ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА ЇЇ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ В УКРАЇНИ

ЗМІСТ

 

 

Список умовних скорочень ……………………………………………………..3

ВСТУП……………………………………………………………………………4

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ ………………………..9

1.1. Поняття та сутність охорони  праці ………………………………………..9

1.2. Поняття  та зміст правового регулювання охорони праці в Україні……19

1.3. Гарантії прав працівників  на охорону праці та їх захист………………...41

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ…………….57

2.1. Організація роботи з питань  охорони праці на підприємстві…………...57

2.2. Організаційно-правові форми  забезпечення охорони праці……………..71

2.3. Охорона праці окремих категорій  працівників…………………………...81

2.4. Державний нагляд і громадський  контроль за охороною праці…………94

2.5. Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці……102

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ В УКРАЇНІ …………………………………………………………..112

ВИСНОВОК …………………………………………………………………..130

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ……………………………..135

ДОДАТКИ ……………………………………………………………………..141

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список умовних  скорочень

 

КЗпП – Кодекс  законів  про працю

МОП – Міжнародна Організація  праці 

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка

ЄС – Європейський Союз

УОП – Управління охорони  праці

ЕОМ – електронно-обчислювальні машини

СБУ – Служба Безпеки  України

МВД –  Міністерство Внутрішніх Справ

МОЗ – Міністерство охорони  здоров’я

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

МСЕК – Медико-соціальна  експертна комісія

КТС – Комісія по трудовим спорам

АПК – Агропромисловий комплекс

НПАОП – Нормативно-правові  акти охорони праці

ООН – Організація  Об’єднаних Націй

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

На початку минулого століття техніки безпеки, виробничої санітарії і пожежної безпеки  можна було досягти завдяки порівняно  простим технічним заходам і засобам. У другій половині ХХ ст. докорінно змінилися продуктивні сили, розширилося виробництво, виникли нові галузі промисловості. За таких умов дія шкідливих та небезпечних виробничих чинників посилюється в багато разів, що створює небезпечні умови праці, а інколи й аварійні ситуації.

Нині проблеми охорони  праці вирішуються на національному  рівні в масштабах держави. Основна  увага приділяється усуненню шкідливого впливу технологічних процесів на організм людини шляхом оздоровлення умов праці на виробництві.

Актуальність  теми випливає з того, що  за умов становлення ринкових відносин в державі,  переходу від адміністративно-командних методів управління суспільними відносинами в сфері застосування праці до ринкових, плюралізму форм власності на засоби виробництва, правове регулювання  охорони праці потребує нового концептуального підходу.

Це зумовлено тим, що головною цінністю будь-якої цивілізованої  правової держави  є громадяни  і в силу цього безумовним є  пріоритет життя і здоров’я працівника порівняно з результатами виробничої діяльності.  Проголосивши в Конституції України життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю, гарантувавши йому право на відповідні, безпечні та здорові умови праці, держава тим самим взяла на себе обов’язок забезпечити всім громадянам захист їх здоров’я і життя в процесі трудової діяльності. Цей обов’язок полягає в законодавчому закріпленні правових норм, що визначають умови і порядок реалізації конституційного права громадян на здоров’я й безпечні умови праці, юридичні засоби охорони даного права, а також юридичні засоби захисту цього права у випадку його порушення.

В даному випадку необхідно  всебічно дослідити сутність охорони  праці як правової категорії, юридичний  зміст і соціальні функції  правовідносин в сфері  охорони праці, зміст діяльності сторін трудового правовідношення та інших відповідальних осіб із забезпечення здорових та безпечних умов праці, а також порядок реалізації і правові способи стимулювання цієї діяльності.

Потребує теоретичного освітлення й розробки практичних рекомендацій трудоправова відповідальність в сфері охорони праці, оскільки проблему ефективного застосування норм, що регулюють охорону праці, не можна повністю вирішити, якщо не вдосконалювати норми юридичної відповідальності.

На сьогодні законодавство України хоча і має певні недоліки. Але досить широко і повно регулює питання правового регулювання охорони праці цілою низкою не лише законів, а й підзаконних актів, що регулюють право відносини в сфері охорони праці.

 Основною метою дипломної роботи є комплексне дослідження правових проблем регулювання відносин в сфері охорони праці за сучасних умов, визначення перспектив їх розвитку, а також розробка практичних пропозицій з удосконалення правового регулювання охорони праці в Україні за умов ринкової економіки.

Мета дипломної  роботи визначається її завданнями та включає в себе:

- визначення    об’єктивної    необхідності         правового регулювання охорони  праці;

• дослідження сутності охорони праці;
• з’ясування гарантій прав працівників на охорону праці;

- дослідження організації роботи з питань охорони праці на підприємстві;

- організаційно-правових  норм забезпечення охорони праці.

 

Об’єктом  дослідження даної роботи є суспільні відносини з забезпечення захисту здоров’я і збереження працездатності працівників і процесі їх трудової діяльності, особливості змісту і перспективи розвитку цих відносин за умов ринкової економіки.

Предметом дослідження є українське законодавство з охорони праці; різні нормативно-правові акти, спрямовані на забезпечення безпеки працівників в процесі їх виробничої діяльності; наукові джерела; статистичні відомості; матеріали практики.

Нормативну базу дипломної роботи становить:

• Конституція України
• Кодекс законів про працю,
• Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року, в новій редакції від 21 листопада 2002 р.,
• Закону України “Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”,
• Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”,
• Закон України “Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку”,
• Закон України “Про прокуратуру”,
• Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” ,
• інші закони, а також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема: постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Порядок проведення розслідування”  від 17 червня 1998 року № 923, постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження програми вивільнення жінок із виробництв, пов’язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996-1998 р.” від 27 березня 1996 р. № 381, постанова Кабінету Міністрів України “Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів” і затвердив Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів від 3 травня 1995 р. № 314, Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 р. № 256 тощо.  У роботі також використані матеріали судової практики і соціологічних досліджень. Теоретичною базою даної роботи послужила наукова література України і деяких інших держав з питань охорони праці, здійснення громадянами права на здорові і безпечні умови праці, трудового договору, теорії відповідальності.  Висновки й положення, що містяться в роботі, спираються на конституційні норми, досягнення науки теорії права, трудового, цивільного й інших галузей  наук.

Методологічну базу дипломної роботи склали діалектичний метод наукового пізнання, основні положення теорії держави і права, соціологічний і психологічний підходи до проблематики. Аналіз матеріалів, нормативних актів, спеціальної літератури здійснений за допомогою загальнонаукових методів – історико-аналітичного, системного, конкретно-соціологічного, функціонального, а також спеціальних юридичних методів – порівняльно-правового, формально-логічного й інших способів наукового пізнання.              У процесі дослідження правової природи понятійних категорій і зовнішньої обробки правового матеріалу використовувалися такі прийоми як опис, аналіз, пояснення, тлумачення, класифікація.

У відповідності з поставленою  метою та завданнями дипломна робота складається з вступу, трьох розділів (вісім підрозділів), висновку і списку використаної літератури.

Перший розділ “Загальна характеристика правового регулювання охорони праці в Україні” містить три підрозділи і присвячений дослідженню поняття, правової природи, сутності,  соціального значення охорони праці і характеристиці його законодавчого регулювання. 

Другий розділ “Правове регулювання організаційно-правових форм забезпечення охорони праці” складається з п’яти підрозділів в яких розглядається організація роботи з охорони праці на безпосередньо на підприємстві все, що стосується навчання, забезпечення та профілактики охорони праці на підприємстві. Висвітлюється питання про порядок проведення розслідування нещасних випадків на підприємстві, склад комісії та організація роботи по розслідуванню нещасних випадків. А також дослідженню праці жінок, молоді та осіб зі зниженою працездатністю. Визначена нормативно-правова база, що регулює працю даних категорій громадян  також норми та види робіт на яких дозволяється праця жінок, молоді та інвалідів та відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

Третій розділ “Проблеми правового регулювання охорони праці в Україні ” містить теоретичні та практичні проблеми у галузі охорони праці.

 В даній роботі використовувалися праці наступних науковців:

Бабаскін Ю.В., Баранюк  Ю.В. ,Бойко М. Д., Болотіна Н.Б., Венедиктов В. С. Гирич О. Г. Житецъкий В. П., Мельников О. В., Орловський Ю.П., Пилипенко П.Д., Прокопенко В. I,  Роїна О.М., Чанишева Н.Б. та інших.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ  ПРАЦІ В УКРАЇНІ

 

1.1. Поняття  та сутність охорони праці

Охорона праці за своєю  сутністю є турботою про людину у  процесі використання її праці і  розглядається як охорона працездатності людини. З іншого боку, відносини щодо охорони праці — невід’ємна складова організації процесу праці, що створює умови для стабільної та успішної трудової діяльності громадян.

Право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці  — конституційне право, встановлене ст. 43 Конституції України [1]. Окрім цього, Конституція закріпила право людини на охорону здоров’я (ст. 49).

Відповідно до ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, держави, які беруть участь у цьому Пакті, мають визнати право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни.

Охорону праці і здоров’я громадян віднесено до пріоритетних напрямків соціальної політики України. Так, Конституція України одним з основних соціальних прав громадян визначає право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, встановлює, що використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється. Право на охорону здоров’я закріплено і в Основах законодавства України про охорону здоров’я.

Охорона здоров’я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, а здоров’я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів [3].

За часів УРСР було ратифіковано значну кількість конвенцій  МОП з питань мінімального віку допуску дітей та підлітків до різного роду робіт, медичних оглядів працівників, обмеження нічної праці підлітків та жінок, застосування праці жінок на підземних роботах у шахтах, про гігієну в торгівлі тощо. Натомість. не ратифіковано конвенції, які мають загальний характер у питаннях охорони праці: № 155 про безпеку, гігієну та виробниче середовище (1981 р.); № 184 про безпеку та гігієну праці у сільському господарстві (2001 р.); № 176 про безпеку та гігієну праці на шахтах (1995 р.); № 161 про служби гігієни праці (1985 р.) тощо.

На 95-й щорічній сесії  Міжнародної конференції праці  було прийнято нову рамочну Конвенцію  № 187 про основи, що сприяють безпеці та гігієні праці (2006 р.) і відповідну Рекомендацію № 197. За оцінками МОП щодня в результаті пов’язаних з трудовою діяльністю нещасних випадків і захворювань у світі гинуть 6 тис. працівників. Нові заходи мають забезпечити поширення “культури охорони праці, спираючись на профілактику”. Питання охорони праці мають бути висунуті в число національних пріоритетів. Ухвалені заходи були засновані на Глобальній стратегії МОП у сфері охорони праці, прийнятої на сесії Міжнародної конференції праці.

При ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) взято зобов’язання з виконання положень ст. 3 “Право на безпечні та здорові умови праці” [24].

Кодекс законів про  працю України закріплює право  на здорові та безпечні умови праці (ст.2) [2], ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює право на охорону здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці.

Державні, громадські або  інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення й окремих осіб (ст. 5 Основ законодавства України про охорону здоров’я).

У широкому значенні під  охороною праці розуміється сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань застосування праці й належних до різних інститутів трудового права (трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.). До них належать норми, які забороняють необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, обмежують переведення та звільнення працівників, встановлюють граничну тривалість робочого часу, регламентують час відпочинку, та багато інших, спрямованих на створення сприятливих загальних умов трудової діяльності [57]. Л.О.Сироватська під охороною праці в широкому значенні розуміє трудове право загалом, оскільки всі його норми спрямовані на захист інтересів усіх працюючих [40].

У вузькому значенні термін «охорона праці» традиційно застосовується для позначення системи заходів щодо забезпечення для працівників здорових та безпечних умов праці на виробництві.

Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. (в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.) у ст. 1 встановлює таке визначення: “Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності” [3].

Вимоги з охорони  здоров’я часто не дотримуються підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств безвідповідально ставляться до обов’язків щодо створення здорових і безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як другорядні. Про порушення охорони праці свідчать дані Держкомстату України. Станом на початок 2006 р. в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, було зайнято майже 1,6 млн. працівників, або 27,4 % від їх облікової чисельності, що на 12 % більше, ніж у 1990 р.

На багатьох підприємствах 50—70 і більше відсотків основних виробничих фондів експлуатуються з істотними відхиленнями від вимог безпеки, що створює потенційну загрозу для працюючих. Залишається високим рівень виробничого травматизму, особливо зі смертельним наслідком, який у 3—5 разів перевищує відповідні показники західних країн. Водночас набули масового характеру факти приховування виробничих травм від розслідування та обліку, безпідставного звинувачення потерпілих у виникненні нещасних випадків і віднесення значної кількості цих випадків до не пов’язаних з виробництвом.

Погіршення умов праці, незадовільне забезпечення працівників багатьох підприємств засобами індивідуального й колективного захисту (лише на 50—60 % від установлених норм) призвели до того, що останнім часом в Україні щорічно реєструється по 4,5—5,5 % випадків профзахворювань у розрахунку на 10 тис. працюючих проти 1,2 % у 1999 р.

У постанові Президії Федерації профспілок України від 6 липня 2006 р. № П-5-2, присвяченій питанням стану умов, безпеки праці, рівню виробничого травматизму й професійної захворюваності в країні, зазначається, що таке становище переважно є наслідком залишкового принципу фінансування профілактичних заходів з охорони праці як на виробничому, так і на регіональному, галузевому, державному рівнях управління економікою. Адже уряд після 1992 р. жодного разу не забезпечив виконання вимог ст. 19 Закону України “Про охорону праці” щодо виділення окремим рядком бюджетних коштів на профілактичні заходи з охорони праці, що позбавило цю сферу стабільного джерела фінансування. Більше того, незважаючи на заперечення профспілок, Кабінет Міністрів України домігся від Верховної Ради України зупинення дії цих норм законодавства. Тому не випадково не виконується значна кількість заходів Національної (загальнодержавної), галузевих і регіональних програм з питань охорони праці, а також відповідних розділів генеральної, галузевих, регіональних угод та колективних договорів [29].

Дії Уряду щодо реалізації державної політики в сфері охорони праці, визначеної чинним базовим Законом, не є послідовними. Численні реорганізації органів державного нагляду за охороною праці призвели до істотної руйнації системи нагляду, втрати значної частини кваліфікованих кадрів, і в результаті — самоусунення цих органів від належного виконання функції комплексного управління охороною праці на державному рівні.

Станом на 1 січня 2007 р. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань проводить страхові виплати 319 тис. потерпілим (членам їхніх сімей), які постраждали на виробництві. Зокрема, одноразову допомогу було виплачено 16 090 потерпілим. Розмір одноразової допомоги в середньому на одного потерпілого за 2006 р. становив 15,2 тис. грн. Щомісячну страхову виплату одержували 298, 5 тис. потерпілих. У 2006 р. 1763 сім’ям було виплачено одноразову допомогу в разі смерті потерпілого. Всього з бюджету Фонду в 2006 р. потерпілим було виплачено 1905, 2 млн. грн.., що на 30,2 % більше ніж У 2005 р. Найбільша частка загальної суми страхових виплат в Україні за 2006 р. припадає на шахтарські регіони, а саме: Донецьку область — 40,6 %, Луганську — 16,8, Дніпропетровську — 15,4, Львівську — 5,5 % ( 000).

Такий стан охорони здоров’я на виробництві пояснюється передусім складним економічним становищем держави, а також іншими об’єктивними і суб’єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і безпеки праці, в некомпетентності персоналу в питаннях охорони праці, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й охорону здоров’я у процесі праці. З 1 квітня 2001 р. в Україні почав діяти Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань України. На 1 липня 2001 р. було зареєстровано 256 тис. потерпілих на підприємствах та членів їхніх сімей.

В Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року йдеться  про необхідність реформування системи охорони праці, основною метою якої є істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань, зменшення чинників шкідливого впливу на організм працюючих і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці.

Кабінет Міністрів України постановою від 10 жовтня 2001 р. № 1320 затвердив Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001—2005 роки. Головною метою цієї програми є реалізація заходів загальнодержавного значення щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності (далі — підприємства) шляхом виконання конкретних завдань з організаційного, матеріально-технічного, наукового та нормативно-правового забезпечення їхньої діяльності у сфері охорони праці, подальшого вдосконалення системи державного управління та нагляду за охороною праці.

У Національній програмі зазначається, що реалізація права  працівників на належні, безпечні та здорові умови праці не забезпечується повною мірою. Відсутність відповідних нормативно-правових актів щодо охорони праці на підприємствах, випадковий добір кадрів, стійка тенденція до зменшення коштів для забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці — це основні причини, які не дають змоги істотно знизити рівень виробничого травматизму і професійної захворюваності. Так, у 1999 р. в цілому по Україні було травмовано на виробництві 39 844 особи, з них 1388 — зі смертельним наслідком, у 2000 р. травмовано 34 556 осіб, з них 1325 — зі смертельним наслідком. Рівень професійної захворюваності залишається досить високим, при цьому переважають захворювання пилової та хімічної етіології, опорно-рухового апарату, віброшумова патологія. Найбільшу кількість постраждалих зареєстровано на підприємствах вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, а також у будівництві та сільському господарстві.

Національна програма передбачає комплексне розв’язання проблем охорони праці, забезпечення пріоритету здоров’я працівників, їх соціального захисту, створення належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві. Концептуальні положення щодо поліпшення стану охорони праці ґрунтуються на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу, проблем охорони праці, а також змін у системі державного управління.

Основними завданнями Національної програми є такі:

- усунення небезпечних факторів на робочих місцях;

- створення на об’єктах підвищеної небезпеки, засобів та систем колективного захисту працівників;

- здійснення заходів із захисту людей від ураження електричним струмом, шумових, вібраційних та інших навантажень;

- удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони праці;

- розв’язання проблем медицини праці;

- інформаційне забезпечення органів державної влади та населення з питань охорони праці. Виконання визначених завдань сприятиме поліпшенню стану охорони праці, а також зменшенню кількості аварій, нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Передбачені програмою заходи спрямовано на поступове приведення національного законодавства у відповідність до актів законодавства ЄС.

Право на охорону здоров’я досить широке поняття за колом суб’єктів, за оцінкою факторів впливу на здоров’я, за завданнями правового регулювання.

Закон України “Про охорону праці” визначає, що охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі саме трудової діяльності (а не праці, як це було передбачено раніше).

Зміст охорони праці  розглядають у соціальному, технічному, медико біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному аспектах. Кожен аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров’я у процесі трудової діяльності.

Соціальний аспект охорони праці передбачає забезпечення всебічного соціального розвитку кожної працюючої особи, захист особи. Соціальний аспект охорони праці передбачає визнання пріоритету життя та здоров’я людини у процесі виробничої та трудової діяльності. До соціального змісту охорони праці належить запобігання шкідливим наслідкам, до яких може призвести ігнорування вимог техніки безпеки та гігієни праці на виробництві. Запобігання шкідливим наслідкам потребує встановлення юридичних гарантій:

• надання технічним  та санітарним правилам сили правових норм;

• запровадження нагляду  та контролю за додержанням норм з  охорони праці;

• встановлення відповідальності за невиконання норм з охорони  праці.

Техніко-економічний  аспект охорони праці має бути спрямований на удосконалення засобів праці, техніки та технологій.

Медико-біологічний аспект охорони праці враховується насамперед при нормуванні праці.

Юридичний аспект охорони праці полягає у забезпеченні права працівника на життя, охорону здоров’я, на належні, безпечні і здорові умови праці. Охорона праці в юридичному аспекті являє собою правовий інститут, що має міжгалузевий характер [58].

Норми цього інституту захищають інтереси різних суб’єктів права:

а) роботодавців та працівників, які перебувають з ними у трудових правовідносинах;

б) членів виробничих кооперативів;

в) студентів, які проходять  виробничу практику;

 г) громадян, які відбувають покарання за вироком суду, в період їх роботи в організації та ін.

Дія Закону України “Про охорону праці” поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Державна політика у  сфері охорони праці спрямована на створення належних, безпечних  і здорових умов праці, запобігання  нещасним випадкам та професійним захворюванням. До основних правових принципів у сфері охорони праці в Україні належать:

• пріоритет охорони  життя та здоров'я працівників  перед економічними інтересами;

• повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• компетентність діяльності щодо забезпечення охорони праці;

• двосторонній зобов’язуючий (і працівника, і роботодавця) характер діяльності щодо додержання норм з охорони праці;

• встановлення єдиних вимог  з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

• встановлення та гарантування заходів самозахисту прав працівників на здорові та безпечні умови праці;

• обов’язковість відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням трудових обов’язків;

• соціальне страхування  ризику втрати працездатності та трудового доходу у зв’язку з нещасним випадком чи професійним захворюванням.