Аналіз магнітних документів, їх перевагу перед іншими носіями інформації

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА БІЗНЕСУ

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

НА ТЕМУ

„МАГНІТНИЙ ДОКУМЕНТ:ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН,

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ”

 

 

 

 

                                                                                виконала

студентка групи ДМ-05

                                                                                                 Псарьова Альона 

                                                                                     Леонідівна

 

                                                                                                    Научний керівник:

                                                                                                        кандидат філологічних

                                                                         наук

              Турчак О.М.

 

 

 

Дніпропетровськ – 2007

ЗМІСТ

ВСТУП...…………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1.МАГНІТНИЙ ДОКУМЕНТ...........................................................................5

1.1 МАГНІТНА СТРІЧКА.....................................................................................5

1.2. МАГНІТНА КАРТА........................................................................................6

1.3. ГНУЧКИЙ МАГНІТНИЙ  ДИСК...................................................................6

1.4. ЖОРСТКИЙ МАГНІТНИЙ  ДИСК................................................................7

РОЗДІЛ 2.РОЗВИТОК МАГНІТНИХ ДОКУМЕНТІВ.................................................9

2.1ЕВОЛЮЦІЯ МАТЕРІАЛЬНИХ НОСІЇВ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ..............................................................................9

2.2 ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МАГНІТНИХ ДОКУМЕНТІВ..................................11

РОЗДІЛ 3.БІБЛІОГРІФІЧНИЙ ОПИС...........................................................................15

3.1. СКЛАДАННЯ БІБЛІОГРІФІЧНИХ  ОПИСІВ..............................................15

3.2. ЗВУКОВИХ МАТЕРІАЛІВ (ФОНОДОКУМЕНТІВ)......................................15

3.3. ВІЗУАЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ (КІНОФОТО ДОКУМЕНТІВ)...................17

3.3. ЕЛЕКТРОНИХ ДОКУМЕНТІВ.......................................................................18

ВИСНОВКИ.....................................................................................................................20

ЛІТЕРАТУРА...................................................................................................................21

АНОТАЦІЯ......................................................................................................................22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Інформація на магнітних документах записується шляхом зміни кінцевої намагніченості окремих участків магнітного шара носія.

На магнітний документ можливо записати музику з грампластинки, музичну або будь-яку іншу звукову передачу, почуту по радіоприймачу, телевізору. Виробляються також магнітні смужки, касети та диски з вже готовим записом текстової, графічної та іншої інформації.

Актуальність теми.  Розвиток науки  та  техніки  призвело  до  різкого  збільшення  об’ємів наукової, технічної, економічної та інших видів інформації. Спрощені   умови   зберігання   інформації   порівняно   з   паперовими документами, для яких потрібно обов’язково  дотримуватися  технічних  вимог. Особливою перевагою штучних носіїв інформації є здібність нести звукову мову, музику, рухове  та  об’ємне  зображення,  що  неможливо  на  паперовій основі. Так, бажання людства закарбувати,  зберегти,  передати  нинішнім  та майбутнім поколінням ту інформацію,  яка,  будучи  зафіксована  у  словесній формі, повністю або частково втрачає свою  специфіку  та  цінність,  сприяло винайденню магнітних документів, що вміщують  в  собі  зображальну, звукову  і/  або  зображально-звукову  інформацію,   що   відтворюється   за допомогою    спеціальних    технічних    засобів.

Мета дослідження. Здійснити комплексний аналіз магнітних документів, їх перевагу перед іншими носіями інформації. Ця курсова робота дозволить обгрунтувати значущість магнітних документів, швидкий доступ до інформації, якість відтворення та більш поширене подання інформації.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань׃

1).з’ясувати комплекс основних теоретичних питань, пов’язаних з вивченням магнітних носіїв інформації;

2).визначити перевагу  магнітних документів перед іншими  носіями інформації;

3).встановити значущість  магнітних документів у ХХІ  ст.;

4).визначити й схарактеризувати  розвиток магнітних документів;

5).здійснити класифікацію  магнітних документів, виділити при цьому основні поняття та їх спецефічні характеристики.

Об’єкт дослідження. Головною перевагою магнітних документів є комплексний  вплив  на  різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації, неминучої  при одноканальному  сприйнятті.   Вважається,  що   людина   володіє   стількома «мовами» мислення,  скільки  в  неї  є  органів  чуттів,  тому  найбільше  і найповніше  засвоєння  інформації   здійснюється   тоді,   коли   інформація одночасно поступає до всіх органів чуттів  та  забезпечує  емоційну  основу, ефект присутності при  відтворенні  інформації.

Предмет дослідження. На сьогоднішній  день,  доступними  та  популярними  у  використанні  є магнітні диски - носії інформації в вигляді диска з феромагнітним  покриттям для запису. До магнітних носіїв інформації відносять магнітну стрічку (МС), магнітну карту(МК), магнітний диск (МД) (жорсткий та гнучкий).

Наукова новизна курсової роботи. Носії  на  основі  полімерних  матеріалів,  таких,   як   мікрографічні документи в компактній формі на фото-, кіно-,  магнітній  стрічці,  оптичних та відео  дисках,  дозволяють  передавити  інформацію  у  часі  та  просторі якнайбільшими об’ємами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

МАГНІТНІ ДОКУМЕНТИ

 

1. МАГНІТНА СТРІЧКА

Магнітна стрічка(МС) – носій інформації у вигляді стрічки з гнучкої та прозорої плівки з феромагнітним покриттям. МС відтворює звукову або цифрову інформацію, закріплену електромагнітним способом. Застосовується в ЕОМ, аудіо- та відеотехніці. Магнітна стрічка як вид документа з’явилася вперше у 1965 р. (США) та застосовується у якості матеріала – носія звуку (голоса та звуки).

Якість запису на МС залежить від швидкості руху стрічки в аудіотехніці та відносно швидкості переміщення стрічки та магнітної голівки в відеотехніці: чим швидкість більша, тим вища якість. Крім магнітофонів, випускаються магнітофоні приставки, які використовуються для запису і відтворення звуку. Прослуховування відбувається за схемою׃ приставка – посилювач – акустична система.

Магнітні стрічки мають немагнітну основу з пластику, на поверхні якої нанесений шар феромагнітного матеріалу товщиною 5-20 мкм. Ширина стрічки 4, 8, 16 мм. Довжина, число магнітних доріжок на стрічці може бути різною. МС випускається намотаними на катушці або в касетах.

В ЕОМ магнітна стрічка являє собою вузьку пластикову стрічку з нанесеною на неї тонким шаром намагнічувану рідину для оперативного запису та архівного збереження значущих масивів інформації. Катушка з магнітними стрічками у сучасних ЕОМ конструктивно оформлюється у вигляді зміних касет – катріджів. У деяких випадках (наприклад, у домашніх ПЕОМ) використовуються також магнітофоні аудіокасети.

На сьогодні широкого використання набула цифрова аудіострічка (DAT) – магнітна стрічка з записом аудіоінформації (музичні твори, промови) у цифровій формі. Касети цифрових аудіострічок захищені від копіювання, невеликі розміром (у два рази менші за звичайні) та високою вмісткістю запису: тривалість відтворення з обох сторін 4 години. До початку 90-х років був створений DAT ємкістю до 2,5Гбайт для зипису комп’ютерної інформації. [3;425]

Цифрові аудіострічки були створено в Великобританії у 1987 році разом з пристроєм запису-відтворення, який має конструкцію, подібну відеомагнітофонам.

 

1.2. МАГНІТНА КАРТА

Магнітна карта(МК) – носій інформації у вигляді гнучкої пластини з магнітним покриттям.

МК представляє собою невелику пластмасову трьохшорову карту на поліефірній основі товщиною 12 мкм, на яку у вигляді окремих вузьких смуг накладають робочий магнітний шар товщиною 12-17 мкм, покритий потім захисним шаром з поліефірною плівкою товщиною 10-12 мкм.

Швидкість запису-читання (2х10 бит/сек) в 30-40 разів перевищує швидкість самих бистродіючих перфокартних пристроїв. Наявність захистної плівки застерігає карту від зносу, що забеспечує до 20 тисяч циклів запису та читання. Ємкість пам’яті однієї магнітної карти в 10 разів перевищує ємкість звичайної перфокарти.[3;428]

 

1.3. ГНУЧКИЙ МАГНІТНИЙ ДИСК

Гнучкий диск або дискета – це диск, виготовлений із пластини, покриту феромагнітним шаром. Гнучкі магнітні диски  широко  використовуються   для  запису  програм, тексту, результатів обробки розрахунків ЕОМ та ін.,  зручні  у  використанні та компактні. Гнучкий магнітний диск (floppy disk, diskette) широко використовується в ПЄОМ та являється зміним носієм інформаціі або програмного забезпечення. Він зберігається за межами комп’ютера і встановлюється за необхідністю. Частіше за все використовується для обміну даними. Складається з дискового магнітного носія, який  знаходиться  в квадратному конверті чи касеті, та  прокладок,  що  відокремлюють  диск  від конверту. Прокладки виконують роль очистки  магнітного  носія  та  знятті  з нього статистичних зарядів, що потрібно  для  безвідмовної  роботи  дискети.

По діаметру носія дискети поділяють на стандартні (діаметром 203мм), міні-диски (діаметром 133мм), мікродиски (діаметром 89; 82,5;76,2мм). Нині більша частина інформації записується на міні-дискетах і мікродисках.

На даний час використовуються дискети ємкістю 1,44 Мбайт. Вони дозволяють переносити документ та програми з одного комп’ютера на інший, зберігати інформацію, яка не використовується постійно у комп’ютері, поділяє архівні копії інформації, що зберігається на жорстких дисках.

Початково в ПЕОМ використовувався гнучкий диск діаметром 133мм, ємкістю 360 Кбайт та 1,2 Мбайт, представляючий собою диск товщиною 0.125 мм, на який нанесенно феролакове покриття товщиною 3-5 мкм. Він постійно знаходиться у захисному чохлі (футлярі), виготовленого з гнучкої пластмаси, і має форму квадрата.

У чохлі і диску є отвір, який використовується  для формулювання сигналу про початок дорожки. Для підводу магнітної головки до диску у чохлі існує виріз, також передбачена світловідбиваюча етикетка (або виріз) для захисту від запису.

 

1.4. ЖОРСТКИЙ МАГНІТНИЙ ДИСК

Жорсткий магнітний диск – це кругла плоска пластинка, виготовлена із твердого матеріалу (метела), укрита феромагнітним шаром, ще їх називають вінчестером.[4;431] Вони використовуються для постійного збереження інформації, при роботі з персональним комп’ютером та встановлюється усередині ньому.

Вінчестери мають кращу характеристику ємкості, надійностіта швидкості доступу до інформації, ніж гнучкі диски. Тому їх використання забезпечує швидкісні характеристики діалогу користувача та реалізуючих програм, розширює системні можливості з використанням баз даних, організація багатозадачного режиму  праці, забезпечує ефективну підтримку механізму віртуальної пам’яті. Проте вартість вінчестерів набагато вища вартості гнучких дисків.

  Основою винчестера являється алюміневий диск товщиною близько 1,9 мм, на який нанесено феромагнітний робочий шар товщиною 0,6-1,2 мкм. Жорсткі магнітні диски представляють собою круглий диск з  алюмінієвого сплаву, по обидві сторони якого нанесені магнітні  робочі  шари.  Інформація на  диску  записується  на  доріжках,  що   представляють   собою   замкнуті концентричні  окружності.  Значення   подовженої  та  поперечної   щільності постійно  підвищується   від  покоління  до  покоління,  що  збільшує   його інформаційну ємність, швидку дію пошуку заданої інформації.

Розрізняють два види жорстких магнітних дисків.

Жорсткий диск (hard disk) – вбудований в накопичувач (дисковод) на жорсткому магнітному диску пакет закріплених один над другим магнітних дисків, витягування яких у процесі єксплуатації ЕОМ є неможливим.

Змінний жорсткий диск (removable hard disk) – пакет магнітних дисків , замкнених у захисну оболонку, які у процесі експлуатації ЕОМ можуть вийматися з дисковода на змінному жорсткому диску й замінюватися іншим. Використання цих дисків забезпечує практично необмежений об’єм зовнішньої пам’яті ЕОМ.

Накопичувачі на жорсткому диску відрізняються один від одного своєю ємністю, тобто кількостю інформації на диску.

На сьогодні виробники персональних комп’ютерів (наприклад, фірма SyQuest (США)) використовує жорсткий диск ємкістю від 600 Мбайт до 4 Гбайт. Друга суттєва для користувача характеристика жорсткого диска – час доступу до інформації. Для галузі використання, що потребує інтенсивного обміну з дисками (наприклад, інформаційні системи), цей показчик є виключно важливим. Середній час пошуку для дисків, використовуємих у комп’ютерах ІВМ АТ, - близько 17 мс. Більш швидкі диски мають час доступу від 8 до 15 мс. Забезпечення вищої швидкості доступу потребує значних зусиль при розробці дисків, тому швидкі диски дорожчі звичайних.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК МАГНІТНИХ ДОКУМЕНТІВ

 

2.1. ЕВОЛЮЦІЯ МАТЕРІАЛЬНИХ НОСІЇВ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  ІНФОРМАЦІЇ

Поява  штучних  носіїв  на  полімерній  основі  доповнило  видову   різноманітність   документів, спроможних нести звукову мову, музику, рухоме та  об’ємне  зображення.  Були створені грамплатівка, магнітні стрічки,  фото  та  кіноплівки,  магнітні  і оптичні диски - матеріальні носії  такої  інформації,  котра  не  може  бути зафіксована на папері.

В  ролі  матеріальної  основи  полімерних   документів   використовують багатошарові полімерні системи. Ці документи іноді називають плівковими  або пластинковими.

     Найчастіше матеріальною основою плівкових  матеріалів  є  фотографічний матеріал  -   світлочутливий,   призначений   для   отримання   на    ньому фотографічного зображення.

     Фотоматеріали поділяються на чорно-білі  та  кольорові,   негативні  та позитивні. Чорно-білі - це фотографічний матеріал,  на  якому  в  результаті експонування  і  хіміко-фотографічної  обробки  утворюється  зображення,  що складається з металічного срібла. На кольорових  фотоматеріалах  утворюється зображення, що складається з барвників.[1;71]

     Фотоматеріали  поділяються  на  кіноплівку,  фотоплівку  та  фонограмну кіноплівку.

     Кіноплівка - фотографічний матеріал на гнучкій основі, призначений  для отримання кінозображення, запису та відтворення звуку.

     Фотоплівка - фотографічний матеріал на гнучкій основі, призначений  для різних видів зйомки та друкування.

     Фонограмна кіноплівка - призначена для запису  негативів  фотографічних фонограм перемінної ширини.[1;73]

До полімерно-пластикових документів відносяться: кінодокументи  (кіно-, діа-,  відеофільми),  фотодокументи  (діапозитив,  мікрофільм,   мікрокарта, мікрофіша), фонодокументи  (магнітні  фонограми  для  запису  зображення  та звуку), документи для використання в ЕОМ (перфострічки).[6;170]

     Групу полімерно-пластикових  документів  складають:  гнучкий  магнітний диск, магнітна карта, гнучка та жорстка грамплатівка, оптичний  диск  -  як жорсткий, так і гнучкий.

     Існують стандарти на матеріальну основу документа призвані  гарантувати механічну міцність (здатність Механічній Основі Документа (МОД) протистояти  розрусі  документа  під  дією механічного  навантаження  -  розрив,  злам), біостійкість  (здатність  МОД протистояти дії біологічного  фактора  -  грибок,  плісень),  зносостійкість (здатність МОД протистояти стиранню) та довговічність  документа  (здатність МОД тривалий час зберігати експлуатаційні  властивості).

Плівковий документ, створений на  плівковій  основі  (кіно-,  діафільм, мікрофіша, магнітна фонограма, документ з записом інформації для ЕОМ).

     Платівкові документи, створені на  пластмасовій  основі  (грамплатівки, диски). В окремих випадках створюються на металевій або скляній основі.

По  матеріальній  конструкції  носія  інформації  виділяють:   документ листовий, кодексовий, картковий, стрічковий, дисковий, комбінований.

     Стрічковий  документ,  виготовлений  у  вигляді  неперериваної   полоси матеріалу  з  записом   інформації   (магнітна   стрічка,   кіно-,   відео-, перфострічка, стрічка  для  принтера,  діафільм,  мікрофільм,  фонограма).[6;281]

Стрічку можна згорнути і вигляді сувою,  рулону  або  скласти  частинами,  у формі гармошки. Документи, що мають форму стрічки, зберігаються  в  барабані (запам’ятовуючий пристрій, в якому носієм  інформації  є  магнітний  шар  на поверхні   циліндру-барабану,   що   обертається),   бобини   (котушка   для намотування магнітної стрічки), котушці (змішаний пристрій, призначений  для намотування носія запису або сигналограм), або касети (змішаний  пристрій  у вигляді коробки, що містить одну або дві котушки, серцевину,  носій  запису, що має форму диска), так як із-зі великої  довжини  (до  сотень  метрів  або навіть кілометрів) зберігати стрічку у розгорнутому вигляді непрактично.

     Дисковий документ -  носій  запису  інформації  у  формі  диску,  тобто звернутий  у  спіраль  послідовний  ряд  знаків  (платівка,  диск,  дискета, компакт-диск,   CD-ROM,   відеодиск).   Місцем   розміщення   інформації   є концентричні   доріжки   (магнітні,   магнітооптичні   та   оптичні   диски, грамплатівки).   Дискета -    малоформатний    магнітний   диск, який використовується в ПЕОМ і термінальному  обладнанні,  зазвичай  на  гнучкій підкладці. Диски розміщають у касеті або дискасеті - вид касети, що  містить носій запису або сигналограму у формі диску.

     Комбінований документ поєднує  в  собі  дві  або  більше  форм   носіїв інформації ( комплект, що складається з книги та  касети,  набору  слайд  та грамплатівок і т. п.).

Форма матеріального носія інформації постійно вдосконалюється. Наряду з традиційними формами документу (книга, газета, журнал, т.п.) зростає  питома вага мікрофільмів, кінофільмів, магнітних  стрічок,  а  також  нетрадиційних носіїв інформації,  використання  яких  зв’язане  з  використанням  сучасних технічних засобів  (перфострічки,   дискети,  диски,  компактні  оптичні  та відеодиски).

 

2.2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МАГНІТНИХ  ДОКУМЕНТІВ

Перші спроби зафіксувати звук були ще на початку ХІХст. американським фізиком  Т.Юнг, який зафіксував звукові коливання камертона на затушованій сажою бумазі. У 1842 р. німецький фізик В.Вертгейм здійснив подібний запис на диску. У 1857р. французькимй коректор Л.Скот сконструював перший апарат для запису. Він був придатний тільки для візуального вивчення записаних звукових коливань.

У 1877р. американський винахідник Томас Альва Едісон винайшов фонограф, який відтворює запис звуку на вилику. З того часу 1877р. вважається роком народження грамзапису, хоча до появлення грампластинки як такової пройде десять років.

В Україні перше повідомлення про фонограф з’явилося у 1878р., а у 1879р. відбулася демонстрація цього апарату. Запис на валиках фонографа мав сутєвий недолік – неможливість тиражування.

У 1887р. Еміль Берлінер – американський інженер запропонував використовувати для звукозапису цинковий диск, покритий тонким шаром воску, а для прослуховування звуку – пристрій, названий грамафоном. У 1897р. – перший грамафон фабричного випуску був виготовлений у Москві.

У 1925р. техніка радіомовлення замінила механічний спосіб звукозапису електромеханічним, замість рупору з’явився мікрофон, замість грамофона – патіфон. Але якість відтворення грампластинки на патіфоні залишилась низькою (200-6000 Гц). У кінці 1930-х років з’явився звукознімач, який запропонував електричний вихід для подальшого звуко-посилання і відтворення з необхідною гучністю через гучномовець.

У 1940 роках у грампластинки з’явився конкурент – магнітофоний запис,який  мав більш високий якісний показчик. У 1948р. з’явився довгограюча (США), а у 1958р. – стереофонічна платівка. У нашій країні довгограюча платівка була видана у 1951р., а стереофонічна у 1960р. У 1980р. почав виходити серійний випуск квадрофонічних платівок з великою ємкістю звучання. Вітчизняні диски з грифом А (цифровий запис) відрізняються частотою та діапазоном звучання. В останій час почали виходити компакт-диски діаметром 75мм. Компакт-диски у декілька раз дешевші звичайних завдяки тому, що запис та відтворення звуку відбувається за допомогою лазаря і диски немають терміну придатності.

До середини 50-х рр. технологія магнітного стереофонічного запису була вивсвітлена тільки в кінотеатрах. Технологію відтворення грамофоних пластівок вдалося підняти до рівня, що дозволило переносити двухканальний стереозапис на довгограючу пластину, тільки у 1958 р. З цього часу об’ємний звук можна було почути не тільки в кінотеатрах, але й у квартирах. Звучання апаратури було порівняно з „живими” звуками. Це й було прийнято за стандарт якості. На сторінках журналів та рекламних видавництв з’явився термін „вища вірність” – Hi-Fi. Проте поняття про якість відтворення звуку  з часом змінювалась. Вже до кінця 70-х рр. було очевидно, що подібна оцінка якості не зовсім вірна. На зміну Hi-Fi прийшла нова апаратура Hi-End, яка мала краще звучання.

Винайдений у 1980 р. лазерний компакт-диск, або CD (за початковими буквами англійського слова Compact Disk). Мініатюрний, у два рази менший діаметром ніж  у грампластинки, він вміщував запис, який звучав 74 хв. Найбільш  перспективним  носієм  являється  оптичний диск,  на  який  інформація   записується   та   зчитується   за   допомогою сфокусованого  лазерного  променя. При  цьому    формуються   мікроскопічні заглиблення або ямки  (піти),  що  утворюють   в  сукупності  спіральні  або кільцеві доріжки з записом звуку (оптичні аудиодиски), зображенням  (оптичні відеодиски) або будь-яким  текстом.  Щільність  запису  більш  108  біт/см2. Оптичний диск - це оптичний (лазерний) носії інформації  діаметром  8-12  см, товщиною - 1,2  мм.  оскільки  на  оптичному диску  інформація  зберігається  в цифровому форматі,  технологія  запису  має  свої  особливості.  Сигнал,  що поступає від джерела - аналоговий. Аналого-цифровий перетворювач  переводить його  в  цифрову  (двоїсту)  форму.  При  зчитуванні   інформації   операція розгортається  в   зворотному   порядку.   В   залежності   від   можливості використання для запису і зчитування  існують  накопичувачі  призначені  для запису інформації безпосередньо користувачем та її зберіганням  - WORM,  та накопичувачі розраховані тільки на зчитування інформації - CD-ROM.[5;97]

Аудіо-компакт-диск - це  диск  з  постійною  звуковою  інформацією,  що записана  в  двоїстому  коді.  Призначений  для  відтворення  інформації  на програвачах  компакт  дисків.  Якість  відтворення   (перешкодозахищеність), компактність,  зручність  відтворення   та  зберігання  являються  основними достоїнствами компакт дисків.

CD-ROM - найбільш популярний  вид оптичних дисків для використання  в ПК.

Диск з постійною пам’яттю та високою інформаційною  ємністю,  що  призначена для зберігання та зчитування значних об’ємів інформації.[5;105]

Відео-компакт-дикс представляє собою диск з синтетичного матеріалу,  на поверхні якого розташовані  спіральні  чи  концентричні  доріжки  з  записом відеофільмів, естрадних програм, графічного зображення та ін.

В 90-х рр. ХХст на зміну CD прийшли нові цифрові універсальни DVD диски.На DVD- диску також записується текстова, відео та звукова  інформація, а також комп’ютерні дані. Розпізнають диски з можливістю  багатократного  та однократного  запису.  Володіють  високою  інформаційною   ємністю,   малими розмірами, надійністю та довговічністю.

Об’єктами зберігання на магнітних документах можуть бути енциклопедії,  науково-технічні, галузеві   довідники   та   словники,   нормативно-довідкові   бази   даних, аудіовізуальні навчальні  посібники,  набори  навчальних  та  ігрових  програм. Оптичні інформаційні системи - вершина сучасних досягнень в області  графіки запису та пошуку інформації. До недоліків лиш можна віднести  досить  високу вартість обладнання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ОПИС

3.1. СКЛАДАННЯ БІБЛІОГРАФІЧНИХ  ОПИСІВ

Бібліографічний опис подає найважливіші відомості про документ, які дають змогу отримати уявлення про його вид, зміст, призначення тощо, відрізнити його відінших документів, розшукати потрібний у пошуковому масиві.

Протягом багатьох століть розвитку бібліографічного опису вирішувались проблеми вибору його елементів, першого елемента бібліографічного запису, складання описів різних видів документів, а також уніфікації описів.

Наш час характеризується появою великої кількості правил складання бібліографічних описів різних видів документів; активною діяльністю зі стандартизації бібліографічних описів як на національному, так і на міжнародному рівнях; пристосуванням опису до потреб автоматизованих інформаційно-пошукових систем.

Фахівці вважають, що в подальшому бібліографічний опис має розвиватися в таких основних напрямах: перегляд принципів складання бібліографічного опису з урахуванням електронних технологій, ще більша стандартизація правил складання бібліографічних описів, а також розробка правил складання описів нових електронних документів.

 

3.2. ЗВУКОВИХ МАТЕРІАЛІВ (ФОНОДОКУМЕНТІВ)

Першим елементом бібліографічних записів фонодокументів може бути заголовок, що містить ім'я особи, заголовок, що містить назву організації, а також основна назва. Заголовок є обов'язковим елементом записів для державних бібліографічних покажчиків і каталогів бібліотек. Він може вміщувати прізвище композитора, автора літературного тексту, прізвище виконавця або найменування виконавського колективу. Для музичних творів завжди пріоритетним є прізвище композитора. Тобто, якщо в документі вміщені твори певного композитора на вірші одного поета у виконанні одного співака, у заголовку бібліографічного запису наводять прізвище композитора, а прізвища автора тексту і виконавця фіксують у відомостях про відповідальність. Заголовок, що містить ім'я особи, формулюють за загальними правилами, але слід мати на увазі дві особливості. По-перше, у записах під прізвищем виконавця в заголовку вказують лише ім'я особи або першу літеру імені (Ріхтер С). По-друге, якщо твір має двох авторів, один з яких автор оригіналу, а другий автор переробки, у заголовку наводять обидва прізвища через тире, як в описах нот.

Основну назву фіксують за загальними правилами, але іноді на етикетці назви як такої немає, а вказується лише прізвище автора, яке й розглядають як основну назву і вміщують у тексті, незважаючи на те, що його вже вказано в заголовку. У бібліографічних описах музичних записів для каталогів використовують умовну назву за тією ж методикою, що й при складанні описів нотних видань.