Правове регулювання екологічної експертизи

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ  ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

 

 

Дипломна робота

студентки 6-го курсу

заочної форми навчання

Галемінової І.А.

Науковий  керівник:

к.ю.н., доцент кафедри ППД ОІПП

Курзова В.В.

 

 

Дипломна робота рекомендована  до захисту

“____”____________2012 року

Завідуючий кафедри, к.ю.н.,   __________ В.В.Курзова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса – 2012

ЗМІСТ

 

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………...3

ВСТУП………………………………………………………………………….4

РОЗДІЛ 1. ЮРИДИЧНА ПРИРОДА  ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ……..8

1.1. Ґенеза розвитку  інституту екологічної експертизи в Україні………....9

1.2. Законодавчі основи  екологічної експертизи на сучасному  етапі ...…..12

1.3. Правове значення ОВНС ………………………………………………...16

1.4. Поняття, мета, зміст і форми екологічної експертизи …………………28

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ПОРЯДКУ ПРОВЕДЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ……………………………………….37

2.1. Державна екологічна експертиза ………………………………………..37

2.1.1. Об’єкти державної екологічної експертизи ………………………....37

2.1.2. Суб’єкти державної екологічної експертизи…………………………40

2.1.3. Процедура державної екологічної експертизи……………….………….46

2.2. Правове регулювання громадської та інших екологічних експертиз ...51

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ЕКСПЕРТИЗ В ЕКОЛОГІЧНІЙ ЦАРИНІ ………...60

3.1. Поняття і види еколого-значимих експертиз……………………….......60

3.2. Комплексна державна експертиза екологічно значимої діяльності…..67

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………84

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….….........89

ДОДАТКИ………………………………………………………………….....102

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

 

Громадська екологічна експертиза – ГЕЕ

Державна  архітектурно-будівельна інспекція  України – Держархбудінспекція

Державна  ветеринарна та фітосанітарна служба України – Держветфітослужба

Державна екологічна експертиза – ДЕЕ

Державна інспекція  техногенної безпеки України  – Держтехногенбезпеки

Державна  інспекція ядерного регулювання  України – Держатомрегулювання

Державна санітарно-епідеміологічна  експертиза – Держсанепідекспертиза

Державна санітарно-епідеміологічна  служба України – Держсанепідслужба

Державна  служба гірничого нагляду та промислової  безпеки - Держгірпромнагляд

Екологічна експертиза – ЕЕ

Екологічна оцінка проектів – ЕОП/ ЕІА

Експертно-технічний центр – ЕТЦ

Закон України  – ЗУ

Кабінет Міністрів України  – КМУ

Комплексна державна експертиза – КДЕ

Медико-соціальна експертиза – МСЕ

Медико-соціальна експертна  комісія – МСЕК

Міністерство внутрішніх справ України – МВС

Міністерство екології та природних ресурсів України –  Мінприроди

Міністерство з питань надзвичайних ситуацій України –  МНС

Міністерство охорони  здоров’я України – МОЗ

Міністерство регіонального  розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України – Мінрегіон

Навколишнє природне середовище – НПС

Оцінка впливу на довкілля – ОВД

Оцінки впливу на навколишнє природне середовище – ОВНС

Стратегічна екологічна оцінка – СЕО

Техніко-економічне обґрунтування  – ТЕО

ВСТУП

 

Актуальність. Людина разом із навколишнім природним середовищем становить єдине ціле, проте більшість екологічних проблем зумовлені саме прямим або ж опосередкованим антропогенним впливом на довкілля.

Широко визнається, що людська діяльність має серйозні кумулятивні і зростаючі наслідки для всієї земної системи і фізичного середовища, що забезпечує життя. Зокрема, розвиток науки і техніки та їх використання у світі, особливо у ХХ-ХХІ століттях, стали головною рушійною силою зростаючих наслідків людської діяльності для глобального оточуючого середовища.

На підставі цілого ряду факторів, таких, як – економічна криза, політична нестабільність в суспільстві, низька виконавська дисципліна, недостатні асигнування на природоохоронні цілі, недостатні можливості технологічного переоснащення виробництв, невідпрацьованість економічних механізмів природокористування, що становлять реальну загрозу подальшого погіршення стану природного середовища, – людство, на кінець другого та початок третього тисячоліття, дедалі більше стало усвідомлювати, що саме життя на планеті перебуває в небезпеці. Адже, сучасна екологічна криза не має аналогів в історії ні про динаміці її розвитку, ні по масштабам, так як під загрозою загибелі знаходиться вся біосфера в результаті зверх експлуатації її людиною.

Незаперечним є той  факт, що проекти, які не відповідають законам природи, порушують безпеку суспільного розвитку. Так, глобальна екологічна криза, яка сьогодні зачепила усю світову спільноту, стала підтвердженням пророцтва «Людські проекти, що не рахуються з великими законами природи, приносять тільки лихо» [, С.210]. Зокрема, порушенням цієї догми стали такі екологічні лиха як Чорнобильська катастрофа, забруднення Чорного моря, виснаження природних ресурсів, озонова діра і як наслідок глобальні кліматичні зміни, зонами екологічного лиха стали райони інтенсивного видобування нафти й газу (Перська та Мексиканська затоки, Північне море, Тюменський край, Каспійське море, інші регіони) тощо.

Слід відмітити, що у XXІ  столітті виникнення більшості надзвичайних екологічних катастроф пов'язаних з людською діяльністю, на жаль дедалі частішає. Зокрема, зростає кількість катастроф, пов'язаних із розвитком хімічної, нафтовидобувної, нафтопереробної промисловості, атомної енергетики тощо. Головною причиною цього є відсутність належного і дієвого правового механізму, як на державному так і міжнародному рівнях, який би стимулював розвиток екологічно безпечних технологій та проектів, ефективних методів управління і контролю за дотриманням екологічного законодавства суб’єктами підприємництва. За таких умов, стає очевидним необхідність вирішення складної системи завдань оптимізації природокористування й оздоровлення навколишнього природного середовища.

Занепокоєність долями цивілізації і усвідомлення масштабності цього процесу проявилося у розвитку руху за збереження навколишнього середовища і появі численних ініціатив у всіх сферах життя суспільства. Зокрема, посилення уваги суспільства до питань охорони довкілля зумовило на рівні окремо взятих країн державного санкціонування обов’язковості здійснення оцінки впливу на навколишнє середовище та екологічної експертизи, на початок введення будь-яких видів господарської та іншої еколого-небезпечної діяльності. А також, обумовило значне підвищення ролі громадської екологічної експертизи.

Зазначене свідчить, що функціонування в Україні інституту екологічної  експертизи має не лише загальнодержавне, а й глобальне значення. Саме тому, з набуттям незалежності, одним з найважливіших державних завдань для України стало створення ефективного механізму екологічної експертизи, як дієвого засобу забезпечення екологічної безпеки та перешкоди для можливого негативного і шкідливого природокористування. Адже, передбачення наслідків від здійснення запланованої діяльності, їх прогнозування, аналіз та коректування або заборона реалізації екологічно-небезпечної діяльності на підставі аналізу є одним з найбільш важливих та дієвих засобів забезпечення екологічної безпеки держави та гарантій реалізації закріпленого Конституцією України права кожної особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля [].

Проте, аналізуючи екологічну ситуацію на сучасному етапі розвитку державності України, слід визнати і враховувати, що кардинальних зрушень у цьому питанні за роки незалежності не відбулося, чому, звісно, існує низка причин як об’єктивного, так і суб’єктивного порядку.

Серед головних причин, що призвели до критичного стану довкілля нашої країни, слід визначити те, що Україна, на відміну від розвинутих країн світу, поки що залишається  державою, де зберігається екстенсивний тип розвитку економіки, що неминуче призводить до нераціонального природокористування. Для країни ще й тепер характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних структур, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу, науково-технічна й технологічна відсталість.

Необхідно відмітити  і те, що розвиток суспільства супроводжується  зростанням рівня споживання; продовжують використовуватися старі технології, які потребують негайної реконструкції; значною загрозою стала проблема відходів та їх нелегального ввозу та транспортування іншої небезпечної продукції.

До того ж, відбиток відсутності  належних економіко-правових механізмів охорони довкілля обумовлюється  збільшенням за останній час кількості приватних інвесторів, господарські проекти котрих не продумані з позиції мінімізації шкідливого впливу на навколишнє середовище, мають низький рівень розроблення та розраховані на миттєвий прибуток. Наслідок цього – прогресуюче виснаження природних ресурсів, погіршення якості довкілля.

Таким чином, на сучасному  етапі розвитку суспільства питання  забезпечення екологічної безпеки держави та безпосередньо нормативно-правового забезпечення реалізації її екологічної політики займають одну з провідних позицій. Враховуючи те, що помилки у прийнятті рішень коштують суспільству дорого, адекватна еколого-правова та економічна оцінка господарських рішень і проектів освоєння природних ресурсів, за якої вони всебічно аналізуються з точки зору їх впливу на довкілля, є актуальною і необхідною. Тому аналіз норм вже сформованого в Україні інституту екологічної експертизи, вірна оцінка діяльності по здійсненню екологічної експертизи, виявлення недоліків та шляхів вдосконалення законодавства про екологічну експертизу, розгляд практики його застосування має величезну значимість та є більш ніж актуальним.

Аналіз  стану розробки дослідження. Теоретичні проблеми правового забезпечення екологічної експертизи розглядалися в багатьох працях численних вчених правознавців. Засновники екологічного права, ще задовго до впровадження в Україні правового інституту екологічної експертизи приділяли вагому увагу проблемам екологічного прогнозування, врахування екологічних вимог при запровадженні господарського планування. Так, правовим аспектам екологічної експертизи, поряд з розглядом інших проблем охорони навколишнього середовища, присвячені роботи В.І. Андрейцева, О.С. Колбасової, В.В. Петрова, Ю.С. Шемшученка. Правові питання екологічної експертизи, теоретичний аналіз системи екологічних прав, гарантій їх реалізації та захисту, а також правових форм участі громадськості у вирішенні екологічних проблем знайшли своє відображення у наукових дослідженнях відомих українських вчених-правознавців В.І. Андрейцева (1992р.), А.П. Войцицького, А.П. Гетьмана, З.В. Корж, С.М. Кравченко, В.Л. Мунтяна, О.Н. В.В. Попкова, Степанової, а також російських вчених Н.С. Баімбетова, М.М. Бринчука, С.А. Боголюбова, А.К. Коленчинкова, О.Н. Сапранової та інших. Комплексне дослідження правового інституту громадської екологічної експертизи в межах екологічного права України нещодавно у 2006 році було проведено Е.В. Позняк. Дослідженню проблематики методичних аспектів екологічної експертизи та оцінки впливу на навколишнє середовище присвячені роботи І.Б. Абрамова, Б.В. Солухи, С.В. Калиновського, В.Г. Левчія, В.Я. Василенка, Є.О. Яковлєва та ін. Питання організації та проведення екологічної експертизи розглядаються також у новітніх підручниках, навчальних посібниках, наукових статтях, коментарях тощо. Однак, незважаючи на велику кількість робіт, багато питань потребують додаткового розгляду, аналізу та уточнення. На сьогоднішній час відсутнє комплексне дослідження правового інституту екологічної експертизи в межах екологічного права України, що зумовлює необхідність в додатковому аналізі зазначеного правового інституту, а саме зумовлює необхідність дослідження таких питань, як поняття, правові ознаки, мета, завдання, принципи екологічної експертизи, особливості та гарантії реалізації і захисту права громадян на участь в її проведенні, а також виявлення перспектив розвитку та вдосконалення законодавства, що регулює відносини у сфері здійснення екологічної експертизи.

Метою дослідження у дипломній роботі є аналіз організаційно-правового механізму проведення екологічної експертизи, шляхом вирішення таких завдань, як:

вивчення ролі екологічної експертизи як засобу охорони навколишнього  природного середовища; виявлення особливостей екологічної експертизи в порівнянні з іншими видами експертиз; аналіз правових джерел, що визначають як теоретичну базу екологічної експертизи, так і процедуру її здійснення; дослідження ролі громадської екологічної експертизи; визначення системи еколого-значимих експертиз; аналіз комплексної державної експертизи екологічно значимої діяльності.

Предметом дослідження є юридична наукова література з екологічного права; еколого-матеріальні та процесуальні норми, які складають правовий інститут екологічної експертизи, а також практика їх застосування.

РОЗДІЛ 1

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА  ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

 

1. Ґенеза розвитку інституту екологічної експертизи в Україні

 

Інститут екологічної  експертизи (далі – ЕЕ) є важливим і необхідним елементом державної екологічної політики, якому відводиться одна з головних ролей у прийнятті управлінських рішень. Формування нормативно-правових засад ЕЕ в Україні можна умовно поділити на три етапи серед яких:

а) етап формування передумов  правового регулювання здійснення ЕЕ (початок 80-х років ХХ ст. – початок 90-х років ХХ ст.);

б) етап законодавчого  закріплення засад здійснення ЕЕ (прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» 25.06.1991р. [] – середина 90-х років ХХ ст.);

в) етап юридичного оформлення правового  інституту ЕЕ в системі екологічного права України (прийняття 09.02.1995р. Закону України «Про екологічну експертизу» [] – до сьогоднішніх днів (новітній етап).

Тривалий час ЕЕ розвивалась переважно як засіб нормативного відвернення екологічно несприятливих наслідків при будівництві народногосподарських об’єктів, тобто формувалась на нормативній методології, і завдання її зводилося до перевірки об’єкта, зіставлення запроектованих показників з чинними нормативно-правовими критеріями та наступним узагальненням і формулюванням висновків обов’язкового характеру, які ґрунтувались не на законодавчих актах, а на стандартах, будівельних і санітарних нормах, методичних вказівках і рекомендаціях.

Першим  у вітчизняній юриспруденції  привернув увагу до інституту  ЕЕ д-р юридичних наук, проф., акад. НАН України Ю.С. Шемшученко. Ще у 1976р. він визначив поняття і зміст цього інституту, його правові засади і теоретично обґрунтував шляхи удосконалення правового регулювання підстав і порядку проведення екологічної експертизи [, С.292].

Історія екологічної експертизи (а саме такого її виду, як державної) датується 1977р., коли у складі центрального апарату тодішнього Державного комітету з охорони природи УРСР було створено спеціалізований підрозділ – Державну інспекцію з екологічної експертизи проектів, хоча законодавчого оформлення цього виду діяльності на той момент не існувало [, С.9]. До її компетенції входила екологічна оцінка документації на будівництво тих чи інших об’єктів, що вже вимагалося діючим на той час Законом УРСР «Про охорону природи Української РСР» 30.06.1960р. [].

У радянські  часи, традиційно екологічно значущі  господарські рішення приймалися шляхом їх погодження з державними природоохоронними органами. Погодження залишалося основним інструментом прийняття рішення навіть тоді, коли в природоохоронній практиці України вже було передбачено здійснення державної екологічної експертизи (далі – ДЕЕ). Така експертиза розвивалася у 70-80рр. в рамках Держплану та Держкомітету по науці та техніки та її здійснення регулювалося актами зазначених відомств. У цей період державна екологічна експертиза не впливала на прийняття рішення, її висновки носили рекомендаційний характер і практично ігнорувалися господарськими відомствами [, С.330]. Проте, уперше про необхідність запровадження механізму ЕЕ при прийнятті господарських рішень мова зайшла лише у середині 80-х років, коли Україна перебувала в складі СРСР. В Указі Президії Верховної Ради СРСР «Про додержання вимог законодавства по охороні природи і раціональному використанню природних ресурсів» від 03.07.1985р. [] містилася вказівка органам влади розробити нормативно-правові акти про обов’язкове проведення ЕЕ нових технологій і матеріалів, а також проектів у галузі розвитку інфраструктури й реконструкції промислових об’єктів.

На  цей період значно розширюються можливості громадської екологічної експертизи (далі – ГЕЕ), визначається коло питань з яких вона може призначатися та форми її проведення (Постанова Ради Міністрів СРСР 1987р. «Про посилення ролі експертизи проектів на будування крупних народногосподарських об’єктів в цілях попередження негативних екологічних наслідків» []).

Наступним кроком стала Постанова ЦК КПРС і  Ради Міністрів СРСР «Про корінну перебудову справи охорони природи в країні» від 07.01.1988р. []. Зазначена Постанова вповноважила новостворений Державний комітет з охорони природи проводити державну екологічну експертизу планів, програм, нових матеріалів і технологій, а також окремих проектів. Для реалізації цього завдання, на підставі Наказу Ради Міністрів СРСР №436 від 08.04.1988р., у структурі Держкомприроди були створені спеціальні Управління державної екологічної експертизи [, С.237]. У цьому ж році (27.11.1989р.), Верховна Рада СРСР прийняла постанову «Про невідкладні заходи екологічного оздоровлення країни», що забороняла фінансування проектів і програм, які не мали позитивного висновку державної екологічної експертизи [].

Прийняті  у той час нормативно-правові  акти свідчили про зростаючу стурбованість екологічними проблемами в суспільстві, необхідність демократизації і гласності у прийнятті рішень. Однак, ЕЕ що здійснювалася за старим законодавством, була недосконалою. Зокрема, поняття і значення ЕЕ не були розкриті, а лише продекламовані.

Другий етап розвитку ЕЕ можна визначити  етапом законодавчого закріплення засад здійснення ЕЕ. Одним із таких актів став ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» прийнятий 25.06.1991р. [3], у розділі VІ якого був запроваджений інститут ЕЕ, незалежної від замовника.

Третій (новітній) етап триває із середини 90-х років ХХ ст. і до сьогоднішніх днів. Вінцем кодифікації законодавства про ЕЕ можна визнати розробку та прийняття Верховною Радою України ЗУ «Про екологічну експертизу» (09.02.1995р.) [4], який чітко визначив поняття, мету та завдання, принципи, об’єкти цієї експертизи, форми участі громадськості в еколого-експертному процесі. ЗУ «Про екологічну експертизу» дав змогу спрямувати експертну діяльність у чітко визначене правове русло. Забезпечено розробку та введення в дію цілого комплексу нормативно-інструктивних документів, які всебічно регламентують питання організації і здійснення ДЕЕ.

Досвід практичної еколого-експертної роботи, взаємодія з санітарно-гігієнічною  експертизою та експертизами з питань охорони праці, інвестиційною, з питань пожежної безпеки, необхідність уніфікації вимог і спрощення процедур експертних оцінок для проектувальників і замовників спричинили до прийняття у 1998р. ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про інвестиційну діяльність» [] та відповідної Постанови Уряду «Про порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх державної експертизи» від 31.11.2007р. [], згідно яких ДЕЕ стала складовою комплексної державної експертизи (далі – КДЕ). Основна ідея нововведення полягала у забезпеченні єдиної комплексної оцінки проектної документації за усіма експертними напрямками (інвестиційний, санітарно-гігієнічний, екологічний, пожежної безпеки, охорони праці, енергозбереження, протиаварійного захисту, ядерної та радіаційної безпеки) в одному висновку [, С.48-49] та сприянні замовникам у проходженні ними необхідних експертних погоджень – замовник звертався виключно в Укрінвестекспертизу, яка була визначена координатором робіт.

Таким чином  третій етап розвитку правового інституту  ЕЕ можна визнати етапом його юридичного оформлення в системі екологічного права України. Однак, на сьогодні ще залишається багато неврегульованих питань в галузі організації та регулювання здійснення ЕЕ, які потребують розв’язання на рівні законодавства.

 

1.2. Законодавчі основи екологічної експертизи на сучасному етапі

 

Коли йдеться про  роль і значення експертизи в екологічному управлінні, зазвичай багато уваги  приділяється правовому регулюванню  здійснення власне екологічної експертизи. Основою впровадження процедури ЕЕ в Україні, як і в будь-якій іншій державі, є законодавча регламентація цього питання. Як вже було зазначено у попередньому параграфі, з прийняттям законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» [3] і «Про екологічну експертизу» [4] ЕЕ отримала законодавчий статус і стала обов’язковою складовою законотворення, управлінської, господарської, інвестиційної та іншої діяльності, що впливають або можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища (далі – НПС) і здоров’я населення.

На сьогодні обов’язковість здійснення ЕЕ, порядок та умови  її проведення в Україні регулюється  значною кількістю нормативних  актів. Це закони спеціального і загального характеру, підзаконні акти міністерств і відомств, чисельні інструкції та методики, технічні документи. Основи законодавства в галузі ЕЕ формують Конституція України [2], ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» [3] та ЗУ «Про екологічну експертизу» [4], але практично, не будучи законами прямої дії, вони вимагають наявності, що конкретизують і доповнюють їх у підзаконних нормативних і правових актах Президента України й Кабінету Міністрів України (далі – КМУ), відомств, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (далі – РМ АРК) й органів місцевого самоврядування.

Основні принципи організації ЕЕ визначені ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 26-28) [3]. А конкретний механізм здійснення ЕЕ регламентований спеціальним ЗУ «Про екологічну експертизу» [4], який спрямований на реалізацію конституційного права громадян України на безпечне навколишнє середовище за допомогою попередження негативних впливів господарської й іншої діяльності на це середовище й передбачає реалізацію конституційного права суб’єктів України на спільне ведення питань охорони НПС й забезпечення екологічної безпеки.

Деякі питання  щодо порядку здійснення ЕЕ, що не врегульовані зазначеними нормативними актами, висвітлюються в законах України «Про наукову і науково-технічну експертизу» (10.02.1995р.) [], «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (14.09.2006р.) [], «Про регулювання містобудівної діяльності» (17.02.2011р.) [], «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» (19.05.2011р.) [] та інших.

Проведення ЕЕ проектів діяльності сільськогосподарських комплексів базується на основі вимог: Водного кодексу України (06.06.95р.) [21 ]; Земельного кодексу України (25.10.2001р.) [], законів України «Про охорону атмосферного повітря» (ред. 21.06.2001р.) [], «Про карантин рослин» (ред. 19.01.2006р.) [], «Про ветеринарну медицину» (ред. 16.11.2006р.) [].

Варто відзначити, що багато-чисельна кількість підзаконних нормативних  актів прямо чи опосередковано стосується сфери правовідносин в галузі ЕЕ. Питома вага серед яких належить постановам Уряду, зокрема, Про порядок передачі документації на державну екологічну експертизу (31.10.1995р.) []; Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку (27.07.1995р.) []; Про нормативи витрат на проведення державної екологічної експертизи (13.06.1996р.) []; Про заходи щодо упорядкування видачі документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності (21.05.2009р.) []; Про Порядок затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи (11.05.2011р.) [] тощо.

Не менш важливу роль у регулюванні здійснення ЕЕ відіграють відомчі підзаконні акти міністерств і відомств України. Природно, що найважливішими поміж них є документи Міністерства екології та природних ресурсів України (далі – Мінприроди), прикладом положення Про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля (18.12.2003р.) [], положення Про систему державної екологічної експертизи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів (12.03.2011р.) [] тощо. У деяких відомчих актах інших міністерств висвітлено питання суміжні із здійсненням ЕЕ, зокрема у положенні Про організацію та проведення наукової та науково-технічної експертизи, затвердженому наказом Міністерства України у справах науки і технологій (24.04.98р.) []; в інструкції Про порядок складання акта екологічної, аварійної та технологічної броні електропостачання споживача, затвердженої наказом Міністерства палива та енергетики України (19.01.2004р.) []; у Правилах безпеки під час утилізації звичайних видів боєприпасів, затверджених наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (12.03.2007р.) [] тощо. Інколи, порядок та умови здійснення ЕЕ визначаються спільними наказами міністерств, що обумовлюється спільністю їх мети. Як приклад, наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Мінприроди України від 19.03.2001р. № 52/105 про Ліцензійні умови провадження господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини [] у якому передбачено вимоги щодо здійснення екологічної експертизи.

Координуюча роль у сфері  регулювання відносин в царині ЕЕ належить укладеним і належним чином  ратифікованим Верховною Радою  України нормативним актам міжнародного права. Найважливішими у досліджуваній області є Міжнародна Конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості у ході прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» (Оргус, Данія. 25.06.1998р.) ратифікована Україною у 1999р. [] (далі – Оргусська Конвенція), яка орієнтована на суттєве розширення участі громадськості у прийнятті рішень в галузі довкілля, що передбачає гарантований доступ до екологічної інформації на стадіях розробки проектів діяльності, що може мати вплив на довкілля та здоров’я населення, а також Міжнародна Конвенція «Про оцінку впливу на довкілля у транскордонному контексті» (Еспо, Фінляндія. 25.02.1991р.) ратифікована Україною у 1999р. [] (далі – Конвенція про ОВД), яка визначає вимоги до здійснення ОВНС у тому випадку, коли негативні наслідки господарської діяльності можуть поширитися на територію іншої держави. Вагоме значення має Директива Ради Міністрів ЄС № 337/85: «Оцінка впливу деяких державних та приватних проектів господарської діяльності на навколишнє середовище» (27.06.1988р.) [], яка орієнтована на регулювання відносин щодо здійснення стратегічної екологічної оцінки (далі – СЕО) інвестиційних проектів. Виконання Україною зобов’язань, що випливають із багатосторонніх угод, вимагає приведення внутрішніх законів та нормативно-правових актів у відповідність з існуючими нормами міжнародного права та врахування існуючої міжнародної практики під час розробки нових законодавчих актів. Згідно ЗУ «Про екологічну експертизу» [4], якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті що передбачені у відповідному акті законодавства України про охорону НПС, зокрема щодо правового регулювання еколого-експертних відносин, то застосовуються правила міжнародного договору.

Зазначені нормативні акти забезпечують гарантії виконання ЕЕ у процесі прийняття господарських рішень і сприяють підвищенню якості і обґрунтованості проектних рішень. Прийнятий в Україні масив законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на регулювання правовідносин у сфері ЕЕ свідчить про сформованість нормативно-правових засад інституту ЕЕ в Україні. Однак, не зважаючи на зміни і доповнення, що відбулися за останні роки в чинному законодавстві України, деякі питання в галузі еколого-експертних відносин все ж таки залишаються неврегульованими. Зокрема, за існуючим законодавством в Україні фактично не діє повною мірою Оргусська Конвенція [37], закони «Про основи містобудування» (16.11.1992р.) [], «Про благоустрій населених пунктів» (06.09.2005р.) [], «Про курорти» (05.10.2000р.) [] та ряд інших.

 

1.3. Правове  значення ОВНС

 

Інститут екологічної  експертизи не можна розглянути не визначивши правове значення оцінки впливу на навколишнє природне середовище (далі – ОВНС). Адже, одним із завдань ЕЕ, відповідно до ст.5 ЗУ «Про екологічну експертизу» є оцінка впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан НПС та якість природних ресурсів; оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони НПС [4].

Слід відзначити, що вже  у 70-х роках у розвинених західних країнах, в якості нового інструменту державного управління в галузі природокористування отримала розвиток система ліцензування нового промислового будівництва за екологічним критерієм, яка отримала назву «Environmental Impact Assessment» ¹ (далі – ЕІА) [, С.77-99; , С.11]. Цей термін тривалий час використовувався у міжнародному праві та національних законодавствах західних держав. Українською мовою ЕІА можна перекласти як "оцінка впливу на довкілля" (далі – ОВД) [, С.15], що практично еквівалентно екологічній експертизі [].

ЕІА/ОВД вимагала від  інвесторів, проектувальників, аналітиків враховував

 

1. Вперше запроваджено у США з 01.01.1970р.; в 1979р. в Австралії прийнято закон «Про екологічне планування і оцінку стану довкілля». Environmental Management and Governance: Intergovernmental Approaches to Hazards and Sustainability. Peter J. May, Raymond J. Burby, Neil J. Ericksen, John W. Handmer, Jennifer E. Dixon, Sarah Michaels and D. Ingle Smith.- London & New York, 1996. - Р. 11

ти не тільки безпосередні впливи, але й опосередковані, а також думку громадськості, довготермінові наслідки, кумулятивні ефекти майбутніх об’єктів на стан

довкілля. У більшості  індустріальних держав такі процедури  або їх основні елементи були узаконені ще до середини 80-х рр. Упродовж наступних років цей процес набув подальшого розвитку. Розширення завдання екологічної оцінки у загальному підході – "Environmental Assessment" (далі – EA) обумовило появу та еволюцію поняття "стратегічної екологічної оцінки" (далі – СЕО). Під впливом ідей сталого розвитку EA поступово трансформується у комплексну систему процедур екологічного обґрунтування управлінських рішень всіх рівнів, що включає екологічну оцінку проектів діяльності, тобто об’єктну екологічну оцінку ЕІА (далі – ЕОП) та екологічну оцінку правових актів управління: політик, планів, програм, тобто стратегічну екологічну оцінку (далі – СЕО), спрямованих на регулювання розвитку діяльності суспільства [45, С.32].