Правовий статус окремих видів суб'єктів господарювання

ЗМІСТ

ВСТУП .................................................................................................................. 4

РОЗДІЛ І. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ ................................................................. 8

1.1 Законодавчо – правова  основа діяльності суб’єктів  господарювання в Україні ................................................................................. 8

1.2 Поняття і загальна характеристика суб'єктів господарювання.................................................................................................. 20

1.3 Класифікація суб’єктів  господарювання за господарським  законодавством України .................................................................................. 23

1.4 Загальний порядок створення та припинення суб'єктів господарювання ................................................................................................. 28

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОКРЕМИХ ВИДІВ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ..................................................................................... 40

2.1  Загальні положення про підприємства та їх класифікація ........ 40

2.2  Правовий статус  банків ..................................................................... 59

2.3  Правова характеристика суб'єктів господарювання у сфері страхування ........................................................................................................ 63

2.4 Правовий статус бірж і їх види ........................................................ 66

2.5 Правовій статус фізичної особи – підприємця за законодавством України ................................................................................................................ 76

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ..................................................................................... 83

3.1 Поняття  майна та майнових відносин  суб’єктів господарювання.................................................................................................. 83

3.2 Правовий режим майна суб’єктів господарювання щодо Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України ........ 94

ВИСНОВОК .............................................................................................. 103

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................. 107

ВСТУП

Сучасна юридична практика неможлива без знання підприємницького права. Незважаючи на недосконалість та значну складність в освоєнні правової бази підприємницького права, без її знання неможливо сучасному юристу – практику працювати в сфері підприємництва.

Тема „Правовий  статус суб’єктів господарювання”  розглянута у дипломній роботі, вибрана  з урахуванням її актуальності у  сучасному сьогоденні, зважаючи на сталий розвиток підприємництва  та підприємницького права в нашій країні.

Актуальність теми. Історія світового економічного розвитку свідчить, що в умовах ускладнення господарсько-економічних відносин, науково-технічної революції, глобальних соціальних проблем неможливим стає функціонування на практиці у чистому вигляді ні ринкового механізму, ні суцільно одержавленої економічної системи. У сучасній економіці отримує своє вираження об’єктивна потреба стимулювати приватну ініціативу шляхом забезпечення законних приватних інтересів учасників господарського життя, а з іншого – попередити негативні прояви такої ініціативи і, відповідно, забезпечити врахування і захист публічних інтересів. Ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні відносини стали взаємообумовленими та взаємопов’язаними. Становлення та розвиток ринкових відносин у змішаній економіці Україні, створення інфраструктури ринку, поява нових організаційно-правових форм господарювання, включення економіки України у світовий комерційний оборот вимагають переосмислення теоретичних основ діяльності суб’єктів господарювання.

Підприємства як учасники економічних відносин є провідниками, які поєднують особисті інтереси з суспільними. Удосконалення правового  статусу підприємств та підвищення ефективності їх господарювання є невід’ємним елементом стратегії розвитку економіки України. На сьогодні велика кількість видів та організаційно-правових форм підприємств породжують на практиці безліч питань щодо визначення особливостей їх правового статусу і, відповідно, застосування певних положень чинного законодавства України.

Правовий статус суб’єктів  господарювання регулюють Господарський  та Цивільний кодекси України, що вступили в дію з 1 січня 2004 року, Закони України “Про господарські товариства”, “Про кооперацію”, інші закони та численні підзаконні нормативно-правові акти, які враховують особливості положення певних видів підприємств. Прийняття Господарського кодексу України як кодифікованого нормативно-правового акту слугувало подальшому розвитку законодавства, поєднанню приватноправових методів правового регулювання на паритетних засадах з публічно-правовими, однак прийняття Господарського кодексу України не вирішило всіх проблем, пов’язаних з правовим положенням суб’єктів господарювання. У правовому регулюванні діяльності та статусу суб’єктів господарювання є певні недоліки, неузгодженість, які вказують на доцільність комплексного наукового дослідження проблем правового положення підприємств як суб’єктів господарювання.

В українській правовій науці окремі питання правового статусу суб’єктів господарювання їх створення і діяльності висвітлювалися у роботах О. Кібенко, О. Вінник, О. Щербини, В. Мамутова, Н. Саніахметової, Г. Пронської та ін. Однак спеціальні дослідження правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання у сучасних умовах з урахуванням соціально-економічних змін, які сталися в суспільстві в умовах становлення ринкової економіки, не проводилися.

Вищевикладеним зумовлюється актуальність теми дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення правового статусу суб’єктів господарювання на основі комплексного аналізу господарського законодавства, практики його застосування та відповідних теоретичних засад.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішені наступні завдання:

дослідити сутність підприємства, проаналізувати визначення підприємства як суб’єкта господарювання, здійснити  необхідне удосконалення;

виділити ознаки підприємства і  складові його організаційно-правової форми;

проаналізувати зміст господарської компетенції підприємств як сукупності господарських прав та обов’язків, дослідити питання правоздатності підприємств, обґрунтувати критерії визначення обсягів правоздатності та її кваліфікації як загальної і спеціальної;

дослідити правовий режим майна підприємств та його вплив на визначення правового статусу підприємства, обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення правового режиму майна підприємств різних видів та відповідальності засновників за боргами підприємства;

дослідити стан українського законодавства, що закріплює правове положення підприємств різних видів, та обґрунтувати пропозиції щодо його удосконалення;

дослідити питання створення підприємствами дочірніх підприємств та надати пропозиції з удосконалення правового регулювання відповідних питань.

Об’єктом дослідження є сукупність господарських відносини, що виникають в процесі створення, функціонування та припинення суб’єктів господарювання.

Предметом дослідження є правовий статус підприємств як суб’єктів господарювання.

Методи дослідження. Залежно від мети і завдань дослідження у процесі роботи над дипломною роботою використані загальнонаукові (діалектичний, історичний, системний, аналізу та синтезу, індукції та дедукції) і спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм) методи наукового пізнання. За допомогою діалектичного методу досліджувалося вчення про підприємство як суб’єкта господарської діяльності та суб’єкта права, його функції на різних стадіях суспільного розвитку. Ця категорія розглядалася з урахуванням історичних умов, в яких вона формувалася, тобто застосовувався історичний метод. За допомогою системного методу, методу аналізу і синтезу досліджувалися теоретичні положення про підприємство як різновид господарюючих суб’єктів. Завдяки порівняльно-правовому методу досліджено законодавство щодо підприємств в різних правових системах, співставлення з українським законодавством. Методом індукції та дедукції одержані під час аналізу видів підприємств висновки поширювалися на підприємства всіх форм власності та навпаки, загальні результати використовувалися для пояснення рис, притаманних окремим організаційно-правовим формам підприємств. Для виявлення відповідності норм права суспільним відносинам застосовувався метод тлумачення правових норм.

Практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки, сформульовані в роботі, можуть бути використані для подальшого вдосконалення законодавства, що визначає статус певних видів підприємств; для підготовки установчих документів господарських організацій; для використання в навчальному процесі з курсу господарського та корпоративного права, а також в подальших наукових розробках щодо проблем правового регулювання діяльності підприємств в Україні. Положення дипломної роботи можуть бути використані також при створенні коментарів до нормативно-правових актів, що регулюють правовий статус певних видів підприємств.

РОЗДІЛ І

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Законодавчо – правова  основа діяльності суб’єктів  господарювання в Україні

Комплексний характер підприємницького права обумовлює і комплексний  характер його джерел. До системи відносин, що складають предмет підприємницького права, поряд із цивільно-правовими  відносинами, входять адміністративно-правові, кримінально-правові, фінансово-правові, земельно-правові та інші відносини, що, в свою чергу, обумовлює включення до джерел підприємницького права відповідних нормативних актів. Так, наприклад, відносини оренди земельної ділянки для провадження підприємницької діяльності регулюються Земельним кодексом України, що дозволяє віднести відповідні положення цих актів до джерел підприємницького права. Глава 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення містить норми щодо правопорушень в галузі підприємницької діяльності, отже і цей нормативно-правовий акт належить до джерел підприємницького права.

У системі джерел підприємницького права щодо регулювання діяльності суб’єктів господарювання виокремлюються нормативні акти, що спеціально регулюють порядок зайняття підприємницькою діяльністю. До таких, зокрема, належать Господарський кодекс України, Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" та інші.

Багато нормативно-правових актів не містять положень, що регулюють  відносини в галузі саме підприємницького права щодо діяльності суб’єктів господарювання. Наприклад, книга IV Цивільного кодексу України містить норми спадкового права, що є класичним інститутом цивільного права. Проте спадкування частки засновника (учасника) господарського товариства здійснюється в порядку і за процедурою, що встановлюється, зокрема, означеною книгою Цивільного кодексу України, що, в свою чергу, дозволяє у цьому разі відносити інститут спадкування до джерел підприємницького права. Виділ і поділ частки подружжя, що є спільною сумісною власністю, в господарському товаристві здійснюється за правилами, встановленими Законом України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 "Про власність" та Сімейним кодексом України, отже вони також є джерелами підприємницького права.

Сукупність джерел підприємницького права формує їх систему із чітко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взаємозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною ієрархією. Під нормативно-правовим актом, в свою чергу, розуміється офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів та розрахований на тривале, багаторазове застосування норм права.

Класифікувати нормативно-правові  акти щодо діяльності суб’єктів господарювання можна за різними ознаками. Найбільш поширеною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою в літературі джерела підприємницького права поділяються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання  відносин у сфері підприємництва;

2) міжнародно-правове  регулювання;

3) регулювання відповідних  відносин на основі кодифікованих  нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону;

4) регулювання підприємницьких  відносин підзаконними нормативними  актами.

1. Конституційне регулювання  відносин у сфері підприємництва  здійснюється на основі єдиного  нормативно-правового акта — Конституції України — акта, що має найвищу юридичну силу. 
Конституція України встановлює загальні принципи здійснення підприємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Норми Конституції України  є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні права та свободи підприємців є такими, що діють безпосередньо. Саме вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Стаття 55 Конституції України гарантує право на оскарження до суду дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень. Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суб'єкт підприємницької діяльності має право оскаржувати дії таких осіб як у адміністративному (якщо такий порядок передбачений у відповідних нормативно-правових актах), так і в судовому порядку (див., зокрема, Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, затверджене наказом Державної податкової адміністрації України від 11 грудня 1996 р. № 29 (в редакції наказу від 2 березня 2001 р. № 82).

2. Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання діяльності суб’єктів господарювання, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому під міжнародним договором України розуміється договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою  України згоди в належній формі  стають частиною національного законодавства  України. Подібне положення міститься  і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-ІV "Про міжнародні договори України". Частина 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Проте це не стосується випадків, коли положення міжнародного договору суперечить Конституції України  — за ч. 2 ст. 9 Конституції України  укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Законодавством також  передбачені випадки, коли певні  суспільні відносини можуть регулюватися виключно нормами національних (тобто, прийнятими органами влади і управління України) документів і, відповідно, не можуть регулюватися нормами міжнародних договорів.

3. Основним джерелом  права у правовій державі виступають  закони. Саме вони, як вища форма  прояву державної волі народу, є основою для усіх інших  правових актів. Законом вважається державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових правил поведінки суб'єктів цих відносин та юридичної відповідальності за їх порушення. Законами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються, зокрема, правові засади й гарантії підприємництва.

Базовим нормативним  актом у сфері регулювання діяльності суб’єктів господарювання, що має силу закону, є Господарський кодекс України. Саме цей нормативний акт визначає основні засади господарювання в Україні, містить загальні положення щодо господарських зобов'язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Кодекс містить і положення щодо суб'єктів господарювання — фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові форми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Хоча Господарським кодексом України нормативна база щодо організаційно-правових форм суб'єктів господарювання не вичерпується. До неї належить один із основних законів у сфері підприємництва — Закон України "Про господарські товариства", а також закони України від 14 лютого 1992 р. № 2114-ХІІ "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 19 червня 2003 р. № 973-ІУ "Про фермерське господарство"; відносини кооперації додатково врегульовані законами України від 10 квітня 1992 р. № 2265-ХІІ "Про споживчу кооперацію", від 17 липня 1997 р. № 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію", від 10 липня 2003 р. № 1087-ІУ "Про кооперацію".

Специфічну групу складають  закони, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб'єктів підприємницької діяльності. До них, насамперед, належить Закон України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" — спеціальний нормативний акт, що регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб — підприємців. Окрім цього документа, цим питанням присвячені окремі положення законів України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів", від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та інші.

Крім того, Конституцією України визначено, що виключно законами України встановлюються правовий режим власності (Закон України "Про власність"); система оподаткування (Закон України від 25 червня 1991 р. № 1251-XII "Про систему оподаткування" (в редакції Закону від 18 лютого 1997 р.); податки і збори (зокрема, Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), Закон України "Про податок на додану вартість") та інші найважливіші економічні відносини, що безпосередньо стосуються порядку зайняття підприємницькою діяльністю, в тому числі засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них (п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Серед кодифікованих  нормативних актів (кодексів) найважливіша, після Господарського кодексу України, роль у сфері правового регулювання підприємницької діяльності належить Цивільному кодексу України.

Регулюючи особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини) відповідних учасників, він встановлює загальні положення щодо фізичних осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів підприємницької діяльності, щодо юридичних осіб та їх організаційно-правових форм, щодо угод (правочинів) та інституту представництва, норми зобов'язального права та щодо недоговірних зобов'язань. Окрема книга IV Цивільного кодексу України присвячена питанням інтелектуальної власності, чітко встановлюються правила про захист ділової репутації суб'єкта підприємницької діяльності та інші питання.

Порівняно з Господарським кодексом України, який є спеціальним нормативним актом у сфері підприємницької діяльності, Цивільний кодекс України є основоположним актом загального значення. Останнє є вельми важливим, оскільки за загальним принципом теорії права, у разі колізії між положеннями загального та спеціального нормативних актів перевага віддаватиметься нормам акта спеціального — нормам Господарського кодексу України.

Інші кодекси також  мають велике значення в урегулюванні відносин між суб'єктами господарювання або за їх участю. Так, на підставі Господарського процесуального кодексу України вирішуються господарські спори між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами (в тому числі іноземними) і громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Митний кодекс України  встановлює порядок переміщення  через митний кордон України товарів  та інших предметів, що поставляються  за підприємницькими договорами, сплати мита та митних зборів, а також процедуру митного контролю.

Повітряний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, Водний кодекс України визначають специфіку провадження підприємницької діяльності на відповідних видах транспорту тощо.

Особливим видом нормативних актів, що мають силу закону, є декрети Кабінету Міністрів України.

4. Систему підзаконних  нормативних актів у сфері регулювання діяльності суб’єктів господарювання очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на основі Конституції і законів України.

З метою ефективного  використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки, прискорення економічних реформ, вирішення соціальних проблем та забезпечення реалізації конституційного  права громадян на підприємницьку діяльність Президентом України було прийнято ряд указів, що безпосередньо встановлюють положення у сфері провадження підприємницької діяльності. До таких указів, зокрема, належать укази Президента України від 3 лютого 1998 р. № 79/98 "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", від 12 травня 1998 р. № 456/ 98 "Про державну підтримку малого підприємництва", від 23 липня 1998 р. № 817/98 "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", від 15 липня 2000 р. № 906/ 2000 "Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності" та ін.

Указами Президента України  також встановлюється компетенція  окремих державних органів, в  тому числі і таких, що здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності.

Особливий блок складають  так звані "економічні" укази  Президента України, прийняті відповідно до п. 4 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України. За положеннями  цього пункту Президент України  протягом 3 років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента України вступав у дію, якщо протягом 30 календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. До таких указів належить, зокрема, Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99) та ін.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) займають наступну сходинку в ієрархії підзаконних нормативних  актів. Це означає, що їх положення повинні відповідати положенням Конституції, міжнародних договорів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, уточнюють положення вищенаведених актів, якщо про це є відповідне застереження в документах вищої юридичної сили. 
Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї вимоги Закону 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів України постановою № 756 затвердив Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності. 
Кабінетом Міністрів України у сфері підприємницької діяльності приймаються і документи концептуального характеру.

Нормативні акти органів  виконавчої влади — постанови, накази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб — приймаються на основі і на виконання Конституції України, законів України, указів Президента України та нормативних актів Кабінету Міністрів України, а, отже, повинні відповідати їм. Вони мають велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і зборів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про порядок обліку платників податків; для посилення митного контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання наказом Державного митного комітету України від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах та ін.

Згідно зі ст. 143 Конституції  України органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в  комунальній власності, встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю та вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. За змістом ст. 59 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" в межах своїх повноважень вони приймають підзаконні нормативні та інші акти у формі рішень. Що стосується місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій), відповідно до ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 586-Х1У "Про місцеві державні адміністрації" голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження. Ці нормативно-правові акти є обов'язковими для виконання органами місцевого самоврядування, всіма розташованими на відповідній території підприємствами, організаціями і установами, громадськими об'єднаннями, а також посадовими особами і громадянами. 
Нормативні акти правотворчості відрізняються від актів роз'яснення чи тлумачення правових норм. Це повною мірою стосується і актів судових органів, що мають подібний характер.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш "Про судоустрій України" Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів  загальної юрисдикції, узагальнюючи судову практику та аналізуючи судову статистику, дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства. Подібні повноваження передбачені і п. З ч. 1 ст. 39 цього Закону щодо вищих спеціалізованих судів, які дають "спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції". Ці акти не є джерелами нових самостійних норм права і мають на меті однакове розуміння законодавства всіма судами. 
Специфічне місце в ієрархії актів судової влади належить рішенням Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

— конституційності законів  та інших правових актів Верховної  Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— відповідності Конституції  України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;