Кримінальне право україни

Зміст

Вступ

З виникненням приватної  власності, розділенням суспільства  на класи і появою держави і судової системи встановлюються кримінально-правові заборони за здійснення особливо небезпечних діянь. Біблейські заповіді «не убий», «не вкради» ґрунтуються на тому, що вбивство і крадіжка були самими древніми видами суспільно небезпечних діянь, від здійснення яких застерігав цей якнайдавніший релігійний пам'ятник. Перші кримінально-правові заборони виникли із звичаїв кровної помсти і були направлені на підпорядкування інтересів індивіда інтересам суспільства. Кримінальне право розвивалося повільно, зберігаючи такі форми самозахисту окремих пологів, сімей і людей, як кровна помста, таліон, композиція. Ще не існувало чіткої відмінності між злочином і цивільним правопорушенням. Поступово кровна помста, таліон і композиція витіснялися заходами кримінального покарання. Законодавчі пам'ятники різних древніх народів, що дійшли до нас: Індії (Закони Ману - 1200 р. до н.е.); закони Ассірії (близько 1500 р. до н.е.); Судебник вавілонського царя Хаммурапі (1914 р. до н.е.); закони Древньої Греції (Закони Дракона - 621 р. до н.е. і Закони Солона - 409 р. до н.е.); Закони Древнього Риму (Закон XII таблиць - 450 р. до н.е.) і ін. свідчать про те, що кримінальне право древніх держав було направлене перш за все на захист держави, релігії, власності, особи і носило класовий характер.

Кримінальне право є  розташованою в строгій логічній послідовності системою загальнообов'язкових  норм, що встановлюють, які суспільно  небезпечні діяння (дії або бездіяльність) визнаються злочинними і яке покарання  застосовується за їх здійснення.

Кримінальне право з  моменту свого виникнення було покликане  охороняти суспільство від посягань, загрозливих основам існування  людини.

1. Система кримінального  права України

1.1. Поняття кримінального права, його предмет, методи та завдання

Поняття «кримінальне право» прийнято розглядати у двох його значеннях:

1. позитивне (об‘єктивне) кримінальне право як галузь законодавства, виявом якої є Кримінальний кодекс України (далі – КК);
2. кримінальне право як галузь юридичної науки про вітчизняний чинний кримінальний закон і судову практику його застосування, його історію і теорію, про кримінальний закон інших держав.

Позитивне право України має такі характерні ознаки:

• його норми встановлюються лише вищими органами законодавчої влади – ВР України;
• воно знаходить свій вияв у законах;
• метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому закону – це покарання особи за порушення нею кримінально-правової заборони.

Позитивне кримінальне  право України це сукупність норм (правил поведінки), що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили¹.

Кримінальне право України поділяється  на дві частини – Загальну і Особливу.

Загальна частина КК України містить визначальні норми загального значення; їх дія поширюється на всі приписи Особливої частини КК. Ці норми визначають: завдання КК; підстави кримінальної відповідальності; чинність КК щодо діянь, вчинених на території України та за її межами; чинність кримінального закону у часі; поняття злочину; форми вини; обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння; стадії вчинення злочину; співучасть у злочині; види покарань; погашення та зняття судимості тощо. Суть і призначення норм Загальної частини КК виявляються лише в органічній єдності з положеннями його Особливої частини.

Особлива частина КК містить конкретні норми, які забороняють вчиняти те або інше діяння. Порушенням такої заборони передбачає відповідне покарання. При цьому майже всі диспозиції статей Особливої частини КК визначають діяння з боку однієї особи – виконавця злочину. Умови кримінальної відповідальності за навмисне вчинення одного і того самого злочину спільними діями кількох осіб описані в Загальній частині КК (ст.19 співучасть).

Загальна та Особлива частина нерозривно пов‘язані між  собою. Вони складають єдину галузь права – кримінальне право. Застосування норм Особливої частини можливо  лише на основі положень, що містяться  у нормах Загальної частини КК. Наприклад, вирішення питання про кримінальну відповідальність за готування до злочину або замах на його вчинення дається у ст.17. У ній міститься загальне положення, відповідно до якого покарання за такі дії призначається за законом, що передбачає відповідальність за вчинення закінченого злочину. Це означає, що у випадку замаху особи на крадіжку приватного майна дії такої особи кваліфікуються за ст.17 і ч.1 ст.140. У випадку вчинення злочину співучасниками (організатором, підмовником, посібником) склад злочину співучасників буде визначатися за ст.19 Загальної частини і за ч.1 ст.140 Особливої частини.

Кримінальне право вивчає не тільки норми кримінального закону, а й застосування цих норм правоохоронними  органами та судом. У результаті дії  кримінально-правової норми  виникають кримінально-правові відносини між державою і особою, яка вчинила злочин, які й є суб‘єктами цих відносин. Матеріальний зміст кримінально-правових відносин складає сукупність прав і обов‘язків суб‘єктів цих відносин².

Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини  між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, приватних  чи публічних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується також специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання.

Кримінально-правовий метод  застосовується лише у тому разі, коли:

• вчинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину;
• особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню³.

В окремих випадках (ч.3 ст.10, ст.46-1, ст.51) суд може відстрочити  виконання призначеного  ним кримінального  покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовувати кримінально-правовий метод до особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд може застосовувати заходи медичного характеру, як не є покаранням (ч.1 ст.12). Це стосується і особи, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння, передбаченого КК, не досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності. До такої особи суд може застосовувати заходи виховного характеру, як не є кримінальним покаранням (ч.3 ст.10).

Основне завдання (функція) кримінального права – охорона. Воно здійснюється притаманним лише кримінальному праву методом покарання тих, хто вчинив злочин, та загрозою покарання тим, хто має намір його вчинити. Пріоритетним завданням кримінального права України є охорона особистих благ людини (життя, здоров‘я, волі, честі й гідності), її прав та інтересів від злочинних посягань. Пріоритет такого завдання закріплено в КУ, в ст.3, якою людина, її життя, здоров‘я, воля, честь та гідність визначаються найвищою соціальною цінністю. Одним із першочергових завдань кримінального права є також захист від злочинних посягань суверенітету України, цілісності і недоторканності її території, суспільного ладу, політичної системи та економічного потенціалу, миру та безпеки суспільства. Водночас завданням кримінального закону є охорона правопорядку в цілому від злочинних посягань (ст.1 КК). Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенції (попередження злочинів). Заборона вчинення злочинного діяння та загроза покарання тим, хто може вчините таке діяння – це загальна превенція, застосування покарання до особи, яка чинили злочин – спеціальна превенція, – разом є виявами охоронного завдання кримінального закону⁴.

1.2. Система кримінального права України

Система Загальної частини чинного кримінального законодавства – це певний порядок розміщення загальних (основних) його норм у КК України.

Загальна частина КК складається з 5 глав:

І. Загальні положення;

ІІ. Межі чинності КК;

ІІІ. Про злочин;

ІV. Про покарання;

V. Про призначення покарання і про звільнення від покарання.

У першій главі містяться статті про завдання КК і про підстави кримінальної відповідальності. Глава друга включає статті, які стосуються чинності КК щодо діянь, вчинених на території України і за її межами, чинності кримінального закону в часі. Глава третя містить статті, в яких тлумачаться поняття злочину, тяжкого злочину, поняття вчинення злочину умисно і з необережності. У цій главі розкрито також питання про відповідальність неповнолітніх, необхідну оборону  і крайню необхідність, відповідальність за готування до злочину і замах на злочин, добровільну відмову від вчинення злочину, співучасть у злочині, переховування та недонесення про деякі злочини. Крім цього, глава містить статті, що передбачають можливість суду застосовувати до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, примусові заходи виховного характеру, а також можливість суду застосовувати примусові заходи медичного характеру до осіб, які винили суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. У главі четвертій міститься ряд статей: про мету, види і строки покарання, про підстави та порядок призначення конкретного виду покарання. У главі п‘ятій чимало статей про загальні начала призначення покарання, обставин, що пом‘якшують або обтяжують відповідальність, призначення покарання за кількома вироками, призначення більш м‘якого покарання, ніж передбачено законом, про умовне засудження, відстрочку виконання вироку, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, умовно-дострокове звільнення від покарання і заміну покарання більш м‘яким, про давність притягнення до відповідальності, давність виконання вироку, погашення судимості тощо⁵.

В основу системи науки кримінального права (її Загальної частини) покладена система Загальної частини КК України. Однак у теоретичному плані система науки кримінального права охоплює більш широке коло питань: поняття, предмет, методи і завдання кримінального права; наука кримінального права; кримінальна відповідальність і її підстави; склад злочину; об‘єкт злочину; об‘єктивна сторона складу злочину; множинність злочинів; основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав тощо.

1.3. Наука кримінального права, її зміст та завдання

Від кримінального  права як галузі права слід відрізняти науку кримінального права, яка  є часткою юридичної науки. Наука кримінального права є системою знання про злочин і покарання. Предмет науки кримінального права ширший за предмет кримінального права. Наука кримінального права вивчає закономірності виникнення, розвитку і функціонування кримінального законодавства, а також механізм кримінально-правової охорони і кримінально-правового регулювання. Крім того, в предмет науки кримінального права входять: а) історія розвитку кримінального законодавства; б) кримінальне законодавство зарубіжних держав; в) історія науки кримінального права.

Методологічною  основою науки кримінального  права є загальнофілософські закони і категорії. У науці кримінального права широко використовується логічна форма пізнання, виступаюча у вигляді спеціально-юридичних (формально-логічних) методів і прийомів пізнання, що складає серцевину методології в будь-якій сфері наукового пізнання. Характерною межею формально-догматичного (логічного) методу є юридична розробка права, що діє, лише в рамках певних кордонів і зводиться до систематизації норм права, що діють, шляхом їх класифікаційного опису, що проводиться з погляду їх внутрішніх техніко-юридичних зв'язків і відмінностей. Проте цей метод поєднується з прийомами діалектичного методу, як то: сходження від одиничного до спільного; індукція і дедукція; аналіз і синтез; єдність історичну і логічну; сходження від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного і так далі. Ці прийоми використовуються в правотворчій і правозастосовній діяльності. Особливе значення їм надається при кваліфікації злочину. Слід зазначити, що за допомогою логічного методу виявляється відповідність основних кримінально-правових понять об'єктивній реальності. Логічний підхід до пояснення кримінально-правових явищ передбачає використання методу історизму в науці кримінального права. Розгляд основних категорій і інститутів кримінального права в їх історичному розвитку дозволяє дати об'єктивну оцінку стану науки кримінального права на конкретних етапах розвитку суспільства, дозволяє з'ясувати причини тих недоліків, помилкових поглядів і труднощів, які мали місце в науці кримінального права в конкретних історичних умовах⁶.

Одним з методів, який використовується в науці кримінального  права, є порівняно-правовий метод дослідження. Він застосовується при порівнянні аналогічних норм і інститутів вітчизняного кримінального законодавства і кримінального законодавства зарубіжних держав. Таке порівняння необхідне в цілях вироблення єдиної лінії, яка відповідає вимогам раціональної організації реакції суспільства на злочин. На базі порівняно-правового дослідження виробляються єдині норми міжнародного кримінального права, що забезпечують успішну боротьбу із злочинністю у всіх світових регіонах. Наука кримінального права спирається і на системний метод дослідження. Кримінальне право, будучи підсистемою системи права, у свою чергу є системою, що складається з сукупності безлічі елементів. Кримінальне право – це цілісна система норм права, що представляють нерозривну єдність і що знаходяться в сполученому стані, носять об'єктивний характер. Елементи, частки такої системної освіти, як кримінальне право, об'єднані лавою змістовних ознак. Зокрема, такими ознаками є: суспільно небезпечні діяння, для боротьби з якими створено кримінальне право, санкції, що передбачають покарання за ці діяння, і тому подібне. Кримінальне право є також впорядкованою системою, бо окремі елементи цієї системи – норми і інститути знаходяться в певній функціональній залежності і взаємодії. Так, Особлива частка кримінального законодавства є стрункою системою норм, розташованих по розділах, а системостворюючим чинником є родовий об'єкт злочину. Сформульованими в законі склади окремих злочинів є стрункими підсистемами, у свою чергу будучи системами по відношенню до створюючих їх елементів. Певну підсистему утворює система кримінальних покарань. Системний підхід в кримінальному праві дозволив вирішити питання про створення самостійної галузі права – кримінально-виконавчого права, оскільки виконання всіх видів кримінального покарання, врегульованого законом, також утворює певну правову систему, тісно пов'язану з кримінальним правом, але що володіє цілою лавою особливостей. Окрім вищезгаданих методів в науці кримінального права застосовується соціологічний метод. Суть цього методу полягає в розгляді і дослідженні має рацію в безпосередньому соціальному бутті, на основі зібраних фактичних даних, що характеризують соціальну необхідність правового регулювання, його передумови, реальну дію, ефективність і так далі Соціологічний метод часто іменують соціологією кримінального права. Соціологія кримінального права направлена на вивчення правової дійсності. Соціологію кримінального права слід відрізняти від кримінології (соціології злочинності), науки, що вивчає стан, структуру і причини злочинності, особу злочинця, а також розробляючою способи попередження злочинності.

Соціологія  кримінального права вивчає: а) соціальну обумовленість норм кримінального права, закономірності впливу на кримінальне право всієї сукупності матеріальних і духовних чинників, створюючих конкретно-історичну обстановку, в якій розвивається дана правова система; б) механізм дії кримінального права і правоприменительной діяльності на різні сторони матеріального і духовного життя суспільства.

Одним з найважливіших  питань будь-якої науки є питання  про її структуру. Наука кримінального права підрозділяється на два нерозривно зв'язаних один з одним і що є нерозривною єдністю блоку. Вона підрозділяється на Загальну і Особливу частки. Об'єктивним критерієм такої класифікації є само кримінальне законодавство. Проте при цьому не слід забувати, що самі законодавчі конструкції у вигляді Загальної і Особливої часток з'явилися результатом розвитку кримінально-правової думки, підсумком узагальнення і осмислення конкретних фактів правової дійсності. Історично раніше виникла Особлива частка кримінального права, яка у вигляді розрізнених законів існувала і на стародавньому світі, і в середньовіччі. При цьому багато законів було відповідним чином систематизовано. Проте справжнє кодифікування кримінального законодавства було здійснене тільки в умовах буржуазного ладу. Вперше проблеми Загальної частки кримінального права були розроблені в праці буржуазних криміналістів, але на основі формально-догматичного методу, у відриві від соціальної дійсності. Загальна частка науки кримінального права є стрункою системою наукових принципів, інститутів, ідей, теорій, концепцій і понять, за допомогою яких здійснюється кодифікування Особливої частки кримінального законодавства.

Загальна частка науки кримінального права базується на «трьох китах». Це: а) вчення про кримінальний закон; б) вчення про злочин; в) вчення про покарання. За допомогою концептуально-понятійного апарату Загальної частки кримінального права вирішуються питання залучення осіб до кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Співвідношення Загальної і Особливої часток науки кримінального права як підсистем, що відображають відповідні явища правовій дійсності, слід розглядувати в плоскості співвідношення категорій «загальне» і «особливе». У кримінально-правовій літературі було висловлено думку, що Загальна і Особлива частки кримінального права знаходяться один з одним в співвідношенні «аксіоми" і «теореми». Але якщо дотримуватися цієї точки зору, то логічно можна прийти до висновку, що загальна частка науки кримінального права не потребує ні розвитку, ні у вдосконаленні, бо аксіома – це безперечна, не вимагаюча доказів істина. Тим часом історія Загальної частки науки кримінального права свідчить про те, що вона збагачується новими теоріями, поняттями, концепціями. Концептуально-теоретичний апарат Загальної частки науки кримінального права виконує важливу методологічну роль відносно Особливої частки⁷.

Соціальна роль науки кримінального права виявляється  в її функціях. Функції науки – це призначення науки згідно суспільним потребам. Основними функціями науки кримінального права є пізнавальна і практична функція.

Пізнавальна функція здійснюється методами опису, пояснення, передбачення. Опис – найбільш простий метод науки. Суть його полягає в тому, що на основі ознайомлення з науковими фактами, в результаті отриманої інформації певні відомості змальовуються такими, якими представляються дослідникові в оповідній формі. Проте опис не дозволяє здійснити узагальнення фактів, розкрити суть досліджуваного явища. Тому в науці кримінального права використовується метод пояснення. Він покликаний розкрити закономірності розвитку кримінально-правової системи в цілому і окремих її інститутів, а також з'ясувати суть і призначення кожного кримінально-правового поняття, що відображає відповідні явища правовій дійсності. Інколи в літературі виділяють аналітичний і критичний методи. Проте справжнє наукове пояснення не може існувати без аналізу і критики. Важливу роль в науці кримінального права виконує і метод передбачення (прогнозу). За допомогою прогнозу можна передбачити відповідні зміни в кримінальному законодавстві, вирішувати питання подальшої диференціації відповідальності в кримінальному законодавстві. Прогноз повинен спиратися на передбачувані зміни в соціальних процесах, враховувати їх динаміку, а також різні подібні моменти. Так, із закріпленням приватної власності, з переходом до ринкової економіки, в умовах економічної реформи передбачалася поява нових форм злочинної діяльності, зростання злочинності. Це зумовило встановлення цілої лави кримінально-правових заборон. У УК був включений розділ «Економічні злочини».

Практична функція науки кримінального права виявляється в тому, що учені-криміналісти в своїй діяльності по духовному виробництву знань нерозривно пов'язані з практикою. Окремі учені беруть активну участь в розробці проектів законодавчих актів, зокрема в розробці проекту КК, а також проектів змін і доповнень в КК.

У сучасних умовах основними завданнями науки кримінального права є фундаментальна теоретична розробка положень КК, сприяння усуненню його недоліків і ліквідації пропусків, вивчення і узагальнення судової практики в цілях її вдосконалення, вивчення ефективності кримінального покарання і тому подібне⁸.

Кримінально-правова  наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного кримінального  права та права зарубіжних країн.

Отже, предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), я також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять своє відображення у кримінальному законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (в межах закону) тій мірі, котру пануюча в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином враховується законодавцем, наприклад, при встановленні більш суворого покарання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судді є одним із законодавчих критеріїв загальних начал призначення покарання (ст.39 КК). Наука кримінального права вивчає кримінальне законодавство і результати досліджень у цій сфері науковців зарубіжних країн, узагальнює найбільш важливі і нові положення, робить відповідні висновки, які використовуються у законотворчому процесі в Україні.

2. Принципи кримінального права.

Принципи  кримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві.

Прийнято розрізняти два види принципів:

1. загальноправові, притаманні всім галузям права,
2. спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.

Загальноправові (закріплені в Конституції):

• принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2);
• принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6);
• принцип верховенства права (ст.8);
• принцип рівності громадян перед законом (ст.24);
• принцип законності (ст.29, 61, 62, 124)⁹.

До загальних принципів  усіх галузей права також відносять  принцип гуманізму та принцип  справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.

До спеціальних принципів кримінального права треба віднести принципи:

• законності (немає покарання без вказівки на те у законі – nullum crimene nulla pona sine lege, ч.2 ст.58 КУ, ст.6 КК);
• гуманізму (піклування держави про безпеку людини, людяність, повага до людської гідності) (в їх конкретному кримінально-правовому змісті);
• особистої відповідальності за наявності вини (“юридична відповідальність особи має індивідуальний характер” ч.2 ст.61 КУ, ст.8, 9 КК);
• принцип невідворотності кримінальної відповідальності (1 – кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримінальну відповідальність, 2 – така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі);
• принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності (покарання, яке застосовується судом до особи злочинця, повинно бути, у межах закону, конкретним та індивідуальним із урахуванням тяжкості вчиненого злочину);
• принцип економії кримінальної репресії (законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально карних відносить лише ті з них, котрі мають високу ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, спричиняють таким правам та інтересам істотну шкоду або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди, напр. ст.7-1 тяжкі злочини, ст.24, 25 особливо тяжкі злочини, залежно від тяжкості злочинів визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми)¹⁰.

Принцип законності означає, що особа, що скоїла злочин, повинна понести покарання в межах і розмірі, передбачених КК. Вимога принципу законності полягає і у випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності або від покарання, передбачених КК. Принцип законності не допускає застосування кримінального закону аналогічно, тобто у випадках, прямо не передбачених КК.

Принцип рівності громадян перед кримінальним законом конкретизує принцип: всі рівно перед законом і судом. Особа, що скоїла злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового положення, релігійних переконань і тому подібне. Єдиним критерієм при рішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність в досконалому діянні ознак складу злочину. Принцип рівності всіх перед законом не виключає, проте, недоторканості ряду вищих посадових осіб держави: Президента України, депутатів Верховної Ради та державних органів влади, суддів, прокурорів.

Принцип вини, що є видатним досягненням кримінально-правової думки кінця XVIII ст.., був закріплений в кримінальному законодавстві цивілізованих держав. Він означає суб'єктивне ставлення і особистий характер кримінальної відповідальності. Об'єктивне ставлення, тобто притягнення особи до кримінальної відповідальності за невинне спричинення шкоди, не допускається. Принцип винної відповідальності послідовно закріплений у ряді міжнародно-правових актів, зокрема в Загальній декларації прав людини 1948 р. і в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права від 16.12.1966.

Особистий характер кримінальної відповідальності означає, що кожну особу несе відповідальність тільки за те діяння, яке само зробило.

Принцип справедливості в кримінальному праві відображає філософсько-етичне розуміння справедливості, що склалося впродовж багатьох десятиліть, як добродійне і шанобливе відношення людей до загальнолюдських цінностей. Ще в Дігестах Юстініана зверталася увага на те, що «справедливість є незмінна і постійна схильність до віддання права всякому».

У теорії кримінального  права, як правило, розуміння принципу справедливості зводиться до призначення  покарання. Проте справедливість в  кримінальному праві виражається  і в справедливому формуванні круга злочинних діянь, і у визначенні в законі справедливої санкції за діяння, яке їм забороняється¹¹. Іншими словами, принцип справедливості охоплює як сферу правозастосування, так і сферу правотворчості. Стосовно сфери правотворчості дане положення повинне виражатися в тому, що санкції за злочини більшої суспільної небезпеки мають бути суворіше за санкції за менш небезпечні злочини. У правозастосуванні принцип справедливості виявляється у відповідності що призначається винному покарання тягаря досконалого злочину. Мета справедливості покарання досягається за допомогою його індивідуалізації. Індивідуалізація покарання здійснюється з урахуванням тягаря досконалого злочину, обтяжливих і пом'якшувальних обставин і особи винного. Принцип справедливості виявляється і в тому, що за нескінчений злочин (приготування і замах) призначається менш суворе покарання, чим за закінчений злочин. Справедливість полягає і в законодавчому закріпленні положення про призначення за наявності виняткових обставин м'якшого покарання, ніж передбачено за даний злочин законом. Принцип справедливості проявляє себе і у визнанні злочинами з пом'якшувальними обставинами тих злочинних діянь, які здійснені при перевищенні меж необхідної оборони або перевищенні мерів, необхідних для затримання особи, що скоїла злочин, або в стані афекту, обумовленого неправомірними або аморальними діями потерпілого.

Принцип гуманізму виходить перш за все з того, що людська особа є вищою соціальною цінністю.

У кримінальному  законодавстві даний принцип виявляється у всесторонній охороні особи, її прав і інтересів від злочинних посягань. Принцип гуманізму виявляється в двох аспектах. Охороняючи особу, суспільство і державу від злочинних посягань, кримінальний закон встановлює найбільш строгі покарання за тяжких і особливо тяжких злочини, за організацію злочинних угрупувань, за небезпечний і особливо небезпечний рецидив і так далі. Принцип гуманізму пронизує норми КК, що передбачають відповідальність за посягання на вагітних жінок, неповнолітніх, осіб, що знаходяться в безпорадному стані, за злочини, здійснені загальнонебезпечним способом. Інший аспект принципу гуманізму пов'язаний із захистом прав і інтересів особи, що скоїла злочин. Караючи винного, держава не мстить йому за досконалий злочин, а переслідує мету відновлення соціальної справедливості і вирішує завдання спільної і спеціальної превенції. Кримінальний закон не ставить перед собою мети спричинення фізичних страждань або знищення людської гідності.