Дослідження психологічних особливостей хворих з соматичними захворюваннями

Тема: Дослідження  психологічних особливостей хворих з соматичними захворюваннями

План

Вступ

ГЛАВА 1. Внутрішня картина хвороби як психологічне явище

1.1 Сучасний стан проблеми внутрішньої картини хвороби особистості.

1.2 Особливості “внутрішньої картини  хвороби” та типів реагування на соматичні захворювання.

1.3 Значущість діагностики  і корекції “внутрішньої картини хвороби” для реабілітації соматично хворого

ГЛАВА 2. Експериментальне дослідження  “внутрішньої картини хвороби” при  соматичних захворюваннях

2.1.Методичні засоби, хід і процедура психологічного експерименту

2.2.Дослідження психологічних особливостей хворих на виразку шлунку

2.3.Дослідження психологічних особливостей хворих на гіпертонічну хворобу

2.4.Дослідження психологічних особливостей хворого з діагнозом бронхіальна

ГЛАВА 3. Принципи побудови системи психологічної  допомоги соматично хворим

3.1. Психокорекція соматично  хворих з метою підвищення  ефективності їх лікування

3.2.Особливості диференціальної  психотерапії соматично хворих

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Однією з проблем клінічної  психології є проблема реакції особистості  на психологічні стреси, травми, конфлікти. В науці вже давно сформувалося таке поняття як “психосоматичні  розлади”. Під психосоматичними розладами розуміють симптоми та синдроми порушень соматичної сфери, які обумовлені індивідуально-психологічними особливостями людини та пов’язані зі стереотипом його поведінки, реагуванням на стрес та засобами створення внутриособистісного конфлікту.

Психосоматична медицина виділяє три групи психосоматичних розладів: конверсійні симптоми (соматоподібні); функціональні синдроми (органічні неврози); психосоматичні захворювання (психосоматози). До психосоматичних захворювань відносять такі хвороби як гіпертонія, виразкова хвороба, бронхіальна астма, цукровий діабет, нейродерміти, ревматоідний артрит; виразковий коліт. Це хвороби, роль психологічних факторів в етнопатогенезі яких вважається доказаною.

Дослідження психологічних особливостей хворих з соматичними розладами є актуальною темою вивчення психології хворого. Вона є важливою в аспекті надання допомоги людям, які страждають від внутрішніх конфліктів та неадекватності сприйняття своєї хвороби.

Об’єкт дослідження – особистість хворих з соматичними розладами.

Предмет - дослідження психологічних особливостей хворих з соматичними розладами та методи психологічної допомоги їм.

Ціль – визначити особливості реагування особистості на своє захворювання.

Для досягнення поставленої мети необхідно  вирішити такі задачі:

1. Виявити психологічну сутність внутрішньої картини хвороби.
2. Визначити фактори які лежать в основі формування внутрішньої картини хвороби.
3. Провести експериментальне дослідження психологічних особливостей  хворих на виразку шлунку, гіпертонічну хворобу та бронхіальну астму.
4. Надати рекомендації щодо психокорекції та психотерапії соматично хворих.

Методи дослідження:

1. спостереження,
2. діагностична бесіда,
3. опитувальник ЛОБІ,
4. психодіагностична методика САН,
5. психодіагностична методика самооцінки психічних станів (за Г. Айзенком),
6. опитувальник Сердюка для вивчення самооцінки соціальної значущості хвороби.

Практичне значення полягає в тому, щоб з урахуванням визначених особливостей допомогти сформулювати та апробувати методи психокорекції та психотерапії хворих, прискорити їх соціальну адаптацію в умовах захворювання та прискорити процес одужання.

ГЛАВА 1. Внутрішня  картина хвороби як психологічне явище 

1.1 Сучасний стан проблеми  внутрішньої картини хвороби  особистості.

Центром уваги клінічного психолога, який працює в соматичній клініці, стають психічні реакції людини, яка має той чи інший соматичний розлад. Значущим є аналіз як клінічних особливостей, так і оцінка факторів, що сприяють виникненню у конкретної людини певного типу психічного реагування на власну хворобу.

Психологічні дослідження соматично  хворої людини  не можливі без  врахування суб’єктивного боку захворювання. Необхідно знати, що для людини означає  її хвороба, які вона викликає переживання, як людина взагалі уявляє свою хворобу.

Психологи достатньо давно звернули увагу на явище відображення хвороби в свідомості хворої людини. Так А.Гольдшейдер у 1926 використав термін «аутопластична картина хвороби» для позначення сукупності відчуттів, уявлень та переживань хворого, пов’язаних із його фізичним станом. Пізніше Р.А. Лурія 1935 запропонував термін «внутрішня картина хвороби», зазначивши ним «все те, що відчуває та переживає хворий всю масу відчуттів, не тільки місцевих захворювань, але й його загальне самопочуття, самоспостереження, його уявлення про свою хворобу, про її причини,…весь той великий внутрішній світ хворого, який складається із складних сполучень сприймання та відчуттів, емоцій, афектів, конфліктів, психічних переживань та травм» (Р.А.Лурія, 1977, с.38)

Автори, які досліджували проблему суб’єктивного відображення хвороби в психіці людини пропанували багато термінів, якими позначали це відображення: переживання хвороби (Є.А.Шевалев, 1936; В.В.Ковальов, 1972), реакція адаптації (Е.А.Шевальов, 1936), ставлення до хвороби, «свідомість хвороби» (Л.ОЛ.Рохлін, 1957), реакція на хворобу (Н.Д.Лакосіна, Г.К.Ушаков, 1976), образ власного захворювання (I.Heszen-Klemens, 1979), соматонозогнозія (А.В.Квасенко, Ю.Г.Зубарев, 1980), психосоціальна реакція на хворобу (Z.J.Lipovski, 1983) та інші. Різноманітність назв, все ж таки має певну спільність у змісті цього поняття, як відмічає В.В.Ніколаєва (1987). Вона зауважує на тому, що в кожному з цих понять виокремлюється переважно один з елементів, один з аспектів явища, яке вивчається. Найбільш загальним, інтегральним поняттям, яке охоплює різноманітні сторони захворювання є поняття «внутрішня картина хвороби». В зарубіжній літературі прийнято використовувати такі терміни як «compliance», «coping» (стратегія подолання захворювання та його насідків), «illness behavior» («медична поведінка», поведінка людини при захворюванні). Ці терміни на наш погляд відображають, головним чином, мотиваційний та емоційний рівні ВКХ.

Проблема формування внутрішньої  картини хвороби набуває дедалі більшої актуальності як у вітчизняній літературі, так і зарубіжній науці. Ще двадцять років тому з’явився цілий ряд публікацій, присвячених медико-психологічним аспектам цієї проблеми (А.В. Квасенко, Ю.Г. Зубарєв, Б.Д. Карвасарський, В.М. Смирнов, Т.Н. Резніков, В.А. Ташляков, В.В. Ніколаєва, В. Р. Конечний, М. Боухал, З. Лісовський).

Загалом у центрі уваги проблеми ВКХ розташовується психологія   особистості хворого. Однак ця проблема має не тільки медичні а й психологічні аспекти. ВКХ може в одному випадку виконувати роль оптимізатора, визначаючого поведінку, спрямовану на подолання хвороби, в іншому випадку формує песимістичні прогнози, які супроводжуються негативними емоціями.

Виступаючи активним суб’єктом  діяльності, людина, захворівши, продовжує залишатися ним. Це знаходить своє відображення насамперед у тому, що в нових життєвих установах вона формує своє власне ставлення до нових обставин, тому, що в нових життєвих умовах вона формує своє власне ставлення до нових обставин життя й до самої себе в світі цих обставин, тобто внутрішню картину хвороби [22;69].

До проблеми психічного відображення людиною свого захворювання зверталось багато дослідників. Розроблялись, в  цілому, наступні аспекти цього питання (за Б.Д.Карвасарським, 1982):

1. Типи реакцій на захворювання, типи переживання хвороби при різноманітних патологіях (Н.Д.Лакосіна, Г.К.Ушаков, 1976; В.Н.Зайцев, 1980 тощо);
2. Свідомість та переживання хвороби (Є.К.Краснушкін, 1950; Л.Л.Рохлін, 1957, 1972; В.В.Ковальов, 1972);
3. Залежність змісті ВКБ від особливостей взаємовідносин лікаря та пацієнта (G.Frank, 1974, Л.М.Дежепекова., Б.О. Якубов, 1977; В.О.Ташликов, 1984 та інші);
4. Особливості ВКБ та її співставлення з об’єктивними показниками при психічній патології (В.В.Ніколаєва, 1972, І.І.Кожуховська, 1973; Л.Ф.Шестопалова, 1983 та інші).

Слід зазначити, що психології хворого у вітчизняній медицині завжди приділялась пильна увага. Ще видатні клініцисти М.Я. Мудров, С.П. Боткін, Г.А. Захар’їн досить переконливо виклали основні принципи, лікування хворого як особистості, що страждає. Один з перших у вітчизняній психології схему структури особистості запропонував С.Л. Рубінштейн у 1946 році. Особистість розглядається ним у нерозривному взаємозв’язку внутрішнього та зовнішнього, особи з її внутрішнім світом й навколишнього середовища крізь призму світогляду цієї особи.

М.В.Коркіна і М.А.Цивілько зі співавторами виділяють три основних варіанти внутрішньої картини хвороби : “бідна” –з недооцінкою її тяжкості; “ВКХ” – з переоцінкою її тяжкості; адекватна внутрішня картина хвороби [17,18,37].

В психологічному плані ВКХ може розглядатись як елемент самосвідомості сформований в результаті самопізнання. Її можна розглядати також як складний комплекс уявлень, переживань та ідей, які своєрідно відображають  у психіці хворого патологічні зміни процесів життєдіяльності й у зв’язку  з ними умови існування хвороби, обумовлені патологією. Про зміни в структурі особи хворого було вже відомо лікарям давнього світу, в їх трудах є багато висловлювань, які кажучи сучасною мовою, можна розглядати як елементарні спроби моделювання ВКХ. Наприкінці минулого сторіччя Верніке й Лихтгейм запропонували моделі синдрому афазії, а на початку століття З.Фрейд створив оригінальну, але непереконливу модель неврозу. Були й інші спроби моделювання змін психічної структури особи з різними хворобами, але перша модель ВКХ була створена у першій треті двадцятого століття німецьким невропатологом А. Гольдшейдером (1929) та російським терапевтом Р.А. Лурія (1935).

Сучасний етап розвитку уявлень про ВКХ відображений в роботах В.В.Ніколаєвої (1897, 1995), Г.А.Аріної та А.Ш.Тхостової (1989,1990, 1993).

В.В.Ніколаєва пропанувала  вивчати внутрішню картину хвороби  як складне структуроване утворення, що включає чотири рівні психічного відображення хвороби: 1-чуттєвий, рівень відчуттів; 2 – емоційний, пов’язаний з різними видами реагування на захворювання та його наслідки;  3 – інтелектуальний, пов’язаний із знаннями про свої захворювання, з уявленнями про нього, роздумами про його причини та можливі наслідки; 4 – мотиваційний, пов’язаний с певним ставленням хворого до свого захворювання, із змінами образу життя та поведінки в умовах хвороби, з актуалізацією діяльності після повернення здоров’я та його збереження.

Проблема структури, формування та динаміки ВКХ розглядається в  роботах Г.А.Аріной та А.Ш.Тхостова (1989,1990, 1991, 1993). Підхід цих авторів до вивчення ВКХ базується на наступних положеннях:

Структура свідомості включає  в себе такі складові, як чуттєва  тканина, значення, особистісний смисл (А.М.Леонтьєв, 1975).

Процес формування ВКХ  повинен розглядатися як особлива форма пізнавальної діяльності (соматоперцепція), що має власний зміст, структуру та специфічність, але підкоряється загально психологічним закономірностям формування, розвитку та функціонування. При такому підході долається протиріччя, яке властиве для розроблених моделей ВКХ – лінія, що проводиться явно чи неявно, як автономність сенситивної та інтелектуальної частин ВКХ, схильність вважати власне психологічним предметом дослідження тільки інтелектуальні частину, а сенситивну розглядати як підвладну переважно фізіологічним закономірностям. (Г.А.Аріна, 1989; А.Ш.Тхостов, Г.А.Аріна, 1990).

Будь-які людські функції  в тому числі й тілесні, представляють  собою соціальне явище, опосередковане «психологічними знаряддями» - знаковими  системами. Тілесність представляє собою культурно-історичне явище, яке розвивається, головний вектор її розвитку співпадає з центральною лінією розвитку будь-якої психічної функції: в ході прижиттєвого розвитку втрачає свій натуральний, природний характер, перетворюючись в універсальний символ, знаряддя, набуваючи знаково-символічний характер (Г.А.Аріна, 1993).

Г.А.Аріна та А.Ш Тхостов (1989,1991,1993) запропонували модель ВКХ, що включає наступні складові:

1.Чуттєва тканина (невизначені емоційно окрашені відчуття від внутрішніх органів, що складають сенсорну основу ВКХ: проявляється у вигляді болю, почуття дискомфорту).

2.Первинне означення: відчуття отримують визначеність в категоріях модальності, локалізації, схеми тіла, інтенсивності тощо. Тим самим відчуття стають доступними для усвідомлення, набувають вербальної оформленості, конкретності.

3.Вторинне означення: відчуття включаються в «концепцію хвороби» та отримують інтерпретацію в категоріях, що виходять за межі перцептивної кваліфікації (у вигляді уявлень про причини захворювання, уражені органи, прогноз тощо). Це зазначення пов’язане із засвоєнням «міфів хвороби» (А.Ш.Тхостов, 1993), які існують в культурі поглядів на різноманітні захворювання, їх походження, методи лікування.

4.Особистісний  смисл: хвороба зачіпає життя, діяльність людини, набуває особистісного смислу в контексті її впливу  на основні потреби та мотиви. Особистісний смисл хвороби є життєвим значенням для суб’єкта обставин хвороби по відношенню до мотивів його діяльності. Ця складова ВКХ визначає осмислення лікувального процесу, формує поведінкові установки.

Дана структура ВКХ  відображає також етапи її формування (від чуттєвої тканини до особистісного  смислу), але в деяких випадках (ятрогенії, іпохондричні синдроми тощо) побудова ВКХ може початися з будь-якої її складової.

Таким чином, Г.А.Аріна  та А.Ш.Тхостов розглядають ВКХ  як «як складне багаторівневе  утворення, яке включає в себе чуттєву тканину, первинне та вторинне означення, особистісний смисл». Погляди  цих авторів розділяють також  Є.Т.Соколова та В.В.Ніколаєва. Так В.В. Ніколаєва на основі багаторічних клінічних досліджень надає визначення феноменології особистості хворого з хронічними соматичними захворюваннями, які обумовлені впливом соматогенних факторів та психогенній, як реакцій особистості, як реакцій особистості на свої захворювання та його наслідки . Особливу увагу вона приділяє соціальній ситуації, що має вплив на психологію розвитку особистості соматично хворого.

Важливим питанням у  вивченні стану проблеми внутрішньої  картини хвороби є визначення факторів, які впливають на формування ВКБ

1.2. Особливості “внутрішньої картини  хвороби” та типи реагування на захворювання.

Багато дослідників  приділяють увагу не тільки загальним  закономірностям становлення ВКХ, але й механізмам формування індивідуального уявлення про хворобу, тим факторам, які визначають індивідуальний характер ВКХ.

Як відмічали Р.А.Лурія  та В.В.Ніколаєва, прямої залежності між  тяжкістю дефекту, «зовнішньою картиною хвороби» та уявленням хворого про свою хворобу не існує. А.Р. Лурія (1977) відмічав, що структура ВКБ залежить від особливостей особистості хворого, його культурного рівня, освіти, соціального середовища та виховання. В.В.Ковальов (1972)відмічав наступні важливі фактори: усвідомлення неповноцінності або інвалідності, зміни у ставленні оточення до хворого, соціальна та сенсорна деривація хворого. За О.Б. Хавіним (1973) ставлення хворого до свого дефекту визначається рівнем його соціальної адаптації та стабільністю його інтеріндивідуальних зв’язків. Розглядаючи внутрішню картину хвороби як реакцію на захворювання А.Є. Лічко та М.Я.Іванов підкреслювали її залежність від трьох факторів: характеру самого захворювання; мети особистості, в т.ч. типи акцентуацій характеру; ставлення до цього захворювання оточення [33].

Р.Конєчний та М.Боухал (1983), відмічають, що особливості ВКХ залежать від чотирьох факторів: характеру хвороби (гостра чи хронічна, наявність больових синдромів, їх міри та тяжкості, косметичних дефектів тощо); обставин в яких протікає хвороба (поява нових проблем в сім’ї, в професійній діяльності, в найближчому соціальному оточенні тощо), преморбідного життя; соціального положення хворого. [28;205].В.М. Смирнов та Т.Н.Резнікова (1983) вважають, що індивідуальні особливості та структура ВКХ залежать від проявів органічних та функціональних порушень, від особливостей особистості, соціального статусу хворого, сімейних стосунків, ціннісних орієнтацій тощо. Слід також враховувати джерело інформації, яке хвора людина використовую при формуванні ВКХ (судження інших хворих, власний досвід, враження оточення тощо). На думки В.В.Ніколаєвої сама хвороба двояко впливає на побудову ВКХ: по перше, тілесні відчуття призводять до виникнення сенсорного рівня ВКХ, крім того, можливим є розвиток соматогеній (порушення у нервово-психічній сфері внаслідок впливу на мозок самотогенних шкод); по друге, хвороба створює особливу життєву ситуацію, в яку потрапляє людина (спілкування з лікарями, лікувальні процедури, нові стосунки в сім’ї та на роботі, певна деривація тощо).

Таким чином, суб’єктивне відношення до хвороби формується на основі великої кількості факторів, які можна поділити на такі групи:

1. Соціально-конституціональна.
2. Індивідуально-психологічна.

До першої групи відносяться: стать, вік, професія людини; до другої групи належать: особливості темпераменту, характеру та якості особи. Розкриємо зміст цих факторів

Параметр полу людини безперечно має вплив на суб’єктивне відношення до хвороби та формування типу реагування на неї. До особливостей, які мають кореляції зі статтю людини можна віднести факти кращого перенесення жінками болі, стан довгої обмеженості рухів чи нерухомості. Цей факт можна пояснити психофізіологічними особливостями полу та психологічними традиціями ролі жінок та чоловіків у певних суспільствах та культурах.

Медицині відомо, що чоловіки значно гірше, ніж жінки емоційно переносять довгий період обмеження рухів чи повної нерухомості. Особливо помітно це в травматичній клініці, коли пацієнту треба кілька місяців знаходитися у змушеній позі.

За даними Є.Т. Соколової, фізична хвороба чи каліцтво значно змінюють суб’єктивну цінність різних чистин тіла. З психологічної точки зору самооцінка людини й , особливо, сформульований груповими традиціями та сімейним вихованням реєстр цінностей різних частин свого тіла, здатні виявлятися психотравмуючими факторами у разі виникнення якогось дефекту у “цінному органі”[15,18].

За результатами деяких психологічних  експериментів найбільш “важливими” виявилися – нога, око, рука. При цьому психічно хворі суб’єктивно “нижче” оцінювали тіло, ніж нормальні обстежувані, а жінки “нижче” ніж чоловіки.

В іншому дослідженні приблизно 1000 чоловік та 1000 жінок повинні були кваліфікувати відповідно за значністю 12 частин тіла. Чоловіки оцінили статеві  органи та язик як найважливіші. Ця оцінка не залежала від віку, лише у старих людей трохи була знижена оцінка статевих органів. У жінок оцінки були менш визначені, лише у сімдесятирічних язик стабільно опинявся на першому місці (S. Wienstein). Крім цього було визначено, що цінність окремих тілесних якостей може змінюватися залежно від суспільних процесів.

Вікові особливості людини також дуже важливі при формуванні “ВКХ” та становленні певного типу реагування на захворювання. Відомо, що для кожної вікової групи існує свій реєстр тяжкості захворювання – своєрідний розподіл хвороб за соціально-психологічними особливостями та тяжкістю.

Для дітей, підлітків та юнацтва  найважливішими у психологічному відношенні є хвороби, які змінюють зовнішні дані, роблять людину  непривабливою. До них відносять хвороби, негативно з точки зору підлітка, змінюючи зовнішність (кожні, алергічні), травми та операції, які калічать. Ні в якому іншому віці не спостерігається таких тяжких психологічних реакцій людини на проявлення у неї на обличчі фурункулів. Яскравим прикладом відображення психологічної вагомості зовнішності для самоствердження підлітка та молодої людини й реагування його на зовнішню непривабливість, пов’язану з хворобами, може бути існування тільки в цьому віці психопатологічного синдрому дисморфоманії. Під дисморфоманічним синдромом розуміють хибну впевненість людини (частіше дівчини) в наявності у неї виродливості. Хибна впевненість, як правило, поширюється на оцінку повноти чи диспропорції тіла. Багато дівчат-підлітків вважають, що оточування “висміює” їх у зв’язку з зайвою вагою, повнотою. Це переконання штовхає дівчат на пошуки засобів схуднення. Вони починають катувати себе суворими дієтами, голодуванням, тяжкими фізичними вправами. Мова йде про ті випадки, коли фактично, по медичним критеріям не виявлено ознак надмірної ваги. Деякі пацієнтки впевнені в тому, що в них “виродлива, упадаюча в очі” структура носу, очей чи ушей, ніг чи рук, активно добиваються хірургічної корекції уявного дефекту [42].

Люди зрілого віку більш психологічно тяжко будуть реагувати на хронічні захворювання, а також ті, які можуть призвести до інвалідності. Це пов’язано із системою цінностей, та відображає спрямування людини зрілого віку задовольнити такі соціальні потреби, як потреба у благополуччі, добробуті, незалежності, самостійності тощо. Саме задоволення подібних потреб може бути заблоковане появленням будь-якої хронічної хвороби чи хвороби, яка приводить до інвалідності. Психологічно тяжкими для зрілого віку хворобами є онкологічні, хронічні соматичні хвороби тощо.

Друга підвищено значуща група захворювань для зрілої людини це так звані “соромні” хвороби, до яких зазвичай відносять венеричні та психічні захворювання. Психологічна реакція на них не завжди обумовлена оцінкою їх, як загрожуючи здоров’ю, а пов’язана з переживаннями з приводу того, як буде змінюватися статус та авторитет, захворілого такою хворобою, у разі якщо це стане відомо людям. Список “соромних” захворювань не вичерпується венеричними та психічними. До них можуть бути віднесені захворювання, які носять відтінок суб’єктивної не престижності. Наприклад, для деяких людей соромно хворіти гемороєм чи робити аборт. Існують групи населення (в першу чергу, люди обіймаючи провідні посади) для деяких з котрих соромним стають хвороби серця (інфаркт), що пов’язано з можливістю просування по службі [15,19,37].

Для літніх чи пристарілих  людей найбільш значущими є хвороби, які можуть привести до смерті. Наприклад, інсульт, злоякісні пухлини, страшні для них не тим, що можуть приводити до втрати працездатності, а тим, що асоціюються зі смертю.

Людина, особливо зрілого  віку, дуже часто оцінює тяжкість хвороби виходячи з впливу симптомів захворювання на його теперішню та майбутню працездатність. Значущим стає професійно обумовлена цінність того чи іншого органу. Наприклад, оперний співак може більш тяжко психологічно ставитися до ангіни чи бронхіту, ніж до гастриту чи виразкової хвороби. це пов’язано з тим, на скільки вагомо впливають симптоми хвороби на якість виконання професійних зобов’язань. Так, для спортсмена чи людини, яка займається активно фізичним трудом дуже важливим може опинитися скоріше остеохондроз хребта, ніж депресія, а для людини творчої професії  - навпаки.

Темперамент як характеристика особистості з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, ритму та інтенсивності окремих психічних процесів та станів також має свій відбиток на формуванні ВКХ. Значними  параметрами темпераменту, які важливо в такому сенсі враховувати є емоційність та активність (перше постає важливою ознакою перенесення болю, друге-реакцією на певне обмеження рухів).

Суб’єктивне відчуття інтенсивності  болю, який відчуває людина впливає на міру зосередження уваги людини на цьому відчутті, та як слідство, на її переносимість. Крім того, відомо, що екстраверти та інтроверти по-різному реагують на біль. На думка Айзенка, екстраверт – сприймає усі рівні стимуляції (в тому числі стимуляції болю) менш інтенсивно, ніж інтроверт.

Вважається, що різне  сприйняття болю у різних людей залежить від їх “больових порогів”. Нерідко поріг больової чутливості корелює з рівнем емоційності. У рамках видимих типів темпераменту больові пороги у холерика та меланхоліка нижчі у сангвініка з флегматиком.

Складовою частиною темпераменту є параметр загальної рушійної активності та імпульсивності, тобто режим. В наслідок цього обмеження рухомості, чи повної нерухомості, викликані хворобою, можуть слугувати психологічній фрустрації для осіб схильних до інтенсивних фізичних навантажень, рушійний режим яких націлений на швидкість дій. Деякі дослідники погану переносність стану змушеної обмеженості рухів оцінюють як властивість екстра-інтроверсії [26,28].

Безумовно, що феноменологічна  та синдромологічна оформленість типу психічного реагування на захворювання базується на особливостях характеру людини. Тип акцентуацій може визначити вибір того чи іншого типів реагування.

Виховання. Важливо зазначити, що суб’єктивне відношення до хвороби формується на базі сімейного виховання, та зокрема, виховання відношення до захворювань, визначення місця параметра здоров’я – хвороба в ієрархії цінностей дитини.

Існують дві протилежні сімейні традиції виховання суб’єктивного ставлення до захворювання – “стоічна” та “іпохондрична”. У рамках першої – дитина постійно заохочується за поведінку, яка спрямована на самостійне подолання недругів, поганого самопочуття. Його хвалять, коли він не звертає уваги на виникаючий біль, продовжує займатися тим, чим займався до його виникнення. “Стоічна” традиція ґрунтується на девізі: “Не хнич!” Протилежна їй сімейна традиція формування зверхцінного відношення до здоров’я: батьки заохочують уважне відношення до стану свого здоров’я. Старанність в оцінюванні проявлень хвороби, визначення у себе перших ознак захворювання. Дитину  навчають при більш меншій зміні самопочуття звертати свою увагу та увагу оточування (спочатку батьків, потім вихователів, вчителів, потім жінки чи чоловіка тощо) при хворобливі проявлення. Девізом у такому випадку є вислів: “Будь пильний, в протилежному випадку захворієш та помреш.”

Сімейні традиції визначають своєрідне ранжирування хвороб за степінню їх тяжкості. Наприклад найбільш тяжкими можуть визначатися не “об’єктивно” тяжкі хвороби, а ті, від яких чисто помирали чи якими часто хворіли члени родини. Внаслідок цього, суб’єктивно найбільш значимою хворобою може здаватися гіпертонічна хвороба, а не рак чи якесь психічне захворювання.

До особистісних особливостей, які впливають на формування суб’єктивного відношення до хвороби, в першу чергу треба віднести світогляд та філософську позицію сенсу життя та життя після смерті. Психологічні реакції на захворювання відрізняються  у глибоко віруючих людей: перші адекватно, психологічно комфортно відносяться до захворювань, ведучих до смерті (“бог дав, бог узяв”); інші ж нерідко реагують на виникаючу хворобу, яка може привести до втрати працездатності або навіть до смерті, образою.

Виділяють декілька світоглядних установок у відношенні походження захворювання:

1. Група:
• Хвороба як кара;
• Хвороба як випробування;
• Хвороба як урок іншим;
• Хвороба як розплата за гріхи предків.

Ці трактування походження захворювань ґрунтуються на вірі у зв’язок  між поведінкою людини, та його нравственістю, виникненням  у неї недуга. При цьому підкреслюється пасивна роль індивіда. Він нездатен протистояти хворобі.

2. Група:
• Хвороба як неминучість;
• Хвороба як перебіг обставин;
• Хвороба як власна помилка.

Так багато людей упевнені, що “дурна спадковість” є фатальним фактором у генезе захворювань. Все, що трапляється з людиною, трактується представниками цієї позиції, базуясь на спадково – конституціональному принципі причинности. Протилежна тенденція повністю заперечувати значення спадковості та розглядати виникнення хвороби, засновуючись на зовнішніх факторах та поведінці людини( казала тобі - не жуй жуйку –ось і захворів СНІДом). Обидві позиції відображають побутову платформу, та є крайнє стійкими та консервативними. Позиція  “сам винен” зазвичай пов’язане з “локусом контролю” людини.

3. Світоглядницька платформа базується на містичному підході до процесів етнопатогенезу:
• Хвороба внаслідок заздрощів;
• Хвороба в наслідок ревнощів.

Процес  виникнення хвороби розглядається  як екстраполяція “негативної енергії” того, хто ревнує чи заздрить реципієнту.

Таким чином, можна відзначити розповсюдження містичного пояснення  походження захворювання, відсутність  у пацієнта наукового підходу до аналізу причин його захворювання. Містична концепція хвороби носить характер упевненості, пацієнт не здатен критично оцінювати свої вислови й вимагає від лікаря не лікування, а “зняття порчі” та інших містичних маніпуляцій.