Діалектизми їх особливості та функціонування у медіатекстах

       МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» 

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ

                                       Зенинець Валерія Вікторівна

 
 
«Діалектизми  їх особливості та функціонування  у медіатекстах»  
 
Курсова робота

I - курс

                                                                       Науковий                керівник :

             викл. Зизич Я.Р.

                                                 Ужгород -2013

                                                            ВСТУП

Живе народне мовлення зберігає чимало явищ давнини, і є джерелом та презентацією етнічного, необхідного для пізнання особливостей світогляду.

Діалектизми, за висловом К. Ф. Германа, “є живими свідками історії мови, часто більш переконливими, красномовнішими, ніж могили, кістки та зброя” [5; с. 3]. Народ безперервно творить свою мову. Залежно від його історії народна мова може мати більш або менш виявлені місцеві відміни. Мова народу з розвитком його культури набуває особливого вияву — літературної мови. Виникнувши на основі народної мови, літературна мова весь час живиться джерелами народних говорів. Ось чому глибоке знання народної мови,— хоча б одного з її діалектів,— має виняткове значення і для творчого володіння літературною мовою.

Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному. 
 Постановка проблеми:

В роботі ми прагнемо дослідити особливості діалектних одиниць, вжитих у медіатекстах. Тож на прикладі газетних видань «Експрес», «Поступ» та «Фест» спробуємо з’ясувати їхню роль і необхідність на сторінках періодичної преси.

Актуальність:

Сучасне поширення інформації й зростання темпів новодення залишають помітні сліди на способах ознайомлення читача з повідомленнями в друкованих ЗМІ. Нинішній читач нерідко насамперед вивчає заголовки й підзаголовки газетних текстів, шукаючи узагальнення найголовнішого з того, що містить текст. Звідси постають підвищені вимоги до лаконічності й водночас змістової місткості назв матеріалів, а також їх примітності й впливу на адресата. Ключовою функцією матеріалів сучасних ЗМІ із використанням діалектизмів стає привернення уваги читача, його зацікавлення. Задля цього журналісти удаються до різноманітних мовностилістичних засобів, зокрема залучення шарів лексики обмеженого вжитку, нелітературних, розмовних елементів. З огляду на це дослідження практики вживання територіально обмеженої лексики в газетних виданнях є актуальним. У системі словесно-зображальних засобів у сучасних медіа важливу роль відіграють діалектизми, які, передаючи особливості регіонального колориту,водночас виконують ще й пізнавальну функцію, адже знайомлять читача з предметами побуту, господарювання, виробничої діяльності, звичаїв, з рослинним і тваринним світом краю тощо. Використані у друкованій пресі діалектизми, милозвучні та найточніші у зображальній функції, ще більше звертають на себе увагу на тлі літературної мови, тому видаються незвичними і від того  яскравими. Саме в цьому основна причина того, що вони стилістично досить активні в друкованій тканині матеріалів сучасних журналістів.

Особливості використання діалектизмів, народних говорів у художніх творах того чи іншого письменника або ж у медіатекстах завжди привертали увагу як власне митців слова, так і мовознавців, фольклористів, етнографів і просто читачів. Результати цілісного аналізу вживань діалектизмів у медіатекстах сприяють поглибленню уявлення про національно-мовну картину світу, специфіку етнічної свідомості, можуть слугувати базою для вивчення мовної презентації особливостей письменницького світосприйняття, зрештою – це можливість простежити активні процеси у діалектології, пов’язані з вживанням лексики у конкретних мовленнєвих ситуаціях. Найбільш ретельний аналіз традиційних поглядів та окреслення новітніх підходів до опису південно-західних діалектів на тлі художніх текстів здійснено у монографії В. В. Ґрeщука та Вал. В. Ґрeщук [7]. Крім того, використання діалектизмів у друкованих виданнях часом диктується й потребою уникнути лексичної тавтології в контексті газетної шпальти, що розглядається як макроструктура, тоді як окрема публікація є елементом мікроструктури. На думку дослідника  А. Капелюшного, «у ЗМІ дуже важливим є аналіз і оцінка тексту як мікроструктури, що входить до складу макроструктури: сторінки, номера видання, теле- чи радіопрограми тощо» [13, с. 16].

Новизна роботи:

Діалектні одиниці дослідники пресолінгвістики розглядали у своїх працях не вперше та зрештою, зауважимо, що кожен дослідник висловлює свою думку щодо вживання авторами діалектизмів, їх функції (номінативної, експресивної, стилетворчої), потребу використання. Здебільшого всі сходяться на думці, що використання діалектизмів має бути обережним, стилістично виправданим, адже діалектна лексика уможливлює точну номінацію, вказівку на територіальне походження персонажів, їх характери, індивідуальні особливості, гумор і дотепність, емоційний стан [4; 12; 14].

Метою роботи є дослідження особливостей вживання лексичних діалектизмів у медіатекстах  з ціллю виявлення їх стилістичних ознак, влучності, а також суттєвої необхідності .

Завдання курсової роботи:

• визначити типи діалектизмів, уживаних у друкованих виданнях «Фест», «Експрес» та «Поступ»;
• з’ясувати до яких груп належать діалектизми у вказаних медіа-текстах;
• дослідити, з якою метою автор використовує певні одиниці діалектної лексики.
• простежити особливості їх уживання.

Об’єктом дослідження є друковані медіатексти.         
Предметом дослідження виступають особливості вживання та функціонування діалектної лексики у газетних виданнях.

        Методи дослідження:

• описовий метод,
• соціологічний метод,
• метод лінгвістичного картографування.

Короткий огляд джерел, використаних у проблемі дослідження:

Аспектом дослідження особливостей вживання діалектизмів у зразках художнього стилю з’ясовано у працях С. П. Бевзенка, Й. О. Дзендзелівського, Ф. Т. Жилка, І. Г. Матвіяcа, C. Я. Єрмоленко, М. Ф. Станівського, Г. О. Козачук, В. В. Ґрeщука, Вал. В. Ґрeщук та ін. На сьогодні найґрунтовніше опрацьовано загальне функціонування діалектизмів у творах письменників, що представляють південно-західне наріччя (Ю. Федьковича, В. Стефаника, М. Черемшини, І. Франка та ін.). Найбільш ретельний аналіз традиційних поглядів та окреслення новітніх підходів до опису південно-західних діалектів на тлі художніх текстів здійснено у монографії В. В. Ґрeщука та  Вал. В. Ґрeщук

Коротка інформація про архітектоніку дослідження: Наше дослідження складається зі вступу, основної частини, яка включає в себе два розділи, висновків, а також списку використаних джерел. Перший розділ містить теоретичний матеріал, на противагу другому, який включає в себе емпіричний матеріал особливостей уживання діалектизмів та їх функціонування у медіа текстах .У висновках підбиваються підсумки з приводу досягнення чи недосягнення мети дослідження.

Розділ І. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичному розрізі

1.1 Походження діалектів та розвиток  української мови

Сучасне суспільство – це не тільки прогрес з наукової точки зору; наша мова також досягла свого належного розвитку. Зараз, спілкуючись чистою, українською мовою, не здивуєш нікого. На противагу нашим дідусям і бабусям, які послуговуються діалектною лексикою, ми користуємось  вже літературними «плодами» розвитку нашої мови. Українська мова належить до групи слов'янських мов у системі індоєвропейських. Слов'яни населяли здавна значну територію Середньої і Східної Європи. Численні пам'ятки їх матеріальної культури засвідчені з II тисячоліття до нашої ери. Можна собі уявити, що протягом надзвичайно великого проміжку часу тривала ця етнічна й мовна спільність слов'ян, хоч вони й мали певні діалектно-племінні відмінності в мові [19; с.34]. На початку І тисячоліття нашої ери внаслідок особливостей історичного розвитку спочатку виділяються східні й західні слов'яни, а пізніше південні. Порушується і колишня мовна їх спільність, але певні і досить важливі зміни в мові слов'ян продовжували бути ще спільними.

Східні слов'яни, чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та інших джерел, були відомі в VI ст. нашої ери під назвою анти, які тоді займали значну територію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю до Азовського моря. В VII ст. загальна назва анти для східних слов'ян зникає, не знаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IX ст., поширюється нова назва рос, роси, русь, яка з місцевої, племінної, стає загальною для східних слов'ян.

Склад і територія східнослов'янських племен наукою достатньо ще не досліджені. Частина східнослов'янських племен, що згадуються в давньоруському літописі «Повісті временних літ», простежуються, за археологічними даними, з IV—V ст. нашої ери і навіть ще раніше. Племена східних слов'ян, як це можна судити з археологічних даних, були досить міцними й історично тривалими об'єднаннями населення, мали свою територію, стійкі традиції родоплемінних зв'язків, свої особливості культури і певні діалектні відмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.

За доби розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу до феодалізму племена східних. слов'ян зазнають значних змін і виступають уже переважно як територіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складання феодальних відносин у східних слов'ян — тривалий процес, який закінчується утворенням у IX ст. великої феодальної держави Київської Русі. Колишні племінні союзи поступаються територіальним формуванням — окремим племінним князівствам і «землям» (областям).

За доби Київської Русі склалась і літературна мова східних слов'ян — давньоруська (староруська) літературна мова, яка витворилась під впливом старослов'янської (церковнослов'янської) літературної мови, що в свою чергу виникла на основі староболгарської мови [15; с.34].

Лексичні, а особливо стилістичні засоби, різні риси будови старослов'янської мови позначилися на всіх жанрах і стилях давньоруської літературної мови, зокрема на розвитку її культових, філософських і риторично-оповідних стилів, які власне мали старослов'янську основу.

Старослов'янська літературна мова через давньоруську, а потім і давні літературні мови окремих східнослов'янських народів вплинули на місцеві східнослов'янські діалекти (на говори окремих східнослов'янських мов) [11; с.84]. Наприклад, в українській мові (і її говорах) з багатьох лексичних старослов'янізмів (церковнослов'янізмів) можна відмітити хоча б такі: буква, враг, глава, глас, суєта, прах, юний, храм та ін.

З XI ст. почалася феодальна роздробленість Київської Русі. Поряд з державним розчленуванням Київської Русі на ряд «напівдержав», що особливо посилилось у зв'язку з татарською навалою в XIII ст., відбувається роз'єднання окремих частин східних слов'ян. Різні території Київської Русі опинилися в досить відмінних історичних умовах — виникають нові економічні й політичні центри, посилюється взаємозв'язок між окремими землями, викликаний розвитком економічних і культурних зносин. За цих умов територіальної відокремленості, місцевих взаємозв'язків і виникнення нових політичних та економічних центрів діалектні групи та смуги східних слов'ян остаточно визначаються як нові мовні формування — три східнослов'янські мови: російська — на північному сході й на півночі земель Київської Русі, білоруська — на заході і українська — на півдні й південному заході [13; с.15].

Наукою ще остаточно не розв'язане питання утворення трьох східнослов'янських народів і їх мов. Цей процес був довготривалий, почався він за доби Київської Русі, а особливо інтенсивно відбувався, очевидно, під час феодальної роздробленості, коли найбільше виявився розрив зв'язків між руськими землями і виникли нові центри політичні, а також економічні й культурні.

Українська мова виникла внаслідок трансформації територіальних діалектів південних і південно-західних земель Київської Русі. Процес витворення особливостей української мови виявлявся хронологічно не паралельним у фонетиці, морфології, синтаксису й лексиці. Українська мова утворилась на основі територіальних діалектів півдня і південного заходу Київської Русі, тобто на тій території, де колись були такі східнослов'янські племена: поляни, деревляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі, хорвати (білі) і більшість сіверян [13; с.12]. Одночасно з виникненням української мови відбувалось і формування українського народу. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою, Польщею та іншими державами. Український народ з самого початку свого формування вже був політично й економічно розчленований, що призвело й до значної діалектної роздрібненості його мови.

Мова народу в її діалектних виявах історично мінлива. Мова народності — це сукупність близько споріднених діалектів. Ці діалекти в їх єдності і становлять мову народності, яка має більше спільностей, ніж відмінностей між діалектами окремих земель [12; с.103]. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності.

Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.

Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи [11; с.56]. Саме останнє обумовлює літературній мові стійкість та силу.

Неоднорідною була ця давня літературна мова залежно від жанрів. Найбільше місцева народна мова просочувалася в різні жанри актової мови [12; с.65].

Наскільки можна судити з просочування діалектної мови в давню українську літературну мову, в XIII—XIV ст. виразно вже виявляються південно-західні говори, а в XV ст. і окремі їхні масиви.

Північні говори української мови відбиваються в пам'ятках з XV ст., а південно-східні— власне їх центральне ядро — говірки Середньої Наддніпрянщини — тільки її кінця XV і в XVI ст. (бо раніших документів з цієї місцевості не збереглося) [13;с.57].

Давня українська літературна мова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної, як це було з давньою російською літературною мовою, що являла собою теж своєрідний варіант давньоруської літературної мови. Одною з важливих причин подібного застою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.

У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навіть у XX ст., перетворюючись в окремий, вияв цієї літературної мови. Окрема її форма була і на Закарпатті.

Отже, український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо треба підкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови [11; с. 35]. У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературної мови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царської Росії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетворення давньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [13; с.3-15].

Міста на Україні, особливо з часу перетворення українського народу в націю, в умовах національного гніту, при розчленованості території між сусідніми державами, підпали русифікації на сході і півночі, полонізації, мадьяризації і частково румунізації на заході й південному заході. Саме тому нова українська літературна мова виникає не на базі розмовної мови міст, а на основі місцевих говорів.

Ось чому в нову українську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки та діалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоків становлення нової української літературної мови набувають особливо сильного виявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньої літератури). Та зрештою, діалекти є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Завдяки творчості майстрів українського слова чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми засмічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важкою для сприймання. Не варт забувати про власне нашу культуру мовлення. Термін "культура мови" – багатозначний. По-перше, це (за визначенням С. Єрмоленко) "рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети і обставин спілкування" [14, с. 285]. По-друге, культура мови — окрема галузь мовознавства, головним завданням якої є "виховання навичок літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику" [14, с. 285-286].

Отже, можна зробити висновок, що нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокрема після возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-х років, український народ має єдину літературну мову.

Ця нова українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі.

1.2. Діалектизми як лексика обмеженого  функціонування

Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми.

Діалектизми —  це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально утворених елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та ін.). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостатнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературну мову є мова художньої літератури, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на прикладі конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування. На початковому етапі розвитку нової української літературної мови використання діалектних одиниць не було чітко встановлене, воно зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка діалектизмів у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературної мови. Від власне діалектизмів відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіональних варіантів літературної мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукраїнської літературної мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стилістичними настановами мовців і не свідчить про незнання норм літературної мови. При розгляді фонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мови можна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектними угрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, на рівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти, в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система. На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення і лексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч на кожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угруповань української мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічних ознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.

Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.

Говори середньої Наддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групи і належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміж українських діалектів, лягли в основу української національної літературної мови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови, своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожному із структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняються від літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.

Галицько-буковинська група говорів. У цій групі виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські, чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.

Поширені згадані говори на території історичної Галичини та північної Буковини. Об’єднуються вони в одну групу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку, волинсько-подільським, а з другого ― карпатським говором.

Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власне покутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить по Дністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці Дністра річці Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять із східно-карпатськими, чи гуцульськими, розмежувальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця, Берегомет і далі на південь по верхів’ю річки Сирету (Чернівецька область), а на півдні ― з румунською та молдавською мовами.

Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськими виділяються ще північно-бессарабські говірки, які рядом ознак зближуються із сусідніми подільськими. Специфічні ознаки цих говірок такі:

Фонетичні ознаки: а) виразно виявлене ствердіння [с], [ц] в кінці слів (дес, хтос, сес, абис, та інш., конец, горнец, отец та інші), а також часто і в інших позиціях (вівца, к’ерниці, на лавищу та інші); б) шиплячі [ш], [ж], [ч] звичайно пом’якшуються (душ’е, лош’е, ж’еба, ч’ого, ч’ес, плач’, ш’о, ш’ч’о та інші); в) нерідко [р] пом’якшується (зокрема у власне у буковинських і північно-бессарабських говірках) (зор’а, ватр’е пор’идок, віуч’ер’, писар’, верх’, мор’е, тепер’ та інші); г) послідовний перехід [т] у [к], а [д] у [г] (к’іло, к’істо, г’іло, г’іти, жик’е, смік’е, ниг’іл’е, девік’ -дев’ять, шіск’ох - шістьох та інші); д) поширеність звукосполук [ги], [ки], [хи] (воуки, пастухи, воук’и пастух’и та інші).

Морфологічні ознаки: а) розрізнення, хоч і непослідовне, твердої і м’якої груп іменників І та ІІ відміни (конем, каменем, коневи, товаришеви, землеу, долонеу, та інші); б) у дієслівних формах І особи однини теперішнього часу [д], [т], [з], [с] нерідко зберігаються, не переходячи у відповідні шиплячі (ход’у, лет’у, воз’у, нос’у та інші), хоч поряд можливі й форми типу вожу, ношу та інші; в) у частині говірок, зокрема північно-бессарабських, можливі форми 3-ої особи однини дієслів ІІ відміни типу ходе, носе тощо; г) у дієсловах ІІ відміни в 3-ій особі множини звичайно виступають форми з опущеним кінцевим [т] особового закінчення (вони ход’е, нос’е, робл’е, мус’е тощо); д) вживаються паралельні складені форми майбутнього часу типу меш ходити ― будеш ходити, ме робити ― буде робити та інші; е) атематичні дієслова в 2-ій особі однини мають форми јіш’, даш’ та інші.ь»).

        Отже, підбиваючи підсумки, можемо зробити невеличкий висновок, що діалектизми відіграють безпосередню роль у сучасній літературній мові. Їхня диференціація не одностайно урізноманітнює текст, підкреслюючи говірки місцевого колориту.

 Вживання діалектизмів – це абсолютно правомірний процес, адже виконується найголовніший закон вживання мовних засобів – художньо-естетичні вимоги не порушуються, текст набуває особливого забарвлення.

Саме в цьому основна причина того, що вони стилістично досить активні в друкованій тканині матеріалів сучасних журналістів.

Розділ ІІ. Аналіз використання та функціонування діалектизмів у періодичних друкованих виданнях «Фест», «Експрес» та «Поступ» 
2.1 Класифікація діалектизмів 

Українська діалектична мова являє собою складну систему діалектних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняється з-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою. За Пономеревим класифікація одиниць діалектної лексики виглядає так:

Лексичними діалектизмами вважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя — «картопля», когут —«півень», блават — «волошка», иецьки — «ночви», тайстра — «торба», ляскавиця — «грім», таний — «дешевий», банітувати — «лаяти», банувати — «шкодувати», желіпати — «кричати», ачей — «може».

Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу (гуня — «жіноча свитка», каптур — «очіпок», черес — «широкий шкіряний пояс», бебешка — «вид кофти»), назви страв місцевої кухні (жур — «страва з вівсяного борошна», каварма — «страва з баранини», потрібка — «страва з подрібненої печінки»), назви житлових і господарських приміщень та їхніх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо {па-пера — «великий кошик з верболозу на овочі», підря — «полиця під покрівлею в гуцульській хаті», колиба — «чабанська або лісорубська хатина»), назви, пов'язані з місцевим мистецтвом (дримба, трембіта,), з місцевою демонологією (мольфар — «чаклун», арідник — «злий дух», мавка — «лісова русалка»). Семантичні діалектизми — слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням (вино — «виноград», масть —«жир», квасок — «щавель», базар — «майдан», губа — «гриб», струк — «перець», гірчиця — «перец Розрізняють діалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, фразеологічні.

Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхэ, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів, парадигм (баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] замість ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, куби, гййби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні діалектизми — найчисельніша група діалектизмів; серед них розрізняють власне лексичні діалектизми і етнографізми. Лексичні діалектизми становлять дублети до літературних відповідників (лйґінь — парубок, тбйстра — торба, пйрун — грім, фудэльний, бэтний — гордий, мйва — чайка) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голннний ‘охочий до чого-небудь’, єретувбтися ‘сердитися’, наобнсити ‘набриднути’). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, не¬відомі поза межами певного наріччя, говору, називають ет¬нографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад: