалася лише із звука і значення, то в мові для кожного новогопоняття та уявлення, для всякого нового відтінка в думках і почуттях повинні були б існувати або виникати особливі окремі слова”.

Лексичне значення слова складається  не тільки з предметно-понятійної віднесеності звукового комплексу, а й з цілого ряду позамовних і внутрішньомовних факторів. Тому в лінгвістиці говорять не про лексичне значення слова, а про семантичну структуру слова (компонентний склад лексичного значення).  Слова розкладаються на елементи (семи), за якими протиставляються окремі значення полісемантичного слова, що входять до структури слова.

Семантичні компоненти можуть бути зумовлені позамовними і внутрішньомовними факторами.

До позамовних факторів належать:

1.Предметно-понятійна віднесеність слова.

2.Емоційно-експресивне забарвлення.

Внутрішньомовними факторами є:

1.Стилістична характеристика слова (місце у стилістичній структтурі).

2.Здатність сполучатися з певним колом слів (робота = праця;  іти на роботу, але не  іти на працю; польові роботи, але не польові праці).

Властивість слова сполучатися з певним колом лексичних одиниць називається валентністю. (влучитити → влучний; поцілити, але не поцільний).

Приклад компонентної структури значення слова:

Дерево – багаторічна (2) рослина (1) з твердим стовбуром і гілками (3), які покриті листям (4). 1-4 – семи, компоненти значення слова.

Слова з більш загальним значенням менш змістовні і мають менше семантичних компонентів. З пониженням рівня абстрактності  слова підвищується змістовність його значення.

Наприклад: Рідина – речовина, яка наділена здатністю текти і приймати форму посуду, в якому вона знаходиться.

                     Напій – рідина, спеціально приготовлена для пиття.

                      Лимонад – солодкий прохолодний напій, із соком ягід і фруктів. 

У значення  кожного наступного слова входить попереднє з усім його змістом.

У процесі розвитку мови можуть виникати нові значення слова, таким чином, його семантичний обсяг змінюється, поповнюється. Сукупність усіх значень слова становить його семантичну структуру.

Кожне слово узагальнює найістотніші ознаки того класу реальних предметів, для яких воно служить назвою, але рівень узагальненості у різних слів різний. І в залежності від ступеня узагальнення слова у мові поділяються на конкретні та абстрактні.

До конкретних належать ті, що співвідносяться з конкретними речами, властивостями, діями.

Абстрактними називаються слова, що мисляться поза зв”язками з конкретними речами, ознаками, діями, як існуючі незалежно від них (уявлення, радість, дружба).

Для загального найменування слова в усій сукупності його значень і форм вживається термін лексема.

1.4. Системність словникового складу мови

Словниковий склад мови не є довільною сукупністю лексичних одиниць, а впорядкована за певними закономірностями система словесних знаків, якій характерна кількісна і семантична рівновага, викликана необхідністю взаєморозуміння між носіями мови, і з другого боку, динаміка, що виявляється у зміні та появі нових значень. Лексико-семантична система найбільш відкрита, оскільки найбільш зорієнтована на позамовну діяльність.