Правове регулювання охорони праці та її організаційно-правові форми в Україні

Міжрегіональна Академія управління персоналом

Волинський  інститут ім. В. Липинського

МЕЛЬНИК ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему: “Правове регулювання охорони праці та її організаційно-правові  форми в Україні”

Шифр групи ІН7-03-2010 С5 П(2.0з)

                                                            Подається  на здобуття

                                                                  освітньо- кваліфікаційного

                                                       рівня « Спеціаліст»

                                                                                 Спеціальність: «Правознавство»

                                                                         Спеціалізація: « Комерційне та

                                                  трудове право»

                                                                                             До захисту допущено:

                                                                                         Завідувач кафедри права,

                                                                                                                            к.ю.н.,

                                                                                __________________Р.А.Чайка

                                                                                                                     2012.01.16.

                                                                                           Науковий керівник к.ю.н.

                                                                               __________________Р.А.Чайка

                                                                                                                     2011.12.19.

2012 р. 
ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність  теми. Кожна людина, кожний індивід для забезпечення своїх життєво необхідних потреб здійснює певний вид трудової діяльності. Така діяльність людини супроводжується потенційною небезпекою, може призводити до травм, захворювань, погіршення самопочуття, інших негативних наслідків. Тому для мінімізації таких негативних явищ в процесі трудової активності людини розробляються і закріпляються державою методологічні основи, правові бази охорони праці трудящих.

Проблема захищеності  працюючого населення; організації  охорони праці на підприємстві, в установі, організації виступила потужним стимулом для написання дипломної роботи, саме в цьому полягає актуальність теми диплмної роботи.

За даними Всесвітньої  організації охорони праці смертність від нещасних випадків займає 3 місце  після серцево-судинних захворювань, причому гинуть працездатні люди, віком до 40 років. Тому, зрозуміло, що охорона праці відіграє важливу роль, як суспільний чинник оскільки, якими б вагомими не були трудові здобутки вони не можуть компенсувати людині втраченого життя. Окрім соціального, охорона праці має важливе економічне значення – це і висока продуктивність праці зниження витрат на оплату лікарняних, компенсацій за важкі та шкідливі умови праці.

        Метою дослідження є науковий аналіз умов праці, технологічних процесів, трудових операцій, організації виробництва з метою поглиблення знань в сфері охорони праці, реальній обгрунтованій оцінці охорони праці на підприємстві, в установі та організації в нашій державі.

Об’єктом дослідження є діяльність держави в сфері регулювання охорони праці.

Предметом дослідження є організація охорони праці на підприємстві, в установі та організації різних верств працюючого населення, державні гарантії по охороні праці.

Отже, завданнями дослідження є:

- визначення поняття “охорона праці” та її організація в процесі виробництва;

- визначення нормативно-правової бази охорони праці в Україні;

- детальний розгляд та аналіз прав працівн6иків на охорону та захист свого здоров’я  в процесі своєї трудової діяльності;

- розслідування та облік нещасних випадків і професійних захворювань.

Вивченню питань охорони праці її правовому регулюванні приділяється серйозна увага. Вчені інженери, лікарі, психологи, представники інших наук та фахів вивчають проблеми створення безпечних та не шкідливих умов праці. Адже саме за таких умов людина здатна працювати високопродуктивно. Питання щодо забезпечення умов праці завжди супроводжували розвиток цивілізації і людства.

Умови праці розглядалися в працях Аристотеля (387-322 рр. до н.е.), Гіппократа (400-377 рр. до н.е.).

М.В. Ломоносов (1711-1765) написав основоположні  праці про безпеку в гірництві. Багато зробили для наукового  вивчення і вдосконалення гігієни  праці в умовах інтенсивного розвитку промисловості вчені Д.П.Нікольський (1855-1918 рр.) О.О.Прес (1857-1930), В.О. Левицький (1867-1943 рр.), М.О. Вендорчик (1857-1933).

Правовою основою щодо охорони праці є Конституція України, Закон України “По охорону праці”, “Про охорону здоров’я”, “Про  пожежну безпеку”, а також Кодекс законів про Працю України.

Правове регулювання  охорони праці знайшло відображення, в нормах глави ХІ “Охорона праці” (ст.ст. 153-173), глави ХІІ “Праця жінок” (ст.ст. 174-186) , глави ХІІІ “Праця молоді” (ст.. 187-200) КзпП.

З охороною праці тісно  пов’язана низка правових норм, що відноситься до певних галузей права. Це норми цивільного права, що встановлюють майнову відповідальність при ушкодженні здоров’я або смерті громадянина, норми адміністративного права, що визначають адміністративну відповідальність, порядок притягнення до неї органами охорони праці, норми кримінального права, що встановлюють відповідальність при вчиненні злочинів у галузі охорони праці і техніки безпеки. Ці правові норми безпосередньо спрямовані на забезпечення безпечних і здорових умов праці.

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ

1.1 Поняття охорони  праці

Право на безпечні та нешкідливі умови  праці визнано в Україні одним  з конституційних прав людини і громадянина. Забезпечення цього права здійснюється за допомогою системи правових соціально-економічних організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних лікувально-профілактичних заходів та засобів.

У своїй сукупності нормативні акти про охорону праці – це правила  стандарти, норми, положення. Інструкції, та ніші документи, яким надано чинність правових норм обов’язкових для виконання. У науковій літературі охорону праці як правову категорію розглядають у широкому, та вузькому значенні.

При вживанні терміну “Охорона праці” в широкому розумінні до його поняття  відносять ті гарантії для працівників, що передбачають усі норми трудового законодавства. Проте термін “охорона праці” в чинному трудовому законодавстві вживається не в такому широкому, тобто буквальному значенні цих слів, а в більш вузькому. У вузькому значенні під охороною праці розуміється сукупність заходів щодо створення безпосереднього в процесі роботи нормативних безпечних технічних і санітарно-гігієнічних умов для працюючих.

Охорона праці пов’язана з різними  галузями науки такими як медицина, токсикологія, фізіологія, біологія, біохімія, хімія, механіка, електротехніка, фізика, психологія, епідеміологія. В останні десятиріччя з’явилась нова наука – ергономіка, що вивчає методи взаємодії техніки і людини. Традиційно вважалось, що людина повинна пристосуватись до роботи. Використовували навіть термін “адаптація на робочому місці”. Ергономіка розробляє досить ефективні заходи щодо адаптації праці до людини внаслідок чого працівник ставиться у найсприятливіші з можливих умов по виконанню функціональних завдань [48].

 Визначення охорони праці дається в ст. 1 Закону України від 14 жовтня 1992 р. “Про охорону праці”.

Охорона праці – це система правових соціально-економічних організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці. Україна одна з перших держав на пострадянських теренах прийняла закон, що комплексно регулює питання охорони праці. У подальшому його норми були конкретизовані шляхом прийняття підзаконних нормативно-правових актів, що сформували самостійну гілку у складі кодифікованого трудового законодавства України.

Враховуючи основні міжнародні стандарти у сфері охорони праці, національне законодавство встановлює пріоритетність життя та здоров’я працівників над результатами виробничої діяльності право на одержання інформації з питань охорони праці, повну та всебічну інформацію про наявні та шкідливі умови праці, передбачає систему організації управління охороною праці на національному виробничому рівнях, створення спеціальних служб, що здійснюють комплексне управління охороною праці, запроваджує принципи оподаткування доходів роботодавця, гнучке коригування розмірів страхових внесків роботодавця на загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань.

Центральне місце у системі законодавства України про охорону праці займає Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. він містить дев’ять розділів, що встановлюють загальні положення з  охорони праці, гарантії прав працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці окремий розділ визначає порядок прийняття, опрацювання та скасування нормативно-правових актів про охорону праці.

За сферою дії нормативно-правові  акти про охорону праці поділяються  на міжгалузеві та галузеві. До державних  міжгалузевий нормативних актів  про охорону праці належать акти загальнодержавного користування, дія яких поширюється на всі підприємства.

До державних галузевих нормативно-правових актів про охорону праці належать акти, дія яких поширюється на підприємства, установи, організації, що належать до певної галузі економіки.

Особливістю законодавства України про охорону праці, є те, що значна частина питань з охорони праці регулюється нормативно-правовими актами прийнятими на конкретному підприємстві, в установі організації. Порядок їх прийняття встановлюється централізованим законодавством. За порядком прийняття локальні нормативні акти поділяються на такі, що приймаються роботодавцем самостійно або за погодженням з працівниками підприємства та їх представниками, і такі, що приймаються загальними зборами найманих працівників. За предметом правового регулювання, локальні нормативно-правові акти можна поділити на ті, що регулюють:

- організацію управління охороною праці на виробництві;

- забезпечення перспективного і поточного планування безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

- організацію проведення навчання з питань охорони праці;

- встановлення безпечного виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства.

За зовнішньою формою вираження  локальні нормативні акти можна поділити на:

- правила (наприклад “Правила внутрішнього розпорядку”, які визначають обов’язки персоналу);

- положення (“Положення про комісію з питань охорони праці”, “Положення про службу охорони праці на підприємстві”);

- інструкції (“Інструкція про порядок організації, та проведення зварювальних робіт на підприємстві”);

• накази (наказ “Про порядок атестації робочих місць щодо їх відповідальності нормативним актам про охорону праці”);

Прийняті локальні нормативно-правові  акти з охорони праці мають  відповідати чинному законодавству  України, вимогам державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів, стандартам про оформлення документів, що забезпечує їх правильне розуміння.

До розробки проекту локального нормативно-правового акту залучаються  представники працівників-уповноважені трудових колективів з питань охорони праці, представники профспілок, члени комісії з питань охорони праці підприємства, що представляють інтереси найманих працівників здійснюється не лише на етапи розроблення проекту акта про охорону праці, але й після прийняття акта шляхом ознайомлення всіх працівників з його змістом . На роботодавця покладається обов’язком розповсюдження інструкцій шляхом їх видання тиражування, придбання у вигляді брошур плакатів.

Важливе значення у правовому забезпеченні охорони праці на підприємстві, установі, організації належить колективному договору. Зобов’язання сторін колективного договору з питань охорони праці передбачають систему інженерно-технічних заходів спрямованих на забезпечення безпечних і не шкідливих умов праці, запобігання виникнення виробничого травматизму і професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм працюючих та скорочення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умовами праці, зростання культури виробництва. Такі заходи можуть бути вкладені у вигляді додатка до колективного договору.

Зобов’язання роботодавця полягають  у запровадженні ефективної системи  управління охороною праці, шляхом створення  відповідних служб, які забезпечують, комплексне вирішення питань з охорони  праці, усунення причин, що призводять до нещасних випадків, у тому числі і виведення з експлуатації будівель та споруд, що перебувають у аварійному стані, проведенні лабораторних досліджень умов праці на їх відповідність встановленими правилами – нормативам, стимулювання запровадження у виробництво екологічно чистих технологій.

Зобов’язання роботодавця включають своєчасне забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям, засобами індивідуального захисту, проведення навчань з питань охорони праці та обов’язкового медичного огляду, надання пільг.

Колективний договір може містить  зобов’язання спрямовані на встановлення додаткових пільг в організації  охорони праці для окремих  категорій працівників створення  належних умов праці інвалідів, неповнолітніх  працівників, поліпшення умов праці  жінок, їх побутового та медичного обслуговування на виробництві, вивільнення жінок зі шкідливих робіт та нічних змін.

Зобов’язання найманих працівників вживають із кожного працівника виконувати вимоги нормативно-правових актів про охорону праці. Працівники зобов’язуються співпрацювати з роботодавцем та представниками сторін щодо організації безпечних та нешкідливих умов праці, вживати посилених заходів з метою ліквідації виробничої ситуації, що загрожує життю і здоров’ю людей, навколишньому природному середовищу, виконувати вимоги правил поводження з машинним, устаткуванням та іншими засобами виробництва.

У колективному договорі необхідно  передбачити механізм економічного стимулювання за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів  підвищення безпеки та поліпшення умов праці.

Сторони колективного договору можуть передбачити й інші пільги та гарантії у сфері охорони праці на рівні  не нижчому за передбачений законодавством, хоча можуть передбачити і вищі або  додаткові гарантії.

1.2 Загальні гарантії  прав працівників на охорону праці

Встановлення гарантій у нормативному порядку є однією з умов ефективної реалізації прав громадянина і людини. Законодавство України про охорону праці передбачає комплекс гарантій, спрямованих на реалізацію конституційного права на безпечні і нешкідливі умови праці. Позитивною рисою Закону України «Про охорону праці» є те, що цьому питанню присвячено окремий розділ.

Законодавство України  встановлює загальні гарантії права  на безпечні та нешкідливі умови праці, що надаються всім працівникам, а також передбачає додаткові гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров'я. До таких категорій належать працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про охорону праці» умови  трудового договору не можуть містити  положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам  з охорони праці. Тому у разі включення  до його змісту умов, які погіршують правове становище працівників порівняно із законодавством про охорону праці, вони визнаються недійсними.

Відповідність умов трудового  договору чинному законодавству про охорону праці повинна забезпечуватися і під час його реалізації. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних правових актів з охорони праці.

Важливою гарантією  охорони праці є надання працівнику інформації про умови праці на підприємстві і, зокрема, на робочому місці. Крім загальних питань з охорони праці роботодавець зобов'язаний проінформувати громадянина про наявні на майбутньому робочому місці шкідливі та небезпечні виробничі фактори, які ще не усунено. Водночас роботодавець повинен повідомити майбутнього працівника про можливі шкідливі, негативні наслідки впливу виробничих факторів на його здоров'я та ознайомити його з правом на відповідні пільги і компенсацію за роботу в таких умовах. Причому законодавець визначає форму виконаного роботодавцем обов'язку. Особа має бути проінформована роботодавцем під розписку. Оскільки в законодавстві не встановлено виду документа, у якому майбутній працівник розписується про одержання такої інформації, то його форма визначається на конкретному підприємстві, в установі, організації. Цим документом може бути спеціальний журнал, окрема розписка. Пропонується такі записи робити в особовій картці, акті атестації робочого місця.

Обов'язкове інформування працівника про зміни законодавства щодо охорони праці та приведення умов праці у відповідність до нього покладається на роботодавця. Таке інформування здійснюється шляхом проведення навчання з питань охорони праці, наприклад, позапланового інструктажу.

Надання інформації працівникові про стан охорони праці має  системний характер. Роботодавець зобов'язаний інформувати працівників під  час їх роботи на підприємстві не лише про стан охорони праці, а й про причини аварій, нещасних випадків і професійних захворювань та про заходи, яких вжито для їх усунення та для забезпечення на підприємстві умов і безпеки праці на рівні нормативних вимог.

Гарантією права на безпечні і нешкідливі умови праці є виконання працівниками лише тих робіт, які не протипоказані їм за станом здоров'я, що забезпечується встановленням законодавчих обмежень при укладенні трудових договорів і переведенні працівників на легшу роботу.

Забороняється укладати трудовий договір з особами, яким за медичними висновками протипоказана  запропонована робота за станом здоров'я.

Переведення з метою захисту  здоров'я і збереження працездатності людини встановлюються у тих випадках, коли працівники тимчасово або постійно не можуть здійснювати роботу, на яку приймалися, але можуть без шкоди своєму здоров'ю виконувати іншу, легшу роботу. Поняття легшої роботи визначається у кожному конкретному випадку, враховуючи фізіологічні та психологічні можливості працівника належним чином виконувати роботу.

Переведення працівника на легшу роботу можливе, якщо:

- необхідність переведення встановлюється  компетентними органами лікувальних  установ. Необхідність переведення  потерпілого на іншу роботу, її тривалість та характер визначаються лікарсько-консультаційною  комісією  лікувальної  установи  за місцем проживання чи роботи працівника (ЛКК) або медико-соціальною експертною комісією (МСЕК). Висновок про необхідність тимчасового переведення на легшу роботу видається ЛКК, а переведення без обмеження строку — МСЕК у разі, якщо встановлено стійку втрату професійної працездатності;

-  працівник дав згоду на  переведення. Законодавство вимагає одержання згоди працівника на переведення, що відповідає конституційним нормам про заборону примусової праці.

- на підприємстві наявні вакантні  місця, виконання робіт на яких  є рекомендованими ЛКК або  МСЕК. Ця умова передбачена у  ст. 31 Закону України «Про загальнообов'язкове  державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІV. Якщо у встановлений ЛКК або МСЕК термін роботодавець не забезпечує потерпілого відповідною роботою, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України сплачує потерпілому страхову виплату у розмірі його середньомісячного заробітку.

Роботодавець за наявності зазначених випадків видає наказ про переведення  працівника. Якщо переведення було тимчасовим, то після закінчення його строку працівник має право на одержання попередньої роботи, оскільки перестали існувати причини, що перешкоджали її виконанню.

Право на одержання попередньої  роботи мають і ті працівники, непрацездатність яких настала внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання. Місце роботи (посада) зберігаються за ними до поновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Працівники, переведені на легшу, але  нижчеоплачувану роботу, згідно з вимогами ст. 170 КЗпП України мають право на: одержання протягом двох тижнів з дня переведення попередньої середньої заробітної плати; одержання попередньої середньої заробітної плати протягом всього періоду переведення, якщо це передбачено законодавством. За працівниками, шкода здоров'ю яких заподіяна трудовим каліцтвом чи професійним захворюванням, і які тимчасово переведені на легшу, нищеоплачувану роботу, зберігається середньомісячний заробіток на строк, визначений ЛКК, або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності (ст.1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»); одержання допомоги згідно з державним соціальним страхуванням.

Працівникам, що проходять професійне навчання або перекваліфікацію за індивідуальною програмою реабілітації внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, провадяться щомісячні страхові виплати у розмірі середньомісячного заробітку протягом строку, визначеного програмою реабілітації. Ці виплати здійснюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, якщо з часу встановлення ступеня втрати професійної працездатності минуло не більше одного року. Фондом оплачуються також вартість придбаних потерпілим інструментів, протезів та інших пристосувань, а також відшкодовуються інші необхідні витрати, пов'язані з його професійною підготовкою.

Законодавством України передбачено гарантії у випадках виникнення загрози життю і здоров'ю працівників, не створення роботодавцями відповідних умов праці, що забезпечують їх безпеку та гігієну. До таких належать право працівника відмовитися від виконання роботи у разі виникнення виробничої ситуації, що загрожує життю і здоров'ю, право працівника розірвати трудовий договір з власної ініціативи, встановлення юридичної відповідальності роботодавця за порушення законодавства про охорону праці. Зазначені гарантії відображають зміст одного з державних принципів у сфері охорони праці — пріоритету життя і здоров'я працівників та повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Працівник має право  відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля (ст. 6 Закону України «Про охорону праці»). Така відмова буде правомірною, якщо працівник негайно повідомить про цей факт безпосереднього керівника чи роботодавця. За необхідності факт її наявності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої є працівник, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового агента з питань охорони праці. У випадку виникнення конфлікту факт її наявності підтверджується відповідним органом державного нагляду за охороною праці і представником профспілки.

Дії працівника, який відмовився від виконання дорученої роботи з дотриманням підстав та порядку відмови, не вважаються порушенням трудової дисципліни. За ним зберігається місце праці, а за час простою, що виник не з його вини, виплачується середній заробіток.

У випадку невиконання  роботодавцем зобов'язань щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, порушення законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань працівник має право розірвати трудовий договір з власної ініціативи. Роботодавець зобов'язаний розірвати трудовий договір у строк, визначений працівником. Оскільки звільнення працівника із зазначеної підстави відбувається не з його вини, то працівникові виплачується вихідна допомога. Розмір вихідної допомоги визначається у колективному договорі, але у будь-якому випадку не може бути менший тримісячного заробітку працівника. У трудову книжку вноситься запис про підставу та причини звільнення працівника.

Однією з гарантій, що забезпечує право працівника на безпечні і нешкідливі умови праці, є встановлення юридичної відповідальності за порушення нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, представників професійних спілок,  найманих працівників.  У разі вчинення цих правопорушень настає адміністративна, кримінальна, цивільно-правова відповідальність та відповідальність за трудовим правом. Законодавство України про охорону праці передбачає також сплату роботодавцями штрафних санкцій, що зараховуються до Державного бюджету України. Штрафи накладаються за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці.

Порядок накладення штрафів  залежить від виду правопорушень та суб'єктів, які застосовують штрафні санкції. Штрафи накладаються посадовими особами Державного комітету України з нагляду за охороною праці за:

• порушення нормативно-правових актів України з охорони праці;
• невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.

Такі штрафи накладаються лише за підсумками перевірки стану  безпеки і умов праці на конкретному  підприємстві, в установі, організації, що проводяться органами державного нагляду за охороною праці і застосовуються лише повноважними посадовими особами: головою та заступниками голови, начальниками територіальних управлінь і начальниками державних інспекцій Державного комітету України з нагляду за охороною праці. Розміри штрафів цієї групи встановлюються у процентному співвідношенні до величини місячного фонду заробітної плати підприємства, установи, організації. Незалежно від виду правопорушення, негативних наслідків та інших чинників розмір штрафу не може перевищувати п'яти відсотків місячного фонду заробітної плати.

Застосування штрафів  до підприємств, установ, організацій  розглядається як один з економічних  методів, що стимулює роботодавця створювати безпечні та нешкідливі умови праці, систему охорони праці, яка зменшує рівень травматизму на виробництві. Кошти штрафних санкцій спрямовуються на організацію охорони праці на загальнодержавному, галузевому та регіональному рівнях.

Важливою гарантією, встановленою у Законі України «Про охорону  праці», є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким кардинально змінено основи захищеності працівників на виробництві. В Україні прийнято Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Ним визначено систему, принципи та види соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, суб'єкти та об'єкти страхування, порядок відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров'я.