Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Економіко-географічне районування території України

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Геолого-географічний факультет

Кафедра соціально-економічної географії і регіонознавства

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

з дисципліни «Основи суспільної географії»

на тему: «Економіко-географічне районування

території України»

Студента 1 курсу ГЦ-11 групи

напряму підготовки «географія»

Шари В.В.

Керівник: к.геогр.н., доц. Ключко Л.В.

Національна шкала ________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Харків 2013рік

ЗМІСТ
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	3
РОЗДІЛ 1. Теоретико-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ Соціально-еКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ . . . . . . . . . . . . . . . .	6
1.1. Теоретичні основи соціально-економічного районування України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	6
1.2. Принципи соціально-економічного районування України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	17
РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	21
2.1. Відмінності в економічній складовій регіонального розвитку України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	21
2.2. Відмінності в соціальній складовій регіонального розвитку України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	27
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ ТА ЕФЕКТИВНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ україни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	31
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	38
Список вИКОРИСТаних ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	40
ДОДАТКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	45

ВСТУП

Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі соціально-економічного районування країни.

Проблема соціально-економічного районування на сьогодні займає особливе місце. Це пов'язано з тим, що комплексність розвитку окремих галузей економіки, міжгалузевих утворень і господарських структур, виступає певною умовою підвищення ефективності територіальної організації виробництва.

Розробка основних принципів і схеми соціально-економічного районування України, яка характеризується значним різноманіттям природних, економічних, соціальних умов і різновидністю напрямків використання економічного і природно-ресурсного потенціалу, є досить складною і актуальною проблемою, яка потребує комплексного підходу.

Основними завданнями соціально-економічного районування слід вважати: поділ території на райони з цільовими установками для вирішення локальних (місцевих) економічних і соціальних проблем регіону. Напрямки реалізації районування зводяться до вирішення як економічних, соціальних, так і екологічних проблем. Ними повинні бути передусім: підвищення ефективності територіальної організації виробництва, удосконалення управління соціально-економічним розвитком, підвищення рівня життя населення, поліпшення соціально-культурної сфери, раціональне природокористування і охорона навколишнього середовища.

Основна мета соціально-економічного районування — це удосконалення стратегії соціально-економічного розвитку, поліпшення адміністративно-територіального поділу держави, як основи для розробки ефективної економічної політики, спрямованої на раціональне використання економічного і природно-ресурсного потенціалу, поліпшення розміщення продуктивних сил території її господарської спеціалізації та структури господарства. Істотним чинником регіоналізації останнім часом стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону природоохоронних та соціально-екологічних проблем.

Найбільший внесок з дослідження теорії регіоналізації зробили: М. Драгоманов, С. Рудницький, В. Садовський, М. Колосовський, М. Пістун, О. Шаблій, Ф. Заставний, В. Поповкін, М. Паламарчук, М. Долішній, А. Голіков.

Об'єкт дослідження – соціально-економічне районування України.

Предмет – суспільно-географічні аспекти соціально-економічного районування України.

Мета роботи – розкрити особливості суспільно-географічних аспектів соціально-економічного районування України, провести аналіз соціально-економічного районування та розглянути проблеми державного регулювання розвитку регіонів України.

Враховуючи мету роботи, були визначені завдання:

проаналізувати теоретичні основи соціально-економічного районування;
розглянути методику дослідження та основні принципи соціально-економічного районування;
виявити відмінності в соціальній, економічній та демографічній складовій регіонального розвитку;
дослідити проблеми розробки нової стратегії розвитку соціально-економічних районів;
проаналізувати механізми регулювання розвитку регіонів;
розглянути стан та проблеми правового забезпечення регулювання регіонального розвитку;
виявити шляхи ефективної реалізації державної регіональної політики.

В роботі були використані різні методи та підходи: системний, структурний, порівняльно-географічний, історичний, картографічний, статистичний, формалізації. На основі системного та структурного підходів базується теоретико-методологічна концепція дослідження, вони є основними і найбільш ефективними науковими способами для виконання поставленої мети. Порівняльно-географічний метод допомагає знайти найбільш істотні риси подібності і відмінності певних регіонів держави, соціально-економічних районів. Історичний підхід є важливим для прогнозування соціально-економічних змін регіонів України. За допомогою історичного методу можна дослідити та виділити певні особливості економічного та соціального розвитку регіонів у часі. Він дозволяє прослідити динаміку та основні тенденції розвитку окремих регіонів держави. Картографічний метод дає змогу картографувати процеси та явища, відображати особливості різних підходів районування. Метод формалізації допомагає дослідити об'єкти і процеси шляхом відображення їх змісту, форми, структури у знаковому вигляді. Статистичний метод виступає як ефективний інструмент дослідження соціально-економічного стану конкретної території.

При написанні роботи використовувались дані Державної служби статистики України, Головного управління статистики у Харківській області, літературні і періодичні джерела Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна та Харківської державної наукової бібліотеки імені В.Г. Короленка.

Робота складається з вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1

ТеоретиКО-методичні основи соціально-економічного районування України

1.1. Теоретичні основи соціально-економічного районування України

У системі видів економічного районування виділяють дві взаємопов'язані і взаємозумовлені групи районів – загальноекономічні (інтегральні) і галузеві (спеціалізовані). Виділення інтегральних і галузевих економічних районів зумовлено розвитком територіального та міжгалузевого поділу праці, закріпленням певних галузей людської діяльності за територіями, що мають широку або більш вузьку спеціалізацію виробництва. Галузеве економічне районування розмежовує території, беручи до уваги якусь одну ознаку, тобто районується одна галузь господарства – промисловість, сільське господарство, транспорт або галузі невиробничої сфери. Загальноекономічне районування – це таке розташування, при якому охоплюється господарство загалом, тобто всі галузі виробничої й невиробничої сфер їх єдності [13, 16].

Загальноекономічне районування передбачає виділення в господарському комплексі трьох таксономічних рівнів:

- макрорайонування - поділ території країни на великі (основні) економічні райони.

- мезорайонування – поділ великих економічних районів на підрайони, які одночасно є адміністративно-територіальними одиницями країни.

- мікрорайонування – поділ мезорайонів на найдрібніші адміністративні одиниці – локальні територіальні утворення з місцевими економічними зв'язками [29].

Усі три таксономічні рівні загальноекономічного районування взаємопов'язані й виконують різні функції (рис. 1.1).

Поділ території України на основні економічні райони (макрорайони) допомагає забезпечити найбільш раціональне поєднання різних галузей господарства в районних господарських комплексах.

Усі види загальноекономічного районування взаємопов'язані з національно-політико-адміністративними і політико-адміністративним поділом території країни й забезпечують економічне співробітництво між адміністративними одиницями та центрами, а також усередині деяких областей.

Загальноекономічне (інтегральне) районування

Національний політико-

адміністративний устрій

Адміністративно-

територіальний поділ

Економічне макрорайонування (основні райони) групи адміністративних областей

Економічне мезорайонування (основні райони) адміністративні області, АРК

Економічне мікрорайонування групи низових адміністративних районів, локальні господарські утворення: вузли, центри

Рис. 1.1. Схема загальноекономічного (інтегрального) районування України (побудовано за даними [37])

Соціально-економічний регіон є частиною території країни, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності. Суспільно-географічний район - це географічно-цілісна, просторово відмежована частина країни, на якій елементи господарського і соціального життя утворюють органічну єдність. Тобто суспільно-географічним районом України слід вважати – великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію [36, 60].

Процес соціально-економічної регіоналізації є дуже складним, оскільки передбачає взаємодію різних за змістом чинників. Головними чинниками регіоналізації є такі:

- рівень розвитку територіального поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків та особливості їхньої територіальної локалізації;

- рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної оснащеності (основні фонди, транспортна мережа, будівельна база);

- наявність необхідних природних умов і ресурсів для матеріальної діяльності людини (рівень освоєності території);

- наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями;

- функціональні типи поселень;

- рівень урбанізації території;

- рівень розвитку соціальної інфраструктури;

- національні кордони.

Соціально-економічна регіоналізація є процедурою структуризації суспільної діяльності людини за її найважливішими ознаками і властивостями, які враховуються в принципах, критеріях і показниках.

До принципів регіоналізації належать:

- об'єктивна суспільна цілісність території, що грунтується на взаємопо-в'язаності всіх її компонентів;

- перспективність діяльності людини, що дає можливість пов'язувати інтереси регіону з державними інтересами;

- ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками;

- комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

- єдність соціально-економічної регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

- соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення.

Критеріями процесу регіоналізації мають бути:

- наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людей;

- відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація;

- урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів;

- рівень сформованості та інтенсивності зв'язків;

- імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки;

- рівень життя населення.

Недостатньо розробленою є система показників соціально-економічної регіоналізації, які мають відбивати перелічені принципи і критерії. Це повинні бути різні за змістом індекси рівнів спеціалізації, концентрації, комплексності та пропорційності діяльності людини; тісноти зв'язків між компонентами суспільного господарства.

Теорія регіоналізації стосується процесів обґрунтування поділу всієї земної поверхні або її великих частин на менші фрагменти, але такі, що відіграють важливу роль у світі, на континенті чи у межах країни [49].

Поняття "регіоналізація" вживається у двох значеннях:

- як процес наукового обґрунтування регіонів, визначення їх просторових меж і складу, а також загальних рис;

- як реально існуючий поділ земної поверхні, зосереджених на ній елементів суспільства чи суспільства в цілому на окремі великі частини [26].

Теорія регіоналізації найперше розвивалася у тих державах, які самі були великопростірними або володіли значними територіями поза своїми національними кордонами, тобто були імперіями. До таких країн належать передусім Росія (Російська імперія, Радянський Союз), США, Великобританія та інші. Тому теоретичні положення з цієї галузі науки, а також конкретні спроби регіоналізації були зроблені вченими саме цих держав. Серед російських радянських учених слід назвати передусім М. Баранського та М. Колосовського, серед американських – Р. Гартшорна. Незаперечний внесок і українських географів, зокрема С. Рудницького, А. Синявського, В. Садовського. Зокрема, А. Синявський і В. Садовський написали низку теоретичних праць, що були на рівні свого часу (30-ті роки ХХ ст.) і не втратили значення сьогодні.

На сучасному етапі завдання соціально-економічного районування полягає у виявленні на території країни науково обґрунтованих господарських комплексів різного масштабу. Соціально-економічне районування на сьогодні використовується для планування й прогнозування розвитку продуктивних сил, зокрема районних господарських комплексів. Поняття суспільно-географічного та соціально-економічного району відображають не лише нову якість господарства і суспільства в цілому, але й структурні особливості районів. Ці два поняття є дуже схожими між собою. Але, якщо в соціально-економічному районуванні увага зосереджується передусім на економічній сфері, у її найтіснішому генетичному та функціональному зв'язку із сферою соціальною, то в суспільно-географічному районуванні на головному і визначальному компоненті суспільного життя – людині.

Процеси дослідження з питань економічного та соціально-економічного районування території в останні десятиліття продовжувалися, що зумовлювалося потребою незалежної держави раціонального поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів, всебічного використання ресурсів регіонів, комплексного економічного і соціального розвитку її території, формування раціональної територіальної організації країни як суспільно-територіального комплексу. Для розв'язання цих проблем необхідне районування, яке враховувало б не тільки економічні, але і соціальні чинники. Районування необхідне для вдосконалення державного управління суспільством і повинно стати основною базою раціоналізації адміністративно-територіального поділу держави. Слід підкреслити, що пострадянське районування втратило своє практичне і наукове значення. У ньому не враховувалася своєрідність природи та історичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте, економічне районування все ж таки розвивалося у певному напрямі господарювання, збереглися спільні риси розвитку і розміщення продуктивних сил, зокрема промисловості і сільського господарства. Із сучасних географів вивченням проблеми районування України займались В. Поповкін (макроекономічне районування), М. Пістун (суспільно-географічне районування), Ф. Заставний (економічне районування), Д. Долішній та М. Паламарчук (макрорайонування), О. Шаблій (соціально-економічне районування), А. Голіков (соціально-економічне районування).

В. Поповкін виділив п’ять макроекономічних районів (рис. 1.2.). Його наукова концепція враховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що так або інакше впливають на формування регіональних утворень. Він ставить за мету обґрунтувати таку сітку макрорайонів, яка була б потрібна для регулювання основних економічних пропорцій, вдосконалення та прогностичних цілей.

Рис. 1.2. Регіональний поділ України за В. Поповкіним

(побудовано автором за даними [8])

М. Пістун розробив концептуальні основи суспільно-географічного районування (рис. 1.3.). Основний суспільно-географічний район виступає значною частиною території країни, цілісною ланкою її господарства, що характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком діяльності людини. Запропонована типологічна схема суспільно-географічного районування. З сучасних позицій висвітлена суть регіональної політики як діяльності держави, спрямованої на забезпечення комплексного економічного, політичного, соціального та культурного розвитку окремих територій країни. Охарактеризовані завдання та наукові засоби реалізації регіональної політики, виявлені рівні регіонального управління. Вчений виділив дев'ять суспільно-географічних районів. М. Пістун вважає, що для розвитку і управління регіонами потрібно раціонально використовувати територію, тобто її природно-ресурсний потенціал та інші параметри (розміри, конфігурація, місцезнаходження тощо). Тобто, наявність економічних районів є регіональним механізмом управління їх господарством, з'являються можливості для підвищення ролі регіональної політики в життєдіяльності держави [28, 39].

Рис. 1.3. Регіональний поділ України за М. Пістуном

(побудовано автором за даними [16])

За класифікацією Ф. Заставного в Україні виділяють дев'ять економічних районів (рис. 1.4.). У даному районуванні враховується соціальний фактор розвитку, які групи населення становлять більшість в даному регіоні (робітники сільського господарства або промисловості), що в свою чергу знайшло відображення і в типах поселень (сільські райони або міські), рівні урбанізації окремих частин [26] .

Районування за Ф. Заставним враховує такі важливі показники, як розміщення району в країні, його особливості історичного розвитку. Відіграє роль і положення району відповідно до виходу до морів, бо це важливий фактор для розвитку господарства, торгівлі тощо. Також цей вид районування враховує екологічний фактор [56, 57].

Рис. 1.4. Регіональний поділ України за Ф. Заставним

(побудовано автором за даними [26])

Академіки НАН України М. Долішній та М. Паламарчук поділяють Україну на шість соціально-економічних макрорайонів (рис. 1.5.). Основою для делімітації шести макрорайонів є матеріали з дослідження природи, населення й господарства України. При опрацюванні схеми районування автори брали до уваги нерозривність економічних і соціальних процесів у різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування України, яка зважає на визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками українського державотворення, регіональними національно-духовними центрами.

На думку М. Долішнього та М. Паламарчука такий регіональний поділ необхідний для реалізації соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема для розроблення моделі регіональної політики [13, 48].

Рис. 1.5. Регіональний поділ України за М. Долішнім та

М. Паламарчуком (побудовано автором за даними [13])

Цікавим є підхід до виділення економічних районів О. Шаблія (рис. 1.6. ). В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів. Кожен із шести районів України займає територію в десятки тисяч квадратних кілометрів, у ньому проживає багатомільйонне населення. Наприклад, такі райони, як Західний, Центральний та Східний мають найбільшу кількість населення (в них проживає шість десятих жителів нашої держави). А це означає, що ці три райони концентрують найбільший демографічний, працересурсний та соціально-економічний потенціали.

Як зазначає Шаблій О.І.: "Сучасна національно-державна мета регіоналізації – полягає в обґрунтуванні такого поділу України на макрочастини, щоб регіональна національна, демографічна, соціальна, економічна, екологічна та екістична політика забезпечила гармонійний і сталий розвиток суспільства в цілому, створила умови нормальної й духовної життєдіяльності людини" [63].

Рис. 1.6. Регіональний поділ України за О. Шаблієм

(побудовано автором за даними [36])

А. Голіков, на території України виділяє 10 соціально-економічних районів (рис. 1.7.). В економічних відносинах кожний з районів являє собою територіальну частину господарства країни з певною спеціалізацією в системі географічного поділу праці, наявністю внутрішніх виробничо-технологічних зв'язків, спільністю проблем і перспективами розвитку. Зокрема, Донбас і Придніпров'я - паливно-металургійна база країни, індустріальний Північний схід - найважливіший машинобудівний район, Поділля - найбільший виробник цукру, Причорномор'я - «морські ворота» країни і її житниця. Специфічні риси в господарській спеціалізації можна знайти й в інших районах. Райони відрізняються факторами виробництва, рівнями соціально-економічного розвитку [8, 9].

Рис. 1.7. Регіональний поділ України за А. Голіковим

(побудовано автором за даними [8, 9])

Також окрім розглянутих схем районування, у різні роки були запропоновані інші схеми економічного районування України [додаток А].

Удосконалення сітки економічного районування – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

1.2. Принципи соціально-економічного районування України

Створення соціально-економічних районів це об'єктивний процес, що відображається в розвитку й розміщенні суспільного виробництва на території конкретних країн і великих регіонів світу.

До загальних закономірностей розвитку соціально-економічних районів України належать:

- раціональне використання природних, матеріальних і трудових
ресурсів на території району з метою максимального підвищенням
продуктивності праці;

- ефективна спеціалізація господарських комплексів економічних районів на основі внутрідержавного територіального поділу праці;

- комплексно-пропорційний розвиток господарства в економічних районах у поєднанні з раціональною спеціалізацією;

- зближення рівнів економічного й соціального розвитку районів і адміністративних одиниць у процесі вдосконалення територіальної організації виробництва;

- раціоналізація внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків на основі територіального та міжгалузевого поділу праці;

- нерозривний зв'язок між розвитком господарства економічних районів і розміщенням продуктивних сил країни [2, 5, ].

На основі пізнання закономірностей районоутворення розробляються певні принципи. Принципи районування – це наукові положення, якими користуються учені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни. Концепція принципів найповніше була розроблена у російській радянській географії та економічній науці [64].

Принципи соціально-економічного районування – це початкові положення, або правила поділу народного господарства країни чи її районів на територіальні частини. Вони формулюються свідомо, цілеспрямовано, з метою вдосконалення територіальної організації господарства й активного впливу суспільства на розвиток виробництва.

Залежно від особливостей історичного розвитку, політико- адміністративного устрою, характеру природних умов і природно-ресурсного потенціалу, демографічної специфіки, рівня розвитку і структури господарства на Україні виділяють різні соціально-економіко-географічні регіони.

Економіко-географічне районування території України 📙 Курсовая → 🆔 77364