Дієслова із семантикою звучання у поетичних творах Ліни Костенко та Любові Баранової

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження

1.1. Концептуальне  значення  слова…………………………………………….6

1.2. Семантичний  потенціал українського дієслова…………………………..10

1.3. Дієслова із семантикою звучання………………………………………….13

Висновки до розділу 1…………………………………………………………...21

Розділ 2. Дієслова із семантикою звучання у поетичних творах Ліни Костенко та Любові Баранової

2.1. Структура дієслів із семантикою  звучання………………………………..23

2.2. Функціонально – стилістичний потенціал дієслів із семантикою звучання…………………………………………………………………………..29

Висновки до розділу 2…………………………………………………………...34

Висновки…………………………………………………………………………36

Список використаної літератури………………………………………………..40

Додатки

ВСТУП

У сучасній українській літературній мові звуконайменування утворюють  кількісно багате та якісно різноманітне лексико-семантичне поле, однією зі складових  якого є лексико-семантична група (ЛСГ) дієслів із семантикою  звучання.

Семантичні угруповання в мові належать до тих лінгвістичних категорій, які привертали увагу дослідників  упродовж усієї історії мовознавства й до сьогодні служать об’єктом лінгвістичних досліджень. Вивчення окремих лексико-семантичних мікросистем  сприяє створенню цілісної картини  системної організації мови.

Сучасний період розвитку лінгвістики  відзначається новим осмисленням  лексичних одиниць, які  вивчаються не тільки в плані номінації ними явищ об’єктивної дійсності, а й  досліджуються як  представники культурно-історичної, емоційно-оцінної, функціонально-семантичної інформації.

Лінгвістичні розвідки останніх десятиліть свідчать, що акустичне середовище має важливе значення для орієнтації людини в довкіллі й особливу роль у відтворенні картини світу  відіграють дієслова  із семантикою звучання. 

Відсутність у мовознавстві комплексного аналізу семантичних, словотвірних і стилістичних особливостей українських  дієслів із звуковою семантикою визначає актуальність дослідження. Вивчення лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання зумовлене необхідністю розширити знання про внутрішню організацію та особливості функціонування дієслівної лексики української мови.

Виявлення потенційних ознак у  семантичній структурі дієслів  із семантикою  звучання має вагоме значення для різних видів мовної комунікації. Аналіз метафоричних конструкцій з дієсловами із звуковою семантикою сприяє більш глибокому розумінню способу мислення носіїв української мови та їхнього світосприйняття.

Об’єктом аналізу є лексико-семантична група дієслів, об’єднаних спільною категоріально-лексичною семою „видавати або утворювати звуки”.

         Предмет дослідження становить семантична структура та функціональні особливості дієслів із семантикою звучання у поезіях Ліни Костенко і Любові Баранової.

          Метою роботи є з’ясування своєрідності лексико-семантичної структури дієслів із семантикою  звучання та цілісний аналіз їх метафоричного функціонування, здійснений на матеріалі мови поезій Л.Костенко і Л. Баранової. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- розглянути поняття концептуального  значення слова;

- дослідити семантичнй потенціал  українського дієслова;

- виявити кількісний та якісний  склад лексико-семантичної групи дієслів із   семантикою  звучання;

         - визначити характерні граматичні ознаки дієслів із семантикою звучання.

Фактичний матеріал, покладений в основу дослідження, одержано в результаті суцільної вибірки із  поетичних творів українських поетес Ліни Костенко  і Любові Баранової (всього дібрано 127 прикладів речень з дієсловами із семантикою звучання).

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань роботи використано описовий метод, що дозволяє детально та системно охарактеризувати матеріал; метод компонентного (семного) аналізу, який ґрунтується на припущенні, що значення кожної одиниці мови складається з окремих ієрархічно організованих семантичних компонентів;            Практична цінність одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані при проведенні спецкурсів, пов’язаних із проблемами системності лексики; для подальшої науково-пошукової роботи з метою побудови функціонально-семантичного поля з ядерною лексемою „звук“.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. До роботи додаються речення, дібрані з поетичних творів, у яких наявні дієслова із семантикою звучання. Загальний обсяг роботи  ____сторінок, основний текст _____ сторінок.

Розділ  1. Теоретичні засади дослідження

1. Концептуальне значення слова

Концептуальний аналіз мислення і  мовлення був розпочатий видатними філософами  – Г. Х.фон Бригом, М. Гадамером, Л. Вигінштейном, М. Хайдеггером та іншими і посів головне місце в лінгвістичних дослідженнях. Про значення, концепт, поняття, концептуальну структуру  писали багато філософів, логіків, семіотиків (Г. Фреге, Г. Гуссерль, Дж. Катц, Дж. Тодор, К. Шварц і багато інших), та це були зарубіжні вчені. Але і сучасна вітчизняна наука все частіше звертається до семантики, когнітивних структур, концептуальних моделей світу тощо. В останні десятиліття слово концепт активно ввійшло у науковий вжиток. У лінгвістичних роботах це слово часто використовується, але воно не завжди тлумачиться достатньо чітко або між концептом і поняттям ставиться знак рівності. На даний момент відсутня єдина загальноприйнята дефініція того, що слід розуміти під концептом. Це пояснюється складністю поняття, що розглядається. Вважається, що концепт – «категорія розумова, неспостережна, і це дає великий простір для її тлумачення». [2, с. 30]. Мова є одним із шляхів формування концептів у людській свідомості. На даний час однозначних тлумачень ні в лінгвістиці, ні в філософії, ні в логіці немає. Концепт є одиницею опису картини світу – ментальної одиниці, що містить мовні й культурні знання, уявлення, оцінки. У когнітивній науці концепт розглядається як ментальна одиниця, яка постійно змінюється: в його сферу можуть входити все нові й нові фонові концепти, може змінюватися стандартний набір ситуації, й ще більше рухливим є одиничний компонент у змісті. Однак, напрям розвитку концепту визначено внутрішньою формою слова, його етимологією. Слово концепт походить з латинського conceptus.

С.О. Аскольдов – Алексєєв у праці «Концепт і слово» (1928 р.) писав, що концепт «мисленнєве утворення, яке заміщає нам у процесі мислення невизначену множинність предметів одного і того ж роду» [1, с. 6]. Однак спроби виділити значущі характеристики терміна існують у межах різних напрямків. Представники лінгвокогнітології (Кубрякова Є.С., Болдирев М.А., Стернин І.О., Бабушкін О.П. та ін.) розуміють під концептом одиницю оперативної свідомості.

        Представники  лінгвокультурологічного напрямку (Вербицька А., Арутюнова Н.Д., Лихачов  Д. С., Степанов Ю.С., Чернейко Л.О., Ляпін С.Х., Карасик В.І., Шаховський В.І., Воркачов С.Г. та ін.) розуміють під концептом ментальне утворення, відмічене у тій чи іншій мірі етносемантичної (культурної) специфіки, але дане розуміння концепту звужує, уточнює обсяг даного терміну, випускаючи такі важливі характеристики, як активність пізнавальної діяльності й структурна цілісність. Культурний концепт як багатомірне ментально-вербальне утворення, яке складається із трьох складових: понятійність, образність і знаковість [24, с. 26], знаходить статус об’єкта лінгвістичного аналізу завдяки останньої складової, присутність якої у семантиці розмежовує лінгвокультурологічне поняття концепту від логічного, математичного і семіотичного. Таким чином, у сучасних дослідженнях культурні концепти визначаються звичайно як багатомірні змістовні утворення в колективній свідомості, предметні у мовній формі.

Концепт близький за значенням до поняття, бо є підсумком або сходинкою  пізнання світу, мобільний і мінливий, може відбиватися у мовній формі, а може опредмечуватися у невербальній формі, або залишатися в ідеальній  області людського існування  – його свідомості. Спробу розвести терміни поняття й концепт  зробила когнітивна психологія, та її гілка, яку називають folk psychology. [25, с. 41]. Концепт теж може визначатися як поняття, але як поняття наївне, повсякденне, звичайне [17, с. 28], що нам нагадує й найближче значення О. О. Потебні. Від формально-логічного поняття когнітологія мовби відмовляється на користь психологічного концепту. Вчені віддають перевагу розмежуванню терміну поняття і концепт прийнятий у логіці, бо поняття має більш чіткі кордони, воно більш вловиме й помітне, воно відкриває тільки вузьку область людського буття: поняття  – «думка, що відбиває в узагальненій формі предмети й явища дійсності й зв’язки між ними за допомогою фіксації загальних і специфічних ознак, в якості яких виступають властивості предметів і явищ і відношень між ними» [6, с. 31]. З цього визначення видно, що поняття належить до інтелектуальної, розумової діяльності людини, для якої характерно узагальнене й опосередкове відбиття дійсності за допомогою аналізу, синтезу, узагальнення умов і вимог задач і способів їх вирішення.

 Концепт включає в себе  емоції, відчуття, образи, символи і  може утворюватися, обминаючи розумові  логічні операції. Поняття може  бути визначено як концепт,  оброблений наукою. Таким чином,  поняття належить до наукової  картини світу, а концепт є  основною одиницею наївної картини  світу. Якщо в поняття внесені  загальні й специфічні ознаки  предметів і явищ  і носить універсальний характер, то зміст концепту обумовлено лінгвокультурними особливостями даного предмета чи явища. Поняття визначається як думка, або форма, що утворюється комплексом суттєвих і специфічних ознак, тобто що має складну будову. [6, с. 28]. Набір ознак характеризується змістом поняття. Елементарна ознака, в свою чергу, теж є  поняття, а саме загальне поняття, воно має природу предиката. Розуміння компоненту передбачає його декомпозицію. Говорячи  про концепт, ми можемо визначити його багатоаспектність, яка виражається  в тому, що він може бути поданим різними словами, що складають семантичне поле концепту, за яким завжди залишається невербальний досвід людини й людства. Він може як і значення змінюватися, але це не обумовлене ситуативними факторами. Його трансформація пов’язана, мабуть, із змінами цінносних уявлень людини, якостями умов оточуючого середовища, отриманням нових знань про явища природи, процесах, предметах тощо. Зміна концепту має більш постійний і стійкий характер. Значення не скільки змінюється, скільки переключається з одного на інше для адекватного використання того чи іншого слова. Концепт накопичує свій зміст на протязі всього часу існування людства (якщо говорити про окрему людину – на протязі всього життя), він не щезає повністю і не викидає придбані компоненти.

 Значення залежно від часу  старіє, зникає, знаходить іншу звукову форму тощо. І значення, і поняття знаходить своє вираження тільки через мовну форму, на відміну від концепту. Значення частіше закріплено у тлумачних словниках, поняття – у термінологічних, концепти – у свідомості народу, бо він ширше словникового, термінологічного поля слова, джерелом є мовні контексти, художні дефініції, словесна творчість народу. Концепт відрізняється від значення, оскільки відображає внутрішню форму, змістовну і смислову структуру слова. 

Ю. Степанов наголошував: «Поняття (концепт) – це явище того ж порядку, що і значення слова , яке розглядається  в іншій системі зв’язків; Значення – в системі мови, розуміння – в системі логічних відношень і форм, що вивчаються як у мовознавстві, так і в логіці» [34, с. 384]. 

«Концепти – це посередники між  словами та екстралінгвістичною  дійсністю і значення слова не повинне зводитись виключно до утворюючих його концептів. Концепт значно ширше. Ніж лексичне значення» [18, с. 6]  – це точка зору на співвідношення концепт-слово, вперше його озвучив С. А. Аскольдов. Існує ще одна точка зору, що концепт співвідноситься зі словом в одному з його значень [24, с. 18].

Значенням слова стає концепт, «закріплений знаком» [19. С. 4 – 21]. В науці існувала і більш крайня точка зору, згідно якої значення виводилося за рамки лінгвістики та трактувалось як немовна категорія за своєю природою, що є однією зі специфічних функцій мислення , тобто суто логічна сутність.

Споглядаючи терміни (концепт, значення, поняття) потрібно підкреслити, що термін «значення» відходить на периферію лінгвістичних досліджень та надає місце іншому – «концепт». За своєю внутрішньою формою в українській мові слова «концепт» і «поняття» однакові: концепт є калькою з латинської мови conceptus «поняття» від дієслова «зачинати», тобто буквально означає «поняття».

На сучасному етапі науковці досить чітко диференціюють терміни«поняття» та «концепт», тому, що вони не рівнозначні поняття.

Якщо поняття – це сукупність вагомих ознак, то концепт – ментальне національно – специфічне утворення, змістом якого є вся сукупність знань про певний об’єкта планом вираження його є сукупність мовних понять (лексичних та інших). Концепти – це не будь-які поняття, а лише найбільш складні, найважливіші з них, без яких складно  уявити якусь культуру.

У сучасній лінгвістиці поняття «концепту» широко використовується під час опису семантики мови, тому що значення мовних виразів порівнюються з концептами та концептними структурами, що виражаються в них.

У лінгвістиці зазначають три основні  підходи до розуміння концепту, що базуються на загальному положенні: концепт – це те, що називає зміст поняття, синонім по суті [25, с. 234]. Перший підхід, представником якого є Ю. С. Степанов, під час розгляду концепту велику увагу приділяє культурологічному аспекту.

2. Семантичний потенціал українського дієслова

“Слов’янське дієслово найвищий, найабстрактніший, найдієвіший конструктор  і потенція мови ”, - писав О. О. Потебня [1 4, с. 39].

Останнім часом значно посилилась увага учених до дієслова. Це насамперед зумовлено витлумаченням речення  як багаторівневої ієрархічної одиниці (Т. Брінкман, Т. Гельбіч, О. Москальська). У центрі уваги українських дослідників перебуває поглиблене вивчення формально-граматичних, семантичних і функціональних особливостей дієслів (В. М. Русанівський, І. Р. Вихованець, Н. Л. Іваницька, А. П. Загнітко, С. О. Соколова та ін.).  Утвердження трьохвимірного підходу до структури речення в україністиці (І. В. Вихованець, Н. Л. Іваницька, А. П. Загнітко) не лише сприяло поглибленню теорії вербоцентризму, але й сприяло диференціації дієслів за ступенем їхнього семантичного наповнення. Оскільки семантичний потенціал дієслова розкривається у його синтаксичній та лексико-семантичній сполучуваності, то процес формування речення розглядають, як його послідовне розгортання із певного вихідного елемента на основі реалізації сполучувальних потенцій слова. Дієслово – це нерв самої мови. Справді, воно  наповнює речення “життям”. Тому в центрі дослідження стають сполучувальні властивості дієслова. Це дозволяє поглибити теоріюформально-граматичного членування речення на компоненти, зокрема прислівної залежності, а також більш-менш об’єктивно визначати поняття аналітизму, вираження компонентів формально-граматичної структури речення (І. Р. Вихованець, М. В. Савчук,  ін.).

Дослідження сполучуваності дієслів  української мови з іншими словами  дали змогу виокремити такі групи  слів:

 а) абсолютивні (закритої  семантики, з самодостатнім смислом): самостійно реалізують значення  поза синтагматичними обов’язковими  сполучуваностями з іншими словами  в словосполученні: дихати, танцювати, плавати, бренькати, світити, тремтіти та ін.;

б) релятивні (синсематичні): реалізація значення відбувається за допомогою  інших повнозначних слів у певних граматичних формах: дарувати квіти, продавати продукти, опинитись біля річки, завдати шкоди та ін.;

 в) відносно релятивні, тобто  дієслова, які в одному випадку  спроможні самостійно реалізувати  семантику, а в іншому –  потребують обов’язкового поширення.  Наприклад: співати, ткати, бачити; співати пісню, ткати полотно, бачити картину.

 Поділ дієслів за їхньою здатністю реалізувати семантику в межах підрядного словосполучення безпосередньо пов’язаний з членуванням речення – виділенням компонентів синтетичної й аналітичної будови. Слова абсолютивної семантики здатні самостійно формувати окремий компонент формально-граматичної структури речення. Самодостатність змісту дієслова сприяє формуванню ним окремого компонента синтаксичної структури [26, с. 8]. Хоч слова релятивної семантики вимагають наявності інших слів для завершення значення, все ж вони також утворюють самостійні компоненти, що завжди поширюються залежними від них обов’язковими компонентами прислівної залежності [12, с. 83]. Теорія “прислівних поширювачів” у синтаксичній структурі речення базується здебільшого на семантичних ознаках інформативно недостатніх слів.

Явище аналітизму формально-граматичних  поширювачів речення базується  на виявленню складу інформаційно недостатніх  слів. Їхня функція полягає насамперед у тому, що такі слова виявляють  обов’язкову сполучуваність із залежними  від них словоформами: “може + інфінітив, інфінітив”, “становить + іменник у знахідному відмінку”, “являє собою + іменник у знахідному відмінку” і т. ін. Заслуговують на увагу також сучасні теорії, що стосуються проблем семантичної інтерпретації реченнєвої структури. Повнозначне слово в ракурсі цих теорій розглядається, з одного боку як найменування фактів дійсності або сприймань, думок, почуттів людини, викликаних цими фактами, а з другого боку, як носій активної чи пасивної валентності. Особлива роль відводиться словам-дієсловам, які визначають структуру речення.

Отже, саме повнозначне слово з  притаманними йому ознаками, що розкриваються  на синтагматичній осі сполучуваності, є найголовнішим прогнозуючим елементом  структури речення у багатоаспектному виявленні його внутрішньої природи. Базою для   утворення формально-граматичної і семантико-синтаксичної структури елементарних непоширених речень дієслівної будови виступають абсолютивні дієслова (дієслова абсолютивної семантики), які своїм внутрішнім  потенціалом не прогнозують, не відкривають обов’язкових правобічних позицій для заповнення їх словами-конкретизаторами.

Функціональні параметри абсолютивних дієслів виявлено у формально-граматичній  структурі речення, де сильною для  них є позиція присудка, та в  семантико-синтаксичній, де абсолютивне  дієслово представляє предикатну синтаксему, реалізовану в її трьох основних значеннєвих варіантах: предикатах дії, предикатах процесу та предикатах стану.

1.3. Дієслова із семантикою  звучання

Дієслова із семантикою звучання української мови стали об’єктом вивчення в дисертації Є. А. Карпіловської ,,Конструювання дієслівних зон словотворчих гнізд (на матеріалі українських дієслів звучання)”, частково розглядалися як ілюстративний матеріал у роботі Л. О. Пустовіт „Словник української поезії другої половини XX ст.”. Типологічне дослідження ономатопеїчних слів української, російської та англійської мов було здійснене І. О. Гаценко. Як відвигукові похідні дієслова із семантикою звучання фрагментарно досліджувалися О. Й. Курило. Незважаючи на те, що сучасне мовознавство має значний досвід у вивченні дієслів  звукової семантики, в україністиці  ще не здійснено повного системно-структурного опису лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання. Враховуючи досвід дослідження звукономінативних дієслів, в роботі  здійснено спробу детального аналізу ЛСГ українських дієслів із семантикою  звучання.

Лексико-семантична група дієслів  із семантикою звучання є складовим  елементом семантичного поля з архісемою  „звук“.

Дієслівні одиниці групуються навколо  лексеми зі значенням „звучати“, яка виражає їхнє спільне лексичне значення. Ця лексема формує ядро ЛСГ  дієслів звукової семантики, усі  інші одиниці по-різному віддалені  від центру залежно від смислової  близькості до ядерної лексеми. Дієслова, що перебувають на периферії лексико-семантичного поля звучання, потребують додаткового  контексту, завдяки якому реалізується їхнє значення.

Усі дієслова звукової семантики об’єднує спільність походження: більшість із них утворилася від звуконаслідувальних  слів або вигуків і тільки незначна частина − від іменникових  основ [11, с. 17].

Фонетичні зміни у структурі  звукономінативних лексем призвели до того, що напрям похідності можна  встановити лише за допомогою історичних зіставлень.

Серед дієслів звучання зафіксовано спільнокореневі деривати типу: цвьохати – цьвохкати, скавучати – скавуліти, шемрати – шемріти, муркати − мурчати тощо, які по-різному трактуються в лінгвістиці: одні дослідники вважають їх синонімами, інші − варіантами того самого слова. Існує також думка, що синонімами дериваційного рівня або ж варіантами є лише суфікси чи префікси, а не похідні лексеми [14, с. 12].

Дієслова із семантикою звучання, утворені від звуконаслідувальних  слів, які представлені в мові фонетичними  варіантами кореневих морфем (наприклад, бам – бем – бом – бум, ціві – ців та ін.), кваліфікуються  як фонетичні варіанти. У таких дієсловах спостерігається варіювання:

- голосних звуків у коренях: бамкати − бемкати − бомкати – бумкати, хихикати – хіхікати, гахкати – гехкати, грюкати – грякати, бренькати – бринькати, підпадьомкати – підпідьомкати, курликати – курлюкати, чвиркати − чвіркати;

- приголосних: цявкати – дзявкати, дзюркотіти − чуркотіти (діал.), дзижчати – дзинчати, чвакати – чмакати, цвьохати – цьвохати;

- фіналі кореневої морфеми: цівікати – цівкати, пхикати – пхинькати;

- голосного й приголосного внаслідок їх перестановки в корені: чавкати – чвакати, цівкати – цвікати.

Узявши за основу трактування словотвірної синонімії та варіантності,

дане О. В. Рембецькою, вважаємо словотвірними варіантами дієслів звучання пари цвьохати – цвьохкати, гехати – гехкати, хрумати – хрумкати, ухати – ухкати, бухати – бухкати та ін., що мають спільне словотвірне значення й утворені за допомогою суфіксів -а-, -ка-, які виконують однакову функцію і є варіантами одного суфікса. Прикладами словотвірних варіантів у межах дієслів звукової семантики є також вербативи типу дзяволіти – дзявуліти, дзяволити − дзявулити, гуркотати – гуркотіти, цвіркотати – цвіркотіти та под., в яких уживаються варіантні суфікси.

До словотвірних синонімів зараховуємо  ономатопи скавучати – скавуліти, шемрати – шемріти, дзявкати – дзяволити, скугоніти – скуготати, бухкати – бухтіти, хрумкати – хрумтіти, хрускати – хрустіти та ін., оскільки твірними формантами в цих спільнокореневих дієсловах із тотожним словотвірним значенням виступають різні суфіксальні морфеми [14, с. 18].

Дієсловам зі звуковою семантикою властиві спільні структурно-граматичні ознаки, зокрема видова дефективність. Досліджувані лексеми належать до одновидових дієслів: вони можуть бути або тільки недоконаного виду, або ж доконаного.

Одна з граматичних особливостей дієслів із семантикою звучання стосується наявності в них повної чи неповної особової парадигми. Дієслова, що представляють  звукові процеси, здійснювані людиною, вживаються в усіх особових формах однини та множини, тому що діяч-людина може бути і мовцем (я кричу, ми кричимо), і співрозмовником (ти кричиш, ви кричите), і об’єктом мовлення (він, вона, воно кричить, вони кричать).

 Дієсловам, які передають  звуковий вияв тварин і предметів,  у їхньому прямому значенні  форми 1-ї та 2-ї особи не властиві, оскільки не-особа не може брати  участі в діалозі. 

Деякі ономатопи (кудкудакати, мугикати, курликати, крякати, хникати) утворюють граматичні синоніми, репрезентовані паралельними особово-часовими формами, одна з яких зберігає тематичний суфікс основи, інша − втрачає, пор.: кудкудакати − кудкудакаю і кудкудачу, кудкудакаєш і кудкудачеш, кудкудакає і кудкудаче тощо; мугикати − мугикаю і мугичу, мугикаєш і мугичеш, мугикає і мугиче та ін. Такі дієслова кваліфікують як різновідмінювані.

Лінгвісти припускають, що виникнення граматичних синонімів у звуконаслідувальних  дієсловах пов’язане з прагненням до уніфікації основ у парадигмах теперішнього й минулого часу. Поява  другої продуктивної форми вважається закономірним прогресивним мовним явищем, яке полягає в переході від  непродуктивного до продуктивного  способу творення форм. Указані дієслівні форми  довгий час існують у мові як стилістично нейтральні, можливе стилістичне розмежування форм деяких ономатопів або їх семантична диференціація, наприклад, дієслово хничу в кінці ХХ ст. починає частіше вживатися в розмовному стилі, а дієслова кряче і крякає розмежовуються семантично: качка крякає − ворон кряче.

В українських словниках особово-часові форми названих ономатопів подаються  як синонімічні, стилістично недиференційовані, крім форм кукурічу, кукурічеш, які фіксуються в словнику з позначкою рідковживані.

За ступенем семантичного наповнення звукономінативні дієслова належать до абсолютивних (автосемантичних) мовних одиниць.  При зміні суб’єкта дії такі вербативи можуть метафоризуватися й набувати значення перехідності.

Для дієслів із семантикою  звучання як абсолютивних лексем характерна  відсутність обов’язкових поширювачів.

У сучасному мовознавстві  не викликає сумніву те, що мовний знак не утворюється  довільно, оскільки на думку більшості  лінгвістів, виникнення мови базується  на звуковідображенні або фонетичній мотивованості. Звуковідображувальна лексика складається із звукосимволічних слів (із неакустичним денотатом) та звуконаслідувальних  слів (з акустичним денотатом), котрі  з’являються у результаті пізнавальної діяльності людини, яка “характеризується  сприйняттям передусім предметів, які рухаються і звучать” [4, с. 54].

 Звукосимволізм  є “закономірним, довільним, фонетично  мотивованим 

зв’язком між  фонемами слова та незвуковою (неакустичною) ознакою денотата (мотиву), що лежить в основі номінації [5, с. 166]. Звукосимволічні  слова часто позначають види руху, форму, міміку, величину, фізичний та емоційний  стан людини чи тварини.  

Звуконаслідування – це закономірний, довільний, фонетично  мотивований зв’язок між фонемами слова і акустичною ознакою денотату, яка  лежить в основі номінації . Значну частину всіх звуконаслідувальних  слів різних мов складають мультиплікативи  та співвідносні з ними семельфактиви [5, С. 44 – 68].

Цю закономірність В. Храковський формулює таким чином: “одна з універсальних особливостей лексичних мультиплікативів (і семельфактивів) полягає в тому, що, <…> це слова  здебільшого, якщо не виключно, звуконаслідувальні за своєю основою” [3, с. 26].

Говорячи про  можливість існування слів, у яких подібні значення поєднуються із подібними незалежно від їх походження, Р. Якобсон використовує здебільшого  мультиплікативи: ‘вдаряти’, ’жбурнути’, ‘вдаряти батогом’, ‘хлюпатись’, ‘бризкати’ <…> [40, с. 112].

 Осмисленню даної  проблеми в мовознавстві сприяли  також роботи Л. Блумфілда,  Х. Марчанда, М. Кузнєцова, Ю.  Скребньова.

Звуконаслідувальні слова є  умовною імітацією звуків навколишньої дійсності за допомогою фонетичних засобів Зазначені дієслова прийнято групувати на основі їх фонетичних особливостей, тобто наявності у  них подібних початкових чи кінцевих приголосних або кореневих голосних.

Більшість звуконаслідувальних предикатів позначає невимушене звучання, джерелом якого є людина, яка створює  цей звук ненавмисно, неістота чи природня сила. Якщо джерелом звуку виступає людина, то невимушеність звуку передбачає ненавмисність дій, наявність певного  емоційно-психологічного чи фізіологічного стану, тобто ці дії є звичайною  реакцією людини на зовнішні чи внутрішні  подразники. У випадку, коли джерелом звуку є неістота, невимушеність  звуку передбачає наявність зовнішнього  каузатора.