Аналіз дослідження особистісної сфери студентів та особливостей їх комунікативності

ЗМІСТ

стр.

ВСТУП _________________________________________________3

РОЗДІЛ І. Спілкування  як вид людської діяльності.

1. Комунікативність як багатоаспектне явище._____________6

2.        Особистісні детермінанти формування комунікативних здібностей студентів.____________________________________11

3. Правильне передавання інформації як запорука      продуктивної комунікативної діяльності._______________15

ВИСНОВКИ до розділу І___________________________________18

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз дослідження  особистісної сфери студентів та             особливостей їх комунікативності.

2.1.       Результат  проведення діагностик на комунікативну установку (В.В.Бойко) і “Тест опитувальник комунікативно-організаторських здібностей (КОЗ)”.__________________19

2.2       Рекомендації  щодо формування та розвитку  комунікативних здібностей у  студентів.______________________________26

ВИСНОВКИ до розділу ІІ.__________________________________29

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ.___________________________________31

         СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ________________________33

         ДОДАТКИ_______________________________________________36

ВСТУП

Сучасний етап розвитку суспільства  передбачає тісне міжособистісне спілкування.  Спілкування є невід’ємним аспектом існування людини, важливою передумовою  формування її як соціальної істоти, взаємодії  з різноманітними спільнотами, а  також необхідною умовою існування  суспільства. У процесі спілкування  відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва  взаємодія індивідів, досягається  злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості й солідарності. Вони необхідні в колективній діяльності, оскільки становлять культурно-комунікативну  основу соціального життя суспільства. Систему комунікативних знань, умінь і навичок можливо сформувати лише на основі комунікативних здібностей.

 Існує міжособистісна, групова, міжкультурна та масова  комунікація. Як складова людської діяльності, спілкування постає в працях Б.Г.Ананьєва і О.О.Лєонтьєва. Зокрема спілкування, як процес обміну думками і переживаннями, досліджували такі психологи, як: Л.С.Виготський і С.Л.Рубінштейн. Такі психологи, як О.Д.Урсун і Л.О.Рєзніков вивчали спілкування, характеризуючи його як  специфічну соціальну форму інформаційного зв’язку.

Дослідження комунікативних здібностей в психології розвивається в різних напрямках, зокрема таких, як психолінгвістика, лінгвокультурологія, нейролінгвістична психологія та ін. Питанням розвитку комунікативних здібностей займалися: А.В.Батаршев, Г.С.Васильєв, Н.Р.Вітюк, В.В.Гаркуша, А.А.Кідрон, С.Д.Максименко, Р.С.Нємов, К.Роджерс. Та все ж у педагогічній психології недостатньо вивченою є проблема психологічних механізмів досягнення високого рівня когнітивно-комунікативних здібностей. Комунікативні здібності  є складовою комунікативної діяльності і являють собою важливий компонент у психічній діяльності особистості. Вони найширше використовуються у діяльності, яка пов’язана з необхідністю спілкування, з організацією колективної роботи. Добре розвинуті комунікативні здібності, вміння чітко, лаконічно і влучно висловлювати свої думки є ключовими характеристиками професіоналізму.

Досягти поставленої мети в спілкуванні допомагають спеціальні наукові знання в галузі психології спілкування й опанування відповідними уміннями та навичками.

Основними ознаками комунікативно якісного мовлення є його правильність, логічність, доцільність, точність, виразність, ясність, етичність, естетичність.

Правильність мовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови і вміння ними користуватись.

Актуальність  проблеми розвитку комунікативності, яка постала в психології й лінгвістиці досить давно важко переоцінити. Враховуючи та приділяючи увагу різним аспектам комунікативності, розроблялися методики щодо її розвитку та вдосконалення. Зокрема приділяється увага розробкам психологів-нейролінгвістів, таких як Роберт Б.Ділц, Гаррі Олдер, Беріл Хезер та ін.

Актуальним на сьогодні залишається  питання про дослідження дії  методів нейролінгвістичної психології на формування комунікативних здібностей та здатності за допомогою мовлення впливати на слухача і навіть маніпулювати його діями.

Мета дослідження: визначити рівень розвитку комунікативних здібностей студентів педагогічного ВУЗу з метою їх подальшого вдосконалення в процесі міжособистісного спілкування.

Завдання:

1. Проаналізувати психологічну, лінгвістичну та нейролінгвістичну літературу і вивчити проблему розвитку комунікативних здібностей.
2. За допомогою емпіричних досліджень особистісної сфери студентів виявити найбільш проблемні аспекти в спілкуванні, знайти шляхи підвищення загального рівня комунікації та розвитку в особистості якостей, яких вона бракує.
3. Розробити рекомендації на основі використання методів нейролінгвістичного програмування щодо оптимальних шляхів вдосконалення комунікативних навичок в студентів різних спеціальностей.

Об’єктом дослідження  виступає комунікативна сфера студентів філологічної та технічної спеціальності.

Предмет дослідження –  особливості мовної комунікативності студентів-філологів та студентів технічної спеціальності.

Методи і методики: Для  виявлення відмінностей в комунікативних здібностях студентів різних спеціальностей доцільно провести ряд діагностик, зокрема “Тест опитувальник комунікативно-організаторських здібностей (КОЗ)”, а також використати методику В.В. Бойко для діагностики комунікативної установки кожного з досліджуваних. На основі власних спостережень і бесід, зокрема, використовуючи питання Добрович А.А. “Спілкування: наука і мистецтво”, зробити висновки про чинники, які зумовлюють відмінності в спілкуванні студентів-філологів та студентів інших спеціальностей.

Структура роботи: Робота складається зі вступу, змісту, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ І. Спілкування як вид людської діяльності.

1.1 Комунікативність як  багатоаспектне явище.

Комунікативність включає  в себе багато аспектів, які є  її невід’ємними компонентами. Протягом життя кожен із нас постійно контактує, спілкується з різними людьми. Як стверджує Кайдалова Л.Г, потреба у спілкуванні зумовлена необхідністю взаємодіяти в процесі навчання, спільної діяльності, вирішенні будь-яких повсякденних питань. [10, с.7].

Щоб розглянути комунікативність як соціальний феномен, звернемось спочатку до визначення самого поняття.

Комунікативність (від лат. communicatio — «зв'язок», «повідомлення») — сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийому, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації. Таке визначення комунікативності нам дає Бацевич Ф.С.[2, c.30].

Рівень комунікативності може бути високим, середнім та низьким. Він визначається якістю розвитку комунікативних здібностей і вмінням їх використовувати під час спілкування. Таким чином, чим більше розвинені комунікативні здібності, тим вищий рівень комунікативності людини.

Комунікативні здібності  є складовою комунікативної діяльності і являють собою важливий компонент у психічній діяльності особистості.

Щодо виокремлення комунікативних здібностей за функціями у процесі  спілкування, слід зазначити, що не існує  одностайної думки науковців  стосовно розподілу та класифікації здібностей з даним параметром. Наприклад, Я.І.Шкурко акцентує увагу, передусім, на функціях у спілкуванні як виду діяльності. Так, під комунікативними  здібностями він розуміє “готовність ефективно діяти в майбутніх імовірних життєвих обставинах, проблематичних ситуаціях”, “прогнозування умов, змісту й характеру майбутньої діяльності”, “формування поведінкових програм адаптивного характеру” тощо. [30].

Вчені, які займалися проблемою  комунікативних здібностей особистості (Н.В.Кузьміна, О.О.Леонтьєв, С.Д.Максименко, Р.С.Нємов, Л.Е.Орбан, Лембрик, С.Л.Рубінштейн та ін.), визнають поділ комунікативних здібностей на загальні й спеціальні. Ми також вважаємо, що більш доцільним є поділ комунікативних здібностей на загальні та спеціальні, адже саме він висвітлює специфіку певного виду професійної діяльності, яким займається дана особистість.

При цьому під загальними здібностями розуміється система  індивідуально-психологічних властивостей особистості, що забезпечує продуктивність в оволодінні знаннями, вміннями та навичками за умов здійснення різних видів діяльності, а також стимулює життєдіяльність людини в цілому. Спеціальні здібності визначаються як система властивостей особистості, що допомагає їй досягти високих  результатів у певній спеціальній  області діяльності, наприклад, музичній, літературній, образотворчій, сценічній, математичній, спортивній тощо. 

В.Д.Шадриков дотримується думки, що існують лише загальні здібності, а вони, в свою чергу, поділяються на підвиди відповідно до різних видів діяльності людини, зокрема професійної (мнемічні, перцептивні, пізнавальні та ін.). Розвиваючи положення С.Л.Рубінштейна про здібності як систему узагальнених психічних діяльностей, В.Д.Шадриков трактує здібності як функціональну систему, до складу якої входять окремі психічні процеси, що, у свою чергу, мають індивідуальний ступінь вираженості, який виявляється в успішності та якісній своєрідності опанування й реалізації суб’єктом певної діяльності [19, c.177].

В.Л.Дранков та А.В.Дранков зазначають, що існують загальні здібності, необхідні для всіх сфер спілкування (наприклад, порядність, толерантність, доброзичливість, ввічливість, товариськість, відвертість, уважність та ін.). Спеціальними, на думку вчених, є комунікативні здібності, розвиток яких має забезпечити суб’єкту потребу спілкуватися в різних сферах життєдіяльності.[9].

Для побудови правильного  поняття про комунікативність слід звернутись до визначення найголовнішого процесу, процесу спілкування, в якому власне реалізуються комунікативні здібності. Основним компонентом комунікативних здібностей є спілкування в найрізноманітніших його проявах.

Спілкування – це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності і містить обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини.

Так як спілкування - це мовленнєва діяльність, а мовленнєва діяльність в свою чергу належить до внутрішньої, творчої, когнітивно-психічної, з різною мірою конструктивності, то саме воно зберігає загальну структура людської діяльності[2, с.32].

Без спілкування людина не здатна не лише психологічно розвиватися, але й просто забезпечувати своє існування.[10, с.8].

Спілкування це організований  процес і тому має зміст, мету та засоби.

Зміст спілкування – інформація, яка в міжособистісних контактах передається від однієї людини до іншої. [10, с. 7].

Мовне спілкування людей  є змістовим. Позачасове, вічне й  миттєве, загальне й індивідуальне, абстрактне і конкретне, раціональне  й емоційне, власне інформативне  і спонукальне – усі можливі  види змісту доступні мові. “Мова – це здатність сказати все”, - зазначав французький лінгвіст Андре Мартіне. [2, c.30-31].

Мета спілкування – це обмін інформацією, думками та індивідуальним досвідом.

Засоби спілкування – шляхи передачі інформації. Інформація може передаватись за допомогою органів чуття, мови та інших знакових систем. [10, с.7].

Розглянувши структуру спілкування, слід звернути увагу на види спілкування, якими користуються студенти у повсякденній комунікації. Найважливіші види спілкування – вербальне і невербальне. Вербальне (словесне) спілкування є одним із головних засобів людського спілкування, яке відбувається за допомогою мови (усної чи письмової). Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розуміють одне одного і взаємодіють.

Невербальне спілкування відбувається мимовільно, за допомогою міміки, жестів, поз, інтонації. Невербальні засоби передавання інформації людина засвоює раніше, ніж вербальні. [10, с. 7].

Невербальне спілкування  не припускає використання звукової мови, природної мови як засобу спілкування. Як стверджує Ліфрєва Н., саме по собі невербальне спілкування сприяє розвитку й удосконаленню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого вона стає більш здатною до міжособистісних контактів і відкриває для себе можливості розвитку. [12].

На перший погляд може здатися, що невербальні засоби не такі важливі, як словесні. Але це не так. А.Піз в своїй книзі “Язык телодвижений» наводить дані, отримані. А.Мейерабіаном, згідно яким передача інформації здійснюється за рахунок вербальних засобів, тільки слів на 7%, звукових засобів, (враховуючи тон голосу, інтонації звуку) – на 38%, а за рахунок невербальних засобів – на 55%.[1].

В соціально-психологічних  дослідженнях розроблені різні класифікації невербальних засобів спілкування, до яких відносять всі рухи тіла, інтонаційні характеристики та голос, просторову організацію спілкування.

Якщо говорити про психологічні чинники, які впливають на комунікативний процес, вважаємо за потрібне приділити  увагу інтонації, так як в процесі  вербального спілкування її використовують найчастіше, як допоміжний невербальний компонент.

Відомо, що мовлення саме по собі багате та різноманітне явище, яке  вирізняється широкою гамою емоційно-експресивних відтінків і характеризується постійною  зміною мелодії. Легко помітити, що емоційний діапазон мовлення будь-якої людини, навіть досить стриманої, досить широкий. Провідну роль  в передачі емоційно-модального змісту і ставлення до предмету висловлювання належить саме інтонації, а не лексичним чи синтаксичним засобам мови, стверджує у своїй статті Курнікова Н. Роль інтонації, пов’язана зі зміною сенсу висловлювання, усвідомлюється всіма мовцями.[11,  с. 223].

Ми вважаємо, що велике значення в практиці спілкування відіграє інтонування тих чи інших слів, фраз, виразів адресанта. Таким чином, озвучування може надавати різні  контексти фразам, які промовляє  адресант.

На нашу думку, слід також  приділити увагу комунікативним законам і правилам спілкування, тому що саме вони будуть основою для  розробки рекомендацій студентам щодо їх успішної комунікативної діяльності.

У комунікації, як і в системі  мови, діють певні закони. Вони пов’язані  із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників  спілкування, їх соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, з  плином часу можуть змінюватися, мають  національну специфіку.

Комунікативні закони –  найзагальніші нежорсткі тенденції, які наявні у всіх типах групового  і масового спілкування. Реалізуються вони незалежно від того, хто конкретно  спілкується, з якою метою і в  якій ситуації.

Крім комунікативних законів (загальних законів), у спілкуванні  людей з участю мови діють також  правила спілкування. Їх слід розрізняти, оскільки вони є виявом особливостей процесу комунікації, які повторюються, але значною мірою залежать від  конкретних складових та умов спілкування (психологічних станів учасників, конкретної ситуації, тематики тощо).

Правила спілкування –  рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й  віддзеркалюють комунікативні традиціі певного етносу. Вони засвоюються шляхом наслідування і навчання й реалізуються в спілкуванні переважно автоматично.

Отже, знання комунікативних законів та вміння використовувати  їх, а якщо необхідно – протистояти  їм – важлива складова комунікативної компетенції кожної освіченої людини.[2, с. 37-42].

1.2 Особистісні детермінанти  формування комунікативних здібностей  студентів.

С. Л. Рубінштейн зазначає, що здібність є «сукупністю певних психічних властивостей та якостей, що потрібні для успішного виконання певної діяльності, і які детермінуються особливостями цієї діяльності та вимогами, які вона висуває» [15, с. 535].

Ми вважаємо за потрібне ознайомитись з особливостями розвитку деяких когнітивних процесів у студентські  роки, так як рівень розвитку цих  процесів є детермінантою якості комунікативності.

Традиційно наука, яка  досліджує проблеми мозкової організації  мовленнєвої діяльності, називається  терміном нейролінгвістика. Цей термін ввів відомий російський психолог і  нейрофізіолог Олександр Романович  Лурія.

За Сєдовим, механізми мовлення співвідносяться з механізмами свідомості, а процеси протікання мовлення нерозривно пов’язані з когнітивними процесами, які лежать в основі мислення. [16, с.4-5].

Накопичення знань про  розвиток когнітивних процесів у  студентські роки має чималу наукову  цінність.

Так як мислення нерозривно пов’язане з мовленням, перейдемо до розгляду досліджень розвитку мислення студентів, що мали місце в галузі психології вищої школи. Результати деяких робіт говорять на користь обумовленості розвитку видів та поява типів мислення залежно від профілю факультету. За даними Л.А. Баранової та Л.Н. Борисової на філологічних факультетах домінує вербальне мислення, на фізико-математичних домінує абстрактно-логічне мислення, а на факультетах мистецтв – образне мислення[4, с. 99-100].

Відомо, що культура мовлення кожної особистості залежить від  багатьох чинників, і насамперед, від  логічності мислення та міркувань, як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи міркування, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлення.

Говорячи про особистісні  детермінанти сформованості комунікативних здібностей студентів, слід звернути увагу  на типологію особистості. Спостерігаючи за людьми ми помічаємо їх неповторність та індивідуальність. Ці індивідуальні відмінності зумовлені темпераментом.

Темперамент (лат. tempere - змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини — її темп, швидкість, ритм, інтенсивність (С.Д.Максименко).

Темперамент проявляється у  людини в різних обставинах і забарвлює  всі психічні прояви особистості(емоції, мислення, вольові прояви):як вона говорить, як спілкується, сміється, плаче, працює, відпочиває. Властивості темпераменту більш стійкі та постійні порівняно  з іншими психологічними особливостями  людини.

Ставлення до самого себе також  відіграє велику роль у спілкуванні. Воно виявляється в самооцінці дій  особистості.Об’єктивна самооцінка - це одна з умов саморозвитку особистості,яка  допомагає виробляти такі риси характеру,як скромність,принциповість,самодисципліна.[10, с.26].

У нашому подальшому досліджені ми звернемо особливу увагу на залежність комунікативності від темпераменту особистості, а також від рис характеру і самооцінки комуніканта.

Максименко С.Д. зазначає, що найбільший вплив на спілкування має комунікативна установка комуніканта, яка в нього сформувалась. У класичному варіанті установки людини - це первинна неусвідомлювана реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і розв'язує завдання.

Отже, основною умовою створення актуальної установки є: а) потреби, б) ситуації і в) процес вдоволення потреби або вирішення завдання. У разі виникнення одних і тих самих умов установка спроможна закріплюватися, і тоді створюється фіксована установка, яка звільняє свідомість людини від прийняття рішення діяти так, а не інакше.

Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції діяльності:

• по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований процес здійснення дій, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у безперервно змінних умовах діяльності;
• по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від необхідності приймати рішення і довільно контролювати дії в стандартних і відомих умовах;
• по-третє, установка може стати фактором, що обумовлює інертність, задубілість, скутість дій, призводить до труднощів у пристосуванні до нових умов виконання діяльності, у нашому випадку – в спілкуванні. [27].

Спираючись на результати емпіричного дослідження студентів-психологів, які проводила Низовець О.А.[24], ми бачимо також, що рівень розвитку комунікативних здібностей залежить від місця в ієрархії когнітивного, поведінкового і емоційного компоненту в спілкуванні студентів.

Особистісними детермінантами високого рівня розвитку комунікативних здібностей виступає комплекс відносно стійких особистісних характеристик, наявність яких дозволяє  легко  і активно вступати у взаємодію, будувати якісні стосунки. Структура  комунікативної компетентності студентів цієї групи має такий вигляд: поведінковий компонент займає першу значущу позицію, другу – когнітивний, третю – емоційний.

Структура комунікативної компетентності студентів з середнім рівнем розвитку комунікативних здібностей має наступний  вигляд: першу значущу позицію  займає когнітивний компонент, другу  – поведінковий, третю – емоційний. Дослідження показує, що ці студенти орієнтуються, перш за все, на уявлення про якісний комунікативний процес, розуміють які навички та вміння слід розвивати, щоб оволодіти майстерністю спілкування. На їхню думку, важливим є  наявність специфічних особистісних властивостей, таких як тактовність, доброзичливість, гуманізм, співчуття, самоконтроль.

У конфліктних ситуаціях  студенти з середнім рівнем розвитку комунікативної компетентності схильні  проявляти домінантний стиль  поведінки. Якщо вони впевнені у своїх  знаннях та можливостях, то активно  захищають свою точку зору. Акцентуючись на проблемі, що викликала конфлікт чи напруження у стосунках, вони схиляються до пошуку винних та виправдання власних  дій. Можливо, агресивні поведінкові  реакції носять захисний характер і  спрямовані на конструктивне вирішення  проблеми. [24].

У студентів з низьким  рівнем розвитку комунікативних здібностей структура комунікативної компетентності має такий вигляд: першу значущу  позицію займає емоційний компонент, другу – поведінковий, третю –  когнітивний. У спілкуванні вони демонструють емоційну незрілість, нестриманість  та мінливість емоційних реакцій. Процес комунікації викликає у них слабку зацікавленість і дискомфорт, вони майже ніколи не починають спілкування  першими і можуть відповісти взаємністю лише за умови чіткого розуміння  теми бесіди та наявності певної інформації про предмет спілкування. В іншому випадку, невпевненість у своїх  знаннях призводить до того, що вони відмовчуються таки чином намагаючись  уникнути помилок у спілкуванні.

 Студенти з низьким рівнем розвитку комунікативної компетентності демонструють також високі показники особистісної тривожності. [13].

Так як когнітивний компонент  є досить важливим, є підстави вважати, що на філологічному та технічному факультетах комунікативність студентів має свої специфічні ознаки. Припущення здійснено на основі даних про тип домінуючого мислення, яке безпосередньо впливає на стиль мовлення.

1.3 Правильне передавання  інформації як запорука продуктивної  комунікативної діяльності.

Однією з характеристик  нашого суспільства є те, що ми не маємо належної підготовки у вираженні  своїх думок і почуттів таким  чином, щоб існувало якомога менше  можливостей для непорозуміння. Джонсон Д. вважає, що переживати емоції і виражати їх іншій особі – це не лише велике джерело радості, а й необхідна складова вашого нормального психологічного самопочуття. Точне і адекватне вираження почуттів – це один з найскладніших аспектів установлення й підтримки ваших стосунків з іншими людьми. [7,с.122-124].

Саме тому, точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Як говорить Мацько Л.І., ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови. [28].

Одна з найчастіших  причин труднощів у встановленні ті підтримці добрих відносин є невміння передавати свої почуття іншим людям. У стосунках виникають проблеми не тому, що ми маємо якісь почуття, а тому, що неможливо передати наші почуття так, щоб це зміцнило наші стосунки.

Як нам вже відомо, існує  два способи передачі інформації та вираження почуттів: вербальний і невербальний. Якщо ви хочете ясно щось передати співрозмовнику, то невербальні  й вербальні прояви почуттів повинні  узгоджуватись між собою або збігатись. Багато труднощів у спілкуванні виникає через те, що співбесідникові даються суперечливі повідомлення: одні почуття виражаються словами, інші – засвідчуються вчинками, ще інші емоції передаються невербально. Щоб установити й підтримувати будь-які стосунки, ви повинні обов’язково повідомляти про свої почуття виразно й точно. Якщо ви передаєте свої почуття командами, запитаннями, звинуваченнями чи осудом, ви можете збити з пантелику людину, з якою ви взаємодієте. [7, с.128-132].

Дуже важливою в спілкуванні, на нашу думку, є аргументація своїх  думок, дій та вчинків. Розглядаючи  проблему співвідношення мислення і  мови, аргументація – це той процес, в якому їхні взаємовідносини  розкриваються в найбільш повному  обсязі.

Аргументація представляє  собою основний засіб розвитку обумовленого соціального бачення і більш  широко – моделей обумовленої  соціальної поведінки. Вона розглядається, зокрема в праці Цепцова В.А., не тільки як виражений в мові спосіб міркування, а й як екстеорізація структурно організованої причинно-наслідкової моделі свідомості, яка сформувалась в процесі соціокультурної адаптації суб’єкта.

Аргументація, доказ –  як альтернатива примусу або наказу – є невід’ємними і суттєвими характеристиками суспільства, яке живе в умовах пластичних та мінливих конвенціональних норм і правил. Таким чином, якщо мова – це засіб спілкування, то аргументація – розкрита в мові проекція зв’язків, яка об’єднує в одне ціле внутрішній світ суб’єкта. [18, с.81].

Відомо, що мовлення виступає не лише засобом передавання інформації, а є також важливим засобом  емоційного впливу, який стимулює або  гальмує дію певного члена  групи. Нажаль, не завжди нам вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Уточнення може призвести до зворотного результату. Чим менше людина впевнена в собі, тим важче їй розкрити головне.

Зазвичай учасники процесу спілкування  знають, що мається на увазі в  тих чи інших контекстах. Щоб мати можливість спілкуватися грамотно, нам  потрібно використовувати стратегію  компетентності, для того, щоб ми могли спілкуватися з іншими людьми на різних підґрунтях. Бахман додає, що стратегія компетентності, яка виконує основну функцію в прийнятті остаточного рішення, має регулююче значення для процесу спілкування. Це можна побачити на наступному малюнку. (Додаток 1: Components Of Communicative Language Ability) [32].