Функції кримінального процесу

 

Вступ

 

В цій курсовій роботі я  розгляну характеристики суб’єктів  обвинувачення у кримінальному  процесі. Ними законодавець визнав: прокурора, потерпілого, представників потерпілого, цивільного відповідача.

Одним з головних фігурантів кримінального процесу є прокурор. Прокурор це суб’єкт кримінального процесу, на якого згідно ст. 121 Конституції України покладена одна з таких функцій, як підтримання державного обвинувачення в суді.

Згідно статті 129 Конституції  України до основних засад судочинства  віднесено змагальність сторін та підтримання  в суді державного обвинувачення  прокурором. Виходячи з цього, Постанова  Пленуму Верховного Суду України  від 1 листопада 1996 року №9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” слушно зазначає, що при  віддані особи до суду слід у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним  висновком, визнавати обов’язковою  участь у судовому засіданні прокурора.

Іншою фігурою кримінального  процесу виступає потерпілий. Потерпілий має право особисто або через  свого представника підтримувати обвинувачення по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.

Цивільний позивач - це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від  злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального  судочинства.

 

 

1. Поняття та  суб’єкти функції обвинувачення у кримінальному процесі

 

В юридичній літературі кримінально-процесуальним  функціям приділяється багато уваги, однак у деяких підручниках питання поняття, видів і змісту кримінально-процесуальних функцій не розглядається. Слід зазначити, що ця проблема с досить складною і важливою, про що свідчить різноманітна і широка полеміка у наукових колах.

Свідома діяльність завжди спрямована на досягнення якоїсь мети. Це повною мірою стосується і кримінально-процесуальної  діяльності та окремих її компонентів - процесуальних функцій.

Наприклад, О. М. Ларін визначає процесуальні функції в кримінальному  судочинстві «як види (компоненти, час-тини) кримінально-процесуальної діяльності, що відрізняються за окремим безпосереднім завданням, яке досягається в результаті провадження по справі». Під кримінально-процесуальними функціями І. В. Тирічев розуміє «такі види, напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу, які обумовлені їх роллю, призначенням і завданням участі в справі».

Порівнюючи ці та інші визначення, можна дійти висновку, що в загальних рисах їх зміст збігається. Звичайно, ці дефініції можуть бути використані в контексті теми, що вивчається.

На думку Ю. М. Грошевого та М. С. Строговича, «в кримінальному процесі існують три головні кримінально-процесуальні функції:

1) обвинувачення (кримінальне  пере-слідування);

2) захист;

3) вирішення справи (правосуддя)».

Ця концепція затвердилась і отримала розвиток у процесуальній науці. Виділення цих трьох функцій значною мірою є традиційним і характерним для змагальної конструкції процесу.

Основний недолік концепції  трьох головних функцій полягає  в тому, що вона не відображає всієї повноти кримінально-процесуальної діяльності, залишаючи осторонь діяльність значного числа учасників процесу. Звернувши на це увагу, Р. Д. Рахунов вважає, що ці три функції не тільки не охоплюють діяльність всіх учасників процесу, а й здійснюються далеко не на всіх трьох стадіях. На його думку, до самостійних належать функції розслідування кримінальної справи, підтримання цивільного позову і за-хисту від позову.

Про самостійність функцій розслідування справи зазначали й інші автори.

Основними кримінально-процесуальними   функціями, на думку С. В. Бородіна, є : розслідування злочинів, обвинувачення, захист, вирішення справи по суті.

Вважаю, що така позиція заслуговує на підтримку, але, на мою думку, останню  функцію вирішення справи по суті треба доповнити для правильного  її сприйняття і викласти в такій  редакції: „вирішення справи по суті (на стадіях досудового чи судового слідства), оскільки кримінальні справи остаточно вирішуються на зазначених стадіях кримінального процесу.

Отже, основними кримінально-процесуальними функціями є:

- розслідування злочинів;

- обвинувачення;

- захист;

- вирішення справи по  суті (на стадіях досудового або  судового слідства).

Обвинувачення є самостійною  функцією кримінального процесу, бо вона здійснюється між стадією досудового слідства, в якій слідчий складає  обвинувальний висновок, і стадією  попереднього розгляду справи суддею, що йде після затвердження прокурором обвинувального висновку.

Довгий час у теорії тривали дискусії щодо природи й  місця діяль-ності прокурора у  кримінальній справі, що надійшла до нього  від слідчого з обвинувальним висновком. Більшість учених вважала її складовою частиною стадії досудового слідства. За такого підходу залишалося невирішеним питання про час виникнення функції державного обвинувачення, яку прокурор здійснює в суді.

Під час досудового слідства у кримінальній справі прокурор виконує  одночасно дві функції:

1) нагляду за законністю  і діяльності органів дізнання  та досудового слідства;

2) обвинувачення. 

Перша функція переважає. Отримавши від слідчого кримінальну  справу з обвинувальним висновком, прокурор, перевіривши, чи не було порушень закону під час розслідування, розглядає  можливість направлення справи до суду. За позитивного вирішення цього  питання прокурор перетворюється із наглядача на державного обвинувача. В суді він виконує одну функцію - підтримання державного обвинувачення, яке виникає в момент затвердження прокурором обвинувального висновку.

Правове значення функції  державного обвинувачення полягає  в тому, що:

- порушення проти конкретної  особи державного обвинувачення є підставою направлення кримінальної справи до суду;

- порушене   прокурором  державне обвинувачення є предметом судового розгляду;

- виконує роль процесуального фільтра, через який відбувається „фільтрація” результатів всієї попередньої діяльності через призму прокурорського нагляду;

- не допускається надходження  до суду кримінальних справ  щодо невинних осіб.

Стадію порушення державного обвинувачення, як і інші стадії, характеризують притаманні тільки для неї основні  положення:

- порушення державного обвинувачення повноважною посадовою особою - прокурором;

- незалежність прокурора при формулюванні ним обвинувачення від будь-яких установ, організацій, підприємств, посадових осіб і громадян, чиї інтереси воно може зачіпати;

- неприпустимість погіршення  положення обвинуваченого при  порушенні державного обвинувачення. Сформульоване прокурором обвинувачення не повинно зумовлювати застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією;

- забезпечення повноти  досудового слідства;

- здійснення обвинувальної  діяльності на засадах рівності  всіх громадян перед прокурором, який порушує державне обвинувачення  на підставі закону і фактичних  обставин справи, незалежно від  їх соціального, майнового і  службового стану, національності, расової належності, віросповідання  тощо;

- порушення державного  обвинувачення у визначений законом  строк, що згідно зі ст. 233 КПК  становить не більше 5 днів;

- запобігання притягнення  до кримінальної відповідальності  невинного і порушення державного  обвинувачення проти винної особи.

Діяльність прокурора  у кримінальній справі, що надійшла до нього від слідчого з обвинувальним висновком, є самостійною функцією кримінального процесу - порушення державного обвинувачення.

Порушення державного обвинувачення є передумовою здійснення прокурором конституційної функції - підтримання обвинувачення перед судом.

Прокурор виконує дві  функції:

- контрольна, пов'язана із  контролем за тим, чи досудове  слідство проведено з дотриманням всіх вимог кримінально-процесуального закону;

- організаційна, що полягає  у підготовці прокурора до  здійснення ним функції підтримання  державного обвинувачення у суді та переведенні порушеного державного обвинувачення до суду для вирішення питання про призначення кримінальної справи до судового розгляду.

Завдання стадії порушення  державного обвинувачення, залежно  від того, реалізацію якої функції  вони забезпечують, можна поділити на дві групи.

Першу групу завдань спрямовано на реалізацію контрольної   функції. Ці завдання полягають у перевірці  наявності обставин, зазначених у  ст. 228 КПК:

- чи мала місце подія  злочину;

- чи має діяння, яке  ставлять у вину обвинуваченому, склад злочину;

- чи було додержано  під час провадження дізнання  і досудового слідства вимоги  КПК про забезпечення права  підозрюваного та об-винуваченого  на захист;

- чи немає в справі  обставин, що зумовлюють закриття  справи згідно із ст. 213 КПК;

- чи пред'явлено обвинувачення  за всіма установленими злочинними  діями обвинуваченого;

- чи притягнуто як обвинувачених  всіх осіб, яких викрито у вчи-ненні  злочину;

- чи правильно кваліфіковано  дії обвинуваченого за статтями  кримінального закону;

- чи додержано вимог  закону при складанні обвинувального  висновку;

- чи правильно обрано  запобіжний захід;

- чи вжито заходів до  забезпечення відшкодування збитків,  за-подіяних злочином, і можливої  конфіскації майна;

- чи виявлено причини  та умови, які сприяли вчиненню  злочину, і чи вжито заходів до їх усунення;

- чи додержано органами  дізнання або досудового слідства  всіх інших вимог КПК.

Друга група завдань спрямована на реалізацію контрольної функції. Ці завдання полягають у тому, що прокурор або його заступ-ник:

- направляє кримінальну  справу до суду, якому вона  підсудна (ч. 1 ст. 232 КПК);

- повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлено справу (ч. 2 ст. 232 КПК);

- відкликає (у необхідних  випадках) із суду кримінальну  справу, у якій попередній розгляд  ще не відбувся (ч. 4 ст. 232 КПК).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Принцип змагальності  в кримінальному процесі.

 

Змагальність сторін разом  зі свободою в наданні ними суду своїх доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом визнається ст. 129 Конституції України однією з основних засад (принципів) судо-чинства.

Втілюючи ці положення  Основного Закону в життя, Верховна Рада України 12 липня 2001 р. доповнила чинний Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) ст. 16-1, якою розмежування процесуальних функцій на обвинувачення, захист і вирішення справи поклала в основу кримінального судочинства. До  сторони обвинувачення законодавець відніс прокурора, потерпілого і його представника. До сторони захисту - підсудного, його захисника і законного представника. Виконання функції розгляду справи покладено на суд.

В юридичній літературі з'явилося чимало публікацій, які обґрунтовують правильність та своєчасність цих нововведень. Так, народний депутат України М. Маркуш стверджує, що кримінальний процес має будуватися за такою формою, в якій „беруть участь три сторони, а функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи”. Більш того, на її думку, „розширення змагальних засад українського кримінального процесу - не просто один із основних напрямків його реформування, а сама суть його реформи”. Ця позиція обстоюється і іншими авторами.

Я ж навпаки вважаю, що таке важливе конституційне положення, як змагальність сторін не може ґрунтуватися на поділі кримінально-процесуальних функцій тільки на обвинувачення, захист і вирішення справи, бо це несе в собі велику небезпеку для правильної організації боротьби зі злочинністю.

По-перше, теорія про „тріаду” кримінально-процесуальних функцій є суто вітчизняною, її коріння знаходиться не у світовій процесуальній спадщині, а в монографіях радянських учених-процесуалістів другої половини XX століття. До того ж ця теорія в її традиційному варіанті: „функції обвинувачення, захисту і вирішення справи відокремлені одна від одної” не є загальновизнаною навіть на вітчизняному рівні, в зв'язку із чим вона не може вважатися універсальною науковою теорією.

По-друге, притягаючи „за  вуха” тріаду процесуальних функцій  до змагальності суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, Верховна Рада України не врахувала того, що ні в законодавстві, ні в юридичній літературі цей кон-ституційний принцип достатньою мірою ще не розкрито, в зв'язку із чим кожен змушений розуміти його по-своєму, звертаючись то до Статуту кримінального судочинства царської Росії 1864 р., то до досвіду відправлення правосуддя в країнах англоамериканської системи права, яким теорія розподілу кримінально-процесуальних функцій зовсім невідома, бо вчені-процесуалісти Англії, США взагалі не   використовують у своїх дослідженнях абстрактно-догматичний метод наукового опрацювання процесуальних явищ. Цей метод дослідження характерний лише для країн континентальної Європи. Разом із тим і в цих країнах кримінально-процесуальні функції розмежовуються лише між державними органами, які ведуть кримінальний процес, залучають чи допускають до нього інших суб'єктів кримінального судочинства. Самостійна функція захисту тут не виділяється, бо обвинувачений, його захисник чи законний представник не є носіями публічної влади. В зв'язку із цим вони не можуть відправляти функції, рівноцінні тим, що виконуються державними органами.

По-третє, захист прав та інтересів усіх учасників кримінального процесу, в тому числі самого обвинуваченого (підсудного) - одне із основних завдань і конституційний обов'язок усіх державних органів, які ведуть кримінальний процес. У зв'язку із цим забороняти слідчому, прокурору і суду виконувати цей обов'язок, перекладаючи його на самого обвинуваченого (підсудного), його захисника та законного представника, як це визначено ст. 16-1 КПК, неприпустимо. Положення ст. 16-1 суперечать ст. 3 Конституції та ст. 2 КПК, є неконституційними і мають бути вилучені з кримінально-процесуального законодавства. Стаття 16-1 - такий же мертвонароджений інститут, як і Касаційний Суд України, утворений відповідно до Закону України від 7 лютого 2002 р, „Про судоустрій України”, а потім визнаний Конституційним Судом України нелегітимним.

По-четверте, якщо той, хто  обвинувачує не захищає і не розглядає справу, той, хто захищає не обвинувачує і не розглядає справу, а той, хто розглядає справу не обвинувачує і не захищає, то виникає питання - хто в такому разі захищатиме права і законні інтереси заявників, свідків, понятих, спеціалістів, експертів, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, інших суб'єктів процесу? Невже той же обвинувачений (підсудний), його захисник або законний представник? Чи спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих?

По-п'яте, кримінальне судочинство суттєво відрізняється від конституційного, адміністративного, господарського і цивільного, бо цей вид судочинства   ведеться не одним державним органом, як всі інші, а цілою системою державних органів, які йменуються кримінальною юстицією України (органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду). В зв'язку із цим і змагальність сторін тут має інший характер. Є підстави стверджувати, що кожен суб'єкт кримінального процесу має визнаватися самостійною стороною судочинства і не „групуватися” з іншими суб'єктами, а також мати право змагатися з будь-яким із них, тобто змагальність у суді повинна мати багатосторонній характер, бо вона тісно пов'язана з принципами публічності та встановлення об'єктивної істини у справі. Хіба, наприклад, потерпілий зобов'язаний сперечатися (змагатися) лише з підсудним, його захисником чи законним представником і не може сперечатися (змагатися) із обвинувачем прокурором? На практиці саме потерпілий досить часто викриває неповноту проведеного досудового слідства, грубі порушення норм кримінального чи кримінально-процесуального законодавства з боку дізнавача, слідчого, прокурора, тобто виступає не союзником, а противником прокурора всупереч вимогам ст. 16-1 КПК.

Реалізація конституційного принципу змагальності у кримінальному судочинстві через безпосередню рівність усіх суб'єктів процесу в наданні суду доказів, всебічному їх аналізі та особистій участі у їх дослідженні дозволяє кожному з них використовувати найоптимальніші форми для пов-ного вираження своїх інтересів і тим самим значно підвищити рівень демократизму кримінального судочинства. Таким чином, змагальність - це особливий спосіб оперування доказами у судовому засіданні, який характеризується розбіжністю і боротьбою поглядів між різними учасниками процесуальної діяльності, а не „вся суть реформування кримінального судочинства”, як вважає М. Маркуш.

Багатостороннє змагальне  дослідження доказів, їх аналіз та обговорення  кожним учасником судового розгляду справи забезпечують широку можливість для використання в доказуванні всіх передбачених законом засобів, фактичних даних та відомостей, що їх підтверджують. Із цією метою кожен учасник процесу може сперечатися (змагатися) з будь-яким іншим в аргументах і мотивах, висловлювати суду свою власну точку зору, обов'язково   брати участь і виступати в судових засіданнях. Інакше кажучи, змагальність у кримінальному судочинстві відносяться лише до процедури подання, витребування, залучення фактичного матеріалу, необхідного для правильного розв'язання справи судом, а також форм, способів і методів його дослідження у судовому засіданні, де кожен учасник процесу вільно висловлює свої міркування і оспорює доводи, міркування та заперечення інших.

По-шосте, результат судового розгляду кримінальної справи не заслуга  однієї якоїсь сторони, а продукт спільних зусиль усіх учасників процесу, їх багатосторонньої змагальної діяльності. В зв'язку із цим викликає здивування позиція деяких авторів, які прирівнюють судовий розгляд кримінальної справи до спортивних змагань з метою виявлення „переможця”. Так, В. Маляренко стверджує, що судове змагання, як і у спорті, передбачає наявність як мінімум трьох суб'єктів, двоє із яких змагаються, а третій стежить на тим, щоб змагання відбувалося у відповідності з правилами і приймає рішення, хто ж здобув перемогу. Невже прихильникам такої позиції не відомо, що у спорті завжди змагаються лише рівні супротивники (однієї ваги, одного класу тощо). Сидить же за ґратами і під збройною охороною приватна особа (підсудний), яка ні фактично, ні юридично не може вважатися рівною за своїм правовим і процесуальним становищем обвинувачу-прокурору, який виконує публічну функцію кримінального переслідування і є не приватною особою, а представником державної влади, відповідальним за хід і результати боротьби зі злочинністю, з правом прийняття відповідальних процесуальних рішень та застосування легітимних форм державного (процесуального) примусу до інших учасників процесу. Рівність, в оперуванні доказами і „процесуальна рівність” сторін обвину-вачення і захисту, якої взагалі не може бути - це різні речі.

Що ж до „переможця”, то у кримінальному судочинстві такий ніколи і ніде не визначався і не може визначатися, бо це не є ні метою, ні завданням кримінального процесу. Всі суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності з'являються   у судове засідання не для того, щоб визначити „переможця” між двома, явно нерівними, супротивниками, а для належного виконання свого професійного та громадянського обов'язку у боротьбі зі злочинністю, щоб через унікальну судову процедуру найкращим чином захистити особисті та державні права й інтереси. В суді немає арбітра, а є державний орган (суд), який через змагальне дослідження доказів приймає законні, справедливі й обґрунтовані рішення правозастосовного характеру. Результат судового розгляду справи - не заслуга однієї якоїсь сторони («переможця» змагання), а продукт сукупних зусиль усіх учасників процесу, їх багатосторонньої змагальної діяльності. Доля кримінальної справи і підсудного залежить не від того, хто формально взяв гору в процесуальному спорі, а від досягнення в результаті спору (змагальності) об'єктивної істини по справі, що свідчить не на користь наявності тільки трьох сторін у кримінальному судочинстві. В зв'язку із цим, зма-гальність - не засада (принцип) Кримінального судочинства, а лише гарантія реалізації принципу всебічного, повною і об'єктивного дослідження справи в суді.

По-сьоме, змагальні форми  на досудових стадіях процесу  мають допускатися обмежено. В  протилежному випадку буде знищена  сама система судочинства з її ефективним послідовним контролем при переході процесу від однієї стадії до іншої.

Досі в теорії кримінального  процесуального права, як прави-ло, досліджувалися лише окремі аспекти змагальності: сторони процесуальної діяльності; змагальна форма кримінального процесу в аспекті його історичних форм право на захист у змагальному кримінальному процесі тощо. Переважна більшість цих досліджень припадає на радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки. Глибоких же наукових праць із цієї проблематики, тим більше таких, що ґрунтуються на висновках, отриманих у результаті вільного від ідеологічних догм комплексного дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового явища, в Україні ще немає, хоча це завдання стоїть перед дослідниками протягом майже чотирнадцяти років (визначено Концепцією судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради   України від 28 квітня 1992 р.).

Без вирішення цього завдання на сучасній методологічній основі втілення положень змагальності в новий КПК України, а тим більше надання їм ідеологічного значення, багато користі у справі поліпшення організації боротьби зі злочинністю не принесе.

 

 

 

 

3 Загальна характеристика  суб’єктів здійснення функцій обвинувачення

 

Як було вже сказано  вище суб’єктами функції обвинувачення є: прокурор, потерпілий і його представник.

Кримінально-процесуальна функція  прокурора. Кримінально-процесуальна компетенція прокурора має визначатися, виходячи з того, чи є той чи інший напрям його діяльності основним для кримінального процесу, бо саме такий напрям є його процесуальною функцією. Прокуратура, так само як й інші державні органи, наділена кримінально-процесуальною компетенцією, перебуває в стані перманентного реформування (з 1991 р. дотепер). Затягування процесу реформування органів прокуратури пов'язане, в першу чергу, з принциповою невизначеністю її місця в системі органів державної влади. Невизначеність місця прокуратури в системі органів влади обумовлює невизначеність її функцій як державного органу взагалі і кримінально-процесуальних функцій зокрема.

Згідно зі ст. 121 Конституції  України на прокуратуру покладаються такі функції:

1) підтримання державного  обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів  громадянина або держави в  суді у випадках, визначених законом; 

3) нагляд за додержанням  законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням  законів при виконанні судових  рішень у кримінальних справах,  а також при застосуванні інших  заходів примусового характеру,  пов'язаних з обмеженням особистої  свободи громадян;

5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Окрім того, Законом України від 12 липня 2001 р. „Про внесення змін до Закону України „Про прокуратуру” закріплено положення, згідно з яким прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та   функцію досудового слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів з контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування. Наявність у прокуратури таких функцій не дає підстав для віднесення її до жодної з гілок державної влади.

Але ж прокуратура наділена суттєвими владними повноваженнями. В юридичній літературі частіше йдеться про органи прокуратури як про владу: прокурорсько-обвинувальну; прокурорську, а не наглядову. Найменування влади прокуратури за назвою однієї із функцій, яку вона здійснює (будь-то обвинувачення, нагляд чи представництво), є неправильним, бо не може охопити увесь функціональний спектр діяльності прокуратури. Тому влада, яка здійснюється прокуратурою, повинна мати адекватну назву -  „прокурорська влада”.

Який же обсяг публічних  справ (компетенція) покладається на Прокуратуру  в процесі вирішення кримінально-правових конфліктів, тобто в кримінальному  процесі? За чинним законодавством до кримінально-процесуальної компетенції  прокурора належать функції щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які:

- провадять дізнання і досудове слідство;

- підтримання державного обвинувачення в суді;

- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених кримінально-процесуальним законом (порушення кримінальних справ про злочини, які повинні розглядатися в порядку справ приватного обвинувачення, коли потерпілий не може захистити свої законні інте-реси, заявлення цивільного позову в інтересах держави тощо);

- нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Таким чином, прокурор у кримінальному процесі є одночасно і обвинувачем, і наглядачем за дотриманням законів. Ці положення визначають загальні підстави участі прокурора у кримінальному процесі. Вони були сформульовані М. Муравйовим ще в 1892 р., але не втратили своєї актуальності й в наш час. Зазначені положення він назвав „принциповим вченням про головні підстави всієї прокурорської діяльності у кримінальних справах”. Суть вчення полягає у такому. Будучи обвинувачем, прокурор   як урядовий орган зобов'язаний переслідувати злочини в суспільних інтересах, але будучи водночас охоронцем закону, він здійснює це переслідування в ім'я закону винятково для досягнення істини і до того ж так, що до суду на нього покладається неупереджена участь у попередньому дослідженні, а на суді, де прокурор уже діє як справжній обвинувач, права його урівноважуються правами підсудного, хоча й тут прокуророві забороняється будь-яка однобічність і надання будь-яких переваг на користь обвинувачення. Додаючи до цього загального висновку наукові або теоретичні поняття кримінального процесу, ми віднайдемо, що кримінальна діяльність прокурор-ського нагляду заснована;

а) на поєднанні завдань обвинувального із законоохоронним;

б) на обов'язку дотримуватися неупередженості;

в) на превалюванні начала слідчого із проявами змагального начала;

г) на пануванні суспільного  або публічного начала в певному  співвідношенні з приватними елементами процесу;

г) на застосуванні начала закономірності, пом'якшеного доцільністю.

Всі ці основні принципи при їх здійсненні в законі і на практиці перебувають між собою в тісному взаємозв'язку і постійній взаємодії. Прояв їх можна простежити в усіх приписах закону про права і обов'язки прокурорського нагляду: це - фундаментальні засади, на які опирається або навколо яких здійснюється вся його судово-кримінальна робота.

Потерпілий. Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про  визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий  і суддя виносять постанову, а  суд - ухвалу. Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання  у справі.

Потерпілий має право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами  справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося, - після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому роз-гляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду,   а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови судді, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

У випадках, визначених КПК, потерпілий має право під час  судового розгляду особисто або через  свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових  дебатах.

У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають  його близькі родичі.

Представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача  можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду.

Коли цивільним позивачем  або цивільним відповідачем є  підприємство, установа чи організація, то представниками їх інтересів можуть бути спеціально уповноважені ними на те особи.

Зазначені в цій статті представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (ст.52 КПК).

Представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача. Як представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача  у справі можуть брати участь: адвокати, близькі родичі, законні представники, правомочні в силу закону представляти під час провадження у кримінальній справі законні інтереси відповідно потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також інші особи за постановою особи, у провадженні якої перебуває справа.