Аналіз проблем інвестиційної сфери в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП            3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади державного регулювання прямого

іноземного  інвестування        5

1. Суть та значення інвестування у розвитку національної

економіки           5

1.2 Основні види  та форми іноземного інвестування    8

1.3 Вплив іноземних інвестицій на економічний розвиток

держави           17

РОЗДІЛ 2. Аналіз та дослідження державного регулювання

прямого іноземного інвестування       22

2.1 Аналіз державного  рулювання інвестиційної діяльності  в Україні 22

2.2 Співвідношення між інвестиційною політикою і

зовнішньоторговельною політикою держави      28

2.3 Дослідження ефективності державного контролю над рухом

капіталу           33

РОЗДІЛ 3. Проблеми та шляхи залучення іноземних інвестицій в

економіку України         41

3.1 Проблеми залучення іноземних інвестицій в регіони України

та шляхи  її подолання         41

3.2 Шляхи удосконалення стратегії залучення іноземних інвестицій 44

3.3 Оптимізаія державного регулювання основних напрямів

прямого іноземного інвестування       48

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ       54

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ      58

ДОДАТКИ           60

іноземна  інвестиція рух капітал

ВСТУП

Незалежно від  рівня економічного розвитку будь-яка  держава прагне залучити іноземний  капітал, одержуючи прямий і непрямий ефекти від інвестиційних вкладень. Найбільшу роль у залученні інвестицій відіграють макроекономічні фактори, у т. ч. ємність внутрішнього ринку, валютна стабільність, політична стабільність, рівень розвитку інфраструктури, наявність кваліфікованої робочої сили. Істотним фактором є також інвестиційна політика приймаючої держави, що забезпечує гарантії іноземним інвесторам, ефективне і стабільне функціонування правової системи. Інвестиційна політика визначає специфіку напрямів і засобів регулювання допуску іноземних інвестицій у приймаючу економіку, а також засобів стимулювання їх залучення.

В умовах структурної  перебудови економіки України гострою  проблемою є потреба у великих  іноземних інвестиціях. У більшості  країн (США, Німеччині, Франції, Великобританії) каталізатором інвестиційної активності став саме іноземний капітал, який відіграв активну роль у розвитку та структурній перебудові економіки.

Актуальність  даної роботи пояснюється тим, що на сучасному етапі економічного розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів та юридичних осіб передбачає вкладення надлишкових (тимчасово вільних) коштів не в один, а у велику кількість інвестиційних об'єктів, генеруючи тим самим певну диверсифіковану сукупність їх.

Розвиток будь-якої держави пов'язаний з динамікою інвестиційних процесів, структурним та якісним оновленням виробництва й створенням ринкової інфраструктури. Чим інтенсивніше здійснюється інвестування, тим швидше проходить відтворювальний процес, тим активніше відбуваються ефективні ринкові перетворення.

Тому будь-які  дослідження, пов'язані із сутністю та основними поняттями інвестиційного процесу, проблемами формування інвестиційного портфеля, вибором форм інвестування та методів управління цими процесами, є, безумовно, актуальними.

Вивченню та аналізу процесу державного регулювня прямого іноземного інвестування присвячені праці П.Ю. Беленького, В.И. Шевченко-Марселя, С.М. Писаренка, М.М. Недашківській, З. Самотій, А.А. Даниленко, Л.Шинкарук, А.С. Музиченка та інших вчених-економістів.

Об'єктом дослідження є залучення іноземних інвестицій в економіку України.

Предметом дослідження  проблеми та перспективи залучення  іноземних інвестицій в економіку  України.

Мета дослідження  – аналіз проблем інвестиційної  сфери в Україні, розгляд комплексу  питань, пов'язаних з підвищенням інвестиційної активності на різних рівнях управління, а також розробка рекомендацій з покращення інвестиційного клімату.

Згідно з  метою дослідження були визначені  такі завдання:

1) вивчити теоретичні  засади залучення іноземних інвестицій в економіку України;

2) дослідити  інвестиційну політику України;

3) проаналізувати  іноземне інвестування в економіку  України;

4) розглянути  проблеми та шляхи залучення  іноземних інвестицій в економіку  України. 

Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: діалектичного пізнання, конкретного і абстрактного, логічного та історичного, системного і порівняльного аналізу та статистичних порівнянь.

Інформаційною базою курсової роботи є нормативно-правові  документи, статистичні збірники, щорічники, наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та пропозицій, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРЯМОГО ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ

1.1 Суть та  значення інвестування у розвитку  національної економіки

Необхідною  умовою розвитку економіки є висока інвестиційна активність. Вона досягається  шляхом збільшення реалізованих інвестиційних  ресурсів і найбільш ефективного їх використання в пріоритетних секторах матеріального виробництва і соціальної сфери. Саме інвестиції формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі і визначають конкурентні позиції країн на світових ринках.

Законодавством  України дано таке визначення поняття «інвестиції»: «всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект» [1].

Світова економічна наука розуміє інвестиції як спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити його збереження або зростання [2].

У вітчизняній  науці найбільш розповсюдженим є  розуміння інвестицій як вкладення  капіталу з метою подальшого його збільшення. Розглядається також фінансове та економічне визначення інвестицій. Так, з точки зору фінансистів, інвестиції - це всі види активів (коштів), що вкладаються у господарську діяльність з метою отримання доходу. В економістів інша точка зору: «інвестиція - це видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також не пов'язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал» [5].

З поданих визначень випливає, що інвестування - це вкладення грошей чи інших матеріальних цінностей в які-небудь активи з метою подальшого отримання прибутку [6].

Розглянемо  деякі класифікації інвестицій.

За об'єктом  вкладення капіталу інвестиції поділяються  на:

- реальні - спрямування інвестиційних ресурсів у капітал (основний та оборотний);

- фінансові  - вкладення коштів у різні  фінансові інструменти [7].

У неринкових економіках основна частина інвестицій відноситься  до реальних. Широке розповсюдження та високий ступінь розвитку фінансових інститутів пояснює панівну частку фінансових інвестицій в розвинутому суспільстві. У даному випадку ці дві форми є взаємодоповнювальними. Для прикладу можна навести можливість фінансування реальних інвестицій у будівництво нового заводу за рахунок коштів, отриманих в результаті випуску акцій. Адже придбання цих акцій було для їх покупців здійсненням фінансових інвестицій.

Останнім часом  виділяють ще дві форми здійснення інвестицій: інноваційні (у нововведення) та інтелектуальні (в об'єкти інтелектуальної власності) [8].

У вітчизняному законодавстві, зокрема в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» проведений дещо неточний поділ фінансових інвестицій на прямі  і портфельні, оскільки він здійснений за різними класифікаційними ознаками.

Поділ на прямі  і непрямі (опосередковані) інвестиції здійснюється за характером участі в  інвестуванні, тобто чи вкладаються  кошти безпосередньо у вибраний об'єкт, чи за участю фінансових посередників.

За ознакою  мети інвестування фінансові інвестиції можна поділити на стратегічні та портфельні. Стратегічними будуть ті вкладення, які спрямовуються, наприклад, у купівлю контрольного пакету акцій з метою здійснення стратегічного управління чи поглинання компанії-емітента. У випадку, якщо інвестор має на меті лише приріст суми вкладеного капіталу або отримання поточного доходу, то він здійснює портфельні інвестиції.

Інвестиції  ще можна класифікувати за періодом інвестування, за формою власності  інвесторів, за регіональною ознакою  тощо [7].

У світовій практиці обсяг внесених інвестицій, незалежно від їх виду чи форми, розглядається як один з найважливіших показників процвітання національної економіки, а перепади інвестиційних вкладень - як індикатор змін сукупного попиту, обсягу національного виробництва та рівня зайнятості населення.

Величина валових  приватних внутрішніх інвестицій є  важливим показником, який поряд з  особистими та державними видатками  і чистим експортом входить до складу валового внутрішнього продукту (ВВП). Він включає усі інвестиційні видатки країни, тобто закупівлю машин, устаткування і верстатів, що здійснюється діловими підприємствами, все будівництво та зміни у запасах.

При такому розрахунку ВВП до інвестицій не відносяться  купівля цінних паперів та перепродаж наявних активів, бо, на думку економістів, така купівля означає тільки передачу прав власності на вже створені активи і не передбачає створення доходу чи нових робочих місць.

Валові інвестиції включають усі приватні внутрішні  інвестиції та вартість капіталу, який зношений або амортизований у процесі виробництва ВВП у даному році. Саме відношення між валовими інвестиціями та амортизацією показує, у якому стані перебуває економіка: піднесення, спокою або спаду.

У стадії піднесення валові інвестиції будуть більшими, ніж  величина зношеного обладнання, що використовується для виробництва капітальних благ, тобто збільшуватимуться виробничі потужності. При статичній економіці витрати від зношення обладнання лише покриваються виробленим капіталом, а зі спадом в економіці протягом року споживається капіталу більше, ніж виробляється. У такій ситуації внаслідок того, що не відшкодовується зношений капітал, обсяг капіталу, який створений на кінець року, є меншим, ніж був на початку року [8, с. 34].

В умовах постійно прогресуючої інтеграції світового господарства інвестиційна активність в усіх країнах підтримується та посилюється за допомогою участі іноземного капіталу. У розвинутих країнах основною метою його залучення переважно є оптимізація регіональної структури та зменшення кількості безробітних. Тобто тут іноземні інвестиції використовуються для створення нових підприємств. Країни з перехідною економікою мають на меті швидку інтеграцію в світову економіку і сприяння ринковим перетворенням. Іноземні інвестиції залучаються при проведенні приватизації, що може призвести до скорочення зайнятості.

Прямі іноземні інвестиції відіграють величезну роль в економіці будь-якої держави. Одним  із способів залучення додаткових інвестиційних  ресурсів є створення умов для  припливу іноземного капіталу. Але світовий досвід показує, що зростання таких інвестицій є наслідком поліпшення загальної соціально-економічної ситуації в країні, а не її причиною. Іншим важливим чинником є їх спрямування не в ті галузі, які вибираються урядом країни-реципієнта, а в найприбутковіші сфери, переваги яких вже оцінили вітчизняні інвестори.

Отже, незалежно  від об'єкта вкладення капіталу головним завданням інвестування є нарощування  його вартості. Обсяг національного  виробництва безпосередньо залежить від інвестиційної активності вітчизняних та зарубіжних суб'єктів господарювання. Саме інвестиції можуть спричиняти економічні кризи і тільки їх раціональне використання приводить до зростання виробництва і приросту ВВП.

1.2 Основні види  та форми іноземного інвестування

Пряме іноземне інвестування (ПІІ) набуло розвитку після Другої світової війни і зараз розвивається бурхливими темпами. Обсяги ПІІ почали збільшуватись утричі швидше, ніж світовий експорт і вчетверо швидше, ніж світове виробництво. В результаті на початок 2001 р. світовий обсяг ПІІ досягнув 2,3 трлн дол. і зростав майже на 0,2 млрд дол. щорічно [14, с. 23].

Аналіз галузевої  структури ПІІ показує, що з 50-х  років ХХ ст. відбувалася послідовна переорієнтація прямих іноземних інвестицій з добувної промисловості на обробну, та також у сферу послуг, на яку зараз припадає понад 50% щорічного обсягу ПІІ.

Наукове пізнання прямих іноземних інвестицій вимагає  розкриття поняття «прямі іноземні інвестиції» (ПІІ) і теоретичного обґрунтування  іноземного інвестування як системи.

Передусім звернемось до Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 p., який на сьогодні визначає особливості режиму іноземного інвестування на території України. Відповідно до даного Закону «іноземні інвестиції-цінності, що вкладаються іноземними інвесторами, в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту, а підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків» [14, с. 24].

Як бачимо, дане визначення узагальнює поняття «іноземні  інвестиції», але не конкретизує їх суть за окремими видами і не дає дефініції поняття «прямих іноземних інвестицій».

Попередні законодавчі  акти незалежної України використовують подібні підходи у визначенні іноземних інвестицій. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про іноземні інвестиції» від 1992 p., «іноземними інвестиціями є всі види цінностей, які вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти підприємницької та іншої діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту» [2]. Практично не зазнало змін це визначення в Декреті Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування». У ст. 1 цього Декрету підкреслювалося, що «іноземні інвестиції - це всі види цінностей, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством України» [5].

Для здійснення підприємницької діяльності інвестору  необхідним є контроль над підприємством. У зв'язку з цим найбільшого  поширення набув підхід до визначення ПІІ, який ставить за критерій наявність контролю інвестора над підприємством. Прикладом даного підходу є такі визначення: «Прямі іноземні інвестиції - це, як правило, довгострокове капіталовкладення за кордон, яке здійснюється інвестором з метою отримання безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства, яке існує чи лише буде створене» [10].

«Прямі іноземні інвестиції - це капіталовкладення  за кордоном, які передбачають у  тій чи іншій мірі контроль інвестора  за підприємством, у яке вони вкладені» [11].

«Прямі іноземні інвестиції-це інвестиції у підприємства, розташовані в одній країні, але ефективно контрольовані резидентами іншої країни» [12].

Основною ознакою  прямих інвестицій є наявність наміру інвестора виробляти за кордоном певні товари чи послуги. Для здійснення цього наміру він повинен мати право розпоряджатись інвестицією, що запевнить його повноваження у прийнятті рішень і проведенні контролю. Отже, ПІІ передбачають здійснення підприємницької діяльності, що є тотожним отриманню контролю над об'єктом інвестування.

Прямі інвестиції більше впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку, ніж портфельні.

Прямі інвестиції значніше за портфельні сприяють зміні  місця країни у міжнародному поділі праці, впливають на конкурентоспроможність національної економіки.

Прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, впливають на зміну в країні відносин власності, спричинюють її відчуження на користь іноземців.

Прямі інвестиції відчутніше впливають на стан конкуренції  в країні, підсилюючи її або призводячи до закріплення на місцевому ринку іноземних фірм.

Отже, виходячи із чинного в Україні законодавства, аналізу суті поняття «прямі іноземні інвестиції», світового теоретичного досвіду поняття «прямих іноземних  інвестицій» можна сформулювати таким чином: прямі іноземні інвестиції - це речі, грошові кошти, майнові права, цінні папери, а також результати інтелектуальної діяльності, що вкладаються іноземними інвесторами (у передбачених законом формах) з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту у підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Отже, метою  і основною рисою ПІІ, на відміну  від портфельних інвестицій, є  вкладення в іноземні підприємства не лише для отримання прибутків, але й участі в управлінні, контролі та розвитку цих підприємств.

Основними формами  прямого інвестування є:

- заснування  чи придбання підприємств;

- відкриття  чи придбання філій або відділень;

- придбання  частки підприємств;

- надання позик  підприємствам, що належать кредиторам  повністю або частково, прямо  чи опосередковано або внаслідок  надання позики на правління  яких може бути здійснений  значний вплив (наприклад: кредитування  дочірньої - компанією материнською);

- реінвестування доходів у приймаючій країні.

Прямі іноземні інвестиції в основному є вираженням довготривалої і глобальної стратегії, спрямованої на рентабельність підприємницької  діяльності. А тому основними цілями прямого інвестування є забезпечення прибутку, стабільності і зростання.

З метою отримання  прибутку прямі іноземні інвестиції здійснюються тоді, коли за кордоном є  можливості отримати більші прибутки, ніж всередині країни (наприклад, завдяки нижчому рівню заробітної плати, меншим транспортним витратам, дешевшим земельним ділянкам, додатковим перевагам внаслідок заходів по заохоченню інвестицій, меншому оподаткуванню) або коли лише таким чином можна утримати теперішній стан прибутковості підприємства.

Прямі інвестиції здійснюються з метою забезпечення стабільності у випадку, коли йдеться про збереження ринку внаслідок зміни витрат на одиницю продукції чи змін на експортних ринках. Зменшення ризику досягається також шляхом диверсифікації інвестиційної політики [24, 123].

Для транснаціональних  корпорацій прямі іноземні інвестиції є найкращим способом управління і контролю за своєю діяльністю за кордоном.

Таким чином, ПІІ - це не просто експорт капіталу, а  загальна стратегія, у якій трансфер технологій, економічних знань і  компетенцій відіграє чи не більшу роль, ніж просто трансфер капіталу.

ПІІ відображають рівень розвитку країни - на даний час  вивіз капіталу стає ознакою будь-якої національної економіки, яка успішно  й динамічно розвивається.

Залежно від  мети дослідження можливі різні  класифікації прямих іноземних інвестицій.

Так, за суб'єктами інвестування виділяють приватні, державні, змішані інвестиції та інвестиції міжнародних  організацій; за формами створення  об'єктів - акціонерні та неакціонерні; за призначенням - створення або  розширення діяльності філіалу або спільного підприємства, придбання частини власності підприємства тощо.

Для класифікації форм здійснення іноземних інвестицій уваги заслуговує Закон України  «Про режим іноземного інвестування». Відповідно до даного закону іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції у таких формах [24, с. 125]:

- часткової  участі у підприємствах, що  створюються спільно з українськими  юридичними і фізичними особами,  або придбання частки діючих  підприємств;

- створення  підприємств, що повністю належать  іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

- придбання,  не заборонене законами України,  нерухомого чи рухомого майна,  включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

- придбання  самостійно або за участю українських  юридичних чи фізичних осіб  прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

- придбання  інших майнових прав;

- в інших  формах, які не заборонені законами  України, в тому числі без  створення юридичної особи на  підставі договорів із суб'єктами  господарської діяльності України.

Офіційна статистика в Україні, подаючи дані про підприємства з іноземним капіталом, виділяє  підприємства, що випускають продукцію. Ми хочемо запропонувати власну, ширшу  класифікацію ПІІ за напрямками економічної  діяльності:

1) експортоорієнтоване виробництво (надання послуг іноземцям);

2) виробництво  на внутрішній ринок (надання  послуг);

3) видобування  корисних копалин;

4) дистрибуція  товарів іноземних виробників (в  т. ч. з передпродажною підготовкою).

Можливе подальше поглиблення даної класифікації. Так, у першій групі можна виділити роботу на умовах давальницької сировини; в рамках другої групи виділити імпортозаміщувальне виробництво тощо.

Комплексний підхід до дослідження структури іноземного інвестування передбачає також класифікацію іноземних інвестицій за складом іноземних інвесторів.

Розглянемо  загальну класифікацію іноземних інвесторів за формами і методами діяльності, розширивши класифікацію, запропоновану  О. Колосовим. У рамках класифікації виділимо кілька типів прямих іноземних  інвесторів [24, с. 127].

Перший тип  інвесторів - стратегічні. Це переважно  великі ТНК, які мають значні економічні інтереси в країні чи в регіоні  і готові піти на широкомасштабне  інвестування заради завоювання позиції  на ринку.

Другий тип - невеликі або  середні компанії, що виходять на ринок з метою налагодження виробництва чи продажу споживчих товарів і отримання вищих прибутків, ніж у власній країні, за рахунок переваг власності та розміщення. Інвестори даного типу представлені найбільш чисельно. Їх діяльність є необхідною для нормального розвитку країни, збагачення її новими технологіями та управлінським досвідом, зменшення залежності від імпорту готової продукції. Зважаючи на роздрібненість і порівняно невеликі обсяги капіталовкладень, ці інвестори також не загрожують національній безпеці. Навпаки, вони самі передусім залежні від змін економічної політики держави, тому їх діяльність вимагає ще додаткової опіки з боку країни-реципієнта.

Третій тип інвесторів - «експансіоністи» або «сировинники». До цього типу належать підприємці, які ставлять собі за мету будь-якими допустимими способами отримати максимальний прибуток з мінімальними витратами. Вони переважно працюють у сфері зовнішньої торгівлі або завалюють місцевий ринок дешевою імпортною продукцією сумнівної якості, або скуповують і експортують сировину та проміжну продукцію для подальшої переробки. В обидвох випадках інтереси цього типу інвесторів не узгоджуються з концепцією національної безпеки, оскільки вони пригнічують національне виробництво, що загрожує економічній безпеці країни.

Четвертий тип - фірми-аутсайдери. Це фірми, що не здатні конкурувати  на існуючих ринках і тому з метою  порятунку активно шукають виходу на нові ринки. Часто їхній фінансовий стан є вкрай важким. Як правило, вони не в змозі вагомо впливати на економіку країни-приймача.

П'ятий тип - кримінальні  інвестори. Останнім часом різко  зростають обсяги інвестицій з різних офшорних зон, у першу чергу з  Кіпру. Спрощений порядок реєстрації підприємств та їх доходів у таких  зонах створює можливості для відмивання капіталів, нагромаджених на злочинній діяльності. Можна припускати, що серед цих капіталів значну частку складають і неправедно нажиті гроші, вивезені з України.

Залежно від мети дослідження  можна також виділити ще одну групу  інвесторів - компанії зі Східної Європи та колишнього СРСР, які вже на ґрунті нових принципів намагаються налагодити кооперацію з українськими підприємствами, використовуючи старі зв'язки та знання ринку [24, с. 128].

Аналізуючи ПІІ в Україну  слід відзначити, що іноземні інвестори в Україні - це нерідко фірми-аутсайдери, які не витримали конкуренції в своїй країні, або дрібні фірми з обмеженими фінансовими можливостями, що розраховують на швидкі прибутки, або ж фірми, що відмивають брудні капітали. За своїм якісним складом лише 15% закордонних фірм, які розгортають свою діяльність в Україні, можуть розглядатися як надійні партнери. Основна ж маса (близько 70%) просто намагається покращити свій фінансовий стан за рахунок операцій на українському ринку. При цьому кожна 4-а така фірма - вже банкрут, а кожна 5-а -кримінальна.

Солідні ж іноземні інвестори (великі ТНК як стратегічні інвестори), які б могли принести найбільшу  користь українській економіці  і діяльність яких є найбільш бажана в Україні, не поспішають вкладати тут  свої капітали, займаючи поки що очікувальну позицію. Тобто саме даний тип інвесторів відіграє провідну роль в ПІІ у розвинених країнах, але, на жаль, повномасштабну діяльність в Україні поки що не розгортає.

Таким чином, структура іноземних  інвесторів в Україні є далеко не оптимальною і зовсім не відповідає структурі інвесторів, що діють у розвинених країнах.

З точки зору пізнання природи  прямих іноземних інвестицій істотним є аналіз їх структури за видами внесення інвестицій. Іноземні інвестиції можуть здійснюватись у вигляді [24, с. 131]:

- іноземної конвертованої  валюти;

- валюти України при  реінвестуванні;

- будь-якого рухомого  та нерухомого майна;

- акцій, облігацій, інших  цінних паперів, корпоративних  прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або інших країн), виражених у конвертованій валюті;

- грошових вимог та  прав на виконання договірних  зобов'язань;

- прав на інтелектуальну  власність;