Державно-правовий режим

Вступ 
1. Поняття та ознаки державно-правового режиму 
2. Основні види державно-правового режиму 
3. Державно-правовий режим України 
Висновки 
Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Своєрідність конкретного  державного режиму будь-якого історичного  періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить  перед собою держава. Іншими словами, категорія  державного режиму безпосередньо  залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є  єдина по суті, змісту й формі. Щоб  вона активно функціонувала, щоб  якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і  безпеку суспільства, здійснювала  б керівництво суспільством в  інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально –  суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма  державного режиму не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб  поважав закони цього устрою і  вкладав свою волю в цю організованість”.

Типологія держав тісно зв'язана  з поняттям державного режиму. Особливості  кожного конкретного типу держави  встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів  здійснення державної влади.

Базовою основою державно-правового  будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується  на гарантії прав людини й нації, а  саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно  пов’язане з поняттям державного режиму.

На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, суперечливі  й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все  до України, яка лише 14 років тому вирвалась з радянської імперії, відмовившись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні після історичних подій на президентських виборах 2004 року триває перехід від  командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова  держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості задачі.

Актуальність курсової роботи зумовлена проблеми удосконалення державного режиму в Україні. На сьогодні це одне з найосновніших питань  для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому. Врахування цих питань – необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Об’єктом курсової роботи є власне державний режим як сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, і розглядати його видається більш доцільним шляхом висвітлення його закономірностей і різновидів на основі їх співвідношення і поєднання.

Основним ж предметом  курсової роботи виступають особливості здійснення різних видів політичного режиму, їх вплив на суспільство та окрему особу.  

Виходячи з наведених  положень метою  даної курсової   роботи   є прагнення на підставі комплексного аналізу вчень провідних науковців і практиків як України так інших країн дослідити правову природу державного (політичного) режиму, з’ясувати основні його типи, а також зробити детальний аналіз форм здійснення державного режиму як в зарубіжних країнах, так і в Україні.

  Досягнення зазначеної  мети можливе у процесі вирішення  таких завдань:

– визначити поняття і  суть державного та політичного режимів;

– розкрити види та ознаки державного режиму;

– проаналізувати особливості  демократичних та антидемократичних  режимів;

– охарактеризувати особливості  утвердження демократичних інституцій в Україні, тощо.

 

 

 

 

1. Поняття та ознаки державно-правового режиму

 
Реальна роль тих чи інших інститутів державної влади, справжній стан демократії, способи управління в  тій чи іншій країні знаходять  своє відображення в понятті державного режиму.

Режим - управління, сукупність засобів і методів здійснення економічної і політичної влади  пануючого класу.

Державний режим  означає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, і характеризує ступінь політичної свободи, правове положення особи в суспільстві, а також тип політичної системи, що панує в країні.[15,c.95]

Слід враховувати, що державна влада для вирішення своїх  задач використовує одночасно різні  форми і методи. По цьому, оцінюючи той чи інший державний режим, даючи йому відповідну оцінку важливо  встановити, які методи здійснення державної влади є головними, провідними, складають  домінанту  державного режиму. Характер державного режиму в країні, застосування тих  чи інших форм і методів  державного режиму визначається  багатьма чинниками. На нього впливають існуюча в  країні партійна система, взаємостосунки між органами держави, прямі та зворотні зв'язки політичних партій, громадських  організацій, органів держави з  населенням, пануюча в суспільстві  ідеологія, рівень політичної культури, традиції і багато інших обставини. Проте  головним чинником є характер державної влади: демократична влада, що спирається на волю народу, має своїм  наслідком демократичний режим; влада, що захищає інтереси певного  класу, соціального шару, корисливі  інтереси клану веде до диктаторських  і тоталітарних режимів.

Зміст державного режиму визначається взаєминами між двома політичними  субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючому в суспільстві державного режиму.

Ознаками виділення державного режиму в окремій тип є:

• спосіб формування органів влади;
• співвідношення між гілками влади;
• становище і роль політичних партій та громадських організацій;
• правовий статус особи;
• рівень економіко-господарського розвитку;
• рівень політичної свідомості суспільства;
• порядок функціонування правоохоронних органів і паралельних органів;
• встановлена правова система, її особливості і характер;
• історичні, культурні традиції, звичаї народу, тощо. [12,c.112]

В конституціях зарубіжних країн ті чи інші сторони, елементи державного режиму закріплені в неоднаковому об'ємі. Аналіз основних законів різних країн свідчать, що предметом конституційного  регулювання є наступні елементи державного режиму:

- державна влада, яка  має своєю основою політичну  владу народу, політичне панування  певної соціальної групи;

- організаційно - правовий  поділ державної влади та автономія  її гілок, з одного боку, і  принцип єдності державної влади  - з іншого;

- змагальність, пошук компромісу  і  консенсусу в діяльності  державних органів або, навпаки,  обмеження політичної діяльності, орієнтація на боротьбу з політичними  опонентами і придушення їх;

- політичні свободи громадян, можливість їх самостійної і  активної участі в політичному  житті;

- самоврядування територіальних  громад на певній місцевості.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує  в суспільстві. Політичний режим - поняття  більш широке, оскільки воно містить  у собі не тільки методи державного управління, але і характерні способи  діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї  політичної системи: відносини між  людьми з приводу державної влади  й відносини людей з державною  владою, які формують зміст політичного  режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Форми державного режиму являють собою  сукупність методів здійснення управління державою. Ідеальних демократичних  форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм  змістом методи офіційного управління. Незважаючи на це, можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. [8,c.45]

 

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, є:

• ступінь розвиненості політичної демократії;

• реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв  сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм  у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності  людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм  правосуддя, домінують методи переконання  перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування  всіх форм власності.

Такий режим характерний  для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних  режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше  всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";

• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

• відсутня або стає формальною виборність;

• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

• застосовуються політичні  репресії;

• звужуються або порушуються  політичні права і свободи  громадян;

• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний  режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави  над особистістю та суспільством;

• одержавленням усіх легальних  об'єднань та організацій;

• необмеженими законом  повноваженнями органів влади;

• забороною демократичних  організацій;

• фактичною ліквідацією  формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• загальним контролем  над діяльністю громадян та їх об'єднань;

• політичною цензурою;

• відсутністю гласності;

• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж  диктує правляча партія та її ідеологія;

• репресіями стосовно опозиції;

• мілітаризацією суспільного  життя;

• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного  режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний  режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі  з порушенням норм закону;

• використанням насильства та позасудових методів примусу;

• опорою на поліцейський та військовий апарат;

• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю  гарантій здійснення конституційно  проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають  такі різновиди: революційний та стабілізаційний.

 

Демократія - (від старогрецького DEMOS - народ і CRUTOS - влада ) -народовладдя - це одна з основних форм утворення будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень більшістю голосів; ідеал суспільного устрою : свобода, рівність, пошана людської гідності, солідарність і т.д.  
З моменту виникнення демократія пов'язана з державою, а значить з примусом, і в кращому разі є владою більшості над меншістю, хоча частіше всього є формою правління добре організованої привілейованої меншини, більш-менш підконтрольної народу. 
Демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє їй робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу. 
Характерні риси демократичного режиму: 
1 Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змагальними, регулярними. Під "змагальністю" розуміється наявність різних груп або індивідуумів, які хочуть виставити свою кандидатуру. Вибори не будуть змагальними, якщо одні групи ( або індивідууми) мають можливість брати участь, а інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і є спеціальні механізм чесної гри. Вибори бувають нечесними, якщо бюрократична машина належить одній партії, навіть якщо ця партія відноситься до інших партій під час виборів. Використовуючи монополію на засоби масової інформації, правляча партія може впливати на громадську думку настільки, що тоді вже вибори не можна назвати чесними.  
2 Періодична виборність основних органів держави. Уряд утворюється з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд. В Латинській Америці, наприклад, вибори проводяться часто, але багато латиноамериканських країн знаходяться поза демократією, оскільки тут найпоширеніший спосіб усунення президента - військовий переворот, а не вибори. Тому, необхідна умова демократичної держави - особи, що здійснюють верховну владу, повинні обиратися, причому обираються на певний, обмежений термін, зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів, а не за бажанням якогось генерала. 
3 Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, цього зовсім недостатньо. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів, а також законної зміни вибраного уряду.  
4 Рівність прав громадян на участь в управлінні державою - свобода створення політичних партій і інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад в державі. [5,c.208] 
Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитарну і представницьку. 
При прямій демократії всі громадяни самі безпосередньо беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень. Така система може мати практичне значення тільки при відносно невеликій кількості людей, наприклад, в місцевих радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів.  
Важливим етапом участі громадян в здійсненні влади є плебісцитарна демократія. Відмінність між нею і прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія допускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу управлівння ( в підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх виконанням), а при плебісцитарній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад, референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається право схвалити або відкинути той або інший проект закону чи рішення, які зазвичай готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовцітаких проектів дуже невеликі. 
Третьою, найпоширенішою в сучасному суспільстві формою політичної участі є представницька демократія. Її суть полягає в тому, що громадяни обирають до органів влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в ухваленні політичних рішень, прийнятті законів і втілення в життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але які вони не були, виборні особи в представницькій демократії займають свої пости від імені народу і підзвітні народу у всіх своїх діях. 
Демократичні держави різні, але всі вони характеризуються загальними і рисами: 
1 Народовладдя - тобто визнання народу джерелом влади, сувереном ( від франц. SOUVERAIN - носій верховної влади в державі ); 
2 Уряд сформований за згодою керованих; 
3 Гарантії основних прав людини; 
4 Вільні і чесні вибори; 
5 Рівність перед законом; 
6 Справедливе судочинство; 
7 Конституційне обмеження уряду; 
8 Соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм; 
9 Співпраця і компроміс. 
Є різні форми правління демократичних режимів. Достатньо поширеними формами республіканського правління є президентська республіка і парламентська республіка. 
Відмінною ознакою президентської республіки є те, що президент в ній одночасно виступає і главою держави, і главою уряду. Мабуть, найяскравіший приклад президентської демократії - це США. Виконавча влада сконцентрована в руках одного правителя, тобто у президента США, який регулярно через кожні 4 роки обирається всім народом. Президент призначає членів кабінету міністрів, які підзвітні тільки йому, а не парламенту. Це зовсім не означає, що президент- диктатор. Президент не має законодавчих повноважень. Вся законодавча влада належить самому найвищому законодавчому органу США - конгресу (палаті представників і сенату). При виконанні своїх повноважень президент США в певній мірі обмежений владою конгресу. Конгрес вирішує питання бюджету, має право відмінити будь-які призначення президента США ( право вето ) і, нарешті, конгрес має право розпочати процес "імпічменту", тобто дострокового усунення президента від влади (за зраду, за порушення Конституції і інші злочини ). [8,c.45] 
Головною відмінною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі ( звичайно парламентською більшістю) і його формальна відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує його; видає закони, що приймаються урядом до виконання; затверджує державний бюджет і тим самим встановлює фінансові рамки діяльності уряду; здійснює контроль над урядом і у разі потреби може виразити йому вотум недовір'я, що тягне за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів.  
В сучасному світі є 3 головні типи парламентських режимів. 
Перший може бути описаний як однопартійна більшість в парламенті, тобто коли одна політична партія постійно настільки сильна, щоб утворити уряд. Іноді таке правління називають "Вестмінстерською моделлю", маючи увазі британський парламент, в якому партії достатньо набрати 50 % голосів, щоб утворити уряд. 
Другий тип - це парламентська коаліційна система, коли кабінет міністрів формується на основі коаліції (угоди ) різних партій, з яких жодна не має абсолютної більшості в парламенті. Коаліції можуть бути довготривалими (колишня ФРН) і недовгочасними ( Італія ).  
Третій тип парламентського режиму часто називають консенсусним. Він був запропонований одним з сучасних політологів Лайбхартом. Він запропонував концепцію консенсусного парламентського режиму для того, щоб позначити режими, існуючі за рахунок регіональної або етнічної більшості. Припустимо, в Бельгії, де фламандці складають менше 15 % бельгійського населення і де при парламентському або президентському правлінні франкомовне населення перетворилося б на людей другого сорту, була винайдена система компромісів, тобто та ситуація, при якій захищені права обох лінгвістичних груп. Для вирішення яких-небудь спірних питань обидві сторони створюють комісію з рівної кількості представників цих етнічних груп і намагаються знайти компроміс. 
Сучасна демократія - це представництво інтересів, а не станів. Всі громадяни в демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність ця подвійного роду - рівність перед законами і рівність політичних прав. Сучасна демократична держава - ця держава правова, в якій на практиці здійснено розподіл трьох гілок влади і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян. [13,c.109]

 

 

2. Основні види державно-правового режиму 
   

В світовій науковій літературі існує безліч класифікацій політичних режимів. Ці класифікації залежать від критерію розподілу. За такий  критерій береться одна ознака. Частіше  використовують сукупність ознак. Нерідко  використовуються географічні критерії, рівень політичного і економічного розвитку країни, характер духовного  життя. Так, на основі різних критеріїв  західних політологів в країнах, що розвиваються, розрізняють до шести - восьми різновидів державного режиму. В сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які трохи відрізняються один від одного.

Більшість дослідників використовують, укрупнену класифікацію виходячи з  сукупності ознак, які не залежать від  географічних чинників. З цієї точки  зору розрізняють три головні  різновиди політичного режиму: демократичний, авторитарний і тоталітарний.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести класифікацію:

1. по тому, в чиїх руках влада;
2. по тому, як ця влада використовується.

При цьому він виділяв  три  “правильні” форми держави: монархія (влада однієї людини ), аристократія (влада в руках небагатьох "кращих" ), політія (влада більшості з середніх в майновому відношенні людей ). А також "неправильні" форми держави - ті, при яких люди, що стоять при владі, діють у власних інтересах, не піклуючись про блага суспільства. До "неправильних"  форм  відносяться:  тиранія  (влада в руках тирана ), олігархія (при владі знаходиться багата меншина ) і демократія ( контроль суспільства  – більшості  над владою).

Також, у відповідності з двома  типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризмом.

Тімократія й олігархія були історією подолані (перша – повністю, друга – частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися сьогодні в пануючу форму. [11,c.78]

На сьогодні вчені поділяють  державні режими на демократичні й  антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм  класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів  здійснення державної влади. Для  рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова  демократія.

Своєрідну класифікацію державних режимів  запропонував В. Якушик, він радить їх ділити на:

1. режими постійні та тимчасові,
2. режими нормально та надзвичайного функціонування,
3. конституційні та неконституційні;
4. режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності);
5. світські, релігійні, атеїстичні;
6. безпартійні, одно- , дво- та багатопартійні;
7. цивільні та воєнні;
8. режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опори на такі, що постійно потребують постійної підтримки ззовні;
9. режими, котрі опираються лише на національні інститути влади та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території інститутів, які представляють законні сили;
10. режими, що мають реально постійною і активною сферами своєї діяльності у весь світ на такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загально планетарної системи забезпечення національних інтересів. [6,c.91-92]

 

Тоталітаризм - певний тип  політичної системи, специфічний політичний і суспільний устрій, політичне і  соціальне явище XX століття. Термін "тоталітаризм" походить від позднелатинских слів "totalitas" - повнота, цілісність і "totalis" - весь, цілий, повний, що стосовно політичного режиму означає повне (тотальне) підпорядкування громадян державі, тобто одержавлення (этатизация – від фр. Etat - держава).

Вперше в політичній лексиці  поняття тоталітаризму введене  в 1925 р. італійським лідером социал-национализма Беніто Муссоліні. Але його істотні принципи мають глибоке історичне коріння від ідеальної держави Платона до ідеї повного підпорядкування населення країни, індивіда державі, а також повній керованості суспільством в працях утопістів Т. Мора і Т. Кампанелли, Грагха Бабефа і ін. Однією з яскравих відмінних рис тоталітаризму є вимога загальної рівності. Так, Гракх Бабеф закликав назавжди відняти в кожного надію стати багатшим, впливовішим, перевершуючим своїми знаннями кого-небудь зі своїх співгромадян. Саме у XIX в для багатьох французьких соціалістів та і німецьких філософів, що сповідають ідеї соціалізму, основним стало прагнення до насильницького перетворення суспільства на основі комуністичних ідей. Сповна природним вважав Сіна-Симон покарання громадян, планових структур, що не підкоряються вказівкам.

Значно збагатив і осучаснив  ідеї повного підпорядкування громадян державі і поголовній керованості  суспільством французький філософ  Же-ж Руссо, що виходив з "батьківського  бажання" вивести народ на світлу дорогу щасливого життя, з необхідності глибокого перетворення суспільства  на початках розуму, рівності, свободи, соціальної справедливості. Створення  держави, вважає Руссо, означає поява  з окремих незавершених людей "морального колективного цілого", політичного організму або "політичного тіла", в якому як би розчиняється окрема людська особа. Держава ж виступає носієм безпосередньо виразимої громадянами загальної волі, якеволодіє абсолютною владою і неділимим суверенітетом Якщо ж виникає непокора, непокірність окремих громадян, то держава застосовує силу, примус, заставляє "бути вільними", тому що свобода виявляється відповідно до загальної волі.

Ідеї тоталітаризму знайшли  віддзеркалення і в працях Іоганна  Готліба Фіхте, Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, Карла Маркса, Фрідріха Ніцше, і ін.. Визначаючи джерела тоталітаризму, політолог Фрідріх Хайек, філософ Карл Ясперс роблять особливий упор на регулювання, вказуючи, що за допомогою економічного і соціального планерування реалізуються всі колективні цілі. Ради досягнення великої мети, загального блага дозволено використовувати будь-які засоби. Ідеальні образи досконалих гармонійних буд, утопії, відзначає В'ячеслав Ліпінський, грають величезну роль в історії, і вони в більшості своїй осуществимы за обов'язкової умови їх спотворення. Філософ Микола Бердяєв підкреслює, що "цілісність є головна ознака утопії. Утопія завжди тоталітарна, ворожа свободі".

При всій своїй складності і багатовекторності тоталітарний режим має досить чіткий набір  основних характерних рис, що найголовніших, таких, що відображають суть цього режиму ознак. До цих характеристик відносяться  наступні:

1. Тоталітаризм завжди  випробовує дуже серйозні проблеми  з легітимністю влади. Тоталітарний  режим ніколи не встановлюється  в результаті вільних, чесних  виборів. Встановленню тоталітаризму  зазвичай передують революції,  державні перевороти, заколоти, путчі,  узурпація влади і так далі  Таким чином тоталітарний режим  не отримує мандат народу і  тому не може вважатися легітимним.

2. Відбувається абсолютне  відчуження переважної більшості  населення від можливості не  лише формувати владу, але і  впливати на владу, контролювати  державу. В результаті цього  держава отримує в своє розпорядження  практично абсолютну, ніким і нічим не обмежену владу над народом. Це наводить до загальної, тотальної бюрократизації всіх процесів і стосунків в суспільстві і жорсткій регламентації їх з боку держави, повністю руйнується Громадянське суспільство, відбувається повне одержавлення не лише політичної сфери, не лише соціальних і економічних стосунків, але також наукових, культурних, побутових, міжособових, шлюбно-родинних і всіх інших стосунків. Влада встановлює жорстокий контроль над літературою і мистецтвом, насаджує в суспільстві нову, державну мораль і моральність.

3. Логічним завершенням  тотального контролю держави  над країною є одержавлення  особи, перетворення громадян  тоталітарного суспільства в  державних кріпаків або державних  рабів. Розвинений тоталітаризм  найчастіше встановлює не лише  фактичну, але навіть формально-юридичну  особисту залежність громадян  від держави. Тоталітарній державі  це необхідно для відтворення  системи, яка дозволяла б примусово  вилучати робочу силу громадян  на користь держави методами  прямого позаекономічного примусу.

4. Для того, щоб забезпечити  таку експлуатацію громадян, державою  створиться організована система  внутрішнього терору влади, проти  власного народу. Аби забезпечити  рішення цієї задачі,власть нагнітає в країні атмосферу загальної підозрілості, недовір'я, тотального стеження громадян один за одним, атмосферу загального доносительства. Це підігрівається атмосферою шпиономании, що штучно нагнітається, пошуком багаточисельних внутрішніх і зовнішніх ворогів, створення в суспільній свідомості уявлення про нібито загрози, що постійно існує для країни, із зовні, створення атмосфери обложеного табору, що у свою чергу вимагає посилення мілітаризації суспільного життя, мілітаризації економіки, збільшення міри її проникнення у всі громадські і державні організації.

5. У цій ситуації в  країні фактично зникає правова  система. Замість неї створюється  система законодавчих актів, а  також рівних їм по мірі  важливості (або що навіть перевершують  їх) підзаконних секретних директив, указів і тому подібне, яка  відображає вже не норми права,  а політичну волю владних структур  або навіть окремих вождів. Вживання  законів не носить універсальний  характер, а влада, не зв'язана жодними нормами права, може застосовувати закони за своїм розумінням. На основі такої системи законодавства часто створюються інститути позасудової розправи держави над громадянами, створюються особливі або надзвичайні суди і так далі, які отримують право на свій розсуд вирішувати долі людей. Громадянин тоталітарного суспільства може бути засуджений не лише за те, що він зробив, але і за те, що він міг мати намір зробити щось негоже з точки зору влади, а також за своє соціальне походження, майновий стан, ідейні переконання, родинні або дружні зв'язки і тому подібне

6. У політичній системі  тоталітарних буд вся повнота  вищої влади концентрується в  руках вождя, його найближчого  оточення. Практична реалізація  директив вищого політичного  керівництва здійснюється партійно-державною  бюрократією, яка в своїй діяльності  керується не законами, а перш  за все секретними циркулярами,  указами, постановами, вирішеннями  вищестоящих державних і партійних  інстанцій. У тоталітарній державі  повністю відсутній принцип розділення  властей.

7. Для тоталітарного режиму  характерне існування однієї  неподільно володарюючої, політичної партії. Завдяки жорсткій системі производственно-территориального принципу функціонування і пристрою, ця політична партія охоплює всю країну, пронизує за допомогою первинних партійних організацій всі державні і суспільні структури, всі підприємства, систему освіти, охорону здоров'я, культуру і тому подібне Створюючи багаточисельний партійний бюрократичний апарат і отримуючи тотальний контроль над кадровою політикою, така політична партія, зрощується з державою, підноситься над ним, стає вищим за закони, суспільство, мораль. Це створює ідеальне середовище для багаточисельних зловживань владою і грошима, для створення системи загальної і тотальної корумпованості. Легальна політична опозиція в країні відсутня, влада спирається, на насильство або постійну загрозу насильства. Одна з опор влади - системне обдурення громадян, тотальне “промивання мізків”.

8. Характерною особливістю  тоталітарного режиму є створення  культу особи вождя, роздмухування  цього культу до гіпертрофованих  розмірів, перетворення особи вождя  на подібність напівбога.

9. Заполітизовування і идеологизация всіх процесів і стосунків в товаристві економічних, соціальних,культурных, наукових, побутових, міжособових, шлюбно-родинних і тому подібне

10. Влада тоталітарного  режиму в своїй соціальній  політиці прагне проводити принцип  “розділяй і володарюй”. З цією  метою суспільство ділиться на  “історично прогресивні” і “історично  реакційні” класи і соціальні  групи, потенційно небезпечні  для суспільства. Результатом  такої соціальної політики є  зіставлення одних соціальних  груп іншим (по національному,  етнічному, релігійному, соціальному  ознакам, майновому положенню  і тому подібне).

Авторитаризм зазвичай характеризується як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Проте подібна характеристика не вказує на сутнісні ознаки явища в цілому, навіть якщо чітко виокремити в ньому риси тоталітаризму і демократії.

Сутнісно значущим при визначенні авторитаризму є характер відносин влади і суспільства. Ці стосунки побудовані більше на примусі, ніж на переконанні, хоча режим лібералізує суспільне життя, і вже не існує чітко розробленої керівної ідеології. Авторитарний режим допускає обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні, думках і діях, мириться з наявністю опозиції.

Авторитарний режим - державно-політичний устрій суспільства, в якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою і т.д.) при мінімальній участі народу. Авторитаризмпритаманний владі і політиці, але підстави і ступінь його різні. У якості визначальних можуть виступатиприродні, природжені якості політичного лідера ("авторитарної", владної особистості); розумні, раціональні, виправдані ситуацією (необхідністю особливого роду, наприклад, станом війни, суспільної кризи і т.п.); соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) і т.д., аж до ірраціональних, колиавторитаризм переходить в його крайню форму - тоталітаризм, деспотизм, створення особливо жорстокого, репресивного режиму. Авторитарним є всяке нав'язування волі влади суспільству, а не прийняте добровільно і усвідомлене покору. Об'єктивні підстави Авторитаризм можуть бути пов'язані з активною перетворювальної діяльністю влади. Чим менше таких підстав і бездіяльність влади, тим очевидніше виступають суб'єктивні, особисті підстави авторитаризму.