Вплив літератури і театру на формування світогляду греків

ЗМІСТ

ВСТУП

Світогляд –  одна з форм свідомості людини, невід'ємний  атрибут життєдіяльності людей. Він складається під впливом соціальних умов, виховання й освіти. Його формування починається з дитинства. Воно визначає життєву позицію людини. Сукупність індивідуальних світоглядів складає світогляд соціальної групи, а інтегруюче утворення численних і багатоманітних суспільних одиниць, в свою чергу, впливає на формування світогляду людства в цілому.

Ранні цивілізації  є одними з найважливіших в  історії через те, що саме з них  починається людська цивілізація, зароджується глибока диференціація суспільства, спеціалізація праці, виникає державність, з'являються такі специфічні форми духовності людини, як філософія, релігія, право, мораль, мистецтво.

Основні параметри  античної культури заклала і виразила з найбільшою силою і повнотою Стародавня Греція. Класична Греція поряд з оптимістичним життєсприйняттям, що сягає коренями в психологію героїчного міфу, знала і безвихідно-песимістичний розпач перед нерозв’язними питаннями буття. Все це знайшло свій відбиток у мистецтві, зокрема в літературі та театрі. Вплив мистецтва на становлення світогляду важко переоцінити і в сучасному суспільстві, що й зумовлює актуальність обраної теми.

Метою даної роботи є систематизувати інформацію з окресленої проблеми, виокремити основні характерні риси розвитку давньогрецької літератури й театру класичного періоду, дослідити особливості реалізації драматичних творів в театральних виставах та проаналізувати їх вплив на формування світогляду греків.

Об’єктом дослідження є розвиток літератури, зокрема драматичної, та театру у стародавній Греції ІV-V ст. до н.е.

 Предмет  дослідження – вплив давньогрецької літератури й театру на формування тогочасного світогляду греків.

Поставлена  мета дослідження визначила необхідність вирішення наступних завдань:

1. Навести періодизацію давньогрецької літератури та виокремити основні її основні естетичні риси;

2. Проаналізувати особливості розвитку риторики, прози та драматургії класичного періоду;

3. Окреслити шляхи реалізації драматичних творів у театральних постановках;

4. Визначити який вплив мали тогочасні література й театр на формування світогляду своїх сучасників.

Для виконання  поставлених завдань використовувались  наступні методи дослідження: вивчення та аналіз літературних джерел; порівняльний аналіз; метод критичного аналізу наукової і методичної літератури, практичного досвіду; системний аналіз тощо.

Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості їх використання в театральній справі, вивченні історичних, філософських, літературних та культурологознавчих дисциплін.

Структура роботи. Випускна робота складається з трьох розділів. Перший розділ описує характерні риси розвитку давньогрецької літератури ІV-V ст. до н.е. Другий розділ присвячений аналізу побудови тогочасної театральної вистави та методам і шляхам реалізації в ній драматичних творів. В третьому розділи визначається роль літератури і театру у формуванні світогляду греків ІV-V ст. до н.е. Результати роботи узагальнено у висновках.

РОЗДІЛ 1

РОЗВИТОК  ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У ІV-V СТОЛІТТЯХ ДО Н.Е.

1. Періодизація розвитку грецької літератури

Історія давньогрецької літератури органічно пов'язана  з життям Еллади, її культурою, релігією, традиціями, в ній по-своєму відбиваються зміни в соціально-економічній, політичній галузях.

Давньогрецька література найдавніша з національних літератур Європи. Вона виникла на основі фольклору грецьких народностей. Виникнення літератури пов'язане із розпадом родових зв'язків всередині полісної громади і підвищенням особистої самосвідомості індивіда, яке ще не переходить у відокремлення від колективу.

Крайніми межами історії давньогрецької літератури визначають ХІ століття до н.е., коли склалися численні оповіді про героїв Троянської війни, і першу половину VІ століття н.е., коли за розпорядженням імператора Юстиніана 529 року були закриті філософські школи в Афінах.

Сучасною наукою виділяються наступні основні періоди  історії давньогрецької літератури:

Архаїчний період, який або дописемний період, охоплює довгий ряд століть усної народної творчості, охоплює час до початку V ст. до н.е. Це епоха «ранньої Греції», коли відбувається повільне розкладання патріархально-родового ладу і перехід до рабовласницького державі. Предмет нашої уваги - збережені пам'ятки фольклору, міфологія, прославлені поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея», дидактичний епос Гесіода, а також лірика, сузір'я поетів, які творили в VII-VI ст. до н.е. Розвиток літератури в цей час зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Другий період античної літератури збігається із становленням і розквітом грецького класичного рабовласництва (VII-IV ст. до н.е.). Цей період зазвичай називається класичним (мансарда). У зв'язку з розвитком внутрішнього світу особистості з'являються численні форми лірики і драми, а також багата прозаїчна література, що складається з творів грецьких філософів, істориків і ораторів. Греція переживає час чудового зльоту у всіх художніх сферах.

Початковий  етап періоду класики – рання класика характеризується розквітом ліричної поезії (Феогнід, Архілох, Солон, Семонід, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Піндар, Вакхілід), центром якої стають острови Іонійської Греції (VII-VI століття до н.е.).

Висока класика  представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія – Геродот, Фукідід, Ксенофонт; філософія – Геракліт, Демокрит, Сократ, Платон, Арістотель; красномовство – Демосфен, Лісій, Ісократ). Її центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діалекті (V століття до н.е.).

Пізня класика  представлена творами філософії, історіософії, театр же втрачає своє значення після  поразки Афін у Пелопоннеській війні  зі Спартою (ІV століття до н.е.).

Третій період античної літератури, зазвичай іменований елліністичним, виникає на новому щаблі античного рабовласництва, а саме великого рабовласництва. Замість невеликих міст-держав класичного періоду, так званих полісів, виникають величезні військово-монархічні організації, а разом з тим з'являється і велика диференціація суб'єктивного життя людини, різка відмінність від простоти, безпосередності і строгості класичного періоду. Внаслідок цього елліністичний період часто трактувався як деградація класичної літератури. Необхідно, однак, пам'ятати, що цей період тривав досить довго, аж до кінця античного світу, і мав специфіку, невідому класиці. Отже, цей післякласичний період займає величезний проміжок часу - з III ст. до н.е. до V ст. н.е., в зв'язку з чим його можна розділити на ранній еллінізм (III ст. до н.е. - I ст. н.е.) і пізній еллінізм (I ст. н.е. - V ст. н.е.). [9, с. 12]

Початок цього  культурно-історичного періоду пов'язаний з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (ІІІ століття до н.е. – І століття н.е.). Цей період позначений школою олександрійської лірики (Каллімах, Феокріт, Аполлоній) та творчістю Менандра.

До цього  третього періоду античної літератури належить і римська література, тому його частину і називають елліністично-римським періодом.

1.2. Естетика давньогрецької літератури

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко  відрізняють її від сучасного  мистецтва і певною мірою ускладнюють  розуміння. Персонажі античних міфів повністю олюднені, а міфотворчість розвивається головним чином у формі розповідей про героїв. Богам відведена центральна роль лише в деяких спеціальних видах міфів - космогоніях - міфах про походження світу, та теогоніях - міфах про походження богів. Ще однією особливістю античної міфології є те, що міфи позбавлені розумування. Разом з тим і примітивніші форми міфологічних уявлень не вмирали, переходячи у фольклорні жанри - казки чи байки.

Найдавніші  форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв’язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва «література» щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з’являється такий «книжний» жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Антична література була тісно пов’язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв’язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні «оперні» вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз’єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів). [11, с. 27]

Надзвичайна поширеність віршової форми буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає «роман» як зразок прозового жанру.

Традиційність античної літератури була наслідком  загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення VІ-V століття до н.е. В інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація «героїчних» часів), а доба великих держав – за добою полісною (звідси – ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація «борців з свободу» Демосфена і Ціцерона у добу Імперії).

Система літератури здавалась незмінною, і поети  наступних поколінь намагались йти  шляхом попередніх. У кожного жанру  був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер – для епосу, Архілох – для ямбу, Піндар або Анакреонт – для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Евріпід – для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.

З традиційності  випливає і строга система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. Жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути. [29, с. 42]

Жанри поділялись на більш давні і більш нові (епос і трагедія – ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи аттична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і більш низькі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії («Буколіки») через дидактичний епос («Георгіки») до героїчного епосу («Енеїда») явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від «нижчих» жанрів до «вищих». Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.

Система стилів в античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим – високий стиль, що формувався штучно. Засоби формування високого стилю були розроблені риторикою: серед них розрізнялись відбір слів, поєднання слів та стилістичні фігури (метафори, метонімії тощо). Наприклад, вчення про відбір слів рекомендувало уникати слів, які не вживались у попередніх зразках високих жанрів. Вчення про поєднання слів рекомендувало переставляти слова і членувати фрази для досягнення ритмічного благозвучності.

1.3. Виникнення  і розвиток риторики у Стародавній  Греції

Розвиток суспільного  життя давніх греків, в якому неабияку роль відігравав духовно-культурний пошук, зумовив загальний інтерес до вишукано сформульованої думки, добірного слова. Особливо це стосується колиски демократії – Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії.

У середині V ст. до н.е. у Греції виникає так звана софістика (уміння хитромудре сперечатися). Давньогрецьке слово "софіст" означало спочатку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. до н.е. софістами стали називати вчителів філософії, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки, використовуючи й неправильні форми висновків тощо.

Саме софісти, які вправно  видавали чорне за біле, коли вигідно, й стали засновниками риторики. Від  скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судових промов. [32, с. 47]

Справжнім реформатором риторики став Арістотель (IV ст. до н.е.), який написав  спеціальний твір "Риторика" (у  трьох книгах) – перше наукове обґрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Арістотелем, риторика – це "здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета". У цій праці знайшли своє обґрунтування загальні принципи риторики;  особистість оратора, специфіка його аудиторії;  техніка, спосіб висловлювання думки ритора;  правдоподібність як основна умова викладу подій.

Арістотель вперше відокремив поетику від риторики, встановивши  відмінність між поетично-образним словом і словом риторичним. Він  стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти справедливості. Таким чином теорія красномовства формувалась як нормативна; риторична школа навчала правил пристосування до ситуацій, а не сліпого наслідування прийомів.

В епоху класичної грецької культури (друга половина V-IV ст. до н.е.) ораторство у Греції сягає своєї вершини. Афінська республіка в порівняно короткий період часу породила велике число ораторів і вчителів красномовства, неперевершених в наступні часи: Антифон, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Гіперід, Демосфен та багато інших.

Лісію приписувалося в стародавності до 400 промов, але до нас дійшло тільки 34, причому не усі з них справжні. Переважна більшість збережених відносяться до жанру судових, але в збірнику є і політичні, і навіть урочисті промови – наприклад, надгробне слово над тілами воїнів, що упали в Коринфскій війні 395-386 років. Характерні риси стилю Лісія чітко відзначаються древніми критиками. Виклад його простий, логічно і виразно, фрази короткі і побудовані симетрично, ораторські прийоми вишукані і витончені. Лісій заклав основу жанру судової мови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самій аргументації – наступні покоління ораторів багато в чому йому випливали. Особливо великі його заслуги в створенні літературної мови аттичної прози. Ми не знайдемо в нього ні архаїзмів, ні заплутаних оборотів, наступні критики (Діонісій Галікарнаський) визнавали, що ніхто згодом не перевершив Лісія в чистоті аттичної мови. Живим і наочним розповідь оратора робить окреслення характеру (етопея) – причому не тільки характерів зображуваних людей, але і характеру людини, що говорить.

У Ісея було 50 промов, втім відомо лише 12. Усі вони торкаються справ  щодо спадку. Судові процеси щодо розподілу  спадку були головною спеціалізацією Ісея. Його промови відрізняються суворою точністю показань, викликають інтерес для характеристики економічного життя та сімейних стосунків. Ісей удосконалив техніку ораторських доказів. Проте за витонченістю промови та пластичності створюваних образів він значно поступається Лісію. [16, с. 35]

Стиль Демосфена надзвичайно  експресивний: він починає з так  званої гноми (моральної сентенції), яку розвиває на конкретних прикладах, в гроні метафор, антитез, риторичних питань (зокрема, часто використовується фігура замовчування – висновок мають зробити самі слухачі); тут фігурують звертання до богів, діалоги з уявними противниками тощо.

У творах знаменитих ораторів аттична проза вперше досягла  остаточного розвитку і з половини IV століття до н.е. піднялася на висоту літературної мови всіх еллінів.

1.4. Проза в V-IV ст. до н.е.

Становлення прозових жанрів різноманітне й пов'язане з глибокими змінами в суспільно-політичному, економічному житті суспільства. Розвиваються виробництво, торгівля, ремесла, збагачуються наукові знання, освоюються нові землі, ускладнюється державна структура, розширюється законодавча база, переживає кризу багато в чому наївне міфологічне світогляд. Опис нововідкритих земель, географічні та етнографічні відомості, формулювання наукових даних і законів і т.д. - все це отримувало втілення засобами прозового, а не поетичного тексту. Час виникнення писемності в Греції точно невідомий. Зародження ж прози відносять до VI ст. до н.е.

Художня проза  веде свою генеалогію від публічних  промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з'являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов'язаний той ключовий, «поворотний» момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись як мистецтво (в античному розумінні цього слова). Відбувається це орієнтовно у V-IV століттях до нашої ери в Афінах. [26, с. 56]

Коли мова йде  про сучасну прозу, то в ній  досить виразно розмежовуються стилі  художні від наукових, газетних або  публіцистичних. У Стародавній Греції, на ранніх етапах, спостерігався своєрідний синкретизм: наука і мистецтво не були чітко один від одного відокремлені. Навпаки, вони являли єдиний процес освоєння і пізнання світу. Вчені, професійні оратори, історики, філософи бачили світ очима художників, у фарбах, в живих чуттєво-наочних образах. Їх стиль викладу відрізнявся не тільки точністю, прозорістю, а й художністю, естетичну цінність.

Поряд з театром, трагедією і комедією, класичний  період відзначений і злетом прози. Вона також отримала розвиток, перш за все, в Афінах, в Аттиці. Її часто називають аттичною прозою, підкреслюючи тим самим її високий естетичний рівень.

Вона представлена ​​трьома головними напрямами: красномовство, або ораторська проза; історіографія; філософія. Видатні історики Геродот, Фукідід, Ксенофонт, великі філософи Платон і Арістотель, чудові майстри ораторського мистецтва, перш за все, Демосфен - не тільки вчені, мислителі, політичні діячі, а й художники слова. У цьому позначилася загальна риса давніх еллінів, які прагнули привносити в будь-яку область творчої роботи, в тому числі і наукову, красу, гармонію, естетичний початок.

Історична проза  виникла в VI ст. до н.е., її батьківщиною була провінція Іонія у Малій  Азії. На перших порах вона була представлена ​​двома жанровими різновидами, місцевими хроніками і записами географічного характеру, що стосуються нововідкритих земель і місцевостей.  Надалі історична проза немов би взяла на себе функцію епосу, будучи присвячена подіям минулого, які мали важливе загальнонародне, загальнодержавне значення. Найважливіші події знайшли відображення в працях видатних істориків: греко-перські війни - у Геродота; Пелопоннеська війна - у Фукідіда; політична боротьба на Сході, війни Спарти з Фівами - у Ксенофонта. [21, с. 38]

«Історія»  Фукідіда складається з 8 книг, у них викладено події Пелопоннеської війни з 431 до н.е. по 411 до н.е. Протягом двадцяти років він займався збиранням матеріалу для своєї історичної праці.

Своєю головною задачею Фукідід зробив відшукання істини, а методи, якими він це робить, дають підставу вважати його попередником сучасної історичної науки. На відміну від Геродота, Фукідід надає великого значення критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу на причини і приводи подій. Раціоналізм Фукідіда виключає безпосереднє втручання божественних сил в історичні події, хоча він не відкидає існування богів. За своїми політичними поглядами Фукідід – прихильник помірної, розумно упорядкованої влади. Високо оцінював помірно-олігархічне правління в Афінах, вважаючи, що це приклад розумного сполучення олігархічних і демократичних елементів. У цілому його виклад відрізняється високим ступенем об'єктивності.

Фукідід не обмежився  ретельною і докладною характеристикою  воєнних дій. Він дав також  опис внутрішнього життя воюючих  сторін, у тому числі взаємин демократичних  і олігархічних угруповань і їхніх сутичок, змін у політичному ладі у ході війни як в Афінах, так і в Спарті. Надавав першорядного значення об'єктивним історичним факторам, не тільки політичним, а й економічним.

Текст Фукідіда, написаний на аттичному діалекті, стислий, без зайвих прикрас. Часто зустрічаються абстрактні поняття, виражені прикметником або дієприкметником з артиклем середнього роду. Фукідід схильний до протиставлень, однак заради симетричної фрази ніколи не відхиляється від ходу оповідання. Іноді Фукідід забирає слова з їх законного місця, немов для того, щоб заскочити читача зненацька, або змінює конструкцію речення. Результат буває часом різким, але ніколи не виявляється грубим. Проза Фукідіда – це прекрасно налагоджений інструмент гострого аналітичного розуму.

Оповідання  пересипане промовами, коли контекст виправдує  їхню появу. Проза цих промов складна, місцями навіть незрозуміла. Фукідід  не міг у точності передати усе, що говорилося афінськими і спартанськими воєначальниками, він і не ставив перед собою такого завдання. Він передає думки діячів у своїй власній манері, а в тих випадках, коли немає можливості удатися до записів або пам'яті, сам складає промову, відповідно випадку. Ці промови вносять у чисто оповідальну працю драматичні ефекти.

Фукідід установив  собі дуже суворі правила добору матеріалу, і іноді вони примушували його опустити події, які сучасний історик  не могли би залишити осторонь, не викликаючи на себе дорікань. Так, він згадує, що Гіпербол піддався остракізму лише тоді, коли описує смерть цього демагога на Самосі в 411 до н.е., і жодним словом не згадує про хитромудрий хід, яким Алківіад домігся вигнання цього політика, в той час коли Гіпербол сам прагнув вигнання Алківіада. Фукідід не розглядає спеціально економічних проблем, хоча вкладає у вуста Перікла перелік ресурсів, на які могли розраховувати афіняни до початку війни, доводячи таким чином, що в той момент вони були вправі розраховувати на остаточну перемогу. Перікл не міг передбачати мору, після якого афінянам залишалося сподіватися в кращому випадку на нічийний результат.

Не завжди Фукідід  приховує свої упередження. Клеона він ненавидів як демагога, а Перікловою міццю захоплювався. Однак до Клеона Фукідід несправедливий. Стратегія, якої притримувався Клеон, досить схожа з рекомендованою Періклом, але Фукідід цього немов не помічає. Утім, потрактування Клеона – виняток, що, безсумнівно, виникає внаслідок аристократичного презирства до вульгарності і дурних манер, а не з заздрості або злості.

Фукідід став одним  з перших грецьких істориків, який побачив  у соціальній боротьбі важливий фактор розвитку грецьких полісів. Він також з надзвичайною виразністю показав, які численні нещастя несе із собою війна. Своєю «Історією» він немов закликав греків до мирного об'єднання. [17, с. 27]

Фукідід вважається найбільшим істориком стародавності, що залишив яскравий і достовірний  опис одного з найбільших подій в  історії Стародавньої Греції. Його твір вважається вершиною античної історіографії.

Фукідід у своїй «Історії» значне місце приділяє промовам історичних осіб, які являють собою звичайно його власні композиції. Ксенофонт намагається наслідувати його з цього погляду. Ці факти свідчать про ту культуру усного виразного слова, що характерна для життя афінського суспільства V-IV віків. Промови філософів і політичних діячів записувались: поруч із згаданими раніше істориками вельми важливу частину грецької прози V-IV віків становлять твори ораторів: Лісія (459-379 рр. до н.е.), Ісократа (436-338 рр. до н.е.), що вславився, між іншим, урочистою промовою на честь Афін з прикінцевим закликом еллінських держав до згоди й єднання (назва цієї промови панегірик, тобто промова, виголошена на святкових зборах, зробилась загальним словом), Есхіна (389-314 рр. до н.е.) і, особливо, Демосфена (384- 322 рр. до н.е.), останнього борця за афінську самостійність проти загрози македонського поневолення (промови його, направлені проти македонського царя Філіпа, стали зразком сильного викривного слова; ще в старовину їх називали загальним ім'ям - «філіппіки»).