Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Діалектичні вияви у творчості Мирослава Ірчана

Міністерство освіти і науки України

Сумський Державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

Кафедра української мови

Курсова робота

На тему:

«Діалектичні вияви у творчості Мирослава Ірчана»

Науковий керівник:

Дорошенко Л.І.

Підготувала

Студентка 221 групи

Яременко Анастасія

Суми - 2014

План

1. Покутсько-буковинський як один із виявів південно-західного наріччя.
1.1. Лексичні говірки покутсько-буковинського діалекту.
1.2. Особливості вияву морфологічних, фонетичних та синтаксичних ознак досліджуваного мікроареалу.
2. Семантико-стилістичний потенціал діалектних одиниць у творах Мирослава Ірчана.

Роль діалектизмів у художньому тексті.
Основні лексико-семантичні групи діалектних виявів у досліджуваних творах.

Вступ

Майже кожна з існуючих мов має в своєму складі багато місцевих, територіальних діалектів і говірок, які служать засобом спілкування широких народних мас. Вони є одним із різновидів, однією з форм вияву національної мови; разом із літературною мовою в її писемній і усній формі вони складають те єдине ціле, що звичайно звуть загальнонародною національною мовою.

Вивченням місцевих різновиді мови, її територіальних діалектів і говірок займається спеціальна галузь мовознавства – діалектологія.

У діалектології поряд з поняттям місцевого діалекту існує й поняття діалектна мова, під яким розуміють усі місцеві, територіальні різновиди певної мови, включаючи перехідні говірки й говори. Вона виступає як безписемна, усна, стилістично нейтральна форма мови в будь-якому населеному пункті на всій території поширення цієї мови.

Українська діалектологія – це наука про українську діалектну мову, про місцеві різновиди української мови, її місцеві, територіальні діалекти. Вона вивчає закономірності живої народної мови в усій розмаїтості її місцевих діалектів і говірок, а також географічне поширення діалектних явищ мови, окреслення певних діалектних одиниць у її системі тощо.

Місцеві, територіальні діалекти мають свої особливості, свої специфічні ознаки в різних мовних рівнях – у фонетиці, граматиці, словотворі, лексиці. Місцевий діалект характеризується наявністю своєї власної мовної системи, яка може протиставлятися мовній системі іншого місцевого діалекту цієї самої мови. У цій системі наявна певна сукупність діалектних явищ, відмінна від сукупності діалектних явищ іншого місцевого діалекту. Серед місцевих, територіальних різновидів мови існують різні діалектні одиниці. Найдрібнішою діалектною одиницею є говірка, що охоплює звичайну мову одного, а іноді й кількох однотипних з мовного погляду населених пунктів, між якими немає будь-яких територіально виражених мовних відмінностей. Отже, говірка являє собою цілісне мовне утворення без мовних відмінностей, за винятком чисто індивідуальних особливостей мовлення, викликаних індивідуальними дефектами мови, а також рівнем освіти, загальної культури, родом заняття певного індивідуума чи певної групи людей тощо. Групу однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак, звуть говором. Говір – це територіально окреслене діалектне утворення, яке характеризується певною сукупністю діалектних ознак.

Найбільшою діалектною групою є наріччя, або діалектна група, що являє собою найширше діалектне угрупування певної мови, до складу якого входять однотипні діалекти цієї мови, що мають цілий ряд спільних мовних рис, якими вони виразно відрізняються від інших наріч чи діалектних груп цієї самої мови.

Діалектологія має важливе науково-теоретичне і практичне значення.

По-перше, вона постачає цінні матеріали для історії нашої мови. Саме в місцевих діалектах часто зберігаються такі мовні явища, які давно вже втрачені літературною мовою або не зовсім виразно відбилися в тих писаних пам’ятках, що дійшли до нас. Тому в ряді випадків лише дані діалектної мови дають можливість докладніше простежити розвиток того чи іншого мовного явища в історії нашої мови, відновити найвірогідніші шляхи його перебігу.

По-друге, діалектологія здобуває фактичний матеріал для історії, етнографії, археології. Наприклад, при розв’язанні таких проблем, як групування населення в минулому, його колонізаційні рухи, взаємозв’язки з іншими народами тощо, історик не може обійтися без урахування даних діалектології. З другого боку, вивчення діалектології можливе лише в тісному зв’язку з історією, археологією, етнографією, бо поєднання даних цих наук може привести до важливих узагальнень і висновків про розвиток тих чи інших мовних процесів.

Діалектологією користуються для повнішого розуміння давніх пам’яток, також художніх творів як дожовтневої класичної, так і сучасної української літератури. Так, наприклад, багато чого залишиться незрозумілим для читача без спеціальної підготовки в творах таких українських письменників, як м. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, В. Стефанник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, О. Кобилянська, а також Мирослав Ірчан та ін., де виявилися мовні особливості південно-західних українських діалектів.

Покутсько-буковинський говір як один із виявів південно-західного наріччя.

У даній курсовій роботі розглядається питання щодо діалектних виявів у творчості Мирослава Ірчана (справжнє ім'я Андрій Дмитрович Баб'юк). Український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик та видавець народився 14 липня 1897 року в селі П'ядики Коломийського повіту (нині Коломийського району Івано-Франківської області) в бідній селянській родині. Із 7-ми років став складати пісні. Дебютував оповіданням «Зустріч» у віденській газеті «Свобода» від 30 жовтня 1914 року. Перша збірка новел «Сміх Нірвани» вийшла у Львові 1918 року, підписана справжнім ім'ям автора. Автор п'єс «Бунтар» (1921), «Безробітні» (1922), «Дванадцять», «Родина щіткарів» (обидві — 1923), «Бувші люди» (1925), «Малі ковалі», «Підземна Галичина» (обидві — 1926), «Радій» («Отрута», 1928), «Плацдарм» (1931). Автор фейлетону «Кам'янецька неділя (Вражіння)» — опубліковано 11 вересня 1921 року в газеті «Червона правда» (Кам'янець-Подільський).

Івано-Франківська область входить до південно-західного наріччя до групи галицько-буковинських говорів. На півдні й заході межа південно-західного наріччя є одночасно межею з сусідніми мовами; на півночі умовна лінія Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Житомир — Фастів відмежовує південно-західне наріччя від північного наріччя; умовна лінія Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне — Первомайськ — Ананьїв — нижня течія Дністра відмежовує південно-західне наріччя від південно-східного наріччя.

Риси, за якими південно-західне наріччя протиставляється південно-східному і північному наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для південно-західного наріччя рис має вузьколокальний характер. Багато важливих для структури південно-західного наріччя ознак не протиставляються іншим наріччям, вони є інтегральними.

Словотворчі особливості південно-західного наріччя зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам інших наріч, наприклад: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосподарчих культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а), суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи жіночого роду (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та ін.

Літературна, наукова діяльність, шкільництво носіїв південно-західного наріччя аж до середини 20 ст. були позначені помітним впливом місцевих говірок, що зумовило формування у різний час галицького, буковинського і закарпатського варіантів української літературної мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

У групі галицько-буковинських говорів виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські, чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.

Село П'ядики належить до покутсько-буковинських говірок. Поширені вони на Покутті і в північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власне покутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить по Дністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці Дністра р. Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять із східнокарпатськими, чи гуцульськими, розмежовувальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця, Берегомет і далі на південь по верхів’ю р. Сірету (Чернівецька область), а на півдні – з румунською та молдавською мовами.

1.1. Лексичні риси говірок покутсько-буковинського діалекту.

У лексиці багато елементів, властивих і більшості говірок південно-західного наріччя: блéяти «бекати» (про овець), вáтра «вогнище», «черінь», ґáзда, газди́н'и «господар, господиня», жи́тниц'и «сироватка», кугýт «півень», ли́лик «кажан», рíш'ч'а «хмиз», шýтий «безрогий» та інші, або ж найближчим сусіднім говіркам: гуцульським — барабýл'и «картопля», вéремн'е «погода», гладýн «глечик», ґрунт «садиба», кн'ьезь’ «молодий, наречений», кньиги́н'і «молода, наречена», тáйстра «торба», xíтанка «гойдалка»; наддністрянським — ґуц «вузол», доўбáч (-ак) «дятел», маґліўни́ца, маґіўни́ца «рубель для качання білизни», карни́к «приміщення для курей-курник», кучьи- теж для свиней, товáр «рогата худоба» та інші. Є й чимало характерних покутсько-буковинських лексем: вéвирица «білка», ворóшка «сонечко», ґлужáн'а «стебла кукурудзи», грíнка «відрізаний шматок хліба», дручóк «рубель до воза», ки́рпа «вид високої жіночої зачіски», коўтáч’ «дятел», лíтра «металева кварта пити воду», полови́к «яструб», порéкло «прізвисько», призорóк'ий «короткозорий», рýсти «вити (про вовків)», у тому числі іншомовних запозичень, серед яких кількісно виділяються румунські — дармóй «вид рідкого решета», дзéстри «придане», клáка «толока», матýша «тітка або будь-яка старша жінка», лілійáк «бузок» та інші.

Для лексики покутсько-буковинського говору характерний значний паралелізм і широка семантична розгалуженість.

Особливості вияву морфологічних, фонетичних та синтаксичних ознак досліджуваного мікроареалу.

Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськими виділяються ще північнобессарабські говірки, які рядом ознак зближуються із сусідніми подільськими. Далі розглянемо специфічні ознаки цих говірок.

Фонетичні особливості покутсько-буковинського говору: [а] після м'яких приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній позиціях — душ’é, ш’éпка і ш'и́пка, пор'и́док, спідни́ц'і, чéл'ід’, вéремйе… Лише після й перехід [а] в [е], [і] обмежений (йійцé, йек, пóйес…) східнонадпрутською групою говірок; наявність альвеолярного [л], зокрема в говірках, сусідніх з гуцульськими і бойківськими; депалаталізація [с], [ц] у кінці слів (дес, хтос, хлóпец, отéц), перед флексійними -а, -у (вýлица, тéрница, на вýлицу, копи́цу), у прикметниках і прислівниках на -ск, -зк, -цк, (ни́ско, пóл.ский, вітц’íўский, н'імéцкий), у закінченнях давньої дієвідміни (бýлисмо, ходи́листе); палаталізація [ш], [ж], [ч] частіше у східнонадпрутських говірках (ж'ити, ч'ис, ш’:е), рідше у західнонадпрутських; палаталізація [р], особливо в іменниках з суфіксом -ар (віўч'ер’, косáр’), а також в інших випадках (цер'ква, тер'х’); переважне оглушення приголосних (біп, сат, л’íсти, тхáк'і), хоч можливе і паралельне вживання дзвінких приголосних (зуб'кé, але книшк’é); послідовний перехід [т’] у [к’], а [д’] у [ґ’] (ґ'іт «дід», ґ’íўка «дівка», к’íло «тіло», ниґ’íл'е «неділя») та інше.

Морфологічні особливості покутсько-буковинського говору: розрізнення твердих, м'яких і мішаних типів відмінювання іменників (конéм, д конéви, кулéшеў, вýлицеў…); закінчення давального і місцевого відмінків однини іменниками жіночого роду колишніх і- та ja- основ -и (сóли, по земли́, на стерни́); залишки форм двоїни (дві йейц’í, дв'і хáт'і); відсутність м'якої групи прикметників (си́ний, -а, -е, горíшний, -а, -е); утворення вищого ступеня прикметників і прислівників з суфіксами -ішч, -іш’-, -ч- (даўн'ішчий, менче, менчий), а також за допомогою частки май (май бíлший, май стáрший, май ранéн'ко); активне функціонування префіксу ві- (вíпити, віган’éли); форми інфінітива на -чи (пеичи́, стри́ч'і си); у буковинській групі говірок поширення дієслівних форм типу хóд'у, нóс'у, вóз'у; у 3-й особі однини і множини дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевим -т (він хóде, бáче, вони хóд'е, рóбл'е, йід'и́); вживання паралельних форм майбутнього часу дієслів (будемо роби́ти — мéмо роби́ти, бýдеш банувáти — меш банувáти); наявність «складних» форм минулого часу — ходи́ўйім (-йем), ходи́ўйіс (-йес), ходи́лисмо; енклітичні форми особових займенників (ми, ти, си, му — давальний відмінок; м'і, к'і, го, йі — знахідний відмінок); наявність рухомої зворотної частки -ся як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонетичних варіантах (с'а, са, си); характерні прислівники бáвно (поволі), підсилювальна частка -ко після дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу).

Синтаксичні ознаки: а)вживання конструкцій типу «нас було́ двох», «ішло́ тр’ох»; б) вживання конструкцій знахідного відмінка типу «ма́jy д’іти», «ма́jy хло́пц’і»; в) вживання безприйменникових конструкцій давального відмінка типу «оте́ц’ д’іт’ом», «мен’і боли́т голова́» тощо; г) вживання конструкцій давального відмінка з прийменником к і його фонетичними варіантами ґ, ґу, д, ід (к собі, д н’ому, ґ вечору та ін.); д) вживання конструкцій знахідного відмінка з прийменником за відповідно до конструкцій з прийменником про південно-східних діалектів (за не́го говорили, каза́ў ji за брата та ін.); е) зворотна частка с’а може виступати як у препозиції, так і в постпозиції, не зливаючись з дієсловом (jiм с’а хот’і́ло, тим с’а под’і́лу, ме сердити си та ін.); поширеність сполучників же, ож, жеби (відповідно до літературних що, щоб), коб, ко́би, коби́с’, кед’ тощо, за́ки, за́ким, за́кл’а відповідно до літературного поки, доки) тощо в підрядних реченнях (каже, же не ма́je; одповіў, ож не ви́д’іў; за́ким мо́ре перелечу, крилечка з’ітру́) та ін..

2. Семантично-стилістичний потенціал діалектних одиниць у творах Мирослава Ірчана.

Мирослав Ірчан – досить цікава постать в українській літературі. Під час Першої світової війни служив підхорунжим у Легіоні Січових Стрільців у складі австро-угорської армії, був редактором газети «Стрілець». До 24 років перебував на західній України, переважно у П’ядиках, Коломиї, Кам’янці-Подільському та у Львові,після чого переїздив до Києва. Протягом 1922–1923 років жив у Празі, навчався в Карловому університеті. У жовтні 1923 року виїхав до Канади, друкувався в місцевій українській пресі, редагував масові українські журнали «Робітниця» і «Світ молоді». Улітку 1932 року повернувся до Харкова, очолював літературну організацію «Західня Україна». Часті переїзди вплинули на його творчість, тому у його творах присутні архаїзми, діалектизми, слова іншомовного походження та суржик.

У лексиці творів М. Ірчана становлять слова-архаїзми: віче «збори», звізди «зірки», віншувати « вітати».

Другу групу становлять діалектизми – слова іншомовного походження, які з’явилися під впливом інших мов: шіпка «сарай», файно «гарно», цізорик «ножик», кримінал «тюрма», рихт «правда», жовнір «солдат», газда «господар», чічка «квітка».

Групу лексичних діалектизмів, виявлених у мові Ірчана становлять суто місцеві слова: вужевка «шнур», поривач «кочерга», бевка «затірка», пас «пояс», буката «клапоть», відки «звідки», загладь «загибель», загрожене «під загрозок», коритар «схованка», пополосувати «побити», розбитки «програвші», рівчак «рів», рачкувати «йти навприсядки», розстрільною «цепом», сховка «схованка», снуватися «розбігатися», татакати «дзвонити», тесати «рубати».

Роль діалектизмів у художньому тексті.

Діалектологія служить для повнішого розуміння давніх пам’яток, також художніх творів як дожовтневої класичної, так і сучасної української літератури. Так, наприклад, багато чого залишиться незрозумілим для читача без спеціальної підготовки в творах таких українських письменників, як м. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, В. Стефанник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, О. Кобилянська, а також Мирослав Ірчан та ін., де виявилися мовні особливості південно-західних українських діалектів.

У художній літературі знання діалектології дозволяє глибше зрозуміти досліджувані твори письменників. Ці знання дають нам можливість без перешкод розуміти текст та мати змогу понуритись у певний час у певну місцевість, на собі простежити побут, звичаї та мову віддаленої від нас місцевості. Та найголовніше, це те, що ми можемо відчути на собі справжню живу розмовну мову певного населення, що дасть нам можливість з цікавістю пізнавати далекий для нас світ.

Глибоке знання говіркових особливостей української мови, уміння їх спостерігати, розмежовувати, по-науковому аналізувати дуже потрібне майбутнім філологам, викладачам-словесникам, як для з’ясування явищ сучасної української літературної мови, так і для успішної роботи вчителя над піднесенням культури усної і писемної мови учнів, ефективного подолання в їх мові й мовленні орфографічних і орфоепічних помилок, спричинених місцевими говірками.

Крім того, саме ця навчальна дисципліна дає студентам ті необхідні знання з лінгвістики, які, по-перше, створюють значну ґрунтовну базу для глибокого розуміння процесів формування загальнонародної мови, по-друге, підготовляють їх до поглибленого вивчення історичних явищ української мови.

Основні лексико-семантичні групи діалектних виявів у досліджуваних творах.

Лексичні діалектизми Мирослава Ірчана були досліджені у творах: «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Поміж людьми», «В бур’янах», «Карпатська ніч». Твори письменника в основному відтворюють життя і побут селян та воєнних.

До них належать:

• назви предметів одягу:

камазелька – жилетка;

дранка – подерта сорочка;

катрання – лахміття;

плахтина – одежина;

• слова на позначення предметів домашнього вжитку:

решетина – решето;

лакітки – ласощі;

боханець – буханка;

тайстра – торба;

клуб – клубок;

фіра – віз;

• діалектизми на позначення громадських відносин:

віче – збори громади;

радний – член сільської управи;

звідомлення – повідомлення;

• слова на позначення різних дій (дієслова):

чипіти – стояти нерухомо;

глядіти – дивитися;

рунтати – красти;

вістувати – сповіщати;

банувати – сумувати;

перепудитися – злякатися;

капарити – бідувати;

нотувати – міркувати;

ландати – волочитися;

збиткувати – знущатися;

мельдуватися – заявляти;

глемедати – ковтати;

воліти – хотіти,

дрижите – тремтите;

жиєш – живеш;

займила – зайняла;

одвічає – відповідає;

станули – стали.

• інші діалектизми:

вонея – неприємний запах;

вістка – звістка;

винуватих – винних;

вражіння – враження;

вспівати – встигати;

видко – видно;

потічку – струмку;

одчайність – відчай;

овид – горизонт;

обози – низка возів;

наскок – наступ;

комедіант – блазень;

дуч – яма;

бакурі – хлопчаки;

тогідний – торішній;

відай – мабуть;

щастє – щастя;

без шоколади – без шоколаду;

зататакав кулемет – застріляв кулемет;

польські драгуни – польська кіннота;

не вмію пригадати – не в змозі пригадати;

виходить ціло – виходити цілим.

Окрему групу слів становить суржик, що з’явився внаслідок перебування поета за межами Західної України, насамперед у Харкові. Це такі слова, як:

привичці – звичці,

верстов – верств,

розказую – розповідаю,

смілі – сміливі,

скучний – нудний,

бистра – швидка,

вправді – справді,

держатися – триматися,

ждати – чекати,

заставити – змусити,

завидував – заздрив,

запечатаній – запакованій,

надіялися – сподівалися,

награблених – награбованих,

недостатків – недоліків,

найшлися – знайшлися,

ожидання – очікування,

потрясаючий – вражаючий,

пошли – пішли,

появляється – з’являється,

пропадає – зникає,

поступками – вчинками.

Список використаної літератури:

Довгалюк П. М., Ткачук М. П. Ірчан Мирослав // Українська літературна енциклопедія. — Т. 2. — К., 1990. — С. 335.
Герасимова Г. П. Ірчан Мирослав // Енциклопедія історії України. — Т. 3. — К.: Наукова думка, 2005. — С. 535—536.
Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1966.
П. Ю. Гриценко. Південно-західне наріччя // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000.
Бевзенко С.П. Українська діалектологія / С.П. Бевзенко. –К.: Вища школа, 1980. – C. 3–11.
Бевзенко С.П. Українська діалектологія / С.П. Бевзенко. –К.: Вища школа, 1980. – C. 208.
Бевзенко С.П. Українська діалектологія / С.П. Бевзенко. –К.: Вища школа, 1980. – C. 218–221.
Ірчан Мирослав. Твори: В 2-х т. Т.2: Спогади; Повісті; Новели; Оповідання; Публіцистика. / Упоряд.; приміт. М.М. Острика. – К.: Дніпро, 1987. – 480 с.
Шило Г.Ф. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра. – Львів: Вид-во Львівського педагогічного інституту, 1957. – 254 с.
Франко І. Літературна мова і діалекти // Львівський науковий вісник. – 1907. – Кн. 2. – С. 228 – 232.
Тлумачний словник сучасної української літературної мови /за ред. д-ра філологічних наук, проф. В.С.Калашника. – 2-ге вид, випр. і доп. – Х.: Прапор, 2004. – 992 с.
Плющ П.П. Історія української літературної мови. – К.: Вища школа, 1971. – 424 с.
Дзендзелівський Й.О. Проблеми сучасної української діалектології// Мовознавство. – 1967. - №2. – С. 17-21.
Жовтобрюх М.А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. - 1973. - № 1. - С. 3 – 17.
Матеріали до словника буковинських говірок. Вип. 6. – 1979. – 107 с.
Петличний І. З. Лише діалект чи літературна мова й діалект? // Питання українського мовознавства. – Львів, 1962. – Кн. 5. – С. 65 – 71.
Мукомела О. Мирослав Ірчан // Знання і праця. – 1990. – № 4;
Мірчук І. Історія української культури. – Мюнхен; Львів, 1994. – С.216-222.
Історія української літератури: У 8-и т. – К.: Наук. думка, 1970. – Т.6.- С.374-375;
Історія української літератури ХХ ст. Книга перша (1910-1930-ті роки) / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1993. – С.561-567;
Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. Київ: наукова думка, 1990

Діалектичні вияви у творчості Мирослава Ірчана 📙 Курсовая → 🆔 73118