Державно-правове будівництво в Україні у перші роки незалежності (1991 - 1996 рр.)

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Національний університет

«Юридична академія ім.. Ярослава Мудрого»

КУРСОВА РОБОТА

З історії держави та права України

Студента 1 курсу групи

М. Харків

2013 рік

ТЕМА КУРСОВОЇ РОБОТИ:

«ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ

 У ПЕРШІ  РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1991 - 1996 РР.)»

                                                                     План:

Вступ

1. Проголошення незалежності України 1991 р.:
1. Акт про проголошення незалежності України;
2. Республіканський референдум щодо підтвердження Акта проголошення незалежності України;
3. Всенародні вибори Президента України.
2. Особливості становлення демократії в сучасній Україні
3. Створення власного державного апарату:

3.1 Розширення повноважень Кабінету Міністрів України;

3.2 Служба безпеки України;

3.3 Закон України «Про статус суддів»;

3.4 Органи прокуратури.

4. Становлення українського права:

4.1 Зміни в кримінальному законодавстві України;

4.2 Зміни в трудовому праві та роль права в реалізації соціальної політики держави.

Висновки

Список використаної  літератури 
ВСТУП

Здобуття незалежності нашою державою в 1991 році сприяло бурхливому розвитку вітчизняної історичної науки. У переважній більшості дослідження були спрямовані на розкриття малодосліджених сторінок української історії початку ХХ століття. На початку 90-х років поточна

історія держави через незначний часовий проміжок її існування та мінливу політичну ситуацію, рідко потрапляла в поле зору дослідників, а характерною особливістю поодиноких праць досліджуваного періоду стала спорідненість їх проблематики з політологічною наукою. До того ж в умовах формування багатопартійної системи досить актуальними в перші п’ять років існування незалежної держави стали дослідження з історії суспільно- політичної думки і політичних вчень в Україні та державотворення на українських теренах впродовж століть. Жоден історик, який розглядав ті чи інші аспекти життя українського суспільства 90-х років, не оминув увагою питання становлення політичної системи України, заснування інституту президентства, критичного соціально-економічного стану незалежної держави на початку 90-х років ХХ століття, формування курсу зовнішньої політики.

Дослідженням 90-х років ХХ століття приділяли увагу такі вчені, як Тодика Ю.М.  у своїй праці «Основы конституционного строя Украины», Шевчук В.П. «Історія української державності: курс лекцій». В колективній монографії “Становлення владних структур в Україні ”, підготовленою групою авторів – О. Гаранем, О. Майбородою та В. Куликом, зроблено спробу пов’язати еволюцію владних інститутів із загальним ходом соціальної та політичної історії України.

Метою дослідження є дослідження державно-правового будівництва в Україні у перші роки незалежності (1991 – 1996). Тому відповідно слід вирішити наступні завдання:

• дослідити події 1991 р. та надати характеристику державно-правових актів, які визнали незалежність України;
• розкрити сутність особливостей становлення демократії в Україні на початку 90-х рр.. ХХ століття;
• всебічно проаналізувати процеси побудови державного апарату України;
• особливу увагу приділити прийняттю важливих законодавчих актів з основних галузей права.

Об’єктом дослідження в курсовій роботі є проблематика здобуття Україною незалежності та державно-правового будівництва країни.

Предметом дослідження стали роботи вчених, які безпосередньо стосуються проблематики розбудови усіх ланок при здобутті країною незалежності.

Методологічною основою курсової роботи стали такі методи, як:

• порівняльний - за допомогою порівняльного методу здійснювалося порівняння порядку та процесу становлення в Україні незалежності;
• описовий – за допомогою якого було здійснено загальне описання історичних подій вказаного періоду;
• системний аналіз – за допомогою якого були проаналізовані державно-правові акти.

Структуру курсової роботи складають: вступ, чотири розділи, висновки тасписок використаної літератури.

В першому розділі характеризується: проголошення незалежності України 1991 р., Акт про проголошення незалежності України, республіканський референдум щодо підтвердження Акта проголошення незалежності України..

В другому розділі описується: обливості становлення демократії в незалежній Україні

В третьому розділі аналізується: створення власного державного апарату, розширення повноважень Кабінету Міністрів України, Служба безпеки України, Закон України «Про статус суддів», створення Конституційного Суду, адвокатура та  органи прокуратури.

В четвертому розділі досліджується: становлення українського права, зміни в кримінальному законодавстві України, зміни в трудовому праві.

І. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 1991 Р.

Історія нашої неньки України насичена великою кількістю історичних подій, які залишили значний відбиток і вплинули на розвиток української мови і культури.

Незважаючи на те, що лише 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР склала декларацію «Про державний суверенітет України»[1, 2]. В ній передбачалось, що Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць [3, 4].

З перших днів існування почалася робота з формування атрибутів незалежної держави . 4 вересня 1991 року було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 року з'явився указ "Про державний гімн України", який затвердив національний гімн на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького "Ще не вмерла Україна". 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор було проголошено державним прапором України. Малим гербом України було затверджено тризуб.

Як самостійна держава Україна з перших днів незалежності намагалася створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.

У середині 1992 року Україна вийшла з рубльової зони. Зростання цін на енергоносії призвело до інфляції, яка в 1993 році переросла в гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-карбованці знецінилися в 103 рази. Такого рівня інфляції на той час не знала жодна країна світу. Жорстка дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час приборкати інфляцію.

Проблеми українського громадянства були вирішені державою у досить короткий строк, бо вже 8 жовтня 1991 р. ВР прийняла Закон «Про громадянство України», в якому йшлося про усі ланки здобуття громадянства України.

Також важливим кроком на шляху формування національного адміністративно-територіального устрою стало ухвалення парламентом 4 листопада 1991 року Закону України «Про державний кордон», яким визнавалась недоторканність державного кордону України і вказувалось на те, що будь-які його порушення будуть рішуче припинятись.

Позитивну роль у цьому відіграли політико-правові обставини, що зумовили незворотність процесів утвердження української державності, зокрема проведення 1 грудня 1991 року республіканського референдуму щодо підтвердження Акта проголошення незалежності. Коли понад 90% громадян підтвердили своє прагнення жити у незалежній державі, що стало історичною віхою в національному відродженні України [3, 519].

 Важлива  подія у створені української  держави стало підписання 7-8 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі керівниками України, Росії, Білорусії: Угоди «Про створення Співдружності Незалежних Держав», яку вже 10 грудня 1991 року було ратифіковано Верховною Радою України [4].А 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники 11 держав підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав, яка засвідчила, що Союз РСР перестав існувати. І це дало змогу нашій країні будувати свою державність та провадити відповідні зміни в адміністративно-територіальному устрою держави.

Таким чином, адміністративно-територіальна система України перших років незалежності повністю повторювала модель, закладену в Конституції Української РСР, що (з певними змінами) продовжувала діяти. Отже, на момент проголошення незалежності до складу України входили: Кримська АРСР, 24 області, 2 міста республіканського підпорядкування (Київ та Севастополь) [9, 56].

1. Акт «Про проголошення незалежності України»

На позачерговій сесії ВР 24 серпня 1991 р. з доповіддю виступив Л. Кравчук. Він описав політичну ситуацію, яка склалась в країні. Спільну доповідь зробили народні депутати О. Мороз – від більшості, та І. Юхновський – від опозиції.

У їх доповідях висловлювалася думка про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. А Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України та Національну Гвардію. Також пропонували ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України та вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходи щодо забезпечення економічного суверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у власність України підприємств і організацій союзного підпорядкування.

У серпні ці заходи означали утвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє існування та, нарешті, народжувалася самостійна Україна. Щоб надати цілковитої законності цим рішенням, І. Юхновський від Імені Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на Всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність комуністичної партії України.

У другій половині дня Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.

«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, – зазначалося в цьому документі, – продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

 За Акт  проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава - Україна. 

1.2 Республіканський референдум щодо підтвердження Акта проголошення незалежності України

Коли 24 серпня 1991 р. депутати Верховної Ради УРСР зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли у приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталітарним московським центром. А через кілька днів, 4 вересня, було ухвалено постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.

Після Акта проголошення державної незалежності все суспільно-політичне життя в республіці було підпорядковано Всеукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р. виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони Акт проголошення незалежності України. Політикам, котрі стояли на позиціях повної незалежності України, це було необхідно для того, щоб перекреслити результати референдуму 17 березня.

За підтвердження Акта проголошення незалежності України голосували 90% громадян, що брали участь у референдумі. А брали участь 84% тих, хто мав таке право. Отже, за незалежність України висловилися 76% усіх дієздатних її громадян. Проте несерйозно було б уважати, що всі вони були переконаними її прихильниками. Тих, хто не підтримав незалежність України, цілком достатньо, щоб спонукати далекоглядних політиків придивитися до них уважніше та проаналізувати, чим їхні соціальні характеристики й орієнтації відрізняються від характеристик і орієнтацій прихильників незалежності. Політичне значення такого аналізу актуалізує нерівномірність розподілу голосів, що були подані «за» та «проти» незалежності України в різних її регіонах. У чотирьох областях – Харківській, Луганській, Донецькій та Одеській, – де проживає понад чверть населення України, Акт підтримали загалом менше двох третин від тих, хто має право голосу (62,5%), а в Криму – більше однієї третини (35,5%). 

1.3 Всенародні вибори Президента України

Позитивним наслідком референдуму була передвиборча президентська кампанія,усі учасники виступали за незалежність України, хоча побічним результатом її став розкол у демократичному таборі щонайменше як на три течії (відповідно на послідовників Л. Лук'яненка, В. Чорновола та І. Юхновського).

Центральною виборчою комісією було зареєстровано 7 осіб, котрі вибороли право стати кандидатами на президентську посаду. Кожного з них підтримали своїми підписами не менш як 100 тис. виборців.

На виборах голоси виборців розподілилися так: за Л. Табурянського – 0,57, І. Юхновського – 1,74%.В, Гриньова – 4,17%, Л. Лук'яненка – 4,49%, В. Чорновола – 25,27%, Л. Кравчука – 61,59%.

Отже, в результаті більш ніж переконливої перемоги першим Президентом України став Л. Кравчук.

Але річ утім, що кандидати, як правило, свідомо кажуть неправду. Малоймовірно, що для Л. Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

Відомий литовський політик А. Бразаускас вважає, що «тут нічого дивного немає. Люди голосують не за колишнього комуніста чи антикомуніста, а за нинішню особистість, живу людину. Зважають, як він поводиться, як діє, як відповідає опонентові… Чому він так упевнено переміг на виборах? А тому, що народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвіду, знанням, виваженості, політичній мудрості. Адже робота в ЦК – це велика школа. А коли ще політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки – успіх йому забезпечено. Сьогодні люди вже не вірять ні затяганим гаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть за тими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули… і я, і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми – політики-реалісти, політики-прагматики».

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні  Верховної Ради України Л. Кравчук  склав присягу Президента України, висловив програмні орієнтири  своєї політики в новій якості. «Президент, – наголосив він, –  одержавши владу від народу, має  служити йому і забезпечити  його достаток, права і свободи  кожної людини».

Відразу ж після присяги Президент приголомшив народних депутатів пропозицією обрати Голову Верховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І. Плющ. Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І. Плющ піднявся на вищий щабель у парламенті, здобувши 261 голос «за». 

2. ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Історія не любить експериментів, надто дорого вони коштують народові. Тому країна, яка пережила трагедію одного великого соціального експерименту, вкрай обережно, нерішуче йде на новий, хоча він і обіцяє в перспективі блага сучасної демократичної цивілізації. Тому нині так важко й непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. У цьому полягає одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатури або сприяти їм. Тому найглибшою помилкою демократичних сил України є те, що вони розуміють власну демократію як найвищу мету соціального та національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності. До речі, коли демократію вважають метою, то в боротьбі за неї можуть бути застосовані — й так було в історії не один раз — засоби, дуже далекі від демократичних.

Відомо, що голодних і бідних значно більше приваблюють слова тих, хто обіцяє їх нагодувати, ніж риторика про демократію. Тому вони не проти "продати" свої демократичні права навіть тоталітарним режимам, якщо ті обіцяють їжу та національну злагоду. Одним із прямих наслідків бідності є руйнація демократії. Так, у 60-х роках проблиски надії на встановлення демократії з´явилися в Африці. Але спроба ліквідувати колоніалізм і залишки феодалізму й замінити їх правлінням більшості завершилась тим, що вже в 70-80-х роках континент зробив різкий поворот, і демократія поступилася місцем мілітаризмові, а свобода — диктатові племінних інтересів. У Латинській Америці в 60-х також з´явилася надія на ліквідацію мілітаристських хунт, але в багатьох випадках експерименти з демократією закінчивались трагічно. І бідність, звичайно, тут відіграла не останню роль. Злидні — це каталізатор для могильників демократії.

Тому нині, коли більшість населення нашого суспільства також опинилася на межі бідності та злиднів, украй необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що наша власна історія не дуже багата демократичними традиціями, а історичний досвід показує: коли в країні, де не було тривалого розвитку елементів особистих свобод і правової держави, намагаються створити механізм, який відразу ж зміг би забезпечити участь народу в управлінні, то це, як правило, призводить до деспотизму.

Головною передумовою руху до демократичної держави є розширення економічної свободи, що, в свою чергу, передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей, а це надто тривалий і важкий процес.

Сама ідея демократії починає сприйматися людьми як надто далека від того суспільства, в якому доводиться вирішувати загальні проблеми. Демократія у нас не змогла стати реальністю, а залишилася на рівні "модної" ідеї. Як тут не згадати попередження Конфуція про те, що "коли слова втрачають свої значення, то народ втрачає свободу". Відбувається розкол масової свідомості, в якій жодна з альтернатив не дістає безперечної підтримки. До того ж майбутнє політичне обличчя України розглядається політичними партіями по-різному й досить часто декларативно.

Загрозливим для демократичних перебудов є й те критичне економічне становище, в якому опинилася Україна. Адже в більшості подібних випадків, як відомо з історії, вихід із нього один — деспотія, а трагічний досвід російської держави (імперія, союз) доводить, що її реформатори завжди зазнавали поразки, а консерватори святкували перемогу. В її історії химерно поєднувалися прагнення до реформ (налічується близько 20 таких спроб) і неспроможність їх реалізувати сповна. Інакше й не могло бути, бо, як правило, щось нове впроваджувалося за збереження старих структур влади. Не випадково колишній Союз був єдиною країною в Європі, де всі без винятку реформи, спрямовані на введення демократичних новацій, провалилися, а своєрідним результатом таких спроб було виникнення й посилення тоталітарної держави.

Тому висновки одного з відомих дослідників тоталітаризму Ф. Хайека про те, що фундаментом усіх свобод особистості є економічна свобода і якщо її знищити, то руйнується вся цивілізація, що встановлення тоталітаризму є невідворотним результатом перенесення на сучасне суспільство принципів, за якими живуть автономні організації, а прикмети тоталітарних режимів випливають із прагнення перебудувати життя суспільства згідно з певною, наперед заданою метою, звучать сьогодні як застереження для деяких політичних партій, їх лідерів і громадян. Більше того, сьогодні на високому державному рівні чуємо твердження про те, що в Україні вже існує демократичний режим. Але, як відомо, чистих демократій не буває. Багато провідних політологів Заходу (Альфред Стефан, Хуан Лінц та ін.) схиляються до такої ієрархії політичних режимів: 1) демократія; 2) авторитаризм; 3) тоталітаризм; 4) посттоталітаризм; 5) султанічний режим.

Виходячи з цього, надзвичайно важко визначитися з тим політичним режимом, у якому ми живемо, і саме це впливає на правильність вибору стратегії перетворень. Аналіз ознак політичних режимів дає підставу говорити про те, що ми перебуваємо на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів, і відкритий шлях для демократичних нововведень. А це вимагає вироблення такої стратегії переходу до демократії, яка б враховувала ці особливості.

3 СТВОРЕННЯ ВЛАСНОГО ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ.

Протягом періоду, що досліджується в даній курсовій роботі, в Україні відбувався інтенсивний процес формування й удосконалення інститутів влади, правоохоронних органів, інших атрибутів суверенної держави. Помітна була  активність і достатня різноманітність у  законотворчі діяльності ВРУ. За 4 роки з 1990-1995 рр. було прийнято 402 закони і 1008 постанов, але, нажаль, за досить короткий період часу вирішити всі питання, які вимагали законодавчого врегулювання, було неможливо. При цьому слід мати на увазі, що згідно з постановою ВРУ від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової чинності на території України окремих актів законодавства союзу РСР», закони колишнього СРСР діяли на території України, в тій частині, в якій вони не суперечили Конституції і законам України. 

Формування державності безпосередньо пов’язане зі становлення парламентаризму на демократичних засадах. Важливе значення для діяльності українського парламенту мало прийняття ВР 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народного депутата України». Згідно із законом народні депутати є повноважними та відповідальними представниками українського народу у ВРУ. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну учать у здійсненні законодавчої та контрольної функції ВРУ. Їхні повноваження починаються з дня відкриття першої сесії ВРУ і закінчуються в день першої сесії ВР наступного скликання.

3.1 Розширення повноважень Кабінету Міністрів України

Важливим кроком у становленні державності незалежної України було розширення повноважень Кабінету Міністрів України. Коли 18 листопада 1992 року ВР прийняла Закон, яким тимчасово (строком на шість місяців) зупинялася дія п.13 ст. 97 КУ 1978 р. (повноваження ВР) в частині здійснення законодавчого регулювання відносин власності,  підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики і ціноутворення, а також дія п. 7 ст. 114 КУ (Повноваження Президента). Здійснення цих повноважень покладалося на КМ. Через місяць, 19 грудня 1992 року,  ВРУ доповнила КУ 1978 році ст.. 971 та внесла зміни і доповнення до низки інших статей. Згідно за статтею 971,  ВР може як виняток, двома третинами голосів від загальної кількості народних депутатів може делегувати КабМін на визначений термін повноваження видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань, про які йшлося вище. Для реалізації делегованих повноважень КМ ухвалює декрети, які мають силу закону. Декрет після його підписання Прем’єр-міністром України передається до ВР і набуває чинності; якщо протягом 10 днів з дня одержання декрету ВР не наклала на нього вето.

У період здійснення Каб Мін делегованих повноважень ВР може законом скасувати декрети Каб Мін або їх окремі положення, якщо вони суперечать КУ. У той же день ВР спеціальним законом постановила делегувати тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., Каб Мін згадані повноваження.

У березні 1994 р. проведені нові вибори у ВРУ. У результаті виборів значну частину депутатських мандатів тримали комуністи та соціалісти.

На президентських виборах у червні-липні 1994 року основна боротьба розгорнулася між Л.Д. Кучмою та Л.М. Кравчуком. У другому турі Л.Д. Кучма, який став президентом України. У його програмі передбачалося поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, поліпшення відносин з Росією та іншими країнами СНД.

Наприкінці 1994 р. – на початку 1995 р. склалися досить напружені відносини між ВР та ПУ, передусім з питань організації держ.влади. Політична криза була розв’язана у червні 1995 року укладенням Конституційного Договору між ПУ та ВРУ про основи організації і функціонування ВР та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової КУ.  На основі доброї волі сторони пішли на взаємні поступки і компроміси.

Установлювалося, що України є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворення на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян. В Україні діє принцип верховенства права. Вся повнота влади належить народові. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо – шляхом референдумів, так і через систему державних органів та органів місцевого самоврядування. Закон установив, що державна влада в України будується на засад її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. В Законі визначений правий статус ВРУ, ПУ, Уряду України – Каб.Міну, судів, прокуратури, місцевих органів державної викон.влади та органів місцевого самоврядування.  

Розвиток демократичних процесів на місцях значною мірою зумовлюється правовим статусом органів місцевої влади. Виходячи з цього ЗУ «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міський, районних у містах, обласних Рад» (1994 р.) визначено правовий статус і структуру органів місцевого самоврядування. Вони наділялися власною компетенцією в межах якої діяли самостійно. На голів вказаних вище Рад та очолювані ними виконкоми законодавство покладало здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої  влади. Голови сільської, селищної, міської, районної та обласної Рад обиралися безпосередньо населенням. Голова Ради за посадою очолював виконком відповідної Ради. Голови Рад і виконкоми підзвітні і підконтрольні Радам. З питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади підзвітні Каб. Мін Укр., а також голові виконкому Ради вищого рівня.

Установлювалося, що місцеві Ради народних депутатів України повинні діяти на основі таких засад: народовладдя; законності; самостійності і незалежності Рад у межах своєї території; захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, соціальної справедливості; виборності Рад, органів територіальної самоорганізації громадян, їх підконтрольності, підзвітності і відповідальності перед населенням; колегіальності та ін.. Це досить демократичні засади, які відіграють важливу роль у становленні демократичних процесів на місяцях.

3.2 СБУ

У системі правоохоронних органів суверенної України важливе місце має Служба Безпеки України, правовий статус якої регламентований Законом від 25 березня 1992 р. Важливо з’ясувати, що це – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. СБУ безпосередньо підпорядковується ПУ і підконтрольна ВРУ. На неї покладені обов’язки щодо захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України та ін.. Згідно зі своїм завданням, СБУ здійснює розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу, бере участь у розроблені й реалізації заходів щодо захисту державних таємниць України, надає допомогу прикордонним військам України в охороні державного кордону тощо.

В перші роки незалежності змінився правий статус міліції України. Зокрема, система органів міліції стала більш централізованою. Керівництво усією міліцією здійснювало Міністерство Внутрішніх Справ України. Були розширені права працівників міліції. Велике значення для змінення правової основи діяльності міліції мало прийняття ВРУ 18 лютого 1992 р. Закону «Про оперативно-розшукову діяльність».