Корпоративне управління в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДВНЗ: Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана

Реферат

на тему:

«Корпоративне управління  
в Україні»

Виконав: студент

11 групи, спец. 6508

Буняк Іван

Київ 2011 р.  
План

Вступ

1. Становлення корпоративної форми власності в Україні
2. Корпоративне управління в Україні: сутність, особливості, проблеми та перспективи
3. Основні напрямки удосконалення системи корпоративного управління

Висновки

Список використаної літератури 

Вступ

У процесі переходу України  до ринкової економіки відбулося  створення великої кількості(понад 35 тис.) акціонерних товариств, діяльність яких здійснюється на засадах корпоративногоуправління. Власниками майна стали близько 17 млн. акціонерів. Аналіз формування та діяльностівітчизняних корпорацій показує, що на цьому етапі ефективність функціонування цієї пріоритетноїдля  України форми господарювання є  недостатньою. Система корпоративних  відносин функціонуєтак, що дрібні акціонери, які становлять основну частину  всієї їх кількості, не беруть реальноїучасті в управлінні корпораціями. Відповідно їхні інтереси ігноруються в процесі  діяльності АТ іпри розподілі отриманих  доходів. Основне протиріччя полягає  в розбіжності інтересів менеджерівкорпорації та акціонерів, особливо власників  дрібних пакетів акцій. У силу недосконалостізаконодавства в  сфері корпоративного управління, де багато аспектів корпоративних відносин неохоплені правовим полем, а також  шляхом прямих порушень утискаються  інтереси та праваакціонерів. Це стосується основних корпоративних прав: на управління корпорацією; на дивіденди(частку прибутку); на частку активів при ліквідації АТ; на доступ до інформації.

Забезпечення правакціонерів безпосередньо впливає не ефективність діяльності корпорацій, оскільки сприяє залученню значно дешевших порівняно  з кредитними інвестиційних ресурсів, стимулює до активноїучасті в корпоративному процесі всіх його учасників, мотивує  працівників, регулює корпоративнівідносини  загалом. Проблема захисту прав акціонерів є актуальною не лише для України, а і длябагатьох країн світу (навіть економічно розвинутих), де здійснюються відповідні дослідження тарозробки по її подоланню.

1. Становлення корпоративної форми власності в Україні

Дослідження сфери вітчизняного корпоративного управління почалося лише нещодавно, післястворення перших акціонерних товариств. Сьогодні, коли з’явився певний досвід діяльностікорпорацій, економічна наука впритул зайнялася вивченням проблем їх діяльності. Однак, можнаконстатувати, що ці дослідження мають дещо розрізнений характер, тобто назрілі проблемивимагають системного підходу і всебічного розкриття. Вкрай необхідний Закон України «Проакціонерні товариства» прийнятий і набув чинності з 1 квітня 2009 року, але він недостатньовраховує особливості діяльності корпорацій в Україні і потребуєзначногодоповнення та удосконалення.

Поняття корпоративного управління не має загальновизнаного визначення. Однак це не означає, що в економічній  теорії відсутнє розуміння того, що саме становить основу відносин корпоративного управління. Проблеми корпоративного управління пов’язані з відокремленням прав власності від прав управління (контролю) в умовах розпорошеності між численними акціонерами титулів прав власності. Проте аналізуючи різноманітні підходи до визначення предметної галузі, доходимо висновку, що корпоративне управління – це сукупність відносин між окремими особами чи групами осіб, що ґрунтуються на відокремленні прав власності від прав управління (контролю). Для точнішого розуміння сутності проблеми корпоративного управління слід виходити з того, що «пучок правомочностей власності на компанію», включно з так званими кінцевими правами, виявляється розподіленим між окремими учасниками відносин.

Подібний розподіл зумовлений порівняльними перевагами різних груп осіб – менеджерів, з одного боку, та власників (акціонерів) – з другого. Водночас така спеціалізація пов’язана  з низкою ризиків, нівелювання яких є важливим чинником забезпечення ефективності системи корпоративного управління [1, с. 5 – 6].Корпоратизація національних підприємств стає вагомим чинником їхньої ринкової активності.

Корпорація як організаційна система управління є однією з наймасштабніших форм інтеграції компаній шляхом об’єднання акціонерних товариств та інших фірм різних сфер діяльності з метою розробки узгодженої політики діяльності [2, с. 65].

Сучасна корпорація завдяки  акціонерній формі капіталу відкриває  можливості для встановлення фінансового контролю над раніше незалежними економічними суб’єктами з метою включення їх у власну сферу прийняття господарських рішень. На основі системи участі та перехресного володіння акціями формується гнучка модель виробничих та фінансових зв’язків між підприємствами, завдяки чому можливими є будь-яківаріанти комбінування й диверсифікації. В англійській інтерпретації термін «корпорація», крім значення окремої юридичної особи, має й інше значення – «велика група компаній», тоді як у німецькому економічному лексиконі останнє передається поняттям «концерн».

В економічній літературі корпоративне управління розглядається  насамперед як управліннякорпоративними правами їх власників [3].

Основні корпоративні права  акціонерів в системі сучасного  корпоративного управління – це:

− право на отримання  частини прибутку корпорації у вигляді  дивіденду;

− право на отримання  частки майна при ліквідації підприємства;

− право на участь в управлінні компанією шляхом голосування на загальних зборах акціонерів;

− право на отримання  інформації про діяльність корпорації.

Не викликає сумніву, що захист прав акціонерів, особливо дрібних, є  одним з найважливішихелементів системи корпоративного управління і безпосередньо впливає на ефективність функціонування акціонерних товариств.

2. Корпоративне управління в Україні: сутність, особливості, проблеми та перспективи

Розглянемо досвід та проблеми українських корпорацій у сфері  реалізації акціонерами своїхкорпоративних прав.

Аналіз ситуації щодо реалізації права акціонерів, зокрема дрібних, на отримання дивідендів,показує, що в Україні практично не купують  акцій з метою отримання дивідендів, бо дивідендикорпорації не виплачують. Акції купуються, щоб одержати прибуток на різниці їх курсів.

Така ситуація є наслідком  того, що в законодавстві передбачені випадки, коли дивіденди за акціями невиплачуються, але нічого не сказано про обов’язок корпорації виплатити частину прибутку акціонерам,якщо цей прибуток є в наявності. Тобто механізм реалізації права акціонерів на отримання дивідендів вЗаконі відсутній. Також недостатньо опрацьоване питання щодо розмежування положень та нормдивідендної політики: які належать до компетенції винятково загальних зборів, а які мають бутизафіксовані у Статуті корпорації. Річ у тім, що при вирішенні питань виплати дивідендів на загальнихзборах (як це сьогодні передбачено законодавством) цілком можуть бути знехтувані інтереси дрібнихакціонерів з боку власників крупних пакетів акцій або простої більшості.

Одним з напрямків врегулювання цього питання може стати чітка  законодавчо закріпленарегламентація  порядку виплати дивідендів. Це сприятиме  тому, що дрібні акціонери почуватимутьсебе більш захищеними і матимуть певні  гарантії щодо отримання частини  прибутку компанії.Водночас слід передбачити  всі можливі наслідки таких рішень, наприклад, у вигляді штучноїмінімізації реального прибутку.

Ставка оподаткування  дивідендів фізичних осіб в Україні  становить 13%, відповідна нормадля іноземних  інвесторів – 30%. Аналізуючи досвід зарубіжних країн (США, Великобританії,Ізраїлю, Польщі, Мексики, Аргентини, Венесуели, Індії  та ін.), можна констатувати, що як увисокорозвинених, так і в країнах, що розвиваються, розроблені і діють гнучкі системи  пільговогооподаткування дивідендів з метою залучення інвестицій в цінні папери корпорацій.

Узагальнюючи напрацювання цих країн, можна визначити деякі  методи стимулюванняінвестицій шляхом зміни податкової політики:

− часткове або повне  звільнення від податку на дивіденди  іноземних інвесторів, якщо цікошти  не витікають за кордон, а реінвестуються в нові цінні папери в Україні;

− значне зменшення ставки податку для осіб, які володіють  певною часткою акцій тривалий час;

− звільнення від сплати податку з дивідендів, які скеровуються на виконання інноваційнихпроектів;

−введення прогресивного  податку на дивіденди (з можливим неоподаткуванням дрібнихінвесторів);

− застосування низької  податкової ставки для інвесторів, які спрямовують свої кошти унаукоємні та інші важливі галузі;

− різне оподаткування  за довгостроковими та короткостроковими  інвестиціями;

− звільнення від оподаткування  прибутку, отриманого під час продажу  цінних паперів та ін.

Зрозуміло, що на сучасному  етапі розвитку корпоративного управління в Україні лишесерйозні зміни  податкового законодавства та чітка  регламентація порядку нарахування  і виплатидивідендів призведуть до притоку інвестицій в економіку  як з боку населення, так і з  бокуіноземних інвесторів.Значні перешкоди  стоять на шляху реалізації права  акціонерів на частку майна при ліквідаціїАТ. Законом встановлено, що при банкрутстві  компанії виплати за простими акціями, якіпідлягають викупу, а також  розподіл майна між акціонерами-власниками простих акцій відбувається відповідно у сьому та восьму черги. Усі попередні  черги – це задоволення потреб щодоподатків, вимог кредиторів, виплати заробітної плати власником привілейованих акцій. Якщоврахувати, що розподіл майна кожної черги здійснюється після повного задоволення вимогкредиторів (акціонерів) попередньої черги, то стає зрозумілим, що можливості отримати певнучастку майна корпорації фактично немає .

Для покращення такого стану  справ доцільно було б діяти у  двох напрямках. По-перше,розподілити  ризики між тим, хто дає кредит, і позичальниками, оскільки кредитування – цедвостороння угода, і обидві сторони повинні нести певну  частку ризику, а не лише боржник. По-друге, переглянути законодавство в  сенсі покращення умов для власників  простих акцій порівняноз власниками привілейованих, які сьогодні є вельми дискримінаційними для перших.

Найбільше судових процесів у сфері корпоративного управління – це оскарження рішень,прийнятих  на загальних зборах акціонерів. Тобто, часто порушується одне з головних правучасників корпоративних відносин – право на управління товариством. Так, зафіксовані непоодинокі випадки  несвоєчасного надання інформації або взагалі її відсутності про  скликаннячергових чи позачергових зборів акціонерів. Часто трапляються  порушення при реєстраціїучасників, прийняття рішень за відсутності  кворуму, порушення тривалості проведення зборів та ін.

Українська асоціація  інвестиційного бізнесу провела  спеціальне статистичне дослідження  щодотипових корпоративних конфліктів і згрупувала їх в процентному  відношенні до загальної кількості.Керуючись  цими та іншими подібними даними, доцільно було б на основі аналізу порушень, щозустрічаються найчастіше, внести відповідні поправки та доповнення в  законодавство.Загалом законодавством передбачено право акціонерів на отримання інформації про діяльністькорпорації. До основних складових такої інформації належать: засновницькі документи, принципи(Кодекс) корпоративного управління, протоколи  загальних зборів, протоколи засідань виконавчих таконтролюючих органів  АТ (наглядової ради, правління, ревізійної комісії) та їхні накази, річнафінансова звітність, документи бухгалтерського обліку (з певними обмеженнями), інформація проемісію акцій та інших цінних паперів, перелік афілійованих осіб товариства та кількість акцій, якоювони володіють. Крім того, кожне ВАТ зобов’язане мати свою інтернет-сторінку.Порівняно з попереднім законодавством стосовно вирішення цих питань відбувся певнийпрогрес. Так, окреслено коло осіб, до яких слід звертатись за наданням інформації, та визначеновідповідні строки її отримання. Водночас не передбачено жодної відповідальності посадових осіб заненадання інформації, потрібної акціонеру. Невідомо, де і як можна оскаржити порушення цьогокорпоративного права. Позитивним моментом є розроблення віднедавна кодексів корпоративногоуправління багатьма вітчизняними компаніями, де положенням щодо розкриття інформаціїприділено значну увагу.

Загалом можна констатувати, що порівняно із європейською, англо-американською  таяпонською системами корпоративного управління в Україні не забезпечено  достатньої прозоростідіяльності АТ і  треба прагнути до значно ширшого  доступу акціонерів і громадськості  доінформації про діяльність підприємств, що унеможливить прояви тінізації та корупції. Крім того, яквідомо, чим прозоріша  діяльність корпорації, тим привабливішою  вона є для інвесторів. З цієюметою  доцільно включити до кола питань, що не є конфіденційними, такі: інформація провласників найбільших пакетів акцій, розмір винагороди провідних менеджерів та ін. Слід такожзабезпечити рівний доступ до інформації всіх акціонерів та передбачити  адміністративну(фінансову) відповідальність посадових осіб за ненадання інформації.

Аналіз господарської  практики дає змогу зробити висновок про те,що в Україні співіснує  кілька моделей корпоративного управління, зокрема:

• модель «приватного підприємства», за якої відбувається суміщення функцій власників і менеджерів.

Директор є основним власником, а решта управлінського складу, працівники підприємства – дрібними акціонерами. Така модель є характерною для невеликих підприємств у секторах, орієнтованих переважно на споживчий ринок;

• модель «колективної власності менеджерів», за якої теж має місце суміщення функцій власників та менеджерів.

У цій моделі у вищих  менеджерів (чотирьох – шести осіб) зосереджено контрольний пакет  акцій, а решту акцій розпорошено, що характерно для невеликих і  середніх підприємств. Водночас висока ймовірність виникнення конфліктної  ситуації та вторинного перерозподілу  власності;модель «концентрованого зовнішнього  володіння», коли зовнішній інвестор є власником не менше ніж контрольного пакета акцій (51 %).

Ця модель притаманна великим  підприємствам секторів економіки, що динамічно розвиваються; модель «розпорошеного володіння», коли контроль належить менеджерам, що володіють  пакетом акцій у 5 – 10 %. Така модель характерна для великих підприємств  секторів, що обтяжені фінансовими  проблемами. За цієї моделі підприємства потребують істотної реорганізації. У  подібній ситуації можливий або перерозподіл власності через механізм банкрутства, або реорганізація у процесі санації;модель «переважаючого державного контролю», що притаманна підприємствам, які ще не завершили приватизацію. Навіть у разі прийняття з ініціативи державних органів рішення щодо виплати дивідендів, держава відстоює своє пріоритетне право на одержання таких виплат, а право решти акціонерів залишається незахищеним [4, с. 108 – 109].

Цілком очевидно, що українська модель корпоративного управління перебуває  у стадії формування і є перехідною конструкцією, в якій формально представлено елементи різних моделей. Ідеться, зокрема: про відносно розпорошену власність, що є ознакою аутсайдерської моделі. Ця особливість (за умови існування низьколіквідного ринку цінних паперів) нерозвиненої фондової інфраструктури є стримувальним чинником становлення корпоративного управління як системи реалізації прав акціонерів;про тенденції до зростання концентрації власності, становлення елементів інсайдерськогоконтролю, впровадження схем перехресного володіння акціями та формування складних корпоративних структур різного типу (притаманні інсайдерським моделям (рис. 1).

Комбінація елементів  сучасних моделей корпоративного управління є однією з основних рис української  моделі. Яскравим прикладом поєднання  елементів аутсайдерської та інсайдерської  моделей є діяльність наглядової ради. Відповідно до українського законодавства  наглядова рада підприємства здійснює управлінські і контролюючі функції, що притаманно німецькій та японській  моделям корпоративного управління [5, с. 218 – 219].

3. Основні напрямки удосконалення системи корпоративного управління

На сьогодні недостатньо  розвинений фондовий ринок України  унеможливлює застосування акціонерами  такого інструмента, як продаж акцій, що є основою американської моделі корпоративного управління. Такі механізми, як ворожі злиття та поглинання шляхом скуповування акцій в акціонерів («біле» рейдерство), що призводить до втрати менеджерами посад, які вони обіймають, так само ще не стали засобами тиску акціонерів на керівників підприємств. У зв’язку з цим єдиним механізмом, що може стимулювати керівників діяти в інтересах власників капіталу, є внутрішній контроль акціонерів шляхом використання права голосу на загальних зборах та представництва в правлінні акціонерного товариства. Діяльності керівників в інтересах власників капіталу сприятиме також застосування внутрішніх механізмів контролю одночасно з продовженням процесу концентрації акціонерного капіталу за рахунок зменшення загальної кількості акціонерів і збільшення кількості зовнішніх акціонерів – власників великих пакетів акцій. Це є необхідною умовою для підвищення ефективності корпоративного управління.

Подальша концентрація пакетів  акцій та збільшення кількості домінуючих акціонерів є позитивним процесом, оскільки акціонерний капітал в  Україні ще досить розпорошений (в  Україні налічується близько 15 млн  акціонерів, тобто 30 % усього населення). Однак у світовій практиці вдалим є тільки один приклад ефективного  корпоративного управління в разі розпорошеної структури акціонерного капіталу –  це приклад США, де акціонерами є 21 % населення. Тут контролерами є  надзвичайно розвинений фондовий ринок  та ефективний механізм злиттів і  поглинань. У разі значної розпорошеності акціонерного капіталу ймовірною є  ситуація, коли жоден з акціонерів не прагне займатися контролем [6, с. 158 – 159].

Очевидно, що часто учасники корпоративних відносин – акціонери, рада директорів та виконавчі органи – можуть мати протилежні інтереси, що призводить до виникнення конфліктів у товаристві. У разі розбіжності інтересів власників та менеджерів постає проблема, яку називають «проблемою між принципалом та агентом». Зміст її полягає у визначенні того, яким чином принципал (інвестор, власник) може спонукати агента діяти в інтересах принципала, замість того щоб дбати про власні інтереси. В інституціональній теорії корпоративне управління трактується як функціонування інституціональної угоди у відповідному оточенні. Інституціональна угода – певний набір поведінкових правил, що діють у якійсь конкретній сфері. Це поняття характеризує сукупність прав власності, що формально закріплені у контрактах, а також у значній кількості неформальних угод та механізмах підтримання репутації компанії. Інституціональна угода має забезпечувати рівні права, які дозволяють вносити зміни у закони та систему прав власності. Довіра всіх учасників до укладених контрактів свідчить про наявність інституціональної впорядкованості, оскільки угоди укладаються добровільно. Через це інституціональну впорядкованість можна назвати результатом зміцнення нових етичних та правових норм. Важливе значення має також інституціональне оточення, яке можна визначити як загальну стійкість структур власності та правил присвоєння, що склалися упродовж усього періоду здійснення довгострокових інвестицій. Це поняття включає в себе також вимоги до політичної та судової систем, зміни у «характеристиках довіри» .

З огляду на існування цілого ряду істотних проблем можна запропонувати низку заходів, спрямованих на вдосконалення корпоративного управління в Україні, які у систематизованому вигляді наведено на рис. 2

Важливою в цьому контексті  є побудова дієвої системи захисту  прав міноритарних акціонерів, за допомогою  якої можна значною мірою збалансувати інтереси великих та дрібних акціонерів. Балансу сил учасників корпорації можна досягти за допомогою системи  заходів, що включають:активізацію  механізмів прямої участі інвесторів у корпоративному управлінні (регламентація  процедур підготовки та проведення загальних  зборів акціонерів, забезпечення представництва різних груп акціонерів в органах  управління, захист інтересів портфельних  інвесторів у разі додаткової емісії акцій та їхньої незгоди з рішеннями  загальних зборів акціонерів);підвищення ролі та відповідальності наглядової ради;посилення підзвітності, менеджмент на основі чіткої системи контролю та оцінки здійсненої роботи, формалізацію процедур взаємовідносин між наглядовою радою та менеджментом корпорації;створення дієвих механізмів зовнішнього контролю за діяльністю менеджменту та власників корпорації [9, с. 23 – 24].

З огляду на це, слід також проаналізувати особливості корпоративного контролю, під яким розуміють схему, що описує процес здійснення контролю в акціонерних товариствах. Механізм контролю запроваджується і спрямовується інтересами контролюючої групи. Його компонентами передусім виступають спрямованість контролю, органи, через які здійснюється контроль, форми участі центру контролю у цих органах, способи здійснення контролю. Принциповим для розуміння сутності цього механізму є багатоваріантність контролюючого впливу. Контроль може здійснюватися різними способами, через різні органи, з використанням різних форм участі панівної групи у діяльності цих органів. Основними способами здійснення контролю є: призначення та звільнення членів ради директорів та вищого керівництва компанії;директивне управління корпорацією шляхом видання наказів та розпоряджень;оцінка управлінських рішень і накладення вето на невигідні для центру контролю рішення;неформальний тиск на керівництво корпорації з метою змусити його виконувати рішення, що вигідні учасникам панівної групи.

Відмінною рисою інституту  корпоративного контролю на нинішньому етапі розвитку є його комплексність  та поєднання всіх форм і методів  впливу на корпорації. У зв’язку  з цим керівництво акціонерних  товариств, усвідомлюючи можливості центру контролю, проводить політику, що відповідає інтересам останнього, при цьому  центр контролю може і не здійснювати  активного тиску. У країнах з  перехідною економікою більше поширені жорсткі, директивні способи реалізації контролю, тоді як у західних корпораціях  – поєднання прямих і непрямих важелів впливу. У вказані способи  центр контролю впливає через  ті органи управління, які він вибрав задля реалізації його політики. Контроль переважно здійснюється через раду директорів (наглядову раду) акціонерних  товариств. Формування ради директорів традиційно є правом центру контролю. Тактика контролюючої групи щодо ради директорів полягає у призначенні  своїх представників на основні  посади і комплектації решти складу ради директорів із лояльних осіб. В  українських акціонерних товариствах  роль наглядових рад поступово зростає.

Контроль, який реалізується безпосередньо через вище керівництво  акціонерного товариства, виявляється  дієвішим з позиції теорії управління порівняно з традиційною схемою (центр контролю – рада директорів – вищі керівники), оскільки топ­менеджери  є основними виконавцями волі центру контролю. В іноземних компаніях  призначення представників центру контролю на адміністративні посади застосовується нечасто. Це пов’язано  передусім з необхідністю для  менеджерів нести юридичну відповідальність за стан справ у корпораціях, тому контролююча група намагається  залишатися «в тіні» і здійснювати  прихований тиск на вище керівництво. Звідси випливає й той факт, що контроль є відчутним тільки на рівні найвищого  керівництва корпорації. Владні інтереси центру контролю полягають у прагненні  диктувати політику акціонерному товариству і добирати виконавців власної волі, а фінансові – контролювати активи, операції, фінансові потоки і розподіляти  відповідно до своїх інтересів доходи акціонерного товариства. Якщо владні інтереси контролюючої групи зумовлені  необхідністю підтвердити винятковість свого панівного статусу, тобто  усунути інших претендентів з  відносин влади, то фінансові інтереси спрямовані на отримання економічних переваг від контролю і на грошове закріплення владних повноважень. За своєю суттю владні та фінансові інтереси центру контролю тісно пов’язані. Домінування фінансових інтересів на початкових стадіях еволюції контролю змінилося на безумовну перевагу владних устремлінь на сучасному етапі його організації. Очевидно, що в Україні нині переважають фінансові мотиви контролю [10, с. 67 – 69].

На сьогодні можна стверджувати, що в Україні національна модель корпоративного управління перебуває  на етапі свого активного становлення  й розвитку. Вона має вдосконалюватися у напрямі забезпечення таких  традиційних функцій, як вироблення стратегії, захист інтересів акціонерів та інших заінтересованих осіб, моніторинг діяльності вищого керівництва тощо.

Висновки

По даній науковій роботі можна зробити наступні висновки.

Корпоративне управління – це відносно нова сфера в економічному житті України. З метоюїї вдосконалення  необхідні системний моніторинг практичної діяльності вітчизняних  корпорацій,розроблення методики оцінки стану корпоративного управління та заходи правового регулювання іконтролю  з боку держави.

 До першочергових та  найважливіших напрямків вдосконалення  системи корпоративногоуправління  слід зарахувати забезпечення  захисту прав акціонерів, особливо  дрібних. Це сприятимезалученню  коштів як вітчизняних, так  і іноземних інвесторів, а також  більш оптимальному тараціональному  розподілу капіталу в масштабах  української економіки.

3. Заходи щодо вдосконалення  корпоративних відносин повинні  розроблятись з врахуванням якміжнародних  стандартів та підходів, так і  досвіду вітчизняних корпорацій  і специфіки українськоїекономіки. Це дасть можливість захистити  інтереси акціонерів, підвищити  конкурентоспроможністьукраїнських  корпорацій, оздоровити інвестиційний  клімат та економіку держави.

Крім обґрунтованих напрямків  вирішення проблем вітчизняного корпоративного управління,подальшого дослідження заслуговують такі його аспекти, як: підсилення впливу держави  на процеси корпоративного управління; збільшення відповідальності топ-менеджерів корпорацій; регулювання питань функціонування фондового ринку; посилення ролі аудиту фінансової діяльностіуправлінських органів АТ; розроблення систем управління ризиками корпорацій; взаємодія збанками, антикризове управління в сучасних умовах та ціла низка інших актуальних проблем.

Список  використаної літератури

1. Супрун Н. А. Еволюція вітчизняної моделі корпоративного управління. – К.: КНЕУ, 2010.

2.Педько А. Б. Власність, контроль і конфлікт інтересів в акціонерних товариствах. – К.: Видавничий дім «Києво­Могилянська академія», 2010.

3. Федулова Л. О. Технологічний  розвиток економіки України. –  К.: Ін­т економіки та прогнозування, 2010.

4. Свердан М. Державне  регулювання розвитку фондового  ринку та управління державними  корпоративними правами // Корпоративне  управління в Україні в сучасних  умовах / За заг. ред. І. Розпутенка  та Б. Лессера. – К.: Видавництво  «К.І.С.», 2009.

5. Шаститко А. Е. Проблемы корпоративного управления и путиихрешения в корпоративномзаконодательстве // Российский журнал менеджмента. – 2006. – Том 4. – № 2.

6. Грідчина М. В. Роль  корпоративного управління у  підвищенні інноваційної активності акціонерних товариств // Корпоративні структури в національній інноваційній системі України / Інститут економіки та прогнозування НАН України / Л. І. Федулова (ред.). – К. : УкрІНТЕІ, 2010.

7. Корпоративне управління в Україні: менеджмент, фінанси, аудит., матеріали восьмого ПленумуСпілки економістів України та міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2010. – 175 с.

8.  Баюра Д. О. Система  корпоративного управління в  Україні: стан та перспективи  розвитку. – К.: Видавничо­поліграфічний  центр «Київський університет», 2009.

9. Орлова Н. С. Механізми  державного регулювання корпоративних  відносин в Україні. – Донецьк:  «ВІК», 2009.