Засобі реалізації комічного ефекту в англійській мові

      ВСТУП 
 

      Серед тем загально-гуманітарного характеру, що вже не одне сторіччя цікавлять філософів, психологів, соціологів, а віднедавна й філологів, проблема комічного є, безсумнівно, однією з найскладніших. Актуальність досліджень вербальних засобів комічного в сучасній лінгвістиці зумовлена спрямованістю наукових праць на комунікативну й прагматичну діяльність людини, що пов’язано з виникненням і розвитком когнітивного напрямку в мовознавстві. До сьогодні питання комічного залишаються маловивченими через відсутність досить чіткої теорії. Це стосується, зокрема, визначення характеру й діапазону мовних засобів комічного, їх реалізації в художньому творі. Наприклад, об’єктом вивчення природничих наук являється гумор, який розглядається як вроджений домовний голосовий сигнал, в той час, як філософія відноситься до гумору, як до визначеного відношенню дійсності. При цьому ряд дослідників комічного використовують поняття «комічне» і «гумористичне» як синоніми.

      Ю.Б.Борєв  визначає комічне як смішне, що має певну і соціальну значимість і естетичну природу. Комічне викликає соціально забарвлений, спрямований на певний об’єкт сміх. Сприйняття комічного обумовлене історично й національно. Це, на думку автора, ще дуже загальні характеристики комічного, що охоплюють його об’єктивну і суб’єктивну сторони в найбільш загальній і недиференційованій формі.

      Специфіку створення комічного ефекту мовними  засобами в структурі художніх творів досліджували такі вчені як Арістотель, Т.Гоббс, Г.-В.-Ф.Гегель, М.Чернишевський, А.Бергсон, Б.Борев, Б.Мінчин, І.Кант, А.Н.Лук, Г.Олпорт, В.Пропп та ін..).

      П. Вудхауз, О. Уайльд, В. Шекспір, чиї твори стали джерелом дослідження, є майстрами створення комічних сцен, специфіка яких полягає у здатності мінімальними мовними засобами викликати максимальний комічний ефект впливу на читача.

      Актуальність обраної теми зумовлена відсутністю єдиного погляду щодо лінгвістичного статусу категорії комічного й важливістю подальшого вивчення теоретичних аспектів проблеми, зростанням інтересу до категорії комічного як загальнолюдського інтеркатегоріального феномена, властивого всім народам і всім літературам; потребою в подальшому  системному, комплексному вивченні засобів лінгвістичного механізму реалізації категорії комічного з’ясувати як універсальні, так і специфічні особливості мовного механізму комічного.

      Метою роботи є висвітлення мовностилістичних засобів реалізації комічного ефекту в англійській мові у зіставленні для з’ясування як універсальних, так і національно специфічних прийомів.

      Поставлена  мета передбачає вирішення таких завдань:

• з’ясування сутності природи категорії комічного і її основних форм;
• визначення й систематизація мовних засобів реалізації категорії комічного;
• відзначити найбільш характерні авторські прийоми і способи актуалізації словесного комічного образу;
• дослідження семантичних процесів та умов, що сприяють створенню додаткової (естетичної) інформації;;
• здійснення системного лінгвостилістичного аналізу функціонування вербальних засобів комічного в англійській мові, зіставлення лінгвостилістичної структури комічного.

      Об’єктом дослідження є вербальне втілення категорії комічного в художньому тексті.

      Предметом дослідження є мовні особливості функціонування лексичних одиниць і синтаксичних структур як засобів реалізації категорії комічного в англійській мові.

      Методи  дослідження. У роботі використана комплексна методика дослідження, зокрема, описовий, зіставний і структурно-функціональний методи, частково метод кількісного аналізу.

      Теоретичне  значення роботи визначається подальшою розробкою таких загальнотеоретичних проблем, як проблема взаємодії мови  й мовлення, семантичний розвиток мови, а саме питання семантичної деривації й семантичного узгодження (валентності), проблеми експресивного синтаксису. Результати дослідження є внеском у лінгвістику тексту, вони розширюють розуміння феномена комічного й лінгвістичних засобів його вираження. 

      Практична цінність дослідження визначається можливістю використання його результатів на практичних заняттях з інтерпретації тексту, а також у подальших наукових дослідженнях студентів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ 
 

      1.1. Категорія комічного та передумови виникнення комічного ставлення 
 

      Починаючи аналіз категорії «комічне», відзначимо, що довідкова література не дає конкретного визначення. Як правило, комічне в житті та мистецтві ототожнюють із смішним. Але це не зовсім правильно. Сміх – явище багатозначне, і комічне несумісне із осміюванням, глузуванням над людськими стражданнями, смертю, фізичними вадами. Комічне може бути засобом осміювання поганого заради прекрасного, тобто воно опосередковано утверджує позитивно естетичне.

      Формами прояву комічного в мистецтві  є: гумор, сатира, фарс, сарказм, іронія, гротеск, карикатура тощо. В комічному більше, ніж в інших категоріях естетики, виражається історична та національна специфіка.

      Комічне хоч і ставиться традиційно в  пару до категорії трагічного, проте  не є ні її антиподом, ні якоюсь модифікацією [15]. Споріднює їх тільки те, що історично вони ведуть своє походження від двох стародавніх жанрів драматичного мистецтва - трагедії і комедії. Історія комічного, як і трагічного, пов’язана із святами на честь бога Діонісія в Давній Греції. З моменту свого виникнення несерйозний жанр ставив вічні питання про щастя, гідність людини, подолання зла у світі. Комічне збуджує сміх, але не чисто фізіологічну реакцію на роздратування спеціальних нервових центрів, а сміх, викликаний інтелектуально-смисловою грою. Жарти, висміювання людських недоліків, безглуздих ситуацій, нешкідливі омани здавна супроводжували життя людини, полегшуючи її біди і негаразди, допомагаючи знімати психічні стреси. У тому випадку, коли смішне доставляє задоволення, радість, ми можемо говорити про естетичний феномен комічного. Вже гомерівський епос пронизаний елементами комічного. При цьому з гумором описується передусім життя богів. Ці описи пронизані жартами, лукавством, нешкідливими хитрощами, «гомеричним» реготом. Цьому ідеальному життю протистоїть життя людей (героїв його епічних поем), пов’язане з труднощами, небезпеками, загибеллю, і тут, як правило, не до жартів та гумору.

      У греко-римській античності сформувалося багато жанрів комічних мистецтв: від  класичної театральної комедії  до всіляких розважальних вистав типу міма - напівбалаганного комічного  видовища, що використовує всі хитрощі і технічні досягнення пізньоантичного театру і розрахований на невимогливі смаки натовпу. З античності почалося і теоретичне осмислення комедії.

      Підходячи  до   аналізу  комічного, Арістотель спирався на принцип контрасту, протистояння потворного і прекрасного, трагічного і комічного.

      Арістотелівський  підхід  в історії естетики  повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. 

      Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного (Кант), псевдозначного і значного (Гегель), безкінечної доцільності і безкінечного свавілля (Шеллінг).

      Християнство  в цілому негативно відносилося  до комічних жанрів мистецтва, тому комічне зберігалося і розвивалося в низовій непрофесійній народній культурі, яку М.Бахтін в своєму дослідженні «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу» (1965) позначив як «сміхова культура» [1, с. 152]. В епоху Просвітництва зростає інтерес до комічних жанрів мистецтва, до смішного і сміху, як дієвим прийомам впливу на недоліки людей, їх незліченні помилки, аморальні вчинки. Найбільший комедіограф XVII ст. Мольєр був переконаний, що завдання комедії полягає в тому, щоб «виправляти людей, забавляючи їх». Немало цікавих думок на цю тему можна знайти у Шефтсбері, Дідро, Лессінга та інших мислителів XVII—XVIII ст.

      І.Кант хоч і не відносив сферу сміху  і веселості до витончених мистецтв, проте їх значення не заперечував: «сміх є афект від раптового перетворення напруги очікування у ніщо» шляхом особливого ігрового прийому [10, с. 234]. Він наводить приклад жарту: один купець, повертаючись з Індії, потрапив в бурю і вимушений був викинути весь свій товар за борт, щоб врятуватися. Він до того горював про нього, що у нього... (тут ми напружено чекаємо якогось дуже серйозного наслідку горя купця і несподівано чуємо) в одну ніч посивіла перука. Сміх викликає несподіваний смисловий хід розповідача, що вдало обдурив наші очікування. «Комічному ,- читаємо у Гегеля, — властива нескінченна доброзичливість і упевненість в своєму безумовному підвищенні над власною суперечністю, а не сумне його переживання: блаженство суб´єктивності, яка, будучи упевнена в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень». Очевидно, що тут йдеться про цілі, які тільки видаються на якомусь конкретному етапі істотними. Сміхом, на думку Гегеля, в комедії руйнується не дійсні цінності, але тільки їх спотворення, наслідування. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами, або, використовуючи постмодерну термінологію – із симулякрами. За характером змісту, який може стати предметом комічної дії, Гегель виділяє три основні випадки [15]:

• по-перше, коли дрібні і нікчемні цілі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями;
• по-друге, коли люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні;
• по-третє, коли зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішнього прояву. У всіх цих випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного.

      Отже, категорія комічного – специфічна сфера естетичного досвіду, в якій на інтелектуально-ігровій основі здійснюються доброзичливе заперечення, викриття, засудження якогось фрагменту буденної дійсності (характеру, поведінки, претензії тощо. Цей процес звичайно реалізується шляхом створення або спонтанного виникнення штучної опозиції між ідеалом і конкретною спробою його актуалізації, що несподівано лопається як мильна бульбашка і викликає у суб´єкта сприйняття реакцію сміху. Очищення сміхом, зняття психічних, емоційних, інтелектуальних, етичних напружень  в естетичному катарсисі - суттєва функція комічного.

      Згідно  з даними дослідників існує низка об'єктивних передумов і суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення [13].

      По-перше, комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.

      По-друге, суб'єкт комічного ставлення має  відчувати свою перевагу над об'єктом  висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

      По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв'язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

      По-четверте, будь - яка недоцільність, недоречність,  абсурдність,  відхилення від норми породжує нову грань комізму.

      По-п’яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності.

      Живильним середовищем комічного як в житті, так і в мистецтві є буденне життя людини, де незліченні дрібниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій. Тому комічне реалізується в тих видах і жанрах мистецтва, де є можливим образотворчо-описове представлення буденного життя, - в літературі, драматургії, театрі, образотворчому мистецтві (особливо в графіці), в кіно. 

1.2. Функції та форми комічного у літературі 
 

      Поділяючи точку зору Ю. Борєва , ми виділяємо  такі характеристичні ознаки комічного [2, с. 167]:

1. Комічне завжди знаходиться не в об’єкті сміху, а суб’єкті (того, хто сприймає комічне). До речі, зауважує вчений, людське суспільство – справжнє царство комедії, так само як і трагедії.
2. Комічне завжди об’єктивна суспільна цінність явища. Комічне смішне, але не все смішне комічне.
3. Комізм соціальний своєю об’єктивною стороною (особливості предмета) і своєю суб’єктивною рисою (характер сприйняття).

      Сутність  комічного – в протиріччі. Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння: гидкого – гарному (Арістотель), низького – високому (І.Кант), безглуздого – поміркованому (Жан Поль, А.Шопенгауер), безкінечної зумовленості – безкінечній вседозволеності (Ф.Шеллінг), автоматичного – живому (А.Бергсон), неправдивого – істинному (Гегель), нищесереднього– вищесередньому (Н.Гартман) [7].

      Для сприйняття комічності, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Певною мірою комічне здатна переживати кожна людина, але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких жанрів,   як гумореска, сатира, епіграма, пародія,  памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо.

      У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об'єднує різні форми сміху. Комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоч, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня, пов'язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

      Сучасна наука виділяє такі форми комічного:

• Гумор - м'яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об'єкта, в естетичній оцінці якого поєднуються серйозне і смішне.

      Існують різні форми гумору: іронія, гра слів,  пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливий видом гумору є чорний гумор.

• Сатира – на відміну від гумору, гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, викриття потворних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини.
• Іронія - насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Для вираження іронії в стилістиці існує спеціальний прийом - антіфразіс, суть якого полягає в невідповідність значення слова контексту його вживання.
• Сарказм - зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі.

      Класифікація комічного. Перші спроби класифікувати дотепність сягають корінням античної давнини: вони були зроблені Цицероном і Квінтиліаном. Цицерон спирався при цьому на свій досвід публічного оратора. У трактаті 

«Оратор» він розділив всі дотепність на дваосновних типи [14]:

1. Смішне, що виникає з самого змісту предмета;
2. словесна форма дотепності, яка включає в себе: абсурд, двозначність, несподівані умовиводи, каламбур, алегорію, протилежність, уявну простоту, карикатурне зображення, порівнювання, протиріччя (суперечність), нездійснене очікування, ухильність,  іронію, метафори, передражнювання, небилиці, прислів’я, легку насмішку, несподіванку, недооцінку, буквальне розуміння слів незвичайне тлумачення власних назв.

      Це – перша з відомих нам формальна класифікація дотепності. Можна

уявити, з якою майстерністю і, очевидно, практичними результатами, великий 

оратор користувався цими прийомами.

      Квінтіліан теж розглядав дотепність у зв'язку з риторикою. Він більш 

чітко, ніж Цицерон, відділяв дотепність від просто смішного. Він розумів, що 

людина сміється не тільки над тим, що дотепно, але також над дурістю,  боягузтвом, нестриманістю і ін.

      Всі причини, що викликають усмішку і сміх, Квінтіліан розділив на  6 груп [10, c. 276]:

1. Вишуканість (urbanitas);
2. Граціозність (venustum);
3. Пікантність (salsum).;
4. Жарт (facetum).;
5. Гострота (jocus);
6. Добродушне жартування (decacitas).

      Thomas C. Veatch у своїй «A Theory of Humor» наводить наступний (також неповний) список видів смішного: доведення до абсурда, сатира, буквальне розуміння метафор, іронія, двозначність, гра слів, протиріччя, розбіжність, відхід до небезпеки, позначення переваги, зайва раціональність, відхилення від звичайного та ін.

      Чим глибше нам вдасться проникнути в суть смішного, тим логічніше і,

як правило, простіше буде така класифікація [14, с.36-39].  
 
 
 

Висновки до Розділу 1 
 

      Спільною  рисою вищенаведених класифікацій є те, що в них недостатньо 

чітко простежуються внутрішні, корінні відмінності. Вони не претендують на

науковість. Наукова класифікація видів гумору повинна грунтуватися не на  перерахування видів смішного чи прийомів комічного, але на групуванні цих прийомів або видів за загальним для них істотним ознаками.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                    РОЗДІЛ 2. МОВНІ ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ КОМІЧНОГО

      ЕФЕКТУ

      2.1. Прийоми створення комічного та іронічного у

      працях  П.Вудхауза 

      У художньому творі будь - яка мовна одиниця може стати стилістично значущою і перетворитися на засіб мистецької образотворчості та виразності. Індивідуальність проявляється у використанні оціночних, емоційно забарвлених і експресивних мовних засобів. Художник слова творчо перетворює одиниці мови, розширюючи рамки звичних способів відбору і сполучення слів, прийомів використання синтаксичних конструкцій та інтонацій, і таким чином збагачує мову засобами виразності. Комічне в сатиричних творах можна виявити в будь-якому елементі - починаючи від простих слів, імен і прізвиськ, виразів та зворотів, прислів'їв та приказок, афоризмів, комічних повторів, від видів метафори до літературних цитат, епіграфів, вступних слів і пропозицій, слів, що виражають оцінку, схвалення. Сатирик може використовувати у викривальних цілях і словотворчі засоби мови. У значних сатиричних творах знаходить відбиття багатство виразних засобів загальнонародного мови. В процесі подібного дослідження певною мірою конкретизуються індивідуальний стиль письменника, особливості його творчості.

      Творчество  англо-американского писателя Пелема Гренвила Вудхауза мало изучено российскими  литературоведами и среди российских читателей почти неизвестно. С 1920 по 1928 гг. в Советском Союзе было выпущено несколько книг Вудхауза в крайне упрощенных переводах, которые полностью уничтожали самобытный стиль автора. Затем писатель вообще не переводился почти 70 лет. Снова произведения Вудхауза стали выходить в старых и в новых переводах лишь в 1995 году.

      Данные причины позволяет говорить о новизне и актуальности нашего исследования.

      Мы  ставили в работе следующие цели: дать представление о стиле произведений Пелема Гренвила Вудхауза, а также  помочь русскоязычному читателю в правильном, адекватном восприятии английского художественного текста в оригинале. Исследования, с одной стороны, направлено на изучение приемов комического, с другой - на всю систему языковых средств, содержащих в “свернутом виде”.

      Назовем ведущие особенности произведений Вудхауза. Это:

• обилие деталей ;
• портретные характеристики, похожие на ремарки;
• подача прямой речи, близкая к сценической;
• гротеск;
• контраст.

      Речь  большинства персонажей П.Г. Вудхауза пестрит клишированными фразами, от чего их слова приобретают ярко выраженное ироническое звучание.

      Поскольку для целей нашего исследования детальная  классификация подобных словосочетаний не представляется необходимой, для  терминологического удобства будем  пользоваться термином, предложенным А.А. Барченковым – «стереотипные словосочетания».

      В состав стереотипных сочетаний могут входить как фразеологические единицы (фразовые штампы, клише, типичные для различных литературных стилей, крылатые выражения, пословицы и поговорки), так и словосочетания, по своим внешним характеристикам классифицируемые как переменные и свободные…

      Этимологически  все эти словосочетания – бывшие речевые метафоры. Призванные когда-то украшать речь, возникнув как яркие  образы, они утратили со временем образность и превратились в клише. А потому, употребляясь в новых контекстах, они могут обретать и новую образность, хотя совершенно другого характера.

      Стереотипные  словосочетания обладают весьма важным для создания иронии качеством, так  как сохранили в своей семантической  структуре следы бывших контекстов своего употребления. Степень эмоциональности у этих контекстов различна (у одних выше, у других ниже) . Однако “на первый план тут выходит обобщенное восприятие этих сочетаний как: а) когда-то образных; б) книжных; в)вызывающих, пусть и не всегда определенные, историко-культурные ассоциации”.[19; C.19] То есть если у читателя возникает библейская возвышенная ассоциация в связи с выражением a crown of thorns, этого вполне достаточно для декодирования.

      Обратимся к тексту Вудхауза.

      He started off on his errand of mercy . (Здесь и далее, кроме особо оговоренных случаев мы будем работать с романом “The Code of the Woosters”)

      Прямое, высокое книжное значение errand of mercy ( “миссия милосердия”) и окказионально, насмешливое значение, возникшее  из-за ситуации ( слуга героя Дживс  отправляется выполнять свою “миссию милосердия”, заключающуюся в том, что он должен добыть сведения, порочащие честь одного из отрицательных персонажей, чтобы с их помощью шантажировать его) приводят к возникновению иронического смысла.

      ‘You have not forgotten that man of wrath , Jeeves? A hard case, eh?’

      В данном случае в таком высоком  штиле Бертрам Вустер говорит  о судье, оштрафовавшем его в  свое время на 5 фунтов за то, что  герой стянул шлем с полицейского. Страх Бертрама перед этим судьей гиперболизирован путем употребления поэтического сочетания man of wrath, которое больше подойдет для описания какого-нибудь Аттилы, но не английского степенного мирового судьи. От сюда и комический эффект.

      Довольно  часто встречаются у Вудхауза не только книжные, но и газетные штампы.

      He looked like one of those bodies that had been in water for several days .

      Эта типичная для криминальной сводки фраза, примененная для описания внешнего вида живого человека, звучит весьма забавно.

      Следующий пример также является аллюзией на явно часто встречающееся в английских периодических изданиях трагическое газетное сообщение, типичное для Великобритании с ее многочисленными шахтами.

      She snorted with a sudden violence which twenty-four hours earlier would have unmanned me completely. Even in my present tolerably robust condicion, it affected me rather like one of those gas explosions which slay six .

      Вот еще несколько типичных для Вудхауза случаев употребления стереотипных словосочетаний.

      I had fallen into the clutches of the Law for trying to separate a policeman from his helmet;

      By forking out that fiver, I had paid my debt to society ;

      Трудно  переоценить роль ранее метафоричных словосочетаний, превратившихся в клише, для актуализации иронии. Являясь одним из первых средств (и в качественном и в количественном плане) реализации иронии на лексическом уровне в текстах Вудхауза, они представляют собой мельчайшее звено в цепи, тянущейся к текстовым средствам выражения иронии (аллюзии, цитации, пародии), также представленным в произведениях автора.