ЗМІСТ

ВСТУП

     Незважаючи  на значний потенційний внесок небанківських фінансових установ (НБФУ) в економічний розвиток країни, і зокрема, у досягнення більш ефективної соціальної та інвестиційної політики держави, роль НБФУ в Україні на сучасному етапі залишається дуже незначною, а політика уряду щодо цього сектору є невизначеною та непослідовною. Так, станом на 1 січня 2000 року активи НБФУ складали менш ніж 1 відсоток ВВП і дорівнювали менш ніж 10% активів банківської системи України, незважаючи на досить велику кількість офіційно зареєстрованих небанківських фінансових установ. Сьогодні (станом на 01.01.2010) за офіційними даними Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, сектор НБФУ представлений майже 260 страховими компаніями, 600 кредитними спілками, близько 20 діючими недержавними пенсійними фондами, близько 200 інвестиційними компаніями та фондами, а також лізинговими, факторинговими компаніями, ломбардами. Безумовно, дані про сектор послуг НБФУ не є повними у зв'язку з існуванням численних підприємств, що широко пропонують фінансові та кредитні послуги поза межами статистичного обліку, регулювання та нагляду за їх діяльністю.

     Багато  з існуючих НБФУ мають недостатній  капітал, низький рівень професійної  підготовки. Більш того, відсутність  прозорого законодавства та якісної  системи обліку, звітності, розкриття інформації та нагляду за їх діяльністю обмежують можливості населення та потенційних інвесторів щодо якісного відбору фінансових посередників, отож зменшують можливості фінансового сектора щодо мобілізації вільних ресурсів, підвищення обсягів фінансового посередництва та сприяння розвитку фондового ринку і фінансового сектору в цілому.

     Деякі з НБФУ (зокрема, довірчі товариства та пенсійні фонди) викликають значну недовіру з боку пересічного громадянина  та історично мають досить погану репутацію, пов'язану з відомою «трастовою епопеєю» 1993-1995 pp. Відсутність системного вирішення проблеми реєстрації, регулювання та нагляду за діяльністю НБФУ протягом 1995-2000р. створила реальну загрозу повторення «фінансових пірамід», прикладом чого можуть слугувати випадки згубної діяльності деяких кредитних спілок («Пінгвін» в місті Біла Церква). Всупереч сподіванням населення та уряду щодо піднесення розвитку фінансового сектору та фондового ринку України та більш ефективного соціального захисту населення за рахунок розвитку нових фінансових послуг та установ, діяльність окремих НБФУ в Україні не тільки не допомагає вирішити ці проблеми, а й призводить до поглиблення кризи недовіри до фінансового сектору в цілому.

      У суспільстві з розвиненими ринковими відносинами надзвичайно важливу роль на фінансовому ринку відіграють фінансові посередники, якими виступають фінансові установи.

      В Україні у відповідності із законодавчими  актами фінансовими установами є  юридичні особи, які відповідно до закону надають одну або декілька фінансових послуг та, які внесені до відповідного державного реєстру у порядку встановленому законом. Це – банки та небанківські фінансові установи – кредитні спілки, ломбарди, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, фінансові та лізингові компанії та інші юридичні особи, які відповідно до законів мають право надавати фінансові послуги.

      В даній роботі висвітлюються питання  правового регулювання окремого сектору фінансового ринку України – ринку фінансових послуг, що надаються небанківськими фінансовими установами.

      Актуальність обраної теми обумовлена неточністю, колізійністю та неврегульованістю нормативно-правової бази діяльності НБФУ. Особливу увагу приділено саме лізинговим та фінансовим компаніям, це пояснюється необхідністю оновлення основного капіталу, необхідним економічним розвитком держави шляхом використання досвіду інших країн у сфері нормативно-правового регулювання даного сектору.

      Метою даної роботи є дослідження правових засад діяльності небанківських фінансових установ та обґрунтування пропозицій щодо їх вдосконалення.

      Основними завданнями, що поставлені для досягнення зазначеної мети, є:

      проаналізувати  теоретичні підходи до розуміння  поняття «фінансова послуга», та законодавче визначення даного поняття;

      визначити види фінансових установ за законодавством України, проаналізувати специфіку  їхньої діяльності;

      дослідити становлення державного регулювання  ринку небанківських фінансових послуг в Україні та сучасний стан нормативно-правової бази, що регламентує діяльність окремих видів фінансових установ – фінансових та лізингових компаній;

      виявити та проаналізувати актуальні проблеми у сфері правового регулювання  діяльності небанківських фінансових установ;

      обґрунтувати  пропозиції щодо вирішення основних проблем з урахуванням іноземного досвіду у цій сфері.

      Об’єктом  дослідження даної роботи є правовідносини, що виникають у сфері діяльності небанківських фінансових установ, зокрема фінансових та лізингових компаній.

      Предметом дослідження є механізм правового регулювання діяльності небанківських фінансових установ в Україні.

      Методи  дослідження, що використовувались в роботі складаються із загальнонаукових та спеціальних. За допомогою формально-догматичного методу дослідження дана загально-правова характеристика поняття небанківської фінансової установи. Шляхом застосування формально-логічних методів (аналіз та узагальнення) проаналізовано види небанківських фінансових установ, виявлено суперечності, які існують в законодавстві та надано їх аналіз. При використанні статистичного методу було відображено, розкрито та проаналізовано діяльність лізингових та фінансових компаній. Теоретико-юридичний метод використовувався при розкритті зв’язку держави і права з економікою та необхідністю процесів суспільного розвитку.

      На  сучасному етапі в галузі фінансового  права здійснюється багато наукових досліджень, метою яких є розгляд  та встановлення взаємозв’язків у  процесах, що відбуваються на фінансовому  ринку України у період становлення  ринкових відносин. Отже, маючи історичне й економічне підґрунтя, фінансовий сектор національної економіки є актуальним об’єктом дослідження як для економістів, так і для юристів.

      Під час виконання дипломної роботи використовувались статистичні  та аналітичні матеріали Департаменту нагляду за фінансовими компаніями та Департаменту державного регулювання та розвитку ринків фінансових послуг Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (далі – Держфінпослуг).

      Дипломна  робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ  ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКИХ  ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

1.1. Поняття фінансових послуг в теорії та за законодавством України

     Дослідження небанківських фінансових установ слід почати з аналізу змісту поняття фінансової послуги.

     У розвиненому суспільстві фінансові  послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно  розвивається та частина сфери послуг, яка пов'язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.

     "Послуга" - багата гамма різних видів  діяльності. Поняття "послуга"  включає в себе комплекс різноманітних  видів економічної діяльності людини. У західній науковій літературі існує багато визначень поняття “послуга”, іноді суперечливих, що відображає його складність і маловивченість.

     У різних джерелах на сучасному етапі  по-різному трактується поняття  послуги, наприклад:

     "Послуги  - підприємницька діяльність, направлена на задоволення потреб інших осіб, за винятком діяльності, що здійснюється на основі трудових правовідносин"[ 29; с. 223].

     "Послуга  - такий вид корисної праці,  при якій виробництво корисного  ефекту співпадає з часом її  споживання"[ 64; с.117 ].

     Вивчення  функціональних особливостей послуги  дозволило Т. Хіллу сформулювати наступне: "Послуга може бути визначена  як зміна стану 

     людини  або предмета, що належить будь-якому  учаснику економічних відносин, який досягається в результаті свідомих дій іншого учасника даних відносин. При цьому вплив відбувається на основі їх попередньої домовленості"[ 65; с.60].

     Можна погодитись із твердженням О. Ланге, що послуги - це будь-які функції, пов'язані  безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів[ 66; с.112].

     Платність фінансових послуг обумовлена самим  характером послуги, що є вільною  і ніби прихованою в товарі. Українські вчені, досліджуючи сферу послуг США, крім галузей немайнового накопичення (освіта та охорона здоров'я), вказують, що до неї відносяться і послуги у сфері суспільного виробництва і обігу (фінанси, страхування, операції з нерухомістю, ділові послуги) [ 66; с.56].

     У світовому експорті послуг експерти ООН виділяють три їх основні групи:

     • найбільш "видимі" (перевезення, іноземний туризм та ін.);

     • надходження від "роялті";

     • інші послуги (брокерські, фінансові, управлінські, бухгалтерські, архітектурні, лізинг, професійні та ін.). Фінансові послуги мають комплексний характер, тому вони включені до третьої групи.

     Вивчення  особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб'єктів  у цьому процесі набуло в останні  роки важливого теоретичного і практичного  значення.

     Варто розглянути співвідношення понять “фінансова послуга” та “фінансова операція”, що згідно з фінансово-економічним словником визначаються наступним чином: “фінансова операція – це господарська операція з фінансовими активами”, а “фінансові послуги – це послуги фінансових посередників (акредитування, банківські акцепти, обслуговування кредитних ліній, фінансовий лізинг), а також операції з цінними паперами, управління активами, обслуговування кореспондентських рахунків, тощо ”. Друге визначення по відношенню до першого є ширшим [ 67; с.385].

     Відносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням  фінансових ринків в нашій країні та наданням фінансових послуг споживачам, регулюються Конституцією України, загальні правові засади у сфері  надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та інші закони України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийняті згідно з цими законами підзаконні нормативно-правові акти.

     Відповідно  до п. 5 ст. 1 Закону України "Про фінансові  послуги та державне регулювання  ринків фінансових послуг", фінансова  послуга — це операції з фінансовими  активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

     Фінансовими вважаються такі послуги:

     1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

     2) довірче управління фінансовими активами;

     3) діяльність з обміну валют;

     4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;

     5) фінансовий лізинг;

     6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

     7) надання гарантій та поручительств;

     8) переказ грошей;

     9) послуги у сфері страхування  та накопичувального пенсійного забезпечення;

     10) торгівля цінними паперами;

     11) факторинг;

     12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

     Доцільно стисло розглянути правове забезпечення окремих видів фінансових послуг:

• випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків, переказ грошей. Загальні засади функціонування платіжних систем, а також поняття та загальний порядок проведення переказу коштів визначає Закон України “ Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 05.04. 2001 р.
• довірче управління фінансовими активами, залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення.

     В главі 70 Цивільного Кодексу (далі - ЦК) (ст. 1029) зазначено, що за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

     Довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами на підставі ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 р. мають право здійснювати банки за умови отримання письмового дозволу Національного банку України.

     Фінансові компанії здійснюють залучення фінансових активів фізичних та юридичних осіб в управління згідно із Законом України “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, і така діяльність є виключним видом їх діяльності.

     Крім  того, в Законі України “Про цінні  папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р. містяться визначення діяльності з управління цінними паперами та діяльності з управління активами.

     В той же час, певні положення щодо правового регулювання довірчого  управління містяться також в  Законах України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, , “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”.

     Відповідно  до статті 1030 ЦК не можуть бути предметом  договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.

• діяльність з обміну валют. Підставою проведення операцій з валютними цінностями є ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

     Порядок організації торгівлі іноземною валютою встановлений Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і контролю” (далі - Декрет) від 19.02.1993 р. Відповідно до ст. 6 Декрету торгівля іноземною валютою на території України резидентами і нерезидентами - юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного банку України. Уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб - резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам.

     Безпосередньо порядок відкриття та організації роботи пунктів обміну іноземної валюти на території України, здійснення валютно-обмінних операцій з іноземною валютою і платіжними документами, що виражені в іноземній валюті встановлений Інструкцією про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженою Постановою Правління Національного банку України від  12.12.2002 р. N 502.

• фінансовий лізинг. Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу, в основному, визначені ЦК (ст. 806), Господарським Кодексом (далі – ГК) (ст. 292), а також Законом України “Про фінансовий лізинг” від 16.12.1997 р. з наступними змінами та доповненнями.

     Відповідно  до ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг” фінансовим лізингом визнається вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

     За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

• надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, надання гарантій та поручительств.

     Відповідно  до п. 1.11.1. ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” фінансовий кредит - це кошти, які надаються банком - резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент.

     Правила надання фінансових кредитів встановлюються Національним банком України (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

     Необхідно зауважити, що положення Закону про  право на здійснення операцій з надання  фінансових послуг виключно фінансовими  установами, певним чином, на наш погляд, обмежує дієздатність юридичних  та фізичних осіб. У ч. 2 ст. 6 Закону зазначено, що підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством. Віднесення Законом таких сталих інститутів цивільного права як позика, гарантія і поручительство до окремих видів фінансових послуг якраз і вступає в протиріччя з Цивільним кодексом України.

     Правові засади здійснення операції позики закладено у главі 71 ЦК. Статтею 1046 ЦК визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Поряд з цим гл. 71 ЦК ніяким чином не обмежує статусу учасників договору позики. Тобто сторонами договору позики за ЦК можуть бути фізичні та юридичні особи незалежно від їхнього правового статусу (а не виключно фінансові установи і фізичні особи - підприємці, як це передбачено Законом).

     Стосовно  таких видів фінансових послуг, як поручительство і гарантія можна  зауважити таке. Поручительство (точніше  порука) і гарантія відносяться до способів (видів) забезпечення виконання  зобов’язань. Відповідно до ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

     Поняття гарантії міститься і в ЦК і  в ГК України.

     Відповідно  до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

     Згідно  із ст. 200 ГК гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управленої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

     Враховуючи  викладене, на наш погляд, підприємства, що не є фінансовими установами, мають право надавати позики та поруки відповідно до законодавства України.

     Крім  того, можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами (у даному випадку ЦК) та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції (Держфінпослуг).

• послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення.

     Відносини у сфері страхування, спрямовані на створення ринку страхових  послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та громадян регулюються ЦК (глава 67), ГК (статті 352, 353, 354), а також Законом України “Про страхування” від 07.03.1996 р.

     Відповідно  до ст. 352 ГК страхування - це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

     Складовою частиною системи накопичувального пенсійного забезпечення, є система недержавного пенсійного забезпечення, яка грунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

     Правові, економічні та організаційні засади недержавного пенсійного забезпечення в Україні визначає Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 09.07.2003 р. Послуги у сфері накопичувального забезпечення надаються на підставі пенсійного контракту. Відповідно до ст. 55 Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення” пенсійний контракт є договором між пенсійним фондом та його вкладником, який укладається від імені пенсійного фонду його адміністратором та згідно з яким здійснюється недержавне пенсійне забезпечення учасника або декількох учасників фонду за рахунок пенсійних внесків такого вкладника.

• факторинг. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються ЦК (глава 73), ГК (ст. 350), Законом України “Про банки і банківську діяльність” (ст. 47 Закону), іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

     Відповідно  до ст. 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

     Фінансові послуги відповідно до ст. 6 Закону надаються суб'єктами підприємницької діяльності на підставі договору. В Законі не міститься визначення договору про надання фінансових послуг, а лише наводяться обов’язкові положення такого договору.

     Держфінпослуг встановлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг небанківськими фінансовими установами фізичним особам, якщо це не врегульовано законом.

     При укладенні договору юридична або  фізична особа мають право  вимагати у суб'єкта підприємницької  діяльності надання балансу або  довідки про фінансове становище, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план, якщо інше не передбачено законодавством України.

     Підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами.

     Відповідно  до ст. 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" особа набуває статусу фінансової установи лише після внесення про неї запису до Державного реєстру фінансових установ. Документом, що підтверджує статус фінансової установи, є свідоцтво про реєстрацію фінансової установи.