Зміцнення законності в правозастосовному процесі

ВСТУП

  Актуальність теми. Законність – фундаментальна категорія всієї юридичної науки і практики, а її рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян.

    Право є великою  цінністю і фактором соціального  життя. Проте його реальність  визначається не тільки тим, що  воно знаходить своє вираження  у формальних нормативно-правових  актах – законах, указах, постановах, кодексах та інших систематизованих  актах. Право реальне перш за  все тому, що владна воля, відображена  у законах, втілюється в поведінці  людей – громадян, які виконують  закон, осіб, які вступають у відносини  шляхом укладання договорів, суддів  та інших посадових осіб, які  застосовують закон.

    Як стійке явище  суспільного життя, законність виникає  і формується в умовах цивілізаційного  суспільства, що спроможне забезпечити  реальну рівність громадян перед  законом. Такі умови значною мірою  створюються ринковими відносинами, за яких свобода приватної  власності є рівною можливістю  для всіх. Забезпечити рівність  у сфері виробництва матеріальних  та нематеріальних благ, поставити  виробників в однакові умови  – головне завдання правової  держави. Майнова ж нерівність  створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної  людини. А тому до тих пір, поки  в суспільстві існує нерівне  становище людей у сфері виробництва  матеріальних, духовних цінностей, не можна говорити про їх  рівність перед законом і, відповідно, про законність.

    Вимога додержуватись  виданих державою законів сформована  давно. Ще римські юристи говорили  про безумовну необхідність дотримання  законів (закон суворий, але це  закон – dura lex, sed lex).

    Система римського  права є юридичною базою законності  у сфері регулювання майнових  відносин, яку в подальшому було  перетворено в більш цивілізовані форми, поступово забезпечуючи реальною рівністю перед законом усіх учасників суспільних відносин.

    У суспільстві, що функціонує в режимі міцної  законності, реально існує чітке  розмежування і гармонійна взаємодія  законодавчої, виконавчої та судової  влади. Руссо, наприклад, бачив головне  завдання законності в тому, щоб  забезпечити щастя і благо  всім громадянам, свободу і рівність  перед законом для всіх. Ці  загальні ідеї, висловлені не  тільки Руссо, а й багатьма  іншими мислителями минулого, знаходять  своє втілення в сучасному  цивілізованому світі.

     Законність  виражає загальний принцип відношення  суспільства до права в цілому. Тому її зміст необхідно розглядати  у трьох аспектах:

    а) в плані «правового»  характеру суспільного життя;

    б) з позиції  вимоги загальної поваги до  закону і обо’язків його виконання  всіма без винятку;

    в) під кутом  зору домагання реального захисту  і забезпечення прав, інтересів  громадян і охорони правопорядку  в цілому від будь-якого свавілля.

    Отже, зміст законності  пов’язаний як із поведінкою  пересічних суб’єктів, що безпосередньо  реалізують право, так і з діяльністю  державних органів, органів місцевого  самоврядування, посадових осіб  щодо його формування, застосування  і захисту.

    В недалекому  минулому вітчизняна наука аналізувала  законність переважно в іншому  аспекті й тлумачила її як  вимогу бездоганного додержання  норм права всіма його суб’єктами. За своєю сутністю це правильне  розуміння, проте воно однобічно  відображає зміст цього явища. В цьому випадку вимоги законності  поширюються лише на громадян  і їх організацій, органи, що безпосередньо  реалізують свої права й обов’язки. Діяльність органів, що забезпечують  правове регулювання (правотворчих  і правозастосовчих), знаходиться  поза її змістом.

    Таке розуміння  законності, яке задовольняло потреби  тоталітарного режиму, зовсім не  забезпечувало нормального функціонування  суспільства в умовах демократії і, тим більше, не сприяло формуванню і зміцненню правової держави і суспільства.

    Проте такі  акти не забезпечують мети  правового регулювання, законності. Навпаки, вони породжують соціальну  напругу, обмежують свободу громадян, їх природні права, завуальовано  припускають беззаконність і  свавілля в діяльності посадових  осіб. Крім цього, неважко зауважити, що при такому розумінні законності  акцент робиться лише на виконанні  норм права, а питання щодо  змісту цих норм, які, як відомо, в більшості носять вольовий  характер, залишається поза увагою.

    Однак законність  є комплексним політико-правовим  явищем, що відображає правовий  характер організації суспільно-політичного  життя, органічний зв’язок права  і влади, права і держави [7, с.335-337].

     Мета – виявити у чому полягає зміцнення дотримання й виконання чинного законодавства усіма суб’єктами права у правовій площині.

    Завдання – розкрити зміст законності та сприяти розвиткові зміцнення законності на основі практики європейських країн.

    Об’єктом дослідження являються гарантії законніст.

    Предметом дослідження є опрацьована наукова інформація про законність та безпосередньо про сучасний стан та шляхи зміцнення законності.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ЗАКОННОСТІ

1. Законність – як правове явище

    Законність та  її функції є об’єктом уваги  багатьох вчених-юристів. Це пояснюється  актуальністю цієї категорії, що  має як теоретичне, так і практичне  значення. З точки зору теорії  права законність визначається  як правова категорія, що має  самостійне значення і характеризується  рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній  практиці, законність характеризує  поведінку всіх суб’єктів права  та визначає рівень практичної  реалізації прийнятих державою  законоположень, а, отже, і рівень  реальності самого права як  засобу державно-владного впливу  на суспільство.

    У радянській  юридичній науці склалось і  стало пануючим розуміння законності  як неухильного виконання законів  та підзаконних актів всіма  суб’єктами права. Окремі спроби  підійти по-новому до розкриття  змісту категорії законності  не отримували підтримки і  залишались поза увагою науковців.

    Сучасні трактування  законності мають досить різноманітний  характер. Так, професор П. Рабінович  визначає законність як режим  відповідності суспільних відносин  законам і підзаконним актам  держави, який утворюється в результаті  їх неухильного здійснення всіма  суб’єктами права.

    Професор М. Вітрук  характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального  виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній  правотворчості. Професор О. Поляков  розуміє законність у дещо  звуженому аспекті як принцип  функціонування апарату держави, в межах якого застосування  права посадовими особами здійснюється  у чіткій відповідності з вимогами  закону.

    Як багатоаспектне  явище характеризують законність  професор О. Мурашин та М. Кельман. Вона визначається як правовий  характер суспільного життя, вимога  загальної поваги до закону  та обов’язок його виконання  всіма без винятку суб’єктами  права, а також забезпечення прав, інтересів громадян і охорони  правопорядку. Доцент В. Ткаченко  робить висновок, що законність  є режимом правомірної діяльності  органів держави, що знаходить  свій вияв у прийнятті правових  законів та підзаконних актів, у їх неухильному дотриманні  та правильному застосуванні  всіма органами держави, посадовими  особами, громадянами та їх об’єднаннями.

    Правомірним є  висновок, що поняття «законність»  дає уявлення про правову дійсність  у аспекті практичного здійснення  права. Однак законність не є  тотожною таким правовим категоріям, як «реалізація права», «правомірна  поведінка» та «ефективність  права». Вони характеризують дію  права з певного боку, тоді  як законність відображає урегульованість  суспільних відносин та ставлення  суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є  головним критерієм оцінки правового  життя країни.

2. Зміст законності

    Законність є  складною категорією, що охоплює  декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає  зміст цього поняття:

    1. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

      Основними  положеннями, що визначають зміст  законності, є:

  - загальність вимог  закону;

  - верховенство і єдність  закону;

  - рівність громадян  перед законом та судом;

  - невідворотність відповідальності  суб’єктів за скоєне     правопорушення.

    аме у цьому  значенні законності пронизує  всі сторони дії права, починаючи  з процесу його формування  та закінчуючи однією з форм  реалізації норм. Вона визначає  одну з особливостей права  як самостійної юридичної категорії.

    2. Законність як принцип поведінки суб’єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов’язків, реалізації суб’єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

  - конституційне закріплення  прав та свобод людини;

  - створення необхідних  умов для добровільної реалізації  суб’єктами права законоположень;

  - рівність права суб’єктів;

  - невідворотність відповідальності  за скоєні правопорушення;

  - діяльність у сфері  права на основі загально-дозвільного  принципу «дозволено все, що не  заборонено законом».

    Це значення  законності характеризує поведінку  фізичних осіб у відносинах, регламентованих  правом. Можливість безперешкодного  виконання обов’язків та використання  прав і складає сутність законності  у аспекті регулювання відносин  в суспільстві.

    3. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень у межах наданих повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

  - можливість функціонування  лише конституційно визначених  державних структур;

  - наявність нормативно  закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише  права, обов’язки, а і відповідальність  органів та посадових осіб;

  - реальне впровадження  в діяльності органів держави  принципу верховенства прав та  свобод особи;

  - наявність особливих  засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і  відновлення порушених суб’єктивних  прав;

  - врахування в діяльності  органів держави міжнародно-правових  стандартів та принципів.

    4. Законність як вимога державного управління суспільством.

      Забезпечення  управління суспільними відносинами  пов’язується не лише з наявністю  певних можливостей у держави, а й покладенням на неї певних  зобов’язань та визначення необхідних  вимог. Однією з них є вимога  законності, основним змістом якої  є:

  - забезпечення управлінських  функцій держави правовими засобами;

  - можливість встановлювати  права та обов’язки суб’єктів  суспільних відносин правовими  законами;

  - чітка нормативна  визначеність меж впливу держави  на суспільство;

  - правова регламентованість  діяльності механізму держави  та визначеність її форми;

  - правова обумовленість  функціонування держави як суб’єкта  міжнародних відносин.

    Отже, управлінський  характер законності визначається  у процесі характеристики правової  регламентації державно-владного  впливу на суспільство з метою  його упорядкування.

      5. Законність як принцип побудови нормативно-правових актів забезпечує ієрархічну підпорядкованість системи юридичних документів та їх взаємодію у процесі регулювання суспільних відносин. Зміст цього аспекту поняття законності складають наступні положення:

      - система  нормативно-правових актів є ієрархічно  узгодженою сукупністю юридичних  документів, що характеризуються  взаємодією та взаємозалежністю;

      - верховне  місце у системі актів належить  Конституції держави та конституційним  законам;

      - підзаконні  нормативно-правові акти приймаються  на основі, на виконання та  відповідно до закону;

      - найменша  юридична сила у системі нормативно-правових  актів належить локальним актам, які регулюють відносини у  межах підприємства, установи чи  організації та приймаються на  основі законів, а також системи  підзаконних актів;

      - чітке  нормативне визначення принципів  співвідношення національного та  міжнародного права.

    6. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб’єктами права.

    Змістом законності  є наступні положення:

  - загальність права, що поширюється на всіх суб’єктів  та всі суспільні сфери;

  - неможливість виключень, що забезпечують можливість невиконання  правових положень певними суб’єктами;

  - панування правового  закону;

  - наявність визначеного  статусу всіх суб’єктів права: фізичних, юридичних, посадових осіб  та органів держави.

    Отже, законність  є складною категорією, що характеризується  різними рівнями прояву та  аспектами. У цілому вона може  бути визначена таким чином.

    Законність –  це комплексна політико-правова  категорія, що відображає правовий  характер організації суспільно-політичного  життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави. Це визначення характеризує основні риси законності як самостійної категорії:

  - це критерій оцінки  правового життя суспільства;

  - це принцип, метод  і режим неухильного виконання  норм права;

  - це категорія, що  має визначений зміст [2, с.526-532].

РОЗДІЛ ІІ. ПРИНЦИПИ ТА ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ

2.1  Принципи  законності

    Єдність такого  багато аспектного явища суспільно-політичного  життя забезпечується за допомогою  її принципів. Принципи законності  – це система керівних положень  та ідей, що визначають природу  законності, її місце у суспільстві  та у системі інших правових  категорій. Ці ідеї обумовлені  закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів  правомірної поведінки та переконання  суб’єктів з приводу необхідності  дотримання законів, вони відображають  ставлення суспільства до нормативно-правових  актів; опосередковано регулюють  суспільні відносини, сприяють дотриманню  та виконанню правових приписів  всіма суб’єктами права; забезпечують  єдину ідейну основу законності  та єдність її природи; характеризують  місце законності у системі  правових категорій та призначення  у системі регулювання суспільних  відносин.

    У юридичній  літературі обґрунтовується наявність  різного числа принципів законності. Найбільш важливими з них є  наступні:

    1. Принцип єдності  законності полягає у забезпеченні  єдності розуміння законів та  підзаконних актів, одноманітного  тлумачення та застосування нормативно-правових  актів, встановлення рівних можливостей  та відповідальності для всіх  суб’єктів права. Цей принцип:

    - забезпечує єдину  націленість законності у сфері  правотворчості та правореалізації  у межах території держави;

    - встановлює вимогу  загальнодержавного розуміння змісту  та ролі закону на всій території  держави;

    - забезпечує можливість  врахування у нормативних документах  особливостей певної територіальної  одиниці держави, які можуть мати  історичний, природний, кліматичний, етнокультурний  характер;

    - передбачає єдине  розуміння і застосування законів  на всій території держави;

    - зумовлює єдність  правового регулювання аналогічних  суспільних відносин;

    - виводить єдині  критерії оцінки поведінки учасників  суспільних відносин з точки  зору її правомірності чи протиправності.

    2. Принцип загальності  законності забезпечує рівність  всіх суб’єктів суспільних відносин  перед законом. Зміст цього принципу  складають наступні положення:

    - всі посадові  особи держави зобов’язані дотримуватись  закону незалежно від їх службового  становища та місця у системі  посадової діяльності;

    - громадяни держави  є рівними перед законом незалежно  від їх соціального походження, національних, релігійних, расових  чи статевих ознак;

    - закон повинен  виконуватись будь-яким суб’єктом, незалежно від наявності чи  відсутності громадянства;

    - рівна можливість  користуватися матеріальними, політичними  та культурними благами;

    - неможливість  існування виключень із загальних  правил дотримання закону;

    - рівна відповідальність  суб’єктів суспільних відносин  за порушення закону.

    3. Верховенство  закону виявляється у вищій  юридичній силі закону у порівнянні  з іншими нормативно-правовими  актами. Значення цього принципу  виявляється у тому, що він:

    - підкреслює значення  закону як документу, прийнятого  народом в результаті референдуму  чи представницьким органом влади  в результаті законодавчої діяльності;

    - встановлює необхідність  функціонування правового закону, що відображає ідеї справедливості  та рівності суб’єктів;

    - забезпечує відповідність  системи підзаконних та індивідуальних  актів закону;

    - закріплює правило  прийняття підзаконних актів  на основі, на виконання та  у відповідності із законом;

    - закріплює важливе  значення Конституції як Основного  Закону держави;

    - забезпечення  чітку ієрархічну систему нормативно-правових  актів, що покладається в основу  їх підпорядкування та взаємодії;

    - встановлює можливість  скасування нормативного документа  у випадку його невідповідності  чи протиріччі закону.

    4. Принцип гарантованості  прав та свобод громадян забезпечує  конституційне їх закріплення  і гарантування, відповідність міжнародно-правовим  стандартам та можливість поновлення  порушених прав. Саме цей принцип  передбачає:

    - закріплення  прав та свобод громадян системою  нормативно-правових актів;

    - відповідність  проголошених прав і свобод  міжнародно-правовим стандартам;

    - наявність універсального  характеру прав і свобод, необхідних  для цивілізованої життєдіяльності  людини;

    - створення засобів  реалізації декларованих прав  і свобод, що складають поняття  механізму;

    - закріплення  конституційного обов’язку держави  щодо захисту прав та свобод  людини і громадянина;

    - єдність прав  та обов’язків суб’єктів, коли  право одного є межею свободи  іншого, а обов’язок визначається  основною гарантією реалізації  суб’єктивного права;

    - неможливість  використання прав і свобод  громадян проти державного ладу  та інтересів суспільства.

    5. Взаємодія законності  та доцільності полягає у можливості  суб’єктів правових відносин  приймати найбільш ефективні, доцільні  рішення у межах правового  поля, визначеного нормою права. Цей принцип випливає з цінності  права в житті суспільства  як засобу забезпечення порядку. Він:

    - забезпечує можливість  вибору із передбачених законом  прав того варіанта поведінки, який найбільш повно задовольняє  суб’єктивні інтереси;

    - встановлює засоби  правового впливу, забезпечує найдоцільніший  шлях досягнення мети правового  регулювання;

    - забезпечує неможливість  виправдання порушень закону  доцільністю;

    - створює умови  для визначення відповідності  законоположення змінам у суспільному  житті чи вимогам суспільства;

    - запроваджує  правило, відповідно до якого  положення закону, які скасовані  чи не змінені у встановленому  порядку, повинні виконуватись всіма  суб’єктами без виключень.

    6. Невідворотність  відповідальності як принцип  законності полягає у тому, що  кожне скоєне правопорушення  повинне бути розкрито, а винні  у його вчиненні повинні нести  відповідальність, передбачену законом. Зміст цього принципу складають  наступні положення:

    - справедливість  покарання, тобто його відповідність  скоєному правопорушенню;

    - неможливість  призначення декількох покарань  за скоєне правопорушення;

    -  неможливість  застосування до правопорушника  інших, ніж передбачені правом, засобів  впливу, а також засобів, що принижують  особистість та гідність людини;

    - необхідність  при призначенні покарання враховувати  всі обставини справи, особистість  правопорушника та фактори, що  спричинили скоєння правопорушення;

    - неможливість  випадків звільнення правопорушника  від відповідальності за будь-якими  незаконними мотивами;

    - визначення основною  метою відповідальності перевиховання, а не покарання винного;

    - можливість відповідальності  лише за скоєне правопорушення. Ідеї чи переконання не є  підставою відповідальності;

    - індивідуалізація  та адекватність покарання.

    7. Взаємозв’язок  законності та культури визначає  взаємозалежність рівня законності  від рівня загальної і правової  культури громадян та посадових  осіб. Вона виявляється у процесі  підготовки законопроектів, їх реалізація, впливає на рівень правосвідомості  суб’єктів та забезпечує усвідомлену  потребу добровільного, свідомого  виконання законоположень. В рівній  мірі як законність слугує  важливим засобом розвитку, зміцнення  та охорони культурних цінностей  і традицій, так і висока культура  та освіченість людей є основною  передумовою впровадження у життя  вимог закону. Тому дотримання  принципів законності залежить  від рівня правової підготовки  кадрів державного апарату та  правового виховання населення  [2, с.533-536].

    8. Реальний характер  законності має місце тоді, коли  вимоги закону не тільки проголошуються, а й виконуються, впроваджуються  в життя.

    9. Взаємозв’язок  законності та справедливості. Не  тільки сам закон, а й способи  його здійснення, а також його  втілення у повсякденне життя  мають спиратися на справедливість.

    10. Законність  і демократія. Демократія (в перекладі  з грецької – народовладдя) означає: