Емпіричне дослідження вибору стратегії самоствердження та зв'язок з рівнем розвитку вольових якостей у дітей-сиріт

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

ФАКУЛЬТЕТ ПОЛІТИКО-ІНФОРМАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

КАФЕДРА ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН

 

Нестерчук Іванна Петрівна _______ Підпис

 

Стратегія самоствердження залежно від рівня розвитку вольових якостей у дітей-сиріт підліткового віку

 

Кваліфікаційна  робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за спеціальністю 6.030102 «Психологія»

Науковий керівник:

канд. психол. наук, доцент

Шугай Марія Анатоліївна

 

Дата подання  на кафедру

«__» ______________2012 р.

Ст. лаборант кафедри _______ Н. П. Кулеша

 

Допущено до захисту

Завідувач кафедри ________ М. А. Шугай

Голова ДЕК

Оцінка ___________

_____________ проф. В.  М. Юрченко

Острог - 2012

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………….3

Розділ І. Стратегії самоствердження дітей-сиріт підліткового віку та їх зв'язок з вольовими якостями……………………………………………………………………...7

1. Теоретичні засади дослідження самоствердження особистості………..7
2. Самоствердження – як потреба підліткового віку……………………...12
3. Самоствердження та вольові якості особистості підліткового віку…..19
4. Особливості самоствердження та вольових якостей дітей-сиріт……...25

Розділ ІІ. Емпіричне дослідження  вибору стратегії самоствердження  та зв'язок з рівнем розвитку вольових якостей у дітей-сиріт…….……………………………36

2.1.    Опис  організації, вибірки, методів  та завдань дослідження…………...36

2.2.   Інтерпретація  та представлення результатів емпіричного дослідження……………………………………………………………….39

Висновки..……………………………………………………………………53

Список використаних джерел…………...………………………..55

Додатки……………...………………………………………………………..59

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. Динамічність сучасного соціального життя пред'являють людині особливі вимоги і в той же час створюють передумови для реалізації нею власних потенціалів. Задоволення потреби в самоствердженні – це одна з базових потреб, яка є домінуючою потребою у підлітковому віці, та актуалізується за допомогою усвідомлення особистістю себе як цінності, об’єктивуючись  нею через значущі результати своєї діяльності, а також через інші об'єкти, в тому числі і суб'єкти, що володіють цінністю[3]. Це підтверджують багато дослідників (Л.І. Божович, A.С. Бєлкін, В.А. Крутецький, А.К. Кочєтов, А.К. Маркова, В.А. Сластенін, Є.Н. Шиянов, І.Ф. Ісаєв, Д.І.  Фельдштейн та ін.), виділяючи самоствердження як одну з головних потреб підліткового віку.

Сьогодні ми спостерігаємо процеси, які не сприяють гармонійному розвитку особистості, цьому  впливу піддаються всі діти, а особливо діти-сироти, які позбавлені можливості проявляти самостійність, вольову активність, можливість самоствердитись в цілому, в умовах дитячого будинку. Ці та інші проблеми, такі як - закономірності психічного та особистісного розвитку, та соціальне становлення та  дітей сиріт в умовах виховання та навчання в умовах дитячих будинків відображені в роботах Л.І.Божович, В.С.Мухіної, А.М.Прихожан, Е.О.Смірнової, Н.Н.Толстих, Ю.Г.Грачова, І.Ф.Дементьєвої, вони стверджують, що ці діти є соціально незахищеними групами населення, які дуже гостро реагують на зміни, тому що потреба в самоствердженні і самовираженні, яка особливо актуальна в підлітковий період, яка  безпосередньо залежить від оточення і зовнішніх умов. Самоствердження дозволяє особистості розкрити та посилити свою значимість, знайти почуття власної гідності і підтримувати їх в процесі дорослішання[3]. Нерідко спостерігаються деформації у виборі стратегій і способів самоствердження. Найчастіше починає переважати або стратегія домінування, що вибудовуються на прагненні «бути краще за всіх», або стратегія самопригнічення, що реалізує позицію «бути як всі» [2].

Потреба у самоствердженні є компонентом моделі вольових якостей особистості[4]. Дослідження психології волі, вольових якостей та їх розвитку у особистості проводились Б.Г. Ананьевим, Л.І. Божович, Л.С. Виготским, Е.П. Ільїним, А.Н. Леонтьевим, А.Р. Лурією, С.Л. Рубінштейном. Вчені стверджують, що воля є свідомою саморегуляцією суб’єктом власної поведінки та діяльності, яка забезпечує подолання перешкод до досягнення власних цілей.

Повною мірою  самоствердження реалізується в  позитивному плані далеко не у  всіх, так важке становище дітей  в Україні, де проживає 100,3 тисячі дітей-сиріт  і дітей, позбавлених батьківської опіки. У стінах інтернатних установ більшості важко адаптуватися в суспільстві, пристосовуватися до самостійного життя, інколи вони не володіють необхідними елементарними вміннями і навичками, не мають можливості організувати свій побут, подбати про здоров'я, професійне та соціальне самоствердження. Особливості виховання дітей-сиріт в інтернатних установах позбавляють їх можливості проявляти самостійність, організованість, цілеспрямованість, тобто цілий ряд вольових якостей, в умовах дитячого будинку.

Об’єктом дослідження є самоствердження дітей-сиріт підліткового віку.

Предмет дослідження стратегії самоствердження залежно від рівня розвитку вольових якостей дітей-сиріт підліткового віку.

Мета дослідження – виявити зв'язок між вибором стратегії самоствердження дітей сиріт підліткового віку та рівнем розвитку їх вольових якостей.

Відповідно  до теми, об’єкту, предмету і мети дослідження  були поставлені наступні завдання:

          -  проаналізувати ступінь розробленості досліджуваної проблеми в  психологічній та філософській літературі;

          -  розкрити зміст і структуру  самоствердження, його стратегій в підлітковому віці;

          -    розкрити особливості самоствердження дітей-сиріт;

          -    виявити та емпірично обґрунтувати вибір стратегії самоствердження залежно від рівня розвитку вольових якостей дітей сиріт підліткового віку;

          -     розробити методичні рекомендації щодо виховання дітей-сиріт у будинку-інтернаті.

Для розв’язання поставлених  завдань і перевірки гіпотез  було використано такі методи дослідження:

         - теоретичні (аналіз, узагальнення психологічної літератури з досліджуваної проблеми);

         - емпіричні (спостереження, психодіагностичне тестування, порівняння, аналіз)

        -   математично-статистичні (коефіцієнт зв’язаності Чупрова-Пірсона).

Теоретико-методологічною основою дослідження є роботи зарубіжних та вітчизняних вчених з проблеми самоствердження А.Адлер, Ф.Ніцше, Л.І. Божович, С.Л. Березіна, Д.І.  Фельдштейн, а саме в підлітковому віці Е.П. Нікітін, Н.Е. Харламенкова, Л.І. Божович, Е. Емонс, вольових якостей особистості Ф. Н. Гоноболін, В. І. Селіванова, а саме їх зв’язку з самоствердженням А. І. Висоцький, а також особливостей самоствердження дітей-сиріт І.Ф. Дементьєва, І. П. Тропіна, Г.М. Рожкова,

Р. А. Бондаренко.

Структура роботи визначалась логікою дослідження та поставленими завданнями. Вона включає у себе два розділи(теоретичний та емпіричний), висновок, список використаних джерел та додатки. Загальний обсяг роботи складає – 73  сторінки тексту, з них основний виклад тексту дослідження – 54 сторінки, та додатки – 14 сторінок. Список літератури включає 40 найменувань. В роботі міститься 2 діаграми та 6 таблиць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Стратегії самоствердження дітей-сиріт підліткового віку та їх зв'язок з вольовими якостями особистості

 

1.1.Теоретичні засади дослідження самоствердження особистості

 

Проблема самоствердження  як наукового об'єкта дослідження  виникла відносно недавно лише в XIX-XX ст. Синонімами поняттю «самоствердження» вважаються також суспільне визнання, соціальний статус, успіх, упевненість у собі, прагнення до особистісної значущості, престиж, імідж, потреба в досягненнях і домінуванні.

Необхідно відзначити, що поняття самоствердження особистості, незважаючи на їого важливість і актуальність, залишається недостатньо досліджуваною. Вона практично не розглядається в педагогічній науці і в сучасній освітній виховній практиці[10, 29].

Аналіз літератури дозволив виокремити такі напрямки у  вивченні категорії самоствердження  особистості:

- дослідження  потреби в самоствердженні як  природної потреби людини (С.Березін, І. Бех, Ю. Ган, С. Каверіна, О. Леонтьєв, А. Маслоу, Г. Сайкіна);

- дослідження  основних передумов самоствердження  (А. Адлер, І. Кант, Ф. Ніцше,  А. Шопенгауер);

- дослідження  самоствердження запереченням інших  "Я" і запереченням свого "Я" (А. Адлер, Ф. Ніцше, М. Цибра, А. Шопенгауер);

- дослідження  самоствердження через рівні  домагань, що виникають

(Л.Виготський, К. Левін та ін.)

        - дослідження особистісного становлення  дітей-сиріт(Л.І. Божович, М.І. Лисіна, B.C. Мухіна)

 На спеціально-науковому рівні ця проблема була поставлена ​​і вивчена австрійським психіатром і психологом А. Адлером (1870-1937), але передумови до вивчення даної проблеми можна знайти у І. Канта, А. Шопенгауера, Ніцше Д. та інших філософів.

 І. Кант (1724-1804) у своєму вченні хотів показати, що людина одночасно вільна і підвладна панівній причинності всього, що відбувається. Адже можна сказати, що необхідною умовою існування особистості є феномен самоствердження, то в свою чергу умова можливості останнього становить свобода волі. Вільна воля, носієм якої є людина, в ході функціонування прагне обмежити або підпорядкувати собі волі інших істот, тобто вона намагається знищити інші волі[2].

 А. Шопенгауер (1788-1860), стверджує, що сутністю  всього є світова воля, яка ірраціональна, підсвідома, безцільна і дія її практично не припиняється. Воля, на його думку, вільна від контролю розуму. Воля - є вільне бажання, і не має ні причини, ні підстав. Воля людини - є не більш ніж одна з численних форм об'єктивації світової волі і вона є такою же ірраціональною. Тому, як каже Шопенгауер, « на першому місці для людини є бажання жити - воля до життя і вона готова знищити світ, аби зберегти своє власне «Я», тобто людина за своєю природою – егоїст» і «воля представляє таке самоствердження власного тіла в незліченних рядах індивідуумів, що вона через егоїзм легко переходить в індивідуумі за межі цього твердження аж до заперечення тієї самої волі, що виявляється в іншому індивідуумі»[24].

Ф. Ніцше розглядає  у своїй концепції людину, як унікальне, єдине і неповторне диво природи, але зазвичай, як каже Ніцше, люди бояться своєї унікальності, прагнуть бути як всі «належати до маси» і стають «фабричним товаром, байдужими істотами». У своїй останній книзі «Ecce Homo» він пише, що реальними людьми рухає прагнення самоствердитися не шляхом самовизначення, а шляхом подолання інших. І керує самоствердженням воля до влади.

У XX в. феномен  самоствердження практично перейшов з області філософії в область, насамперед психології. І, перш за все, цей процес найбільш широко представлений в теорії А. Адлера. Одним з центральних положень у ній було те, що фізично не здорова людина формує комплекс неповноцінності і вона намагається подолати його шляхом піднесення особистісного почуття, прагненням до переваги над іншими.

 Дане прагнення  є вродженим, але його потрібно  виховувати, розвивати, щоб реалізувати свій людський потенціал. Воно може приймати позитивне, конструктивне, так і негативне, деконструктивне спрямування. Негативний напрямок існує у людей зі слабкою здатністю до адаптації у тих, які борються за свою перевагу за рахунок інших. Добре пристосовуються навпаки, ті які виявляють своє прагнення до переваги в позитиві так, що воно співвідноситься з благополуччям інших[1].

В ході подальшого розвитку психології аналіз самоствердження стає все більш науковою проблемою. Саме, сюди можна віднести Курта Левіна (1890-1947). Новизна полягала в тому, що складові самоствердження були піддані виміру. «Польова ідея» Левіна істотна для розуміння теорії самоствердження. «Полем» він назвав те, зовнішнє  психологічне середовище, в якому існує особистість. Взаємовідносини між особистістю та психологічним середовищем утворює «життєвий простір». Вихід за його межі створює напругу (щось подібне до адлерівского почуття неповноцінності). Головними збудниками людської поведінки є потреби. Він ділить потреби на конкретні, «квазіпотреби» (кожна з яких може бути повністю задоволена) і «справжні» (професійна потреба, потреба в самоствердженні тощо). Аналогічним чином розділялися і цілі - «реальні» і «ідеальні». К. Левін говорив, що в проблемній ситуації у людини можуть виникнути кілька різних цілей і завдання його полягатиме у виборі актуальнішої. На цей вибір істотно впливає «рівень домагань особистості», який може змінюватися залежно від ситуаційних, культурних, індивідуальних чинників. Причому К. Левін і його учні проводили, як вище було зазначено, дослідження описаних феноменів. Саме таким чином було сформульовано одне з головних протиріч самоствердження: «Основна проблема рівня домагань може бути розкрита, як явна невідповідність між тенденцією встановлювати все більш високі цілі і звичайним уявленням про те, що життя регулюється тенденцією уникати зайвих зусиль». Особистість воліє ставити все більш високі цілі, важкі, отримуючи задоволення від їх реалізації в більшій мірі, ніж від легких цілей. Причому залежно від успішності втілення цілей у життя одна людина ставить найбільш адекватні цілі, інша ставить нижчу мету або ціль, яка набагато перевищує його можливості. Тобто тут ми бачимо знову ж опис різних способів самоствердження. У нормальної особистості воно йде завдяки поступовому підвищенню рівня домагань, ігнорування цього веде до того, що людина самоcтвержуючись або завищує свою самооцінку, або занижуючи їх оцінюючи себе як незначну, нездатну істоту[14].

Підходи до визначення місця самоствердження серед  інших потреб людини різні. Ми згідні з твердженням, що «потреба в самоствердженні  – це особлива потреба людини, яка  суб’єктивно переживається як стан внутрішньої напруги, який виникає в результаті відображення в свідомості спонукання («хочу») реалізувати власні можливості («можу») у відповідності зі значимістю в очах суспільства обраної сфери самоствердження («потрібно»), спонукає соціальну активність людини. Незадоволення даної потреби приносить людині страждання, яке може переживатись по-різному: як втрата самоцінності, невпевненість в собі,втрата статусу та престижу в суспільстві і т.д. Засоби і способи її задоволення безмежні, в тому числі можуть бути як позитивні так і негативні[27].

Р. де Чармс, Уайт розглядали феномен самоствердження згідно теорії мотивації. Р. де Чармс визначав самоствердження в якості основного мотиву. Він говорив, що тиск зовнішнього середовища, заохочення, покарання можуть знижувати рівень переживання самоствердження, аж до появи у людини відчуття повної залежності і, чим більше і краще людина протистоїть цьому, тим сильніше він затверджується, починає отримувати радість від будь-якої діяльності[30].

С.Л. Березін  стверджує, що суть самоствердження  необхідно розкривати через аналіз найбільш значущих фундаментальних потреб особистості, якими і є потреба в діяльності, спілкуванні та пізнанні (самопізнанні), тому що за допомогою задоволення даних потреб у особистості з’являється реальна можливість «досягти визнання і бажаного ставлення тих, що оточують» [7].

Таким, чином  самоствердження - універсальна потреба  людини (її відчуває кожен). Будучи необхідною передумовою існування людської особистості - воно пронизує все наше життя - від її вищих проявів до гранично нижчих, особливо актуалізується в підлітковому віці і стає рушійною силою подальшого розвитку особистості. Ця потужна сила, може діяти по-різному: може творити, підносячи людини до вищих висот, а може і зруйнувати її повністю, позбавивши людського вигляду. Без самоствердження як процесу і результату немає і не може бути людини. Сенсом самоствердження є те, що людина сама стверджує себе у собі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Самоствердження – як потреба в підлітковому віці

 

В психологічній  літературі самоствердження – це закономірно виникаючий атрибут соціалізації підлітка, що виявляється в спрямованості його особистості на виділення і реалізацію своєї «самості» (унікальності) в системі соціальних зв’язків[18]. У іншому психологічному словнику самоствердження розглядається – як стійке прагнення людини до високої оцінки і самооцінки своєї особистості, що спонукає її до активної діяльності і поведінки[30]. Соколова говорить про те, що самоствердження – це акція, завдяки якій людина стверджує саму себе і це ствердження проходить в середині її «Я». Вона вказує на те, що сенс самоствердження – людина сама стверджує себе в собі[8].

В філософській, соціологічній та психологічній  літературі під самоствердженням розуміється  прагнення людини до високої оцінки і самооцінки своєї особистості  і викликане цим прагненням поведінку. Іншими словами, нерідко розглядається тільки одна, зовнішня сторона цього феномена - поведінкові стилі, або стратегії людського самоствердження.

Існують різні  точки зору на межі підліткового віку. Згідно з однією з них, підлітковий вік - це період, який триває з 12 до 16 років і називається пубертатним,але грунтуючись на дослідженнях В.Н. Дружиніна, до пубертату відноситься  вік 12-16 років, причому у дівчат він починається саме в 12 років і закінчується в 15, а у хлопців його початок і кінець зрушені на рік. Цей вибір, перш за все, обумовлений тими процесами (біологічними, психологічними, соціальними), які характерні для даного періоду життя[13].

Особливу роль в процесі самоствердження особистості  Е.П. Нікітін і Н.Е. Харламенкова відводили адекватності самосвідомості, здатності критично оцінювати свої здібності і результати діяльності. З їхньої точки зору, людина повинна поважати себе не на основі оцінок з боку людей, що оточують його, нехай навіть і справедливих, а на основі адекватного усвідомлення самого себе[25].

Підлітковий вік - це найважчий і найскладніший зі всіх дитячих вікових груп, що представляє собою період становлення особистості. Разом з тим, це найвідповідальніший період, оскільки закладаються основи моральності, формуються соціальні установки, ставлення до себе, до людей, до суспільства. Крім того, в цьому віці стабілізуються риси характеру і основні форми міжособистісної поведінки. Головні мотиваційні лінії цього вікового періоду, пов'язані з активним прагненням до особистісного самовдосконалення – це самопізнання, самовираження і самоствердження[5].

Важливою стороною становлення особистості підлітка є потреба у самоствердженні, яка є домінуючою в цьому віці. Генезис даного феномену отримав  обґрунтування у роботах Л.І. Божович, яка розглядала самоствердження як одну з важливих мотиваційних ліній цього віку[5].

Форми самоствердження набувають різноманітного характеру, якщо при класифікації самоствердження за підставу розподілу прийняти засоби, за допомогою яких вони здійснюються, то вони поділяються на два типи: зовнішні і внутрішні.

1. Зовнішні самоствердження.  Цим терміном позначається самоствердження,  якого досягаються за рахунок  володіння набутими предметами. У ролі таких предметів можуть  виступати практично будь-які речі – від звичайних, до коштовностей, розкішного одягу, житла, автомобілів і т.д. Подібну роль нерідко грають і одухотворені істоти - тварини, члени сім'ї, знайомі.

2. Внутрішні  самоствердження. І в цьому  виді самоствердження засобами  можуть бути як, звичайні речі так і, одухотворені істоти. Проте в даному випадку вони не купуються самостверджуючим суб'єктом, не «віднімаються» їм у навколишнього світу, а, навпаки, створюються (формуються) ним шляхом реалізації його внутрішніх здібностей[25].

Якщо ж при класифікації самоствердження за підставу розподілу прийняти їх механізми, то виходять два типи: самоствердження шляхом заперечення іншого (інших) Я і самоствердження шляхом самовизначення.

1. Самоствердження  шляхом заперечення іншого (інших)  Я дуже різноманітні за своїми формами - від абсолютно м'якої, при якій «заперечується» з тієї чи іншої причини взагалі ні про що не відає, до таких украй жорстких і жорстоких як фізичне насильство і вбивство.

2. Самоствердження  шляхом самовизначення. При розмові про них зазвичай в першу чергу підкреслюють їх найпринциповіше відміну від самоствердження шляхом заперечення іншого (інших) Я, перевагу (насамперед у моральному відношенні) перших над другими. Разом з тим не слід забувати і про подібності. Приміром, у механізмі самоствердження шляхом самовизначення теж закладено акт заперечення. Правда, тепер він спрямований не інші Я, а на своє власне. Людина заперечує себе вчорашнього (сьогоднішнього) задля утвердження себе сьогоднішнього (завтрашнього), більш високого, заради підйому[25].

Р. А. Альберті і  М. Л. Емонсі висвітлили у своїх роботах  такі стратегії самоствердження:

1. Самопригнічення,  невпевнена стратегія поведінки. Проявляється в невмінні відразу відповісти на необгрунтовано пропоноване прохання або вимогу, в актуалізації страхів, пов'язаних з необхідністю запитати або попросити, з фрустрованістю потреб і «скутістю» афектів, а також з невпевненістю за правильність думок і дій, внаслідок чого вони, відповідно, не висловлюються і не проводяться. Актуалізація невпевнених стратегій знижує ініціативу взагалі. Зокрема в міжособистісних контактах - у сфері інтимних, ділових, сімейних та інших відносин. Невпевнені реакції фруструють не тільки потреби і почуття, а й бажання, пов'язані з самоствердженням себе у власних очах.

2. Агресивна  стратегія чи стратегія домінування.  Найбільш характерно відповідати,  перш ніж співрозмовник встиг  закінчити свою думку; говорити  викликає тоном, дивитися на  інших зверхньо, ​​нав'язувати свою  думку. Операційно виявляється в прагненні принизити, відмовивши в необґрунтованої прохання, в бажанні продукувати негативні думки і почуття, в зниженні позитивних  оцінок і почуттів щодо інших людей, в наступальної ініціації соціального спілкування, де відразу встановлюються не рівноважні відносини. В стратегії практично відсутня афіліація і встановлено владу над ситуацією, людьми, світом в цілому.

3. Конструктивна  стратегія. Для людей, яким  притаманна ця стратегія характерно  відповідати без запинки, говорити  досить голосно і природним  для себе тоном, охоче обговорювати запропоновану тему, відкрито висловлювати свою думку і вислуховувати інших, не обов'язково  критикуючи їх. Конструктивні стратегії самоствердження особистості виявляються в здатності людини підтримувати цінність власного Я, не знижуючи цінності Я іншої людини, в умінні стверджувати себе у реальній діяльності[4, 25, 35].

Взагалі, форми  самоствердження у підлітковому віці можуть бути різноманітними. Найпростіша з них полягає у зовнішньому наслідуванні дорослих, їхніх шкідливих звичок, особливостей поведінки (куріння, вживання алкоголю, наркотиків, надмірне і без смаку використання косметики, носіння своєрідного одягу). Батьки та вчителі повинні активно боротися з цим, звертаючи увагу юнаків на позитивні зразки для наслідування (літературні герої, історичні діячі, відомі особистості)[25].

Позитивними формами  самоствердження молодих людей  є заняття спортом, праця в  сім’ї, навчання, на виробництві, виконання  суспільно корисних справ. Інтелектуальне самоствердження учнів відбувається в їхній навчальній і пізнавальній діяльності, реалізації пізнавальних потреб та інтересів. Учні із захопленням займаються дослідницькою діяльністю в навчально-наукових гуртках, їх приваблює участь у відкриттях.

Постійні взаємодії  з однолітками породжують у підлітка прагнення зайняти гідне місце серед них. Потреба в самоствердженні настільки сильна, що заради визнання себе однолітками, підліток здатний на будь-які вчинки: він може поступитися своїми поглядами і переконаннями, може здійснити дії всупереч своїм моральним установкам. Потребою в самоствердженні можна пояснити і трансформації естетичної сторони образу «Я». В залежності від історичного часу, покоління підлітків стверджуються по-різному. Так, характерним є самоствердження за рахунок зовнішності: підлітки то відпускають довге волосся, то стрижуть його фасонно, то бриються наголо. В одязі віддають перевагу або дуже вузькому стилю, або носять, навпаки, хламиди. В сучасний час з’явилася нова тенденція: розмальовувати обличчя різними смужками, зображеннями, захисними символами; наносити на тіло татуювання і символічні тексти [24].

Петерсен A.C. розглядав  у своїй праці те, яким чином впливають на розвиток та самоствердження підлітків однолітки, і зробив два важливих висновків з роботи. По-перше, вплив однолітків підлітків як позитивні, так і негативні. Однолітки можуть впливати на успішність, а також проблеми поведінки, такі як вживання наркотиків і алкоголю, куріння, і злочинності, іншими словами можливі способи самовираження. По-друге, більшість підлітків знаходяться під впливом з боку однолітків, тому що захоплююся ними і поважають їх думку. По-третє, підлітки та їх друзі часто схожі, але не просто тому що вони впливають один на одного. Підлітки вибирають друзів з аналогічний поведінки, ставленням, способом ствердження у суспільстві[37].

Саме в період дорослішання людина більше звертається  до свого «Я» і прагне самоствердитися. Часто на передній план в самооцінці підлітка виступає фіксація на реальних чи уявних інтелектуальних і вольових недоліках. «Некрасивий», «нерозумний», «безвільний» та інші оцінки можуть звучати з його вуст. Порівняння з однолітками, яке він робить, може також обертатися проти нього. Все це і дає поштовх для розвитку особистісної рефлексії, яка спрямовує як на переживання з приводу власної недосконалості, так і на мотивацію до самовдосконалення,  самопізнання та самоствердження.

Таким чином, можна  виділити характерні особливості підліткового віку:

• емоційна незрілість, недостатньо розвинене вміння контролювати власну поведінку,
• розміряти бажання і можливості в задоволенні своїх потреб, підвищена сугестивність,
• бажання самоствердитися і стати дорослим.

Підліток - це ще недостатньо зрілий і недостатньо  соціально змужнілий людина, це особистість, яка перебуває на особливій стадії формування її найважливіших рис і якостей[26].

Р. Ларсон характеризував підлітковий вік як періоду нестійкого розвитку особистості, викликаний, перш за все, невідповідністю домагань підлітка і його реальних можливостей, а також  неузгодженістю між бажанням бути самостійним і стереотипними установками батьків щодо своїх дітей. Згідно з яким дорослішання підлітка передбачає як його власний розвиток, у тому числі здатність брати відповідальність на себе і діяти відповідно до неї, так і розвиток самого дорослого, що перебуває в контакті з підлітком[38].

Підлітковий вік - час перетворень в уявленнях  про собі, час пошуків себе і  свого місця в світі. Розвиток пошукової діяльності означає, що об'єктом вивчення стає і інша людина, і власний внутрішній світ підлітка. Самоаналізу піддаються різні психічні особливості: якості і властивості особистості, досягнення та вміння, поведінкові стереотипи і нові форми активності, промахи і невдачі, негативні риси характеру[35].

Одне з найважливіших  досягнень підліткового віку – цінність власного Я, або почуття власної гідності, яке володіє стабільністю, силою і привабливістю. Незважаючи на подальші відкриття себе, підліткове відчуття власної цінності буде завжди служити основою для збереження впевненості

в собі і власної  значущості.

Проблема самоствердження особистості – одна з «вічних» проблем людського життя. Як людині знайти себе, довести свою значущість собі та іншим людям – ці і багато інших питань складають зміст проблеми людського самоствердження. Без самоствердження - як прагнення, як процесу і як результату - немає і не може бути особи. Якщо скористатися відомим зображенням особистості у вигляді індивідуального, унікального, виняткового мікрокосму, то завдання самоствердження і полягає в конституюванні цієї унікальності, а також в її усвідомленні особою та доведенні до свідомості інших людей [32].