Економічні відносини власності

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ

КУРСОВА  РОБОТА

з дисципліни „Політична економія”

Тема: „Економічні  відносини власності”

                                                                         Виконала

                                                                         Студентка групи ФК-12

                                                                         Чернега Роксолана Олегівна

                                                                         Науковий керівник:

                                                                Зінченко Василь Миколайович

Київ 2013 р. 
ЗМІСТ

ВСТУП

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне  питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з’ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Власність, як наукова  проблема в її теоретичному та практичному аспектах є фундаментальною проблемою не тільки політичної економії і юриспруденції, а й усіх суспільних наук. Це зумовлено тим, що власність в її антологічному змісті є основою життєдіяльності суспільства. Останнє пояснює, чому власність завжди знаходилась, знаходиться і буде знаходитись у центрі уваги теоретиків і практиків на всіх етапах розвитку людства. Адже саме міра розвитку та усвідомленої оптимізації суспільством відносин власності не тільки і не стільки рівень добробуту людини, скільки є мірою та умовами саморозвитку людського суспільства.

Людське суспільство –  категорія змінна, оскільки воно постійно знаходиться у стані розвитку. Звідси випливає, що етапи розвитку суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою чергу відрізняються відносинами власності.

Власність – основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми. Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи.

Саме власність обумовлює  поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті – соціальну структуру суспільства.

Проблема дослідження  відносин власності як економічної  категорії є центральною проблемою  багатьох економічних наук, зокрема політекономії та економічної теорії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених – економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є об’єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Так, одне з перших визначень власності з’явилося ще у 5 столітті в Кодексі імператора Юстініана, де власність розглядається як право володіння, використання та розпорядження майном. Вивченням власності займалися і класики економічної теорії, зокрема Карл Маркс, який при трактуванні власності підкреслював домінування економічної природи власності над її юридичною формою, а також вбачав у них перш за все відносини між людьми на відміну від відношення людини до речі.

Тому тема моєї курсової «Економічні відносини власності» небайдужа жодному члену нашого суспільства і відповідно є актуальною на сьогоднішній день.

Мета курсової роботи:

- розкрити сутність  поняття «власність» та провести  порівняльний аналіз  відносин  власності;

- розглянути теоретичні аспекти поняття типи і форми власності та їх характеристика.

Поставлена мета обумовила  необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

- розглянути сутність, роль і місце відносин власності  у суспільному виробництві;

- проаналізувати основні типи і форми власності;

- проаналізувати характеристику  форм власності;

- розглянути і проаналізувати  реформування відносин власності в економіці України.

Об’єкт дослідження – процес формування економічних відносин власності.

Предмет дослідження – функціонування відносин власності в умовах зміни соціально-економічного устрою та принципів господарювання.

РОЗДІЛ І: ВЛАСНІСТЬ,ЇЇ ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ЮРЕДИЧНИЙ ЗМІСТ

Власність є однією з  найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває в певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена  соціально-економічна епоха мала власність  і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.[10]

Розвиток людського  суспільства і виникнення держави  зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьке описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних  відносин, а другі – як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей – продуктів праці. Це – ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.[15]

Власність існує також  там, де існує сукупна праця –  суспільне виробництво, бо й тут  у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і привласнення результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність - це відносини з приводу виробництва, а потім привласнення і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати споживання.

Таким чином, у найбільш абстрактній формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження – привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному  виробництві при здісненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і  переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі відносин власності.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Звичайно, робінзонада – економічний курйоз. Сучасне виробництво – колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин – знищити відносини власності, - не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження – привласнення може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим привласненням і споживанням суспільного продукту, а сумісним.

Так велося в прадавній  первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для примітки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня над достатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.

Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти  цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.

Суб’єкти власності  – це індивіди, фізичні особи, які  в процесі    відчуження –  привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини  з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва – окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включати землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.[16]

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності  слід віднести такі: 1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

З аналізу цих ознак  випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми. Як, відомо людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права володіння, права розпорядження і права користування.  Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових її частин структури.

Власність — соціологічна категорія, яка містить низку  підсистем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, психологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосуються привласнення предметів природи у процесі праці та привласнення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва.

Головною характеристикою  власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, і як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Привласнення — процес, що виникає у результаті поєднання  об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Категорія «привласнення» породжує свій антипод — категорію  «відчуження». Відчуження — це позбавлення  суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.

У власності слід розрізняти дві сторони:

• як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об’єктивно зумовлених історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризується привласненням засобів виробництва та результатів виробництва;
• як юридично-правова категорія власність відображає майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності

У сучасній економічній  науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система  прав власності. Так, англійським юристом А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

• Право володіння.
• Право користування.
• Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).
• Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).
• Право суверена на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).
• Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі).
• Право на передачу благ у спадок.
• Право на безстроковість володіння благом.
• Заборона на використання шкідливим способом.
• Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).

«Зворотний» характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

Така деталізація юридичних  прав власності має не самодостатній  характер, а має на меті гарантувати  суб’єкту необхідні й достатні права  для прийняття оптимальних економічних  рішень.

Отже, між власністю  як економічною і як юридичною  категоріями існує тісний взаємозв’язок.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Категорії “володіння”, “розпорядження” і “користування” виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.[17]

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності.

Ці категорії перебувають  у певному співвідношення між собою. Всезагальною серед них виступає категорія “володіння”, бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник.

РОЗДІЛ ІІ:  ТИПИ, ВИДИ І ФОРМИ ВЛАСНОСТІ

З’ясування змісту „типів”, „видів” і „форм” власності, по-перше, є необхідним кроком у сходженні  від абстрактного до конкретного  в процесі пізнання відносин власності як цілісної системи. По-друге, з’ясування змісту понять „тип”, „вид” та „форма” власності обумовлюється тим, що в літературі ці поняття змістовно не розмежовуються, а тому змішуються. Особливо це стосується поняття „форма” власності – воно часто вживається там, де мова повинна йти про певний тип або вид власності.

Тип власності характеризується якісно особливою сутністю відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності, яка визначається якісно особливим суб’єктом власності. Сутнісна особливість спільної власності полягає у тому, що її об’єкти є однаковою приналежністю кожного з її суб’єктів як її загальної приналежності, тобто об’єкти спільної власності ні в якій долі не розподіляються між її суб’єктами. Загальна приналежність об’єктів спільної власності визначає й те, що кожний її суб’єкт є рівним з іншими у відносинах володіння, розпорядження та використання її об’єктів.[8]

Вид власності характеризується якісно особливим змістом відносин приналежності, володіння, розпорядження  та використання об’єктів власності, яким обумовлюється якісно особливим  способом поєднання особистого та уречевлених  факторів виробництва в рамках того ж самого типу власності. Насамперед, маються на увазі продемонстровані історичним розвитком відносини власності, безпосередньо суспільний, позаекономічний та економічний способи поєднання факторів виробництва та їх різні модифікації.

Форма власності є  внутрішньою організацією відносин приналежності, володіння, розпорядження  та використання того чи іншого типу або  виду відносин власності.

До типу, виду та форми  власності слід підходити як не до відокремлених одне від одного, а, навпаки, як до органічно пов’язаних між собою, тобто як до таких, які містять свої сутнісні властивості одне в одному. Цей зв’язок знаходить свій вираз у тому, що не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу. Це ж стосується і будь-якого виду власності – останній завжди несе у собі сутнісні властивості певного типу власності та завжди має певну організацію відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об’єктів власності.

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність  не є застиглою категорією. Форми  її прояву в історичній перспективі  постійно змінюються й вдосконалюються  відповідно до змін, що відбуваються в  продуктивних силах суспільства.

Історично першим типом власності була усуспільнена власність, спочатку у формі племінної, а потім общинної. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена власність трансформується у свій різновид – державна власність.

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах розвитку суспільства виступали  в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого  суспільного ладу. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання породжує приватну власність.

Зростання масштабів виробництва та його ускладнення породило ряд нових проблем. Виявилося, що класична приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв’язати ці проблеми.

В зв’язку з цим  починають виникати і набувати все  більшого значення нові форми приватної  власності. А державна власність  своїми джерелами і функціями  набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів.

Отже в процесі свого  історичного розвитку суспільство  використовує два основні типи власності: суспільний і приватний, а в рамках кожного із них –ряд історично особливих видів і форм власності.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність  в Україні виступає в таких  формах: приватна, колективна, державна. При цьому в законі встановлено, що всі форми власності є рівноправними.[2]

 Інакше регулюються  відносини власності в Конституції  України. По-перше, у Конституції  (статті 41, 116, 142 і 143) щодо власності  вживаються терміни "приватна", "державна" та "комунальна" і  нічого не говориться про колективну  власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону України "Про власність" у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13). Зазначені новели зумовлюють необхідність внесення відповідних змін до Закону "Про власність".

Отже розглянемо основні  типи і форми власності.

Суспільна власність  означає спільне привласнення засобів  виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники.

Суспільна власність  характеризується спільним привласненням  засобів виробництва й виробленого  продукту. Можна виділити два основні  види цієї власності:

• Власність народу в цілому (державна).
• Власність окремих колективів

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність  – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Комунальна власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів.

Колективна власність  виступає у таких формах: власність  колективу підприємства, кооперативна, власність громадянських організацій, власність релігійних і культових  організацій.

Кооперативна власність – це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід.[3]

Власність трудового  колективу – спільна власність, передана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства, яка використовується відповідно до чинного законодавства.

Приватна власність  – це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктами власності та отримання доходу належить приватній особі. Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.

Індивідуально-трудова  власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Партнерська власність  є об’єднанням капіталів або  майна кількох фізичних чи юридичних  осіб, з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

Корпоративна власність  – це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає у тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності.

Приватна власність  характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт, належить приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності: трудову і нетрудову (експлуататорська власність).

Якщо безпосередній  виробник ставиться до засобів виробництва  як до своїх, таких, що перебувають у  його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий тип власності. До цього типу належить такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній  виробник відокремлений, відчужений від  засобів виробництва, позбавлений  права володіння і розпорядженнями  ними як своїми, то це характерні ознаки нетрудового типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

У першому випадку  продуктом володіє один і той  самий індивід – безпосередній  виробник. У нього вироблений продукт  не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація – це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.