Економічний розвиток, його сутність цілі та принципи

Курсова робота

на тему: «Економічний розвиток, його сутність цілі та принципи»  
 
 
 
 
 
 
 
 

План 

Вступ

І. Теоретичні засади економічного розвитку.

  1.1. Сутність, цілі та принципи економічного розвитку.

  1.2. Динаміка економічного розвитку.

  1.3. Циклічний  характер економічного розвитку.

ІІ. Типи та моделі економічного розвитку.

  2.1. Типи економічного  розвитку.

  2.2. Моделі  економічного розвитку.

ІІІ. Економічний розвиток України на сучасному етапі: проблеми та шляхи їх вирішення.

Висновки

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

  Економічні потреби та інтереси, які виникають у людини, певних соціальних груп, суспільства в цілому в процесі економічної діяльності, постійно збагачуються, як під впливом, так і в результаті такої діяльності. Розвиток суспільного поділу праці, і, як наслідок, продуктивних сил, держави та суспільства викликає до життя нові інтереси та потреби, задовольнити які неможливо поза постійним зростанням та ускладненням валового внутрішнього продукту, якісними змінами у принципах і механізмах його розподілу та використання. За цих умов, надзвичайно важливим стає розуміння закономірностей, цілей і принципів забезпечення сталого економічного зростання та розвитку, діалектики їх взаємовпливів у повсякденному економічному житті суспільства, визначення факторів, чинників і ресурсів, здатних підтримувати економічний розвиток і зростання у віддаленій перспективі. Саме тому питання «Економічний розвиток» посідає центральне місце у світі. Визначення цього питання дозволяє зрозуміти не лише сутність понять економічний розвиток, економічне зростання, але й усвідомити роль і функції працівника, підприємця, держави, політичної влади у забезпеченні ефективності економічної діяльності з позицій досягнення системної економічної та соціальної рівноваги в суспільстві. 

  Людська  цивілізація переживає складні  часи на переломі віків і  на початку третього тисячоліття.  З одного боку, спостерігаються бурхливі темпи наукового і технічного прогресу, а з іншого виявляються тенденції до економічної стагнації і навіть спаду в регіонах світу. Поряд з вичерпанням деяких невідтворювальних природних ресурсів, труднощами їх відновлення і компенсуючої взаємозаміни погіршується якість навколишнього середовища та економічний стан народів, що негативно впливає на розвиток світової економіки. Про це яскраво засвідчує зниження за останні роки темпів економічного зростання на земній кулі. І вплив цих негативних процесів, звичайно, не обмежується лише світовою економікою. Погіршується стан здоров’я людей в багатьох регіонах світу, знижується середня тривалість їх життя. Крім того, ресурси планети використовуються такими темпами, що через декілька поколінь люди вже не матимуть можливості користуватися ними.

  У зв’язку з цим стала зрозумілою необхідність розробки нової політики та стратегії, яка б дозволила вирішити ці глобальні проблеми сучасності, запобігти погіршенню якості навколишнього середовища, забезпечити не тільки теперішнє, але і майбутнє суспільство ресурсами, необхідними для задоволення його потреб. Потрібно було розробити ґрунтовну наукову основу подальшого технологічного розвитку суспільства. Мається на увазі його переорієнтація на менш забруднююче виробництво, підвищення ефективності використання природно-ресурсного потенціалу та випуск більш екологічно безпечної продукції. Саме тому світове співтовариство шукає необхідну модель розвитку на планетарному, національному та регіональному рівнях як головне завдання сьогодення.

  У цілому економічний розвиток суспільства – суперечливий і тяжковимірюючий процес, який не може відбуватися прямолінійно. Саме розвиток характеризується нерівномірністю, включаючи періоди зростання і спаду, кількісні та якісні зміни в економіці, позитивні та негативні тенденції. Ймовірно, економічний розвиток повинен розглядатися за середньо- і довгострокові періоди, а також у рамках окремої країни чи світового співтовариства в цілому.

  Слід  підкреслити, що рівень економічного розвитку країни – це поняття історичне. Кожен етап розвитку національної економіки та світового співтовариства в цілому вносить ті чи інші зміни до складу його основних показників.

  Удосконалення  динамічних процесів вимагає  від науковців фокусування на їх нових особливостях та якостях. Крім того, категорія «економічний розвиток» сьогодні широко застосовується у політичній практиці – при визначенні напрямків та пріоритетів соціально-економічного політики та оцінці результатів її втілення [4, c. 47-48].

  Завдяки  економічному розвитку суб’єктом  встановлюються контури майбутнього.  Сучасною людиною через призму  бачення майбутнього здійснюється  оцінка сьогодення та минулого. Такий погляд на стан речей  суттєво відрізняється своєю  складністю від простого віддзеркалення реальності при виконанні суб’єктом життєзабезпечуючих процедур. Можна стверджувати, що поняття «економічний розвиток» утворилися і почали вживатися розумною людиною внаслідок активного розвитку свідомості, абстрактного мислення, відкриття існування ідеалу та його близькості, а також спроби його осягнути і досягнути. Таким чином, свідоме культивування ідеї розвитку та зростання в суспільстві ніби відділяє сучасне і майбутнє, встановлюючи пріоритет за майбутнім. При цьому поняття розвитку відображає стратегію, а зростання – тактику досягнення ідеалу, мети в майбутньому [4, c. 48-49]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І. Теоретичні засади економічного розвитку 

1.1. Сутність, цілі та принципи економічного розвитку

  Перш ніж звернутися до особливостей сучасного економічного розвитку, коротко зупинимось на визначенні загально-соціологічного, філософського змісту поняття «розвиток». У загальновживаному значенні під розвитком розуміється процес удосконалення тих чи інших елементів суспільних відносин або матеріально-речових складових суспільства, чи соціально-економічних та матеріальних систем у цілому, перехід до принципово Нових якісних характеристик. У такому значенні розвиток часто ототожнюється з прогресом. Історична практика засвідчує, що односпрямованого прогресу, лінійного розвитку в економіці не існує. Зміни відбуваються циклічно, хвилеподібно за схемою: прогрес-стагнація-регрес.

  Важливо  також визначити співвідношення  між економічним розвитком і  економічним зростанням, які тісно  пов'язані між собою. Економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим. Воно показує зростаючі можливості країни в реалізації своїх виробничих можливостей. Таким чином, економічне зростання є вужчим поняттям, ніж економічний розвиток. Але очевидно, що повноцінний економічний розвиток практично неможливий без економічного зростання. Економічне зростання є органічним складовим елементом економічного розвитку. Але якщо економічне зростання – виключно кількісний господарський розвиток, то економічний розвиток передбачає саме якісне економічне зростання з глибокими структурними змінами у відносинах власності, в системі суспільного поділу праці й зайнятості, в політиці доходів та соціальній сфері тощо. Економічне зростання є оборотним процесом, тобто після нього рано чи пізно наступає спад. Про оборотність економічного розвитку не можна так однозначно стверджувати, бо технічний прогрес, поява нових економічних форм свідчать про настання якісних змін у господарському розвитку при кількісних витратах у виробництві товарів та послуг. Це особливо характерно для сучасних перехідних економік.

  Розвиток  є визначальною фазою у процесі  певних економічних змін, господарської  еволюції людського суспільства.  Поняття «економічний розвиток»  можна розкрити, з одного боку, за допомогою висвітлення різних аспектів власне процесу, з іншого – це основні порівняння економічного розвитку з критеріями, близькими за значення, такими як процес, модернізація, зростання тощо. Багато економістів створювали свої власні тлумачення поняття «економічного розвитку» (Табл.1.1.) [1, c. 80-81]. 
 
 
 
 
 

Табл.1.1. Підходи до визначення поняття «економічний розвиток» 

  Для розуміння діалектики взаємозв’язку і відмінностей між економічним розвитком  та економічним зростанням слід враховувати загально філософське трактування поняття розвитку, як незворотної, спрямованої, закономірної зміни матеріальних та ідеальних об’єктів. Унаслідок розвитку виникає новий якісний стан структури, спрямованості руху, можливостей функціонування певної соціальної (економічної) системи. Отже, термін “ розвиток ” переважно вживають для окреслення довготривалого процесу пов’язаного із якісною трансформацією усієї сукупності економічних і соціальних структур суспільства, зокрема, усіх елементів його продуктивних сил та економічних відносин. На думку багатьох вчених, економічний розвиток може розглядатися також як досягнення економічного зростання на основі якісного перетворення економічної діяльності, системи правил та способів її забезпечення. Адекватність економічного зростання економічному розвитку залежить від ряду обставин, серед яких ключовими є джерела економічного зростання та його наслідки у широкому значенні.

  Сутність економічного розвитку, з погляду внутрішнього змісту, може бути розкрита в основі його як всеосяжного та глибинного суспільно-господарського процесу цивілізаційних масштабів. Йдеться, насамперед, про передумови, чинники, джерела та ресурси економічного розвитку, визначення яких суттєво конкретизує господарський поступ, посилює прагматичний бік економічного дискурсу.

  Процес  економічного розвитку багатогранний,  різноманітний, відбувається під  впливом багатьох різноманітних  чинників. Виділяють чотири основних  груп чинників,які зумовлюють характер та динаміку економічного розвитку:

• початковий рівень розвитку країни чи іншої соціально-економічної системи;
• стан людського капіталу, його «інтелектомісткість»;
• внутрішні (ендогенні) умови господарювання, тобто економічний устрій держави;
• зовнішні (екаогенні) умови господарського поступу [1, c.94].

  Важливість  першого чиннику (початкового рівня) полягає у тому, що економічно відсталі країни можуть скористатися економічним та технологічним досвідом більш розвинутих країн: можуть запровадити відповідні інституційні структури, законодавство тощо.

  Людський капітал на сьогоднішній день є чи не одним з найважливіших чинників економічного розвитку, рушієм якого є новітня техніка й технологія, інформаційно-комп’ютерних систем, гнучкі, швидко переналагоджувані виробництва. Сучасна економіка вимагає людський капітал високої якості, нове економічне мислення, кращих економічних підходів до управління фірмами й підприємствами та сучасної економічної філософії в діяльності уряду.

  Суть  внутрішніх умов господарювання визначається наявністю чи відсутністю конкурентного порядку, що підтримується переважанням приватних форм власності на засоби виробництва, громадянське суспільство та систему інституцій, що регулюють суспільно-економічні відносини. Специфічні внутрішні умови пов’язані з досягненням і підтримкою макроекономічної стабільності на основі низької інфляції та конвертованої валюти.

  До  чинників зовнішніх умов відноситься: питання щодо природно-географічного середовища, історичних навичок та традицій господарювання населення, що становить своєрідний економічний генофонд нації.

  Аналіз сутності та змісту категорії розвиток привів дослідників цієї проблеми до висновку, згідно якого вона виступає основним поняттям системного світогляду де займає центральне місце. Загальна теорія систем розглядає розвиток, по-перше, як взаємозв’язок функції, структури та процесу, а, по-друге, як множинність усіх цих елементів в економічному житті. Відповідно до цього будь-яка модель економіки повинна розглядатися  як цілеспрямована, соціокультурна, інформаційно пов’язана система, яка здатна до самовідтворення та розвитку за допомогою нових функцій, структур і процесів, що створюють нові способи організації на більш високому рівні впорядкованості та складності. За цих умов процес економічного розвитку, по-перше, завжди пов’язаний  із формулюванням і досягненням певних стратегічних цілей, по-друге,  забезпечує цілеспрямований перехід економічної системи до більш високого рівня інтеграції та диференціації одночасно, по-третє, уявляє собою послідовний перехід від одного способу організації економічного життя до іншого.

  Аналіз  особливостей сучасних підходів  до розуміння суті змін, що  відбуваються у спрямованості та механізмах функціонування світової економіки свідчить про те, що економічне зростання, яке не супроводжується покращенням становища більшості населення, інвестиціями у людський капітал, ліквідацією бідності, не розглядається більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає в стороні більшу частину населення та здійснюється за її рахунок.

  Одним  із перших, серед західних учених, до такого висновку прийшов шведський економіст Гуннар Мюрдаль, аналізуючи у своїй трьохтомній праці «Азійська драма: дослідження бідності народів» (1968 р.) специфіку взаємовпливів традиційних економічних інститутів у країнах Азії та Африки. Головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, Г. Мюрдаль вважав навіть не господарську систему традиційного типу, а, насамперед, колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню справжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому, розвиток, на його думку, слід розуміти як підвищення ступеню задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

  Подібний  погляд на сутність та залежності  економічного розвитку поділяють і лауреати нобелівської премії Теодор Шульц та Уільям А. Л’юїс. Доречи, саме Т. Шульц, одним із перших у світі серед економістів, не тільки ввів у науковий обіг поняття людський капітал, але й обґрунтував тезу, згідно з якою, інвестиції у людський капітал, зростання цінності людської праці, стають у сучасних умовах найважливішими факторами перетворення економіки, модернізації економічних та юридичних інститутів («Інвестиції в людей: економіка якості населення», 1981 р.).

  Тому, говорячи про цілеспрямованість економічного розвитку ми повинні розрізняти у цьому процесі дві сторони: з одного боку, будь-яка форма розвитку у соціальній (економічній) системі має свої внутрішні закони, які визначають його спрямованість, динаміку незалежно від бажань, мотивів діяльності людини. Така спрямованість формується на основі ендогенних (внутрішніх) закономірностей процесу суспільного розвитку, які зумовлюють факт незворотності прогресу у людському суспільстві.

  Водночас, як вже зазначалося, в економічній системі, на економічному полі функціонує величезна кількість суб’єктів економічної діяльності, інтереси та потреби яких не завжди збігаються, а дуже часто, навпаки, виявляються протилежними, або, як мінімум, досить далекими один від одного. За цих умов визначення цілей економічного розвитку для суспільства, певної соціальної групи на конкретному етапі функціонування економічної системи передбачає необхідність узгоджень і переговорів, поза якими неможливо скоординувати інтереси окремих суб’єктів, отже забезпечити мотивацію їх діяльності, економічне зростання, сталий економічний розвиток.     

  Методологія  визначення цілей економічного  розвитку  будь-якої національної  економічної системи передбачає  проходження досить складної  та тривалої процедури вибору на основі врахування величезної кількості чинників, визначення доцільності і оптимальності тих чи інших дій, адже вибір передбачає початок цілого ланцюга наступних політико-економічних рішень і тенденцій.

  Для  чіткого та глибокого розуміння  механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з’ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура  - (від лат. - просуваюсь) -  1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання - фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов’язане з вибором та реальним визначенням  цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності. 

  Цілепокладання  виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобом не виступає ще справжньою метою,  в  цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення в процесі цілепокладання мета набуває закінченої форми і стає дійовим фактором людської діяльності.

  Отже, мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об’єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку.

  Згідно  з теорією суспільного та конституційного  вибору (Джеймс Б’юкенен) процес прийняття рішень, вибору цілей економічного та соціального розвитку, засобів їх досягнення повинен базуватися на обов’язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивідуума, суб’єкта соціально-економічних відносин, сили та суб’єктивних поглядів на характер цілей та засобів їх досягнення певних  економічних , соціальних, політичних груп,  партій, узгодження переваг окремих суб’єктів і цілісних груп суб’єктів на основі загальновизнаної, раціональної та оптимальної процедури.

  Найбільш  відомими та загальноприйнятними  сьогодні концепціями, в яких  формулюються основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції, запропоновані В. Парето, лауреатами Нобелівської премії Дж. Хіксом та К. Ерроу. Серед цих принципів можна виділити, наприклад, такий: коли всі учасники ринку , пориваючись кожен до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна  функція корисності ) досягає свого максимуму. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подальших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, говорять, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето. 

1.2. Динаміка економічного  розвитку 

  Термін  динаміка є похідним від давньогрецького  – динамізм [dynamis – сила] - багатство руху, насиченість дією. Взагалі динаміка визначається як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Таке розуміння сутності поняття динаміка, динамічний, дозволяє, по-перше, спрямувати зусилля при визначенні динаміки економічного розвитку на аналізі його змісту, структури, якісних складових, визначення рівня системності цього розвитку, а, по-друге, на дослідженні сутності та сили синергетичного ефекту сукупності чинників, поза залученням яких розвиток може носити лише фрагментарний, латентний характер.

  Дослідження  динаміки економічного розвитку  передбачає використання  специфічної  методології, зокрема, так званого  динамічного підходу. Видатний  економіст М.Д. Кіндратьєв так  пояснював причини, які викликають  необхідність використання такого  підходу, його сутність та специфіку: «динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі змін економічних елементів та їх співвідношень…якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінності …то для динаміки основною категорією буде категорія змін, відмінності та, у зв’язку з цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку».

  «Якщо економічна статика,- на думку сучасного дослідника проблем економічного розвитку П.Д. Шимко,- вивчає допустимі та раціональні стани економіки, то економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється».

  Досліджуючи  динаміку економічного розвитку, ми досліджуємо потужність, силу  процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни,  що відбуваються в усіх структурних  елементах економічної системи  під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб’єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів.

  Класична, традиційна економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають менеджмент, технології та ін. Наведені чинники очевидно є визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному) аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють політичні та економічні інституції, форми і типи власності та суспільних відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення мають рівень суспільного поділу і кооперації праці й виробництва, а також розвинутість відповідних економічних форм, у яких реалізуються виробничо-господарські процеси.

  Для  аналізу економічних явищ у  короткочасному періоді вирішальну  роль відіграє перша група  чинників. Динаміка економічного  розвитку в усій її багатоманітності  передбачає урахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню. Ці фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації головних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою: 

у = f (P, R, T, X), 

де у  — валовий національний продукт (ВНП);

f —  функція;

Р —  кількість населення;

R —  капітальні ресурси;

Т —  техніка, технологія;

X —  суспільні інституції.

  Згідно з класичною економічною теорією одним з найголовніших засобів господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). За всіх технічних, технологічних, інституціональних та інших змін, що відбулися в розвитку людських цивілізацій, земля й досі залишається чи не найважливішим чинником економічної еволюції, про що свідчать доволі гострі дискусії і з приводу земельних реформ у транзитивних країнах і на Україні. Водночас слід відзначити, що земля є консервативним, традиційним фактором економічною розвитку.

  Найдинамічніші, революційні зміни в економіці  пов'язані з розвитком техніки  і технологій, які зрештою значною  мірою визначають верхню межу  господарських досягнень та багаторазово  підвищують продуктивну силу  людської праці. Сукупність суспільних  інституцій різного рівня в поєднанні з базовими цінностями забезпечує безперервність і стабільність господарської еволюції, а інституціональні інновації щодо організації ринку, емісії грошей та інше за своїм впливом на економічний розвиток порівнянні з технічними та технологічними інноваціями.

  Початок  90-х років нинішнього століття  ознаменувався пильною увагою  до ще одного фактора економічного  розвитку — довкілля. Доведено, що довкілля справляє суперечливий вплив на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях. Однак наявність такого впливу безперечна, тому можна доповнити формулу економічного розвитку ще одним чинником — довкіллям (N): 

Y = f (P, R, T, X, N). 

Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні  природні чинники, що складають його фундамент, та цілий ряд засобів і форм, створених людством у процесі своєї еволюції. Завдяки їхній оптимальній взаємодії країни і цілі регіони домагаються вражаючих результатів в економічному розвитку. І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричинює серйозні економічні ускладнення і кризові процеси, що періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки[1, c. 417]. 

1.3. Циклічний характер економічного розвитку 

  Існує  загально прийнята думка, і  це підтверджується статистичними  даними, що економіка розвивається  шляхом періодичних піднесень  і спадів, тобто циклічно. Цю проблему  досліджували багато відомих  вчених-економістів  –  К.  Маркс,  М.   Туган-Барановський, Й. Шумпетер, Г. Кассель,  Д. Кондратьєв, К. Жюгляр, Р. Харрод,  Е. Хансен,  У.Мітчелл та інші. Всі вони намагались пояснити походження циклічних коливань і внесли певний вклад у розв’язання цієї проблеми, проте до кінця вона залишається не вирішеною.

  Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням.  Компетентне судження про характер розвитку того чи іншого явища можна мати лише тоді, коли відомо час, протягом якого воно знаходилось в режимі рівноваги, або в нерівноважному стані, та відомі сили і механізми, які забезпечують певний стан того чи іншого явища та виходу із цього стану.