Земельна реформа: етапи здійснення і шляхи подальшого розвитку

Міністерство аграрної політики та продовольства України 

Харківський національний аграрний університет імені В.В.Докучаєва

Навчально-науковий інститут агробізнесу

 

 

            Факультет                                                                          Кафедра         

менеджменту і економіки                                        економіки підприємства

 

 

 

 

Курсовий проект

на тему:

« Земельна реформа: етапи здійснення і шляхи подальшого розвитку (на прикладі Державного підприємства дослідного господарства «Елітне» Інституту рослинництва ім. В.Я Юр’єва УААН, Харківського району, Харківської області) »

 

 

Виконала: студентка

3 курсу 2 групи

напряму підготовки «Менеджмент»

Несен А. В.

Керівник: викладач Кучер Л. Ю.

 

 

 

 

Харків – 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………3

           Розділ 1.

           Історичні передумови формування земельних відносин……...5

1. Теоретичні основи реформування земельних відносини…..5
2. Трансформація форм власності на землю………………..…..11
3. Проведення земельної реформи та її наслідки……………...19

         Розділ 2.

            Рівень розвитку виробництва в підприємстві………………......24

       2.1. Розміщення, спеціалізація і забезпеченість виробничими ресурсами………………………………………………………………………...24

       2.2. Ефективність  використання земельних  ресурсів у господарстві……………………………………………………………………...33

       2.3.    Економічна та грошова оцінка земель……………………….44

             Розділ 3.

             Удосконалення земельних відносин в аграрній сфері…………50

       3.1. Удосконалення законодавчої бази регулювання земельних відносин у сфері функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення……………………………………………………………………...50

       3.2. Раціональне та екологобезпечне використання земельних ділянок…………………………………………………………………………..61

       3.3.   Іпотечне кредитування аграрного товаровиробника під заставу  земель…………………………………………………………………..64

       Висновки………………………………………………………..........68

       Список  використаної літератури……………………………………71

       Додатки……………………………………………………………….76

 

 

 

 

Вступ

Земельна реформа, яка передбачає здійснення змін (перетворень) земельних  відносин, включаючи володіння, користування і розпорядження земельними ділянками  з метою підвищення економічної  ефективності й екологічної безпеки  використання суспільством земельних  ресурсів, з одного боку, та забезпечення захисту прав кожного землевласника  і землекористувача – з іншого, є невід'ємною складовою частиною економічної та аграрної реформ.

Практика реформування сільського господарства в багатьох країнах  світу свідчить, що успіх чи нерезультативність аграрних перетворень визначаються, насамперед, ефективністю трансформації  земельних відносин, не применшуючи  значення інших чинників.

Вимоги до формування земельних  відносин, об'єктивно зумовлені новим  законодавством про землю, загостренням економічних і екологічних проблем, визначають актуальність дослідження  щодо формування та напрямів розвитку регіональних земельних відносин в  ринкових умовах.

Теоретико-методологічні та методичні  аспекти формування і напрямів розвитку земельних відносин в умовах ринкової економіки досліджувались багатьма вченими, серед них І.Бистряков, Д.Гнаткович, В. Горлачук, Г.Гуцуляк, Б.Данилишин, Д.Добряк та ін.

 Однак проблеми формування  земельних відносин в умовах  нового земельного законодавства  та великої чисельності власників,  що господарюють на землях  сільськогосподарського призначення,  залишаються недостатньо дослідженими, насамперед з точки зору організаційно-економічної  концепції формування еколого-безпечного  й економічно-ефективного землекористування.

Предметом дослідження є аналіз земельних відносин у дослідному господарстві «Елітне» Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН.

Об’єктом дослідження є земельна реформа у дослідному господарстві «Елітне» Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН.

Мета: проаналізувати стан та перспективи розвитку, визначити найбільш оптимальні шляхи подальшого розвитку земельної реформи.

Завдання: ознайомлення з основними джерелами первинної, вторинної інформації в господарстві, проведення аналізу основних показників господарської діяльності державного підприємства дослідного господарства «Елітне» Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН.

Методи дослідження. Теоретико - методологічну основу курсового проекту становить діалектичний метод пізнання до вивчення економічних явищ. У процесі роботи застосовувались економіко - статистичний, абстрактно - логічний, монографічний, розрахунковий, економіко – математичний.

Загальний обсяг роботи склав 76 сторінок, в даній курсові роботі представлено 3 рисунки та 15 таблиць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. ІСТОРИЧНІ  ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

1. Теоретичні основи реформування земельних відносин

Академік В. І. Вернадський, перший президент Академії наук України, вважав, що відкриття землеробства, зроблене більш ніж за 600 поколінь до нас, вирішило все майбутнє людства.

Термін «землеустрій»  вперше виник у російській та українській  мовах у 1906 році. Відповідно до проекту  Положення про землеустрій усі  передбачені у цьому проекті  заходи повинні бути виконані землевпорядними  комісіями до 4 березня 1906 року, введення ж у дію Положення віднесено  до 15 жовтня 1911 року.

Початком проведення земельної  реформи в Україні вважається 15 березня 1991 року, коли набули чинності прийняті Верховною Радою України 18 грудня 1990 р. Земельний кодекс та постанова  «Про земельну реформу». Саме з цієї дати всі землі України було оголошено  об’єктом земельної реформи [5, с. 180].

Трансформація земельних  відносин завжди, на всіх етапах еволюції людської цивілізації, належала до найбільш складних проблем і найважливіших напрямів реалізації соціально-економічної політики взагалі та аграрної політики зокрема. Це зумовлюється тим, що реформування торкається перш за все питань власності на землю, тобто володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторовою базою розміщення всіх продуктивних сил.

Земельні відносини, як вказували  відомі вітчизняні вчені-аграрники, академіки  П. М. Першин, О. О. Никонов, є основою  аграрних відносин та соціально-економічних  відносин взагалі. Вони стосуються перш за все економічних інтересів  селянина-трудівника, мотивації праці, її продуктивності, а в кінцевому  підсумку – ефективності суспільного  виробництва.

Селянин так само, як і  інший товаровиробник, у будь-яких, навіть надзвичайних, умовах намагається  мати вигоду від своєї праці. Це фундаментальний  закон економіки, основоположний принцип  господарювання. В процесі купівлі  – продажу ця вигода взаємна, вона є спонукаючим чинником нарощування  обсягів виробництва, бо особистий  інтерес пробуджує господарську ініціативу, примушує працювати ефективно, економити ресурси та кошти.

Основи загальнолюдських цінностей, прав та інтересів людини, свобода у виборі форм і методів  господарювання – це насамперед перетворення відносин власності на землю в  сільському господарстві та в суміжних з ним галузях і сферах економіки. Якщо немає реального власника, то немає і справжнього інтересу, немає відповідальності і соціальної справедливості, немає впевненості  в майбутньому.

Отже, власність належить до основоположних економічних чинників і важелів. Вона змінює мислення людини, психологію, бачення та розуміння  нею реального світу, економічних  процесів і явищ. Власність, і в  першу чергу приватна, означає  відповідальність людини перед собою, своїми нащадками і, зрештою, перед  цілим суспільством. Бо коли людина, товаровиробник неспроможні за умов ринкових відносин ефективно, розумно  розпоряджатися своєю власністю, коли вони не будуть її зберігати та примножувати, вкладати в неї капітал, то завтра вони можуть втрачати цю власність  назавжди. Це однаковою мірою стосується приватної власності і на засоби виробництва, і на землю.

До 1861 року в Російській імперії  основою сільського господарства була феодальна власність на землю. Землю  було поділено на дві частини: поміщицьку, що оброблялася селянами-кріпаками, та селянську, якою користувалися селяни.

Згідно з реформою 1861 року земельна власність зберігалася  за поміщиками, але селянину надавалася присадибна ділянка та польовий наділ  у постійне користування, за які  він відбував панщину або ж  розраховувався грішми. Після реформи  селяни не мали права відмовлятися від польового наділу впродовж перших дев’яти років. Його розміри фіксувалися  в статутних грамотах, які укладалися не з окремим селянином, а з  селянською общиною, що розраховувалася  за землю.

Селянам надавалось право  викуповувати присадибну землю. Викуп  польового наділу залежав від  волі поміщика. У разі наявності  такого бажання селяни не мали права  відмовитись від купівлі землі. Умова викупу узгоджувалася з  грошовою оплатою за користування землею.

Проте право відмови селян  від землі, яке їм надавалось після  дев’ятирічного строку аграрної реформи  згідно із загальним положенням, поширення  не набуло. Чисельність селян-власників  після реформи неухильно зросла.

На Україні високими темпами  розвивалися селянські господарства, в тому числі й на основі приватної  власності на землю. Якщо у 1877 році на 100 десятин надільної землі припадало  куплених 6,2 десятин, то в 1905 році –  вже 27,9 десятини.

Згідно з положеннями  селянської реформи, яка розпочалась  на початку ХХ століття, селяни могли  реалізувати своє право виходу з  общини, отримуючи землю без викупних платежів. Вони також отримували за плату вільні казенні землі та могли купувати їх у поміщиків. Бажання  українського селянства мати власну землю було настільки великим, що попит перевищував навіть значне зростання пропозицій на ринку і  ціна землі постійно підвищувалась.

Якщо прийняти за 100% ціну землі в 1863-1865 р.р. по Україні, то в 1901-1905 р.р. вона становила вже 710 %, а в 1906-1914 р.р. По Україні поміщики за 52 роки (з 1861 р.) продали селянам 10 млн. десятин землі.

Таким чином, земля, отримана українським селянством у приватну власність шляхом купівлі, зовсім не була подарунком. Тому історично об’єктивним  є приватне володіння землею українським  селянством. Слід вважати неправовим  і безпідставним позбавлення  селянства цього законного права  після 1917 року, бо земля відбиралася  державою у селян вже після  того, як вони заплатили за неї грошовий викуп.

Українське селянство  підтверджувало ефективність свого  господарювання шляхом експорту 43,5 % зерна  та борошна від усього валового збору  пшениці та 44,5% ячменю. Частка України  в загальному експорті хліба Росії  становила 43,3 %.

Альтернативна аграрна реформа  політика після 1917 року, базувалася на експропріації земельної власності  і призвела до одержавлення всієї  землі. Поки Україна перебувала у  складі Радянського Союзу, при найрізноманітніших заходах щодо розвитку с/г селяни не мали можливості бути власниками землі та результатів своєї праці на ній.

Отже, трансформація аграрних відносин, в першу чергу земельних, стала об’єктивною необхідністю в незалежній державі – Україні.

З урахуванням історичного  досвіду, сучасного соціально-економічного та екологічного стану в Україні, етнічних та культурних чинників, стратегічною метою земельної реформи є  забезпечення найбільш раціонального  та високоефективного використання земель, всебічної охорони та розширеного  відтворення родючості ґрунтів, екологічно врівноваженого ведення  землеробства і вирішення на цій  основі в найкоротші строки продовольчої проблеми та створення конкурентоспроможного  на європейському та світовому агропродовольчих ринках національного агропромислового комплексу.

Здійснення земельної  реформи ґрунтується на таких  наріжних принципах:

1. Реформування земельних відносин охоплює всі галузі економіки та всі сфери суспільства, кожна з яких характеризується своїми відмінностями. При цьому враховується роль і місце землі в загальній системі соціально-економічних перетворень у суспільстві, зумовлених переходом до ринкової економіки.

2. Органічно поєднуються та одночасно вирішуються соціальні, економічні й екологічні проблеми раціонального, високоефективного і екологобезпечного використання земельних ресурсів, підвищення родючості ґрунтів та всебічна охорона земельного фонду.

3. Реформування земельних відносин має міжгалузевий, загальнодержавний характер і характеризується системним підходом до розв’язання соціально-економічних і екологічних аспектів земельної реформи.

4.   Цілеспрямовано, на науковій основі здійснюються роздержавлення та приватизація земель, перш за все земель сільськогосподарського призначення, з поступовим формуванням цивілізованого та регульованого земельного ринку, встановленням виважених цін на землю, створенням земельних банків та інших інституційних установ для успішної реалізації земельної реформи і досягнення її стратегічної мети.

Верховна Рада України, прийнявши 18 грудня 1990 р. новий Земельний кодекс України і постанову «Про земельну реформу», започаткувала у державі  з 15 березня 1991 р. реформування земельних  відносин. Оскільки в Україні і  далі існувала лише державна форма  власності, до січня 1992 р. земельна реформа  спрямувалась на інвентаризацію земель і перерозподіл земельного фонду  для задоволення потреб у землі  відповідно до норм Кодексу. Норми землекористування  громадян було істотно збільшено, запроваджено оренду землі, фермерство, введено нові категорії земель: природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного  призначення.

Розробка концептуальних положень реформи завжди була у центрі уваги українських вчених-аграрників. З організацією в грудні 1990 р. Української  академії аграрних наук дослідження  цієї тематики значно активізувались. Уже на перших загальних річних зборах академії 27 березня 1991 р. заслухано  наукову доповідь «Земельна реформа  в Україні: концепція, науково-організаційне  забезпечення і шляхи реалізації». Схвалено конкретні завдання науки, пов’язані з розробкою напрямів і реалізацією реформи.

30 січня 1990 року Парламент  України прийняв Закон про  форми власності на землю, відповідно  до якого в державі запроваджено  приватну та колективну власність. 13 березня 1992 року було прийнято  нову редакцію Земельного кодексу  та постановку «Про прискорення  земельної реформи та приватизацію  землі», згідно з якими реформування  земельних відносин набуло іншого  спрямування. Пріоритетним визначено  реформування власності на землю,  розвиток різноманітних форм  господарювання, утвердження господаря  на землі з метою поліпшення  її використання та охорони.

Земельна реформа здійснюється в Україні протягом десяти років. Одним з її основних досягнень  є подолання державної монополії  на землю, запровадження приватної  власності, реформування сільськогосподарських  підприємств на засадах приватної  власності на майно і землю. Має  відбутися вирішення багатьох інших  складних завдань, зокрема формування ринку та його інфраструктури, оформлення прав на землю, реєстрація нерухомості  тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Трансформація форм власності на землю

Земельна ділянка – це частина  земної поверхні з установленими  межами, певним місцем розташування, з  визначеними щодо неї правами. Право  власності на земельну ділянку поширюється  в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які  на ній знаходяться. Об’єктами права власності на землю є земельні ділянки.

Право власності на землю – це право володіти, користуватися і  розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній  власності.

Суб’єктами права власності  на землю є:

-    громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

-    територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування,- на землі комунальної власності;

-    держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади,- на землі державної власності.

У державній власності перебувають  усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і  приватну власність.

Суб'єктами права державної власності  на землю виступають: 
1) Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; 
2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; 
3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів на землі в межах їхніх територій, окрім земель загальнодержавної власності. 
Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у колективну чи приватну власність і надаватись у користування, в тому числі в оренду. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність:

• землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки і т. д.); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони;
• землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду;
• землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

Наступна форма власності на землю – колективна власність. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання  у власність земельних ділянок  для: ведення сільськогосподарського (фермерського) господарства; ведення  особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного  й гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності  на земельні ділянки в разі: одержання  їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у  власність громадян проводиться  місцевими радами народних депутатів  за плату чи безкоштовно. Іноземним  громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність  не передаються.

Громадяни України набувають права  власності на земельні ділянки на підставі:

-  придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

-  безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

-  приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

-  прийняття спадщини;

-  виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки.

Іноземні громадяни та особи  без громадянства можуть набувати права  власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених  пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:

-    придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

-    викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

-    прийняття спадщини. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

-    придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

-    внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

-    прийняття спадщини;

-    виникнення інших підстав, передбачених законом.

Землі, які належать на праві власності  територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають  усі землі в межах населених  пунктів, крім земель приватної та державної  власності, а також земельні ділянки  за їх межами, на яких розташовані об’єкти  комунальної власності.

У державній власності перебувають  усі землі України, крім земель комунальної  та приватної власності. Право державної  власності на землю набувається  і реалізується державою в особі  Кабінету Міністрів України, Ради міністрів  Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій  відповідно до закону.

Держава набуває права власності  на землю у разі:

-    відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

-    придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

-    прийняття спадщини;

-    передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

-    конфіскації земельної ділянки.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельна ділянка може знаходитись  у спільній власності з визначенням  частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників  спільної власності (спільна сумісна  власність).

Право спільної власності на землю  посвідчується державним актом  на право власності на землю. Володіння, користування та розпорядження земельною  ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку. Договір  про спільну часткову власність  на земельну ділянку укладається  в письмовій формі і посвідчується  нотаріально.

На праві спільної сумісної власності земельна ділянка може належати лише громадянам.

Володіння, користування та розпорядження  земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором  або законом.

Власники земельних ділянок  мають право:

-    продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку;

-    передавати її в оренду, заставу, спадщину;

-    самостійно господарювати на землі;

-    власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

-    використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;

-    на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

-    споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

-    забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

-    додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

-    своєчасно сплачувати земельний податок;

-    не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

-    підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

-    своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

-    дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

-    зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Якщо до особи переходить право  власності на земельну ділянку, яка  за Земельним кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли земельна ділянка  цією особою протягом встановленого  строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду. Особа, до якої переходить право  власності на земельну ділянку і  яка не може набути право власності  на землю, має право отримати її в  оренду [7, c. 50].

Земельний кодекс встановив ряд  перехідних положень, що стосуються права  власності на землю, Так, на період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів, Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Земельний кодекс захищає право  власності на землю. Власник не може бути позбавлений права власності  на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України. Лише у випадках, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної  ділянки.